Класифікація морфем

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними.

Класифікація афіксів

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найпоширеніші в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).

В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Інтерфікси — службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси — комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t — «хвалений»). Інфікси — афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси — афікси, які, розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).

24. Морфологічна класифікація мов — типологічна класифікація мов світу на основі принципів морфлогічної будови слів.

Кореневі мови

У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.

Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.

Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.

Аглютинативні мови

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

Флективні мови

Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:

• синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.

• аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.

25 ВСЕ ПРО СЛОВОТВIР

Функції слово-твірних елементів інші: вони використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.

Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну

словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і

структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.

До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.

Словотвірна мотивація-семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

Способи словотвору - структурно різні шляхи і прийоми творення нових слів у результаті використання всіх наявних у цій мові словотворчих ресурсів

До морфологічних способів словотвору належать:суфіксальний (викладач), префіксальний (пере-писати), постфіксальний (бити-ся), префіксально-суфіксальний (запліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), пре-

фіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся)афіксальний:;безсуфіксний.

До неморфологічних способів словотвору належать:

- морфолого-синтаксичний– це спосіб творення слів, при якому слово утворюється внаслідок переходу однієї частини мови в іншу(.перехід прикметників в іменники: хворий (який?) → хворий (хто?): - лексико-синтаксичний (зрощення)- це спосіб творення нових слів шляхом зрощення двох або більшої кількості слів одного словосполучення(: добра ніч → добраніч);- лексико-семантичний-це спосіб, при якому звукова оболонка твірного слова залишається незмінною, набуває нового значення і стає похідним, наприклад: лебідь (птах) і Лебідь (прізвище).

26 ЕДИНИЦЫ СИНТАКИСА

Синтаксис как раздел грамматики, изучающий строй связной речи, включает в себя две основные части: 1) учение о словосочетании и 2) учение о предложении.

Синтаксические единицы – это конструкции, в которых их элементы (компоненты) объединены синтаксическими связями и отношениями.

Такими синтаксическими единицами являются словосочетание, простое предложение и сложное предложение.

Кроме названных единиц, принадлежащих только синтаксису, в его сферу входят также единицы, принадлежащие другим областям языка и участвующие в образовании синтаксических единиц; это - слово и форма слова.

Знаменательное слово - это единица, которая, благодаря своим грамматическим и лексико­семантическим свойствам, способна подчинять себе другое слово в той или иной его форме (формах) или в той или иной своей форме (формах) само подчиняться другому слову

Словосочетание - это то синтаксическое объединение, которое образуется сочетанием знаменательного слова и формы другого знаменательного слова на основе подчинительной связи.Словосочетание входит в единицу сообщения как ее компонент, - необходимо в ней присутствующий или распространяющий, расширяющий ее Форма слова (и словоформа, т. е. форма отдельного конкретного слова) участвует в образовании словосочетаний, простых и сложных предложений, всех видов сообщающих единиц

27 ТИПЫ И СПОСОБЫ СИНТАКСИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ

Выделяют следующие ТИПЫсинтаксических связей:

1) сочинительная связь между однородными членами словосочетания или предложения, где ни один из членов не зависит от другого;

С.с. может быть союзной (птицы и звери) и бессоюзной (ели, сосны, пихты);

2) подчинительная связь между разнородными членами словосочетания или предложения, где один из членов – главный, а другой – зависимый (напр., вершины Кавказа, таёжные леса, решить быстро).

СПОСОБЫ синтаксических связей подразделяются на:

1) согласование, при котором зависимое слово принимает те же грамматические значения, что и главное, причем данное соотношение сохраняется и при изменении главного слова: скромная девушка;

2) управление – такой способ связи, при котором главное слово требует от подчинённого определенной грамматической формы, но последняя не совпадает с формой главного слова: читать монографию;

в свою очередь управление подразделяется на:

а) непосредственное, когда главное слово напрямую управляет зависимым словом (напр., лист берёзы);

б) опосредованное управление, при котором главное слово требует определенного предлога и через него – формы зависимого слова: отплыть от берега;

3) примыкание – способ связи, при котором главное слово связывается с зависимым посредством интонации и порядка слов: быстро действовать;

4) изафет – способ связи, характерный для определительных (атрибутивных) конструкций:

а) соединение определяемого слова с постпозитивным определением при помощи энклитического показателя, восходящего к относительному местоимению который (напр., тадж. китоб-и хуб букв. книга, которая хорошая);

б) соединение двух существительных в определительное сочетание: азерб. дэмир гапы букв. "железо ворота";

5) инкорпорация – объединение двух или больше основ, самостоятельных по своему лексическому значению, в единое синтактико-морфологическое целое (слово-предложение), (напр., чук. мыттуркупрэгынритыркын новые сети охраняем).

28. СВОЙСТВА И СТРУКТУРНЫЕ ТИПЫ ПРЕДЛОЖЕНИЯ. СВОЙСТВА ПРЕДЛОЖЕНИЯ

1) предикативность – отношение информации, которая содержится в предложении, к внеязыковой действительности; согласование в пространстве и времени, которые выражаются:

а) грамматическими категориями времени и лица глагола (напр., Я составляю конспект);

б) лексическими средствами: В апреле на Северном Кавказе стояли заморозки;

2) модальность – отношение говорящего к высказываемой информации, которое выражается

а) грамматической категорией наклонения глагола: хотелось бы разобраться;

б) интонацией;

в) модальными словами (напр., конечно, к счастью);

3) наличие структурной модели – построение предложения по определённому; устоявшемуся, кодифицированному образцу-схеме (модели), которая хранится в сознании носителя языка (напр., SPO - Студент конспектирует статью);

4) относительная самостоятельность – наличие в предложении двух тенденций:

а) предложение отражает мысль, и поэтому оно самостоятельно;

б) любая мысль полностью раскрывается в тексте, поэтому самостоятельность каждого предложения относительна.

СТРУКТУРНЫЕ ТИПЫ ПРЕДЛОЖЕНИЯ

Предложение - это минимальная единица человеческой речи, которая представляет собой грамматически организованное соединение слов (или слово), обладающее известной смысловой и интонационной законченностью. Поскольку главным звеном выявления предложения как цельной единицы сообщения является предикация, постольку количество предикативных центров или «предикативных линий», выраженных в предложении, служит определяющим фактором для разделения предложений по сложности. По этому признаку, как утверждает М. Я. Блох, основными структурными типами предложения являются простое предложение, осложненное предложение и сложное предложение. Простое предложение будет определено как строго монопредикативное. В соответствии с этим требованием из области простых предложений исключаются предложения с комплексами вторичной предикации (инфинитивными, герундиальными, причастными, безглагольными), а также предложения с несколькими сочиненными сказуемыми при одном подлежащем. В самом деле, ведь сочинительное соединение сказуемых, хотя и не добавляет нового уровня доминации в чисто синтагматическом представлении предложения, тем не менее усложняет предикацию как таковую. Осложненное предложение будет определено как полипредикативное предложение со слитным выражением предикативных линий (сочинительным или подчинительным). Сложное предложение будет определено как полипредикативное предложение с раздельным выражением предикативных линий (сочинительным или подчинительным).