Розділ 2 суспільно-політичний устрій осередків грецької цивілізації у північному причорномор’ї

2.1. Грецька колонізація Північного Причорномор’я: причини та наслідки

Північне Причорномор’я посідає значне місце у давньогрецьких міфах. Це стосується Геракла і його неодноразових відвідин Скіфії. Він мандрував цими територіями для здійснення своїх героїчних подвигів. Це міфи про Ахілла та його дружину Іфігенію на острові Левка (нині Зміїний) і про Ахіллів Дром (нині – Тендрівська коса). За уявленнями греків це був острів блаженних, де жили душі героїв. З цим островом пов’язані також міфи про Ахілла Понтарха – могутнє божество, – володаря Левки, покровителя Понту та його мореплавців. На Ахілловому Дромі було святилище Ахілла та священний гай, а назва Дром (дромос – місце, де відбуваються змагання з бігу), за однією з версій, походить від змагань, що їх влаштовував тут Ахілл із друзями на честь якоїсь перемоги на Понті Евксинському [74, с. 10].

За давньогрецькими уявленнями, територію сучасної України заселяли численні екзотичні народи. Так, Геродот згадував народи лисих людей, людей з вивернутими назад ступнями, жінок, які зачаровували поглядом, і племена зовсім не міфологічних, а реальних людожерів. За повідомленням Геродота, агресивні скіфські племена, причому досить численні, харчувалися людським м’ясом [13, с. 239].

Стародавні греки вважали Причорномор’я окраїною Ойкумени – «дому людей». За їхньою уявою ця місцевість була розташована поблизу Аіда, за її межами лежав Океан – світ мертвих. Але для греків тут був не тільки поріг пекла, а й рай. Саме тут лежала країна, в якій жили гіпербореї (яких описує Геродот) – найщасливіший народ на планеті, яким не були відомі суперечності та усілякі неприємності. Смерть вони знаходили тоді, коли, поживши вдосталь, переситившись бенкетами та старечими лінощами, кидалися з якої-небудь скелі в море. Жив тут ще один щасливий народ – тибарени, метою устремлінь яких були розваги та сміх – вони й вважали це найбільшим благом [13, с. 239].

В міфі про Іфігенію розповідається, як в Тавриді Артеміда перенесла її до свого храму, який був розташований на північному узбережжі Понту серед жорстокого племені таврів, і зробила її там своєю жрицею. Іфігенія мусила приносити у жертву Артеміді всіх іноземців, які потрапляли до таврів [74, с. 10].

Взагалі, античним народам Скіфія уявлялася містичною країною, заселеною чудовиськами та напівбогами. Тут міфічні герої жили пліч-о-пліч з людьми. Сюди, на узбережжя Чорного моря, греки влаштовували своїх античних героїв на постійне місце проживання. Північне Причорномор’я, таким чином, викликало в еллінів змішані почуття жаху, подиву й захоплення.

На VIII ст. до н.е. грецьке населення складалося з трьох основних етнічних спільнот: еолійців, іонійців і дорійців. Кожна із них відрізнялася від іншої різним рівнем розвитку в усіх сферах життя суспільства. В соціально-економічному плані найбільш розвиненими виявилися іонійці, які проживали в Малій Азії. Найбільшими їхніми містами були Мілет і Ефес, з яких і були виведені перші колонії. Мілет був найбільшим містом Іонії. Він став метрополією рекордної кількості колоній. Одні давні автори нараховували їх 75, інші – навіть 90. Зараз неможливо встановити їх дійсну кількість, але точно можна сказати, що мілетяни заснували декілька десятків поселень, привертаючи увагу жителів інших іонійських міст [74, с. 10]. Процес заснування міст за межами Еллади, що розпочався в VIII ст. до н.е., отримав в науці назву Великої грецької колонізації. У своєму словнику П. А. Михальчук цей термін пояснює так: «колонізація – заселення вільної території на окраїнах власної країни, заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на свою колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення» [41, с. 18].

Розглядаючи колонізацію VIII – VI ст. до н.е. як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація». Немає сумнівів, що колонізація VIII –VI ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід, наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VIII –VI ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів [73, с. 284-343]. З ним перегукується Ісократ: «Приблизно в той же час варвари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частині. Нестача землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші – в боях. Воно послало по містам полководців, які об’єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами острова. Так врятували вони тих, хто залишився вдома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишили достатньо землі на батьківщині, для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [26, с. 224].

Ще однією причиною, яка сприяла грецькій колонізації Північного Причорномор’я, були вигідні природні особливості Причорномор’я, на які звернув увагу Геродот: «їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, який має п’ять гирлів, а потім Тірас, Тіпаній, Борисфен, Палтікан, Гіпакірій, Герр і Танаїд...» [13, с. 246].

Сучасні історики на явище грецької колонізації дивляться під різним кутом зору, тому і версії щодо її причин також різні. Так, одні історики основним вважають соціально-економічний фактор і говорять, що причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків у землі [34, с. 43]. Такий же фактор беруть за основу автори «Економічної історії», і називають основними причинами грецької колонізації перенаселення міст-полісів, нестачу придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальну і політичну боротьбу, посилення торгового обміну [37, с. 157].

Інші, торкаючись грецької колонізації, виділяють наступні причини: класова боротьба, зростання майнової і соціальної нерівності, концентрація землі в руках родової знаті і обезземелення бідноти, що приводило до штучного перенаселення в середині полісів поряд із зростанням і розвитком торгових зв’язків з народами давнього Середземномор’я і Причорномор’я, особливо наголошують на зростанні торгового капіталу, що нерозривно пов’язано з процесом формування рабовласницького полісу [16, с. 22].

Окрему групу становлять історики, які основною причиною колонізації вважають перенаселення материкової Греції: «Велика Грецька колонізація VIII – VI ст. до н.е. зумовлювалася рядом причин, найголовніша з яких – відносне перенаселення, коли всі землі на материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених» [25, с.161]. Зростання населення відбувалося дуже швидко, і тому «на середину VIII ст. до н.е. елліни зіткнулися з проблемою перенаселення. Шляхів вирішення цієї проблеми було небагато…», оскільки всі заходи виявилися недієвими, тому «добровільне виселення, що супроводжувалося меншими втратами, стало провідною формою вирішення проблеми перенаселення в Елладі» [45, с. 7-8]. Разом з цим автори наголошують на тому, що елліни, які переселялися, повинні були бути впевненими в сприятливому вирішенні проблеми, а саме, вони добре знали ті міста, куди відправлялися шукати кращої долі [45, с. 8].

Автори праці «На берегах Боспору Кіммерійського» зазначають, що «…самою важливою причиною було спочатку розорення сільськогосподарських округ іонійських міст лідійцями, а потім перське завоювання… Безперервні війни, спроба відстояти свої права на території, які належать грецьким містам, в результаті породили економічну кризу. Поліси були не в змозі прогодувати все населення при постійній військовій загрозі і розоренні сільськогосподарських територій» [24, с. 14].

За іншими даними, основними причинами колонізації були фактори соціально-економічного характеру, що укорінилися в рабовласницькому способі виробництва, і в повільному розвитку науки і техніки. Це ставило громадян полісу в залежність від конкретного кількісного співвідношення, яке не можна було перевищувати. І виходом із положення було виведення колоній [30, с. 44]. До того ж, вони звертають увагу на те, що «ініціатором заснування колонії була держава (поліс), прагнучи попередити політичний конфлікт між громадянами виводом колонії» [30, с. 44].

О. Д. Бойко структурував згадані теорії вчених і умовно поділив їх на:

1) демографічну – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну – колонізація є побічним продуктом торгової експансії;

4) сировинну – в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну – до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну – постійна соціальна боротьба між окремими верствами населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну – етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель [8, с. 29].

Таким чином, можна сказати, що колонізація була викликана рядом причин, по-перше, інтенсифікація грецької економіки змушувала еллінів шукали ринки збуту для розширення на той час ремісничого виробництва і тому влаштовуватися на нових землях. По-друге, важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, що відбувався у VIII – VI ст. до н.е. По-третє, загальне зростання чисельності грецького населення – демографічний вибух. Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст та прилеглих до них сільськогосподарських зонах змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор’я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н.е. загалом було часом заснування більшості північнопричорноморських держав. Кожна з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також із варварським оточенням, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Українські історики прийшли до спільного рішення, що історія цих держав за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

На архаїчному етапі (друга половина VI – початок V ст. до н.е.) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розбудова міст, яка полягала у будівництві храмів, формуванні агори; розпочинаються активні контакти з грецькими містами Східного Середземномор’я, зокрема Іонії, та острівними центрами: Родосом, Хіосом, Самосом та ін. Аналізуючи археологічні дані, українські вчені (В. М. Зубар, С. Д. Крижицький та ін.) зробили висновок, що на даному етапі перед жителями новоутворених держав загроза з боку сусідніх кочових племен не поставала [22, с. 28]. Як доказ, вони наводять відсутність укріплень на перших грецьких поселеннях. Зароджуються ремесла, розвивається торгівля, виникає монетна справа.

На класичному етапі (початок V – друга третина IV ст. до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав, середземноморськими державами починає усвідомлюватися економічна значимість Північного Причорномор’я, його роль у постачанні метрополіям зерна, шкіри, рабів тощо, посилюються контакти з кочовиками та племенами Лісостепу. Активізується культурний розвиток міст-держав, помітну роль починає відігравати наука, література, мистецтво – зростає значення цих центрів у грецькому світі [16, с. 163].

Елліністичний етап (остання третина IV – середина І ст. до н.е.) позначився максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгівлі, культури в цілому. Розвиваються міжнародні зв’язки, зокрема з Південним Понтом, Малою Азією, а також між самими північно-причорноморськими містами. Ці процеси вчені схильні пов’язувати з діяльністю Александра Македонського, а саме з його східними походами, які призвели до синтезу східної і західної культур. Однак вже з другої половини ІІІ ст. до н.е. поступово назріває криза – скіфська агресія, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі і Подніпров’ї, входження до складу римської провінції – Нижньої Мезії [35, с. 164].

Отже, можна сказати, що в цей період своєї історії грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї досягли піку свого розвитку. На першому етапі своєї історії вони були сировинним придатком метрополій, а також головним постачальником харчових та сировинних ресурсів. Для другого етапу характерний активний розвиток всіх галузей матеріальної і духовної культури, і добрі відносини з сусідніми кочовими племенами. А третій етап характеризується самостійним виходом міст на міжнародну арену, початком занепаду грецької цивілізації у Північному Причорномор’ї, та переходом цих територій під владу Римської імперії.

В VII – VI ст. до н.е. колонізаційний рух розвивався насамперед в напрямках, що були підготовлені доколонізаційними зв’язками греків, які відносяться до мікенської і домікенської епохи. Ці зв’язки спочатку виливались у форму міжплемінного обміну; окремі речі, переходячи з рук одного племені до другого, іноді були віддалені тисячами кілометрів від місця свого походження. Подальший розвиток цих зносин привів до встановлення більш міцних форм майнових відносин. Стародавня торгівля мала, проте, спорадичний характер, часто переплітаючись з морським грабежем. З подальшим розвитком продуктивних сил і переходом до військової демократії ці мінові зносини, все ще не мали систематичного характеру. Проте мінові зв’язки, які встановились тоді, відіграли потім, в час розвитку грецької колонізації, свою роль, а саме, грецькі колоністи оселилися спочатку саме в тих місцях, які були охоплені цими зв’язками.

Поліс, який вирішив заснувати нову колонію, здійснював набір колоністів. Звичайно знаходилися люди, які бажали випробувати долю на новому місці. Але якщо їх було замало, то доводилося кидати жереб чи навіть в обов’язковому порядку здійснювати набір серед усіх жителів. До них часто приєднувалися люди з інших міст. Таким чином формувався загін, готовий відправитися в експедицію. Чисельність його була не дуже велика, від 150 до 1000 чоловік. Очолювала колоністів спеціально призначена, всіма шанована людина із давнього знатного роду. За її іменем нерідко називали новоутворене місто. Перед відправкою експедиції було прийнято звертатися за порадою до божества. Частіше за все для цього використовувалося святилище Аполлона в Дельфах, де знаходився оракул – спеціальне місце, в якому можна було отримати пророцтво бога і його відповідь на задане питання. Аполлон, устами своїх жерців, радив колоністам, коли краще вирушати в путь і де обирати місце для нового поселення [74, с. 120].

Особливу увагу приділяли колонізатори вибору нового місця для проживання, обов’язковою умовою при цьому були наявність родючої землі, зручних гаваней, джерел прісної води, а також стабільна політична атмосфера.

Велика грецька колонізація охопила Північне Причорномор’я в останню чергу. І це не дивно, бо Крим і прилеглі до нього території вважалися греками незвіданими і холодними землями, які були заселені дикими племенами. Однак відважні купці-мореплавці, просуваючись вздовж берегів моря, не просто так названого ними Понтом Авксинським («негостинним морем»), досягали інколи його північного узбережжя і вступали в контакти з варварами, які проживали в тих місцях. За ними і направився потік переселенців [74, с. 120]. Страбон в своїй «Географії» говорить: «… в ті часи це море було недоступне для плавання і називалося Негостинним по причині бур і дикості племен, які жили навколо нього, особливо скіфських, які приносили чужоземців в жертву, харчувалися людським м’ясом і використовували черепи замість чаш; потім воно було назване Гостинним, коли понтійці заснували міста на його узбережжі…» [67, с. 273]. Тому пізніше Чорне море почало називатися Понтом Евксинським – «гостинним морем». Азовське море вони вважали озером Меотидою – «матір’ю Понту», Крим називали Таврикою, тобто країною таврів, які шанували биків (грецькою «таурос» – бик) [74, с. 120].

Форми організації колонізаційного потоку були різними. За існуючими літературними моделями, реконструйованими на ґрунті дослідження пам’яток епіграфіки та свідчень античних авторів, ще в метрополії призначався або обирався керівник загону переселенців – ойкіст. Прибувши на нове місце, колоністи розмежовували територію міста на ділянки для окремих громадян – ойкопедони, для громадських та адміністративних будівель, відводили десяту частину під культові центри тощо. Насамперед місто оточувалося захисними спорудами. Відбувалося також межування і сільської території, що належала місту, де кожний громадянин отримував свою частку. Зазвичай таке місто від самого початку набувало регулярної прямокутної системи планування [45, с. 16-17].

Нові міста одразу ж ставали незалежними від метрополії, хоча й зберігали з нею культурні та економічні зв’язки. Поступово освоювалися і території між великими містами, а сільські поселення входили до сільськогосподарських округ, будучи цілком підпорядкованими містам. Древні колоністи культивували свої звичаї, дотримувалися своєї віри, культури й мови.

Проте колонізація могла мати і стихійний характер, коли переселенці не мали чіткої організації і переселялися на нові місця невеличкими колективами. Серед північнопричорноморських міст лише Херсонес був детально розпланований, тому це дає підстави вважати, що колонізація мала переважно стихійний характер. Це пояснюється і соціальним складом переселенців, велику частину яких становили звичайні сільські жителі, обезземелені на батьківщині. Звичайно, серед них були ремісники, рибалки, торговці, будівельники тощо, але, судячи з демографічних підрахунків, вчені зробили висновок, що селяни становили якщо не більшу, то значну частину населення колоній Північного Причорномор’я [35, с. 21].

Колонії на північному узбережжі Чорного моря існували у досить специфічних умовах, оскільки їх сусідами виявилися не лише землеробські племена, але і кочівники. Деякі вчені приділяють цьому фактору значну увагу, пояснюючи свою думку тим, що «кочівники по причині своєї військової сили і мобільності завжди створювали значні проблеми для сусідніх осілих народів і держав своїми постійними набігами чи навіть масштабними завоюваннями» [10, с. 10].

Також на історію грецьких колоній суттєво впливала воєнно-політична обстановка, яка загострювалася в степах Північного Причорномор’я у зв’язку з просуванням на захід зі сходу нових кочових народів. «Запозичення передового досвіду у військовій сфері у своїх сусідів, вважається, було одним із важливих елементів адаптації греків-колоністів до грандіозних етнічних і воєнно-політичних змін, які мали місце в степах північного берега Чорного моря, без такої адаптації колоній у чужому для них і часто ворожому оточенні взагалі навряд чи могло стати тривалим і продуктивним» [10, с. 11-12]. Можна сказати, що саме такі обставини існування сприяли розвитку і трансформації суспільно-політичного і воєнно-політичного життя греків-колоністів. Завдяки врахуванню даних факторів можна виділити як спільні, так і відмінні риси між різними колоніями. В залежності від географічного положення і сусідства.

Традиційно власник земельної ділянки вважався повноправним громадянином полісу, що обумовлювало стійке соціальне положення у суспільстві, економічну незалежність. «В громадянському суспільстві існувала своя система цінностей. Протиставлення особистості суспільству, індивіда колективу не могло мати місця, бо тільки благо і процвітання цілого забезпечувало благо і процвітання кожного. Землеробство розглядалося як найбільш достойне громадянина заняття, інші заняття осуджувалися, засуджувалося і прагнення до багатства вище рівня, необхідного для нормального існування членів ойкоса. Громадянська община прагнула регулювати рівень благополуччя громадян, не допускаючи надмірного розшарування, що загрожувало гомогенності громадського колективу. В системі цінностей, створеної громадським колективом, важливе місце займали традиційність, прагнення зберегти всі відносини в незмінному стані» [24, с. 37].

Такі риси і особливості полісної організації спостерігалися в архаїчний час в усіх полісах Північного Причорномор’я. Однак, надалі вони зберігаються не повсюдно, наприклад, в Істрії, Ольвії, Херсонесі Таврійському, але на Боспорі в силу різних причин і обставин принесені з метрополії головні полісні традиції багато в чому порушуються. Таким чином, Боспор в цьому відношенні являє собою унікальне явище в історії античного світу. В. М. Зубар вбачає причину цього «… не в особливому характері громадських общин, а в появі сильних політичних особистостей, які прагнули до єдино осібної влади в оточенні вороже налаштованих варварів і прагненні вижити перед їх загрозою» [24, с. 38].

Отже, колонізація Північного Причорномор’я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII – VI ст. до н.е. і не являлася випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землі вздовж узбережжя, багаті на рибу річки Північного Причорномор’я. Внаслідок цього середземноморські греки мали значні відомості про природу та клімат узбережжя Чорного моря. Згодом із розвитком в Середземномор’ї античного суспільства, контакти двох регіонів посилюються, і нарешті відбувається масове переселення греків у Північне Причорномор’я. Сам же процес колонізації мав організований характер, так як формувався спочатку загін переселенців і обирався їх ватажок, а потім вони відправлялися до святилища чи храму за порадою божества.