Про неслухняну маму

Жила-була дівчинка Зоя, у великому-превеликому дворі, у такому ж величезному багатоповерховому будинку.

Був сонячний день, і Зоя була зайнята зрання - потрібно було випрати всім лялькам сукні, приготувати їм їжу й мала багато іншої роботи. У неї було багато справ, а її мама вирішила піти погуляти. Зоя хотіла, щоб мамі було добре, але їй так хотілося провести з нею такий прекрасний день. Зоя просила, щоб мама була біля неї, раділа за неї.

Мамі було так добре: вона ходила до усіх своїх подруг і вони покликали її покататися на човні. Був такий жаркий день і їй так хотілося вдихнути свіжий морський вітерець, приятельки так умовляли, і їй так закортіло, що вона забула про все і пішла разом із подругами.

Вона й не помітила як на вулиці стемніло й тут вона згадала, що донька чекає її вдома. Стрімголов, окрилена подорожжю, наповнена морським повітрям волі, перемоги й щастя вона мчала додому. А в цей час Зоя не знаходила собі місця. Їй було так самотньо, вона так хотіла побачити свою улюблену неньку.

Вона хвилювалася, вона заходила до всіх її подруг, але мами не було там, вона шукала скрізь - ніде її не було, вона обійшла всі околиці, вона благала, щоб мама прийшла, вона плакала, вона чекала й не знала, що з мамою все гаразд.

Коли мама прийшла, у Зої вже не було ані сил, ані слів. Вона тільки дивилася на неї. А потім міцно обійняла й не відпускала весь вечір. Мама побачила, як переживала Зоя й обійняла її також, і весь вечір була разом. Зої ніколи не було ще так тепло й хороше, вона почула, як мама їй прошептала: "Я так тебе кохаю!"

Про дівчину Нюшу та братів менших

Жила-була собі дівчинка. Звали її Нюша. Вона не боялася ні павуків, ні великих морських хвиль, ні зубних лікарів. Натомість вона страшенно боялася собак: великих і маленьких, товстих і худих, волохатих і гладких. Не боялася вона тільки свого вірного пуделя Теодора.

Цей страх Нюші дуже заважав. І от одного разу, лягаючи спати, вона загадала бажання: «Хочу більше ніколи в житті не боятися собак!» І заснула. І приснився їй дуже дивний сон...

Нюша відчула, що лежить на чомусь твердому й холодному, і почула голоси, що говорять пошепки. Спочатку чоловічий сказав: «Подивись-но сюди. Лежить на землі, бідолаха. Неначебто дихає...» А потім жіночий: «Так яка різниця? Спить, напевно. Не будемо ж ми її підбирати. Пішли!» Нюша здригнулася, розплющила очі і побачила двох собак породи колі, що схилилися над нею.

«Мила, відійди-но! Здається, вона прийшла до тями» - звернувся один з них до іншого, а точніше сказати, до іншої, тому що це явно була юна леді. Вона була трохи менша зростом, її гладка шерстинка поблискувала на сонці, а карі розкосі очі виражали тривогу й жах.

Нюша з подивом дивилася на цю дивну собачу парочку, що говорить людськими голосами, думаючи про те, де вона й розуміючи, що не розуміє нічого. Вона хотіла викликнути: «Хто ви? Як же так? Хіба собаки вміють розмовляти?!», і вже була відкрила рот, але зненацька замість людських слів у неї вирвалося: «Гав? Гав? Гав?!». Нюша мимоволі замовкла, шокована цим разючим явищем.

- На вигляд неначебто домашня... - невпевнено проговорив колі, - чистенька...»

- Милий, з цього нічого не виходить, - заперечила його супутниця. - Ти хіба не пам'ятаєш цю жахливу історію, про яку вчора розповідали по телевізору? Про бульдогів, що тримали в себе в будинку велику руду людину. Теж дуже спокійну на вигляд. А потім вони пішли в гості, а вона вилізла у вікно, спустилася на двір і по-звірячому покусала беззахисну стару ротвейлершу.

- Але ця начебто зовсім не агресивна, молоденька.... - продовжував Милий, пильно розглядаючи Нюшу.

- А що це за перстень на пальці? - запитала Мила, розглядаючи Нюшину обручку .

- Не знаю, - із сумнівом відповів Милий, піднявши ліве вухо. - Напевно, щось подібне до нашийника...

- Цікаво, вона щеплена від сказу?» - не вгамовувалася Мила.

«Начебто, так. Подивися на її лапу, - і Милий кивнув головою на Нюшине щеплення від віспи на лівому передпліччі, після чого благаючи подивився на свою супутницю й запитав, - Може візьмемо її додому, га?

- Додому?! - викликнула та. - Ти з глузду зійшов! Щоб вона валялася на нашому дивані?! А може, у неї блохи?!

- Чоловічок! А, чоловічок! А ну-но, підіймайся. Хочеш їсти? - м'яко запитав Милий, нахиляючи над Нюшею. Вона повільно стала на ноги й обтрусилася. - Підеш з нами?

Нюша кивнула.

- Не знаю, як це розуміти, - із сумнівом вимовив Милий. - Я не фахівець з людської невербаліки (якщо в звірів вона взагалі є, звичайно), але здається, це означає «так».

Мила явно не виявляла особливого ентузіазму з приводу приручення Нюші, але слова Милого, очевидно, добро вплинули.

І вони пішли втрьох по вулиці, розмірним кроком. Нюша озиралася по сторонах. Як видно, це був казковий світ. Назустріч їй поспішали замислені Ерделі; за кермом автомобілів сиділи зосереджені Сенбернари; за столиком у піцерії жваво базікали й сміялися дві юні Доберманші.

Подружжя Милих, і Нюша слідом за ними, увійшли в дворик маленького триповерхового будинку. «Ось тут ми й живемо» - звернувся до неї Милий.

«Який чарівний будиночок!» - хотіла сказати Нюша, але замість цього захоплено дзявкнула й замовкла. І отут позаду зчинився гидкий пронизливий галас: «Люди-и-и-на! Це Люди-и-н-а-а-а-а! Ви що, не знаєте, що заборонено вигулювати людей без намордників?! Що це за неподобство! Я покличу санітарну службу, і вашу злісну людину заберуть у поліклініку для дослідів !»

Нюша озирнулася й побачила сидячого на лавці чорного Пуделя. Він був явно завзятим захисником правопорядку й борцем за собачу гігієну.

- У поліклініку! У поліклініку! - волав Пудель.

- Не треба мене в поліклініку! Я добра! - закричала, а точніше, загавкала Нюша.

- Ненька рідна! Ви гляньте, як вона гавкає! Вона скажена! Заберіть її від мене! Я боюся людей без намордників!

- Я не скажена! Не скажена! - не вгамовувалася Нюша.

- Я домашня! Я не кусаюся! - крикнула вона ... і прокинулася. Прямо в неї над вухом сидів Теодор та роздратовано дзявкав. Надворі був ранок, і його вже давно було час вигуляти.

Нюша умилася, одяглася і, усе ще знаходячись під враженням сну, вийшла з Теодором на двір.

Вони гуляли хвилин п'ятнадцять. І отут Нюша побачила жінку, а з нею - прекрасну молоду колі з блискучою на сонці шерсткою й розкосими зацікавленими очима.

«Мила! - кинулася до неї Нюша. - Ти мене впізнаєш? Не бійся мене! І не треба було турбуватися за диван. У мене немає бліх!». Але собака тільки здивовано спостерігав за нею. А хазяйка відразу потягнула за повідець і повела його геть, буркочучи собі під ніс: «Пішли. Пішли звідси. Здається, ця дівчина скажена».