2.3. Демократична рабовласницька республіка Ольвія

Серед грецьких міст-держав можна виділити одну з перших колоній – місто Ольвію (Ольбія), яку заснували вихідці із Мілету в гирлі Дніпро-Бузького лиману біля сучасного с. Тарутине Очаківського району Миколаївської області. Хронологічні рамки заснування Ольвії можна обмежити, з одного боку, 90-70-ми роками, коли на її території виникла невелика апойкія, спочатку названа Борисфеном, але, імовірно, самими колоністами іменована Мелітополем, і з іншого – 60-50-ми роками VI ст. до н.е., коли прибуття нової партії колоністів змінило всю ситуацію в нижньобузькому регіоні [57, с. 169].

Історію Ольвії часів грецького панування не поділяють на окремі періоди, так як відсутні яскраво виражені зміни в житті її суспільства та втручання іншорідних елементів. Тому, за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій, поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

Своїм розквітом вона виправдовувала своє ім’я, яке в перекладі з грецької означає «щаслива, благословенна». В античній літературній традиції Ольвія постійно називається Борисфеном, а її жителі – борисфенітами. Знайдені офіційні документи (декрети народних зборів міста, монети тощо) свідчать про єдину назву міста Ольвії і її громадян ольвіополітів [64, с. 11-12]. Геродот, один із не багатьох істориків, який відвідав Ольвію, у своїй праці пише про Борисфен і борисфенітів, хоча і знає справжню назву: «Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії)… Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами… Вузька смуга суходолу, що утворюється між цими річками (Борисфеном і Гіпанієм), називається мисом Гіпполая, і на ньому побудовано святилище Деметри. А за святилищем на березі Гіпанія живуть борисфеніти [13, с. 237-238, 248].

Дослідження Ольвії цікавило вчених, так як складалося враження, що край цей вибраний як своєрідний полігон для конвергенції в ньому різних народів і їх культур. Вчені виділяють дві причини: по-перше, Ольвія була одним з перших полісів у Північному Причорномор’ї, що налагодив добрі відносини зі скіфськими племенами і зберіг ці відносини протягом тривалого часу. По-друге, проводиться аналогія між долею Ольвії і долею відомого італійського міста Помпеї. Унікальність Помпеї полягала в тому, що це місто в один момент було поховане під попелом Везувію. Унікальність Ольвії в тому, що вона припинила своє існування разом з античною епохою і залишилася виключно античним містом, без наступних культурних пластів як це було в інших колоніях [48].

Перші десятиліття існування Ольвії пройшли мирно. Історики пояснюють це тим, що вона розташувалася на землях, де не було місцевого землеробського населення, а скіфи лише тільки почали освоювати північнопричорноморські степи. Основними торговими партнерами були місцеві лісостепові племена, до яких вели водні шляхи по Гіпанісу і Борисфену [64, с. 12].

Аналізуючи археологічні джерела, вчені приходять до висновку, що у другій половині VI ст. до н.е. в Ольвії вже сформувався центр держави. Тут існувала центральна площа – агора, де проходили народні збори, і два теменоса (священні ділянки) з невеликими храмами і олтарями. В цей час почала випускатися власна мідна монета у вигляді дельфіна, з’явився контроль над системою мір і вагів, було побудовано громадську споруду, де поміщався прітаней. Він вважався символічним центром держави, в ньому за державний рахунок отримували гостинці заслужені громадяни і почесні іноземні гості [64, с. 13].

На початку V ст. до н.е. в Ольвії та її окрузі відбулися суттєві зміни: будувалися кам’яні будинки і громадські споруди, зводилися оборонні стіни і башти, зникли численні сільські поселення, а їх жителі переселилися до міста, найбідніші будували землянки і напівземлянки навколо західної міської стіни. Історики пояснюють це такими причинами: по-перше, це набіги скіфських кочових племен, однак тут же спростовують її, пояснюючи відсутністю слідів пожарищ і сильних руйнувань. По-друге, Ольвія потрапила під залежність від скіфів, і їм було вигідно, щоб там розвивалася торгівля, а не сільське господарство [35, с. 98-100]. Отже, скоріше за все, у Нижньому Побужжі в процесі колонізації стихійно виникли самостійні сільські поселення, а потім їх жителі влилися до складу Ольвійського полісу, багато хто став громадянином і переселився до міста. Частина їх продовжувала займатися сільським господарством в найближчих околицях Ольвії, завдяки чому вона отримала достатньо продовольства, а інша частина включилась в ремісниче життя чи знайшла роботу на стрімкому міському будівництві [64, с. 14].

З кінця V ст. до н.е. почалося нове широке заселення ольвійської округи; вздовж берегів Бузького, Березанського і Дніпровського лиманів з’явилися сільські поселення і окремі маєтки. Ольвійська держава включала два міста – Ольвію і Борисфен, – а також обширну територію з численними поселеннями і маєтками.

За своїм політичним устроєм Ольвія була демократичною рабовласницькою республікою. Можливо, в окремі періоди нею управляли тирани і олігархи. У виборах адміністративних органів приймали участь лише чоловіки – повноправні громадяни Ольвії. Вони складали Народні збори – законодавчий орган держави. Такі самі функції мала також постійно діюча, вибрана громадянами Рада. В ній обговорювалися всі важливі державні питання і потім виносилися на народні збори. Тому державні декрети постійно починалися словами: «Рада і Народ постановили…» [64, с. 15].

Також Рада спостерігала за роботою виконавчої влади. Її здійснювали вибрані відкритим голосуванням громадяни, що входили до різних колегій. Вищою серед них була колегія архонтів з п’яти осіб. Вони керували іншими колегіями, слідкували за станом фінансів та випуском грошей. Практичними фінансовими питаннями займалася колегія Семи і колегія Дев’яти. Перша разом з архонтами вносила до Ради пропозиції про видання почесних декретів на честь заслужених громадян. Воєнними справами займалася колегія стратегів з шести осіб. Колегія агораномів спостерігала за порядком в міському житті; вони відповідали за слідування правилам торгівлі на ринках і якістю товарів, за правильністю мір і ваги, для яких існували державні стандарти, за водопостачанням і каналізацією [64, с. 15-16].

Використовуючи археологічні, епіграфічні і нумізматичні дані історики приходять до висновку, що релігія справляла великий вплив на розвиток держави: «Виражений консерватизм ольвійських громадян в області релігії, прагнення до збереження полісних традицій, тим більше в культі Аполлона Дельфійського, стали основною причиною того, що дельфіновидні монети продовжували функціонувати ще у IV ст. до н.е. в Ольвії паралельно з литими оболами» [58, с. 80-81].

Культове місце Аполлона було політичним центром, але не дивлячись на це, його образ на монетах, порівняно з іншими божествами, з’являється періодично в елліністичний час. Тому, можна припустити, що традиційно репрезентативні культи коректувалися до нової політики радикальних демократів і нової ситуації у зв’язку зі значними територіальними розширеннями держави. Вона наводить приклад, що Каллініку, як найбільш діяльному ініціатору соціально-економічних реформ, в результаті яких були досягнуті значні успіхи в усіх сферах життя, демос встановив статую з посвятою не Аполлону, а Зевсу Сотеру. Після цього поклоніння Зевсу зростає. Не можна відкидати можливості того, що ольвійські демократи намагалися ослабити вплив знатних родів, які возвеличували культ свого патрона Аполлона Дельфінія [58, с.82]. Проблематика взаємозв’язку релігії і політики в Північному Причорномор’ї загалом досліджена не досить добре у зв’язку з бідністю джерельної бази, але викликає інтерес серед дослідників, так як на основі наявних даних видно, що такий зв'язок існує, і, в свій час, він грав важливу роль і відбивався на всіх сферах життя суспільства.

