2.2. Особливості утворення Боспорської монархічної держави

Найбільшою античною державою, яка склалася на північному березі Чорного моря в результаті грецької колонізації регіону, була Боспорська. Свою назву держава отримала від давнього найменування Керченської протоки (Боспор Кіммерійський). Вона була унікальним явищем серед колоній, так як являла собою монархію. Головним містом був Пантікапей, але столицею азійської частини Боспору вважається Фанагорія. До утворення Боспорської держави існуючі на її території з VI ст. до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Фанагорія, Гермонасса, Горгіппія, Кепи та інші здебільшого були звичайними полісними структурами. Певну полісну самостійність вони зберегли й після включення їх до Боспорського царства [16, с. 189].

Існують певні закономірності, пов’язані з періодичним просуванням на захід нових хвиль азіатських кочівників (скіфи, сіраки, аорси, роксолани, язиги та ін.). Виходячи з них, історію Боспору доримської епохи можна розділити на сім основних етапів:

1. Рубіж VII і VI ст. чи перша половина VI ст. до н.е. – 480/79 р. до н.е. – період появи греків на берегах Керченської протоки, налагодження зв’язків з місцевими племенами.

2. 480/79 – 438/37 рр. до н.е. – період дестабілізації, посилення агресії скіфів; створення оборонного союзу на чолі з Археанактидами.

3. 438/37 р. до н.е. – рубіж IV і ІІІ ст. до н.е. – період стабілізації в степах, «золотий вік» еллінства у Північному Причорномор’ї. На початку цього періоду влада в Боспорі переходить до Спартокидів, які згодом створили найбільшу в регіоні державу. До її складу увійшли як грецькі колонії Боспора Кіммерійського, так і деякі місцеві варварські племена; формою правління в державі стала спадкова монархія.

4. Перша половина ІІІ ст. до н.е. – час падіння Великої Скіфії під ударами сарматі, які посунулися в степи Подоння і Прикубання зі сходу. Період дестабілізації військово-політичної обстановки в регіоні і одночасно переорієнтації політики Боспорської держави на союз з новими володарями степів.

5. Друга половина ІІІ – перша половина ІІ ст. до н.е. – період відносної стабілізації в степах Північного Причорномор’я.

6. Середина ІІ ст. до н.е. – 107 р. до н.е. – нова дестабілізація в степах Північного Причорномор’я, викликана просуванням на захід кочових племен роксоланів, язиків та ін. Гостра політична та економічна криза, виходом із якої стала передача влади царю Понтійської держави Мітрідату VI Євпатору.

7. 107 – 63 рр. до н.е. – Боспор у складі Всепонтійської держави Мітрідата. Боротьба з Римом за гегемонію в Середземномор’ї, що було важливим стратегічним пунктом владики Понту. Поразка понтійського царя і його загибель в Пантікапеї [10, с. 12-14].

Боспор Кіммерійський у порівнянні з іншими грецькими колоніями Північного Причорномор’я має ряд особливостей. Перш за все, давні греки саме тут проводили кордон між Європою і Азією. За їх уявленнями вона йшла по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), а далі на північ – по східному берегу Азовського моря (Меотиди) і по річці Дон (Танаїс). Але не цей фактор автор виділяє як основний, а, по-перше, греки вивели сюди одночасно декілька колоній: у Східний Крим – Пантікапей (майбутню столицю Боспорського царства), Німфей і Феодосію, а на Таманський півострів і прилеглі території – Фанагорію, Кепи, Гермонассу і Синдську Гавань (Горгіппію). Крім цих полісів на берегах протоки була розташована велика кількість невеликих містечок як Тірітака, Кіммерік, Патрей та ін. [10, с. 24-25]. Тобто, в античні часи узбережжя Боспору було густо заселене.

По-друге, колоністи опинилися тут в близькості до різних варварських племен – як землеробських, так і кочових. Керченський півострів, як відомо на заході підходить до Кримських гір, населених у той час таврами, які вирізнялися крайнім консерватизмом, нелюбов’ю до іноземців і до всього іноземного [10, с. 25]. За свідченнями Геродота, «… вони (таври) приносять у жертву Діві тих, хто зазнав катастрофи на морі, і всіх еллінів, яких вони беруть у полон» [13, с. 263].

Особливо слід звернути увагу на відносини колоністів з кочовими скіфами, оскільки історики вважають, що на берегах протоки вони в першу чергу зіткнулися саме зі скіфами. Цінну інформацію у цьому відношенні залишив Геродот: «… зима настільки сувора … Море замерзає, а також і весь Кіммерійський Боспор. І скіфи, що живуть по цей бік рову, переїжджають по льоду цілими громадами на своїх возах через протоку, до сіндів» [13, с. 240]. На основі цих даних історики приходять до висновку, що Геродот описав сезонні перекочування будь-якої частини скіфської орди, що проживала в степах Північного Причорномор’я, на зимові пасовища Прикупання, що були завжди привабливими для кочівників. Ці пересування через район Керченської протоки могли представляти серйозну загрозу для грецьких колоній… грецькі колоністи на Боспорі селилися переважно крупними поселеннями в місцях, зручних для оборони, на невеликій відстані один від одного. Поступово ці поселення перетворювалися в міста, в основному порівняно невеликі, які дуже швидко будували фортифікаційні споруди [10, с. 26].

Аграрне господарство – перш за все землеробство, тваринництво і садівництво, було головною базою економічного розвитку всіх боспорських полісів і основою благополуччя громадян. За цими даними можна стверджувати, що «греки переселилися сюди не для завоювання варварів з метою наживи, а для того, щоб постійно жити і обробляти свою ділянку землі» [24, с. 37], і це був їх головний стимул.

Але нещодавно деякі дослідники прийшли до висновку, що приводом до об’єднання боспорських міст під владою Археанактидів була соціальна боротьба, перемогу в якій здобули прибічники тиранії. Теоретично, це цілком імовірно, але такий перебіг подій не знаходить підтвердження у джерелах [22, с. 42].

Боспорських греків, як і переселенців Західного і Північно-Західного Причорномор’я, надихала надія, що всі вони знаходяться під сакральним захистом одного бога Аполлона Спасителя, який був передбачений їм оракулом в головному святилищі Аполлона Дідівського в Іонії. Спільний культ сприяв створенню релігійних об’єднань понтійських еллінів (амфіктіоній). Українські історики припускають, що набувши силу і авторитет, жерці святилища Аполлона, які частіше за все обиралися із знатних аристократичних родів, а можливо, як і в інших святилищах, отримували цю посаду у спадок, могли втручатися і в державні справи. Вони наголошують на тісному взаємозв’язку між політикою і релігією. Тому перед загрозою зовнішнього нападу святилище спільного головного бога стає пропагандистом об’єднання в справах захисту своєї країни [24, с. 43-44].

Об’єднання мало добровільний характер, адже Німфей залишився поза територією, захищеною валом, а також, вірогідно, суттєво не обмежувало політичну та економічну свободу грецьких центрів, що входили до цього об’єднання. На основі цього можна зробити припущення, що сімахію очолив верховний жрець цього культу, який походив з аристократичного роду Археанактидів, пов’язаного своїм корінням з Мілетом, і, можливо, на нього могли були покладені функції стратега-автократора. Після ліквідації скіфської агресії та втілення в життя комплексу заходів, спрямованих на зміцнення колективної безпеки, якими керував один з Археанактидів, посада басилевса – верховного царя та жреця культу Аполлона Лікаря стала спадковою – її традиційно займав представник цього роду. Одночасно він був керівником сімахії боспорських міст [22, с. 48].

Археанактиди виступали тут в ролі архонтів чи стратегів, як і наступні царі з династії Спартокідів. Поліси зберігали свої політичні права. Народні збори мали повноваження при багатьох тиранах. Але історики наголошують на тому, що це не значить, що вони знаходилися при владі лише заради особливої любові до народу. На підтвердження своєї тези вони наводять твердження грецького історика Фукідіда: «Всі тирани, скільки їх не було в еллінських містах, управляли лише в своїх власних інтересах: їх політика зводиться до піклування про власну особу, своє сімейство і до максимального закріплення його положення. Вони не здійснювали нічого достойного для запам’ятовування і кожен воював зі своїми сусідами» [24, с. 47].

Діяльність Археанактидів деякі російські історики оцінюють як тиранічну, яка виникла в результаті внутрішніх процесів розвитку поліса, що проявилося й в Греції при становленні «старшої» тиранії. Але на Боспорі ці процеси були ускладнені не завжди мирним сусідством скіфського етносу в Тавриці. Близькість до греків скіфів і синдо-меотів лише сприяла посиленню тиранії на Боспорі на благо еллінської, скіфської і синдської аристократії [59, с. 19].

З «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського відомо, що «…виповнилося сорок два роки царювання на Кіммерійському Боспорі царів, званих Археанактидами; царську владу отримав Спарток і царював сім років» [17, с. 58]. Починаючи з нього (438/437 р. до н.е.) на Боспорі приходять до влади нові правителі з династії Спартокідів, яка була при владі більше 300 років [24, с. 57]. За свідченнями Діодора ми можемо прослідкувати зміну правителів цієї династії та тривалість їх володарювання.

В результаті проведених досліджень Ф. В. Шелов-Коведяєв приходить до висновку, що Спарток наслідував владу не законно. Він припускає, що перехід влади повинен був супроводжуватися недобровільною відмовою від неї попередніх носіїв, якщо, звичайно, рід Археанактидів до цього часу не вичерпався і Спарток не був прийомним сином останнього з них. Однак проти цього припущення історик наводить твердження Ісократа про вигнанців з Боспора, які осіли в Феодосії, в яких Ф. В. Шелов-Коведяєв вбачає самих Археанактидів і їх прибічників [78, с. 83].

Влада, яку встановив Спарток, мала характер спадкової тиранії. Основним завданням першого боспорського тирана було об’єднання всіх грецьких поселень, розташованих на Керченському і Таманському півостровах, під егідою Пантікапея [23, с. 62].

Серед істориків й сьогодні продовжується дискусія щодо причин зміни династій у Боспорському царстві. Так, одні говорять про прибічників Спартока, і називають їх «впливовими грецькими прошарками» і вважають, що вони висунули Спартока «перед лицем неслабіючої зовнішньої загрози, … коли династія Археанактидів перестала задовольняти вимоги, що висувалися до режимів такого роду» [78, с. 86-87].

Інші дослідники визнають, що політичний переворот на Боспорі у 438/437 р. до н.е. був справою особистих амбіцій одного з претендентів на владу, і аргументують свою думку двома фактами: по-перше, форма влади – тиранія, тобто авторитарна влада Спартокидів, а значить і особиста зацікавленість в боротьбі за неї; по-друге, свідчення Діодора про час правління Спартока І та його найближчого наступника Селевка (7 і 4 роки відповідно). Нетривалість правління останнього і відсутність його імені серед імен наступних правителів Боспору доводять, що він не належить до династії потомків Спартока, а значить його поява була наслідком державного перевороту [44].

Також існує припущення, що на зміну династій вплинула причорноморська експедиція Перікла у 438-437 рр. до н.е., однією із задач якої було усунути від влади опозиційного афінянам роду Археанактидів і посадити на престол проафінську династію Спартокідів. Однак ця гіпотеза відкидається у зв’язку з відсутністю підтвердження у письмових джерелах [59, с. 20].

Укріпивши свою державу, Спартокіди приступили, перш за все, до ліквідації конкурентів Боспору в хлібній торгівлі. Першим був приєднаний Німфей [78, с. 90]. Після нього настала черга Феодосії. Вона була важливою у стратегічному значенні, треба було ліквідувати самого небезпечного конкурента в Північно-Східному Причорномор’ї: по-перше, дуже вигідне географічне положення Феодосії дозволяло розвивати сільське господарство, а на його основі торгівлю; а, по-друге, вона мала єдиний в регіоні незамерзаючий і самий зручний, після Пантікапея, порт [78, с. 115].

На етапі найвищого піднесення держави (IV ст. до н.е.) територія держави обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону – тут було засноване поселення для греко-варварської торгівлі, а згодом – і місто Танаїс. До складу Боспору входили не тільки античні міста, а й місцеві племена – синди, меоти, торети, дандарії та ін. На чолі держави стояв цар – монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Тому можна сказати, що до ІІІ ст. до н.е. тут зберігалася антична форма правління, за своєю структурою Боспор нагадував греко-варварські монархії елліністичного часу [16, с. 189-192].

Важливе значення в історії Боспору часів правління Сатіра, Левкона і Перісада займали активні взаємовідносини з Афінами. Історики наголошують на унікальності незвичайної дружби між афінськими демократіями в особі громадської общини з боспорськими тиранами [24, с. 77]. Вони намагаються проаналізувати взаємозв’язки Боспору з Аркадією, але не приходять до однозначного висновку. Аналізуючи боспорську епіграфіку, вони приходять до висновку, що в державі перших Спартокідів проживали греки, вихідці з різних куточків еллінського світу: Хіосу, