Розділ 1 історіографія та джерельна база проблеми

Давно відомо, що будь-яке свідоцтво літературних джерел про ту чи іншу подію давньої історії має для дослідника першочергове значення. Його цінність підвищується, якщо воно йде від сучасника чи безпосереднього учасника подій. Якщо ж інформація, отримана з такого джерела, підтверджуються ще й археологічними знахідками чи даними епіграфіки, то важливість свідчення взагалі важко переоцінити.

Античні письменники проявили великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор’я, але історія грецьких причорноморських міст звертала їх увагу лише епізодично, головним чином у зв’язку з певною ситуацією власне грецької історії. Так, наприклад, Плутарх в біографії Перікла повідомляє про його експедиції на Чорне море в 444 р. до н.е. [25, с. 28]. Короткі свідчення про царів і правителів Боспору повідомляє Діодор Сицилійський, використовуючи (на думку багатьох вчених) працю якогось невідомого нам місцевого боспорського історика [17, с. 58-61]. Ряд цікавих, хоча і не зовсім достовірних епізодів з історії Боспору можна знайти в «Військових хитрощах» Поліена [53]. Але в цілому стан джерел не дає можливості відтворити історію Північного Причорномор’я з тією повнотою, з якою це можна зробити для основних центрів Греції.

Є фрагментарні свідчення, які дають можливість відтворити окремі факти з причорноморської історії чи проливають світло на суспільні відносини. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі історики, без сумнівів, були; зокрема, надпис «Декрет на честь історика Сіріска» (коли і в якій частині міста був знайдений невідомо) в Херсонесі зберіг ім’я одного з них, історика Херсонесу, Сіріска, сина Геракліта (III ст. до н.е.). Він займався як сакральними, так і політичними питаннями, писав про дружні стосунки своїх співгромадян із боспорськими царями й грецькими полісами [25, с. 28].

Не менш яскравою фігурою був анонімний, мабуть, боспорський (найімовірніше, пантікапейський) історик, який описав боротьбу за владу синів царя Перісада І (349/348-310) і правління його сина Евмела І (310/309-304/303), тобто історію Боспору в 311/310 – 304/303 до н. е. з філософськими ремінісценціями, збережену Діодором із Сіцілії [45, с. 337].

Цінними є праці античних географів, серед них на першому місці стоїть «Географія» Страбона. Страбон – знаменитий грецький географ, сучасник виникнення Римської імперії і кінця епохи еллінізму. Географія як наука для нього була наукою практичною, мета якої – користь для правителів, тому він підкреслював, що при написанні своєї «Географії» він мав на увазі «державні інтереси і користь народу». В книзі 7 із 17 книг «Географії» Страбон говорить, про «країну аж до приморських областей між Борисфеном і гирлом Меотиди» [67, с. 281]. Цінність цього джерела велика, так як автор при створенні своєї праці використовував не лише власні спостереження, а й твори своїх попередників, які жили задовго до нього, таких як Неоптолем, Гіпсікрат, Ератосфен та ін. Він говорить про міста та невеликі поселення, детально описує клімат, природні умови, рослинний і тваринний світ, місцевість, надаючи у цифрах відстані між об’єктами. Страбон не прагне до причинного пояснення явищ і до теоретичних побудов і гіпотез, замість пояснень у нього лише констатація фактів і явищ [67, с. 781].

Особливе місце серед праць античних авторів посідає «Історія» Геродота із Галікарнасса. Залишається невідомим, чи міг Геродот відвідати Північне Причорномор’я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих вказівок про його знайомство з цими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а деякі моменти свідчать скоріше про поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство. Четверта книга («Мельпомена») із дев’яти, а точніше, її перша половина, присвячена Східній Європі дослов’янської епохи. Тут розповідається про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні зі скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії [13, с. 8]. Таким чином, із праці «батька історії» ми можемо отримати відомості про землі, на яких оселилися греки-переселенці та про їх сусідів, культура яких значно вплинула на еллінів. Продовжувачами Геродота стали Фукідід (бл. 460-399 рр. до н. е) і Ксенофонт (бл. 430-354 рр. до н.е.), але, на відміну від Геродота, їхня увага була зосереджена лише на політичних подіях.

Фукідід – давньогрецький  історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена «Історія Пелопоннеської війни», перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій. Він першим з істориків почав використовувати як джерело державні документи (зокрема, міждержавні угоди), критично підходив до аналізу історичних джерел та міфів. Праця Фукідіда відзначається точністю у викладі фактів і прагненням до об’єктивності. В його творі можна знайти відомості про скіфів, відзначено їх воєнну силу і вміння: «…серед всіх держав у Європі між Іонійським морем і Евксинським понтом ні одна не могла зрівнятися з ним (царством одрісів) по кількості грошових доходів та іншого багатства, тоді як по військовій міці і чисельності війська воно далеко поступалося скіфському царству. Бо в цьому відношенні зі скіфами взагалі не може зрівнятися ні один народ. І не тільки в Європі, але навіть і у всій Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти скіфів, якби вони були єдині» [73, с. 342].

Для доповнення творів Геродота вчені часто використовують трактат славетного грецького лікаря і реформатора медицини Гіппократа «Про повітря, води й місцевості». В його праці міститься чимало згадок про Скіфію. Відповідні клімату, за Гіппократом, не лише рослинність і тваринний світ, а й людність цієї місцевості. Він досить докладно розповідає про «довгоголовий» народ і природу їх зовнішнього вигляду, згадує плем’я савроматів та степових скіфів, що ведуть кочовий спосіб життя. Взагалі ж він описує природні умови території, звичаї народів, які на ній проживали, їх зовнішність, та пов’язані з цим особливості їх організму. Хоча його свідчення і не завжди достовірні та інколи суперечать одне одному, але є надзвичайно важливими, зокрема, для вивчення особливостей організму людей, які населяли південні території сучасної України, як реакцію на навколишнє середовище та спосіб життя [14, с. 46-47].

Античний оратор Ісократ (V – IV ст. до н.е.) у праці «Трапезитская речь» розкриває одну зі сторін політичних і економічних відносин між Аттикою і Боспором, а саме, зміст і форми торгівлі, кредиту, фінансового і торгового права – те, про що не згадують основні джерела давньої історії Причорномор’я [27].

До питань природи звернувся «батько ботаніки» Феофраст, який жив у IV – ІІІ ст. до н.е. У своєму творі «Дослідження про рослини» він повідомляє про особливості природи Північного Причорномор’я. Він пише про культурні і дикі рослини, вказує на видовий склад флори: «… шовковиці там (біля Пантікапея) ростуть у надлишку і досягають значної висоти, а також і гранати, якщо їх накривати на зиму; груш і яблук дуже багато, найрізноманітніших сортів і гарної якості… З дикоростучих дерев там є дуб, в’яз, ясен і подібні їм; немає сосни, ялини та пінії і взагалі ніяких смолистих дерев; ліс цей сирий, так що дуже мало йде в справу, окрім збудівель просто неба…» [68, с. 133]. Він описує також пори року: «В Понті біля Пантікапея вимерзання рослин відбувається двома способами: інколи від холоду, якщо рік суворий, а інколи від морозів, якщо вони стоять довгий час. І те й інше буває переважно після сонцеворотів через 40 днів. Морози бувають за ясної погоди, а холоди, від яких відбувається вимерзання, переважно тоді, коли за ясної погоди падають снігові луски…» [68, с. 160].

Ще один давньогрецький історик – Діодор Сицилійський у своїй «Бібліотеці» наводить чимало фактів та оповідей щодо Північного Причорномор’я. Він спирається на попередній нагромаджений історичний та географічний набуток, але наводить і чимало оригінального матеріалу, що дозволяє припустити, що історик користувався також і скіфськими джерелами. Діодор повідомляє легенду про амазонок, про гіпербореїв з їхнім культом Аполлона та їхнє життям взагалі, про Крим (Тавриду): культ Артеміди, релігійні обряди, царів і правителів, природні умови. Окремий інтерес становить викладення генеалогії та спадкоємності боспорських правителів. Найдокладніше Діодор торкається колізій битви за владу трьох синів царя Парисада, померлого у 310/9 р. – Евмела, Сатира і Притана [17, с. 52].

Відомий римський письменник, натураліст, воєначальник Гай Пліній Секунд (або Пліній Старший) у своїй праці «Природнича історія» розглядає окремі питання географії, зоології, ботаніки, етнології, історії, мінералогії, астрономії, людинознавства та низки інших наук. Як і багато інших письменників, він постійно звертається до північнопричорноморських реалій, а також наводить байки про цей край, розповідаючи про щасливий народ – гіпербореїв [12, с. 88]. З його розповідей ми дізнаємося про ріки, тваринний та рослинний світ, поширення мінералів та корисних копалин, про етнічний склад людності, медицину, військову справу, будівництво та багато іншого [12, с. 84-96]. Автор широко залучає твори своїх попередників, деякі із котрих були втрачені і не дійшли до наших днів, дотримується аналітико-критичного викладу, перевіряючи свідчення інших авторів і намагається відділити міфи від дійсності.

До найдавнішої історії звертався й грекомовний письменник з Македонії Поліен, який жив у ІІ ст. н.е. Він є автором твору «Військові хитрощі». Для створення своєї праці Поліен користувався різними джерелами. Розповіді, що говорили про історію Боспору були запозичені з творів ранньоелліністичного часу (скоріше за все, у Дуріса Самоського), що ґрунтувалися на місцевій традиції. У своїй праці він згадує такі історичні імена, як Левкон, Сатір і Перісад (ІV ст. до н.е.) та історичні події, що з ними пов’язані. Цікавий факт міститься у розповіді автора про війну Левкона з геракліотами, а саме, союз зі скіфами: «Одного разу гераклійці виступили проти Левкона з численним флотом і почали висаджуватися в його країні, де їм захочеться; Левкон, бачачи, що його військо діє незлагоджено і не протистоїть висадці ворогів, для протидії поставив попереду гоплітів, а позаду них – скіфів, і наказав останнім у випадку, якщо гопліти будуть діяти в’яло і дозволять ворогам висадитися, стріляти і в них…» [53]. Це єдиний опис воєнних дій на берегах Керченської протоки, який зберегла антична письмова традиція [9, с.72].

Давньоримський історик ІІ ст. н.е. грецького походження Аппіан є автором «Історії Риму», яка багата на фактичний матеріал. В ній важливе місце посідає частина, присвячена війнам Риму з Мітрідатом IV Євпатором. Аппіан докладно описав політику Мітрідата стосовно північно-причорноморських греків та скіфів і його смерть у Пантікапеї [2].

Таким чином, свідчення давніх авторів становлять важливу групу джерел для вивчення історії степової України. Насамперед, це ґрунтовна «Історія» Геродота та відомості, що містяться в роботах Страбона, Гіппократа, Діодора Сицилійський та ін. Для істориків вони становлять особливу цінність, бо без них дослідження давньої історії нашої батьківщини були б не такими повними і майже неможливими.

Складність дослідження історії грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї полягає в тому, що ми не маємо достатньої кількості писемних джерел, зокрема, свідчень давніх авторів. Тому для відтворення певних подій, встановлення хронології, особливостей вірувань, повсякденного життя, торговельних та культурних зв’язків, занять населення, економічного розвитку вченими широко використовуються археологічні джерела, які суттєво доповнюють наявні писемні джерела та дозволяють усунути прогалини в сторінках історії.

Початок дослідження античних пам’яток Північного Причорномор’я припадає на кінець XVIII – першу половину ХІХ ст. Він пов'язаний з історико-археологічними подорожами П. Сумарокова, П. С. Палласа, І. П. Потоцького, Г. Е. Келера, П. І. Кеппена, під час яких було зібрано перший археологічний матеріал [11, с. 202]. На його основі у першій половині ХІХ ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Їхня діяльність спрямовувалася на вивчення переважно античних пам’яток. У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухтелен проводить в Ольвії перші археологічні розкопки, трохи пізніше розпочалися розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру розкопки пам’яток античної культури Північного Причорномор’я набули з кінця ХІХ ст. [16, с. 158].

З кінця ХІХ ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України – Березані та Ольвії (Б. В. Фармаковський та Е. Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К. К. Костюшко-Валюжинич, Р. І. Лепер), Пантікапея (К. Є. Думберг, В. В. Шкорпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд.

У пожовтневий (1918-1931 рр.) період, а особливо після Великої Вітчизняної війни (1947-1989 рр.) зросла увага до так званого масового матеріалу, який дає змогу висвітлити цілий ряд важливих елементів матеріальної і духовної культури стародавнього населення. Внаслідок проведених робіт було виявлено сотні сільських поселень на узбережжі моря, розкопано різноманітні архітектурно-будівельні об’єкти, виробничі споруди тощо. Завдяки цьому склалося досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор’ї – Тіри, Ольвії, Херсонеса і Боспору [16, с. 160].

Вчені визнали, що археологічні джерела, які здобувають при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників), є найконкретнішими. Особливу увагу, на думку П. П. Толочка, заслуговують «давні написи: лапідарні (вирізьблені на камені), графіті (прокреслені на керамічному посуді), дипінті (намальовані фарбою на посудинах). Перші відображають значною мірою державну діяльність (різноманітні урочистості, шану вальні декрети, постанови, закони, присвяти на честь найвидатніших громадян міст-держав), другі відбивають рівень писемності, ідеологічні уявлення рядових жителів (присвяти, побажання тощо), треті – це в основному міри об’ємів, мітки, присвяти та ін.» [16, с. 161].

Кожна колонія карбувала свою монету. На початку колонізації греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота і срібла), а в Північно-Західному Причорномор’ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не були монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей. Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети – аси трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет в Пантікапеї розпочалося близько 530-520 рр. до н.е. [29, с. 176]. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов'язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева [29, с. 177].

Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Тіра та ін.), серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми) та золотих (стратери) монет. Їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор’я [29, с.177-178]. На основі аналізу монет можна зробити висновки щодо соціально-економічного розвитку полісів, політичних процесів, ідеологічних уявлень та ін.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя в різні роки ХІХ-ХХ ст. зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, С. Д. Крижацький, В. В. Лапін, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; Тіри, Нікосії та Нижнього Подністров’я – Е. Р. Штерн, Л. Д. Димитров, А. І Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму – К. Е. Гриневич, Г. Д. Бєлов, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави – В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С. О. Жебелєв, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Сокольський та ін. [3, с. 274].

У праці С. Д. Крижицького, В. М. Зубара, А. С. Русяєвої «Античні держави Північного Причорномор’я» [35] досить докладно показано грецьку колонізацію та її причини; основні періоди та етапи загального історичного розвитку еллінської спільноти, а також розвиток та життя античних міст і держав до їхньої остаточної загибелі.

В книзі доктора історичних наук, професора Є. О. Молєва «Елліни і варвари. На північній окраїні античного світу» [45] розповідається про поширення античної культури на території Криму і степових районів Чорноморського узбережжя, розглядаються останні теорії сучасних істориків щодо взаємовпливів варварського і грецького світів, тексти античних авторів, наводяться дані про становлення грецьких колоній: Ольвії, Херсонесу, Боспору.

Монографія Є. О.Молєва «Боспор в період еллінізму» [43] розглядає найменш досліджений період історії Боспорської держави. Автор узагальнює археологічний матеріал, отриманий в результаті останніх на той час розкопок і співставляє його з існуючими науковими гіпотезами. Висновки підкріплюються і результатами власних археографічних досліджень боспорського міста Кітея.

Книга В. М. Зубара і А. С. Русяєвої «На берегах Боспору Кіммерійського» [24] присвячена історії і культурі Боспорського царства, яке існувало на півдні сучасних України і Росії протягом тисячоліття – з першої чверті VI ст. до н.е. до середини VI ст. н.е. Тут описані особливості політичного, соціально-економічного і культурного розвитку цієї держави в даний період.

Праця російського археолога Ю. О. Виноградова «Там закололся Митридат…»: Военная история Боспора Киммерийского в доримскую эпоху (VI-I вв. до н.э.)» [10] розповідає про воєнну історію одного з важливих центрів грецької колонізації Північного Причорномор’я – Боспору Кіммерійського в період від виникнення Боспорської держави до встановлення римської гегемонії. Тут автор аналізує давні письмові джерела (праці Геродота, Страбона, Аппіана та ін.), які містять інформацію з історії даної епохи. Особливу увагу він приділяє археологічним даним – знахідкам зброї, захороненням воїнів, фортифікаційним спорудам та ін., зображення і графічні реконструкції яких вміщені в книжці.