В останній третині ІІІ ст. до н.е. в Ольвії наступила довга полоса затяжної кризи. Поряд з економічними труднощами і військовою загрозою з боку сусідів, Ольвію настиг природний катаклізм – зсув. У середині ІІ ст. до н.е. вона опинилася у залежності від скіфської держави, що знаходилася в Криму. На підтвердження цієї тези історики спираються на нумізматичні дані. В останні роки століття Ольвія звільнилася від скіфського протекторату в результаті переможної війн Херсонеса зі скіфами. Згодом Ольвія, разом з Херсонесом і Боспором увійшла до складу держави понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Ним були прислані військові загони для захисту від варварів. Але після смерті Мітрідата в Пантікапеї у 63 р. до н.е. варвари декілька разів вривалися в Ольвію. Місто було повністю зруйноване між 55 і 48 рр. до н.е. Ватажок гетів Буребіста зі своїм військом спустошив багато грецьких полісів Західного Причорномор’я і дійшов до Ольвії. На той час вина стала зовсім невеличким містечком, тому завойовники легко захопили її, повністю розграбували і зруйнували. Ті, хто вцілів, покинули місто, і переселилися на нижньодніпровські поселення [16, с. 174-176].

Отже, Ольвійській античний поліс складався із міста Ольвія – культурно-політичного і торгівельно-ремісничого центру – і хори. За своїм політичним укладом це була демократичний рабовласницька республіка, у всякому випадку з V ст. до н.е. Прав громадянства не мали жінки, а також іноземці, що переїздили сюди на постійне місце проживання. Права громадянства надавалися тільки тим іноземцям, котрі зробили достатньо великі послуги державі. Незначною була роль у політичному житті і простих громадян, що добували кошти власною працею. Населення Ольвії вже в перші століття існування міста, безумовно не було чисто грецьким: за це говорять присутні в некрополі поховання з негрецьким ритуалами і ремісничі виробництва. У кінці ІІ ст. до н.е. над Ольвією встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором, але її падіння приводить до падіння самої Ольвії, яка повністю припинила своє існування.

Висновки до розділу 2

Сьогодні колонізація греками північного узбережжя Чорного моря VIII – II ст. до н.е. розглядається у контексті масштабної географічної експансії, яка багато в чому змінила обличчя тогочасної Європи. Греки шукали на чужині землі, придатні для землеробства. Для своїх поселень у Північному Причорномор’ї вони обирали здебільшо­го берегову смугу, що забезпечувало транспортне сполучення з метрополією. На найзручніших територіях облаштовувалися священні ділянки – теменоси з храмами й олтарями, а також агори – міські торгово-адміністративні цен­три.

Щодо свого державного устрою античні міста Північного Причорномор’я були переважно демократичними рабовласницькими республіками (з тенден­цією до перетворення в олігархічні режими). У виборах адміністративних ор­ганів не брали участі жінки, іноземці, раби. Законодавчі функції виконували Народні збори (Рада), виконавчі – різні магістратури (колегії). Кожен поліс з поселеннями, що тяжіли до нього, являв собою самостійну політичну струк­туру.

Певні відмінності мав державний устрій Боспорського царства, яке фахівці характеризують як територіальну монархію з унікальним поєднанням влади архонта для еллінів і царя для місцевого населення, як династичну автокра­тію з паралельним існуванням інституту співправління. Надалі Боспорська держава, яка об’єднала найзначніші міста регіону (Пантікапей, Німфей, Фе­одосію, Фанагорію, Гермонассу), еволюціонувала убік створення своєрідної оборонної федерації і спадкової одноосібної влади, яка вважається близькою до тиранії.

Такі відмінності в суспільно-політичному становищі держав можна пояснити географічним положенням, сусідством, тобто близькістю чи віддаленістю щодо варварських племен та народів у різний час, рівнем соціально-економічного розвитку, релігійною приналежністю громадян тощо. Але вони в сукупності ніщо без появи сильних політичних лідерів, харизматичних особистостей, які змогли встановити одноосібну владу.