Але книга Ю. О. Виноградова була розкритикована доктором історичних наук, спеціалістом у військовій історії еллінів О. К. Нєфьодкіним. Він стверджує, що «…розділи в книжці чітко поділяються на воєнно-історичні (р. 2-3, 6, 9-10) та історико-археологічні (всі інші). Останні вдалися автору, і в них він вдало доповнює свідчення даними археології. Розділи, які присвячені військовим питанням, вдалися зовсім посередньо, особливо, що стосується суто воєнних сюжетів: описів зброї та бойових дій. Тут дуже багато неточностей і навіть помилок…» [47]. О. К. Нєфьодкін свою позицію обґрунтовує на конкретних прикладах, даючи пояснення своїм зауваженням, і приходить до висновку, що історико-археологічним розділам можна довіряти, натомість, до описів військової справи (зброї і тактики), треба ставитися критично.

Доктор історичних наук Московського державного університету С. Ю. Саприкін займається вивченням історії та археології Давньої Греції і Причорномор’я . На основі його дисертації була видана книга «Понтійське царство: Держава греків і варварів у Причорномор’ї» [70], яка присвячена соціальній, економічній і політичній історії Понта від виникнення незалежної держави у 302 р. до н.е. до її перетворення в римську провінцію. Розглядається давня історія створеної династією Мітрідатидів держави, внутрішня і зовнішня політика царів у Малій Азії і Причорномор’ї. Значне місце відведено правлінню Мітрідата VI Євпатора, особливо раннім рокам його царювання. Аналізуються контакти Понту з сусідніми варварськими племенами, зв’язки з грецькими полісами і Римом. У своїй статті «Боспорское царство: от тирании к эллинистической монархии» [59] С. Ю. Саприкін, спираючись на останні розробки в області нумізматики, археології та епіграфіки, намагається представити загальну концепцію розвитку Боспорського царства, починаючи з архаїчного періоду (бл. 600-480 рр. до н.е.) і закінчуючи «варваризацією» суспільства (середина ІІІ ст. н.е.).

Наукові інтереси В.М. Зубаря зосереджені в області вивчення історії і культури античних держав Північного Причорномор’я, а особливо Боспорської держави, тому його статті «Утворення Боспорської держави» [23], та «Виникнення воєнного та релігійного союзу грецьких міст Боспору Кіммерійського» [22] присвячені саме цій темі. На основі археологічних та епіграфічних даних він намагається охопити всі аспекти політичного та релігійного життя населення Боспорської держави протягом античності.

М. В. Скржинська у своїй праці «Будни и праздники Ольвии в VI – І ст. до н.е.» [64] описує щоденне життя невеликого давньогрецького провінційного міста в Північному Причорномор’ї. Тут докладно показаний побут ольвіополітів, їх заняття, освіта, виховання, культура, свята, а також представлені ілюстрації, які повніше розкривають духовний світ населення Ольвії, і додатки, що містять переклад найважливіших ольвійських написів.

Також дослідниця значну увагу приділила вивченню питання щодо ролі жінки в суспільно-політичному житті Боспорського царства на прикладі жінок з родини Мітрідата Євпатора. Відомо, що після завоювань Александра Македонського утворюються елліністичні монархії зі змішаними грецькими і східними традиціями, в результаті чого на чолі держав іноді ставали жінки, що не було характерним для попередніх історичних етапів. Саме ці зміни в суспільстві становлять значний інтерес науковців, який підсилюється обмеженою джерельною базою [65, с. 18-23].

А. С. Русяєва у статті «К вопросу об основании ионийцами Ольвии» [57], спираючись на свої професійні набутки, набутки своїх колег та на археологічні дані, намагається показати актуальність дослідження цього питання і розкриває своє бачення вирішення проблеми. Її стаття «Культы и святилища в сфере политики демократических полисов Северного Причерноморья в раннеэллинистическое время» присвячена проблемі зв’язку політики і релігії та показує «значення самих популярних культів і святилищ в сфері політики полісів (Херсонесу, Ольвії і Тіри) на етапі їх процвітання…» [58, с. 75].

Значний інтерес у істориків викликає проблема Великої грецької колонізації, її причини та наслідки. Крім дослідників власне античного періоду в історії України та світу, до нього звертається і широка наукова спільнота. Всі вони по-різному оцінюють ситуацію, що склалася у Греції, тому, виділяють причини різного характеру. Так, на явища соціально-економічного характеру звертають увагу Л. І. Кормич, В. В. Багацький [34], Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович [37], А. П. Іванова [25], В. І. Кадєєв [30]; окрему групу становлять історики, які наголошують на демографічних проблемах, а саме перенаселенні – П. П. Толочко [16] та Є. О. Молєв [45]; дехто виділяв, як основну причину колонізації, військову загрозу з боку сусідніх народів – В. М. Зубар і А. С. Русяєва [24]; О. Д. Бойко структурував усі причини і виділив сім основних груп причин [8].

Отже, останнім часом вчені-археологи провадять посилену роботу з вивчення Північного Причорномор’я. Завдяки їхній скрупульозній і копіткій праці тут накопичується ґрунтовна інформація про ті давні часи, коли процвітали міста, про їхніх мешканців, про економічне і громадське життя, а також про військову справу, про мистецтво і релігію. Спираючись на порівняно бідні писемні джерела та нові археологічні відкриття історики намагаються розкрити загадки античного періоду історії не лише Криму і України, а також і Європи в цілому.

Висновки до розділу 1

Античні письменники проявляли великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор’я, але історія грецьких причорноморських міст цікавила їх лише епізодично, а саме, у зв’язку з тими чи іншими обставинами власне грецької історії. Так, наприклад, «батько історії» Геродот у своїй «Історії» розповідає про землі, на яких оселилися греки-переселенці, їх сусідів (скіфів, таврів та ін.) зі своєрідною культурою, карну експедицію Дарія проти скіфів. Короткі відомості про царів і правителів Боспору повідомляє Діодор Сицилійський, який, скоріше за все, використовував працю якогось невідомого місцевого історика. Римські історики (наприклад Аппіан) приділяють значну увагу Північному Причорномор’ю у зв’язку з історією Мітрідатових війн. Цінним джерелом є праці античних географів, серед яких на першому місці стоїть «Географія» Страбона, яка дає можливість точно визначити місцеположення окремих давніх міст і населених пунктів. Натураліст античності Феофраст, у своєму творі «Про рослини», ділиться знаннями щодо природи Північного Причорномор’я. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі джерела, без сумніву, були (напис в Херсонесі зберіг ім’я історика – Сіріска, сина Геракліда).

Важливі дані надає епіграфічний матеріал – висічені на камені написи, що містять в собі тексти різних декретів та інших актів державного характеру, а також надгробні написи. Всі вони, в більшій або меншій мірі, присутні в усіх причорноморських полісах. Епіграфіка проливає світло на різні сфери життєдіяльності суспільства: починаючи з побуту і культури, і закінчуючи суспільно-політичною ситуацією в колонії на певний період. Поряд з епіграфікою, нумізматичні дані є важливим джерелом для економічної, політичної і культурної історії північного берега Чорного моря.

Взагалі, вся сукупність археологічних пам’яток дозволяє судити про ступінь розвитку окремих галузей виробництва, торгових відносин та ін. Початок дослідження їх припадає на кінець XVIII ст. і з часом набуває широкого поширення. Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію основних чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї – Тіри, Ольвії, Херсонесу і Боспору. Особливо активно дослідження античних пам’яток розвивається з радянських часів, що пов’язано з відкриттям Всеукраїнського Археологічного комітету (ВУАК), і до сьогодні. Вченими відділу досліджено ряд важливих історичних проблем з історії та культури держав Північного Причорномор’я, зокрема: грецька колонізація і значення у цьому процесі найдавнішого у Північному Причорномор’ї Березанського поселення (В. В. Лапін), історія домобудівництва та архітектури (С. Д. Крижицький), монетна справи (В. О. Анохін), історія та культура Ольвії (Л. М. Славін, С. Д. Крижицький, А. С. Русяєва, В. В. Крапівіна, Н. О. Лейпунська, М. В. Скржинська), некрополь Ольвії (Ю. І. Козуб, М. Парович-Пешикан) та сільської округи (С. Д. Крижицький, С. Б. Буйських, А. В. Бураков, В. М. Отрешко), фортифікація (С. Б. Буйських), а також економіка, соціальні відносини, взаємини з Римом Херсонеса Таврійського (В. М. Зубар). Значну увагу дослідженню історії грецької колонізації приділяють і російські вчені Ю. О. Виноградов, Є. О. Молєв, С. Ю. Саприкін та інші.

Нині Крим – один із центрів вивчення античної культури. Тут постійно працюють археологи України, Російської Федерації, США, Польщі, що дає можливість відкривати нові сторінки історії не тільки Криму й України, а також і Європи в цілому.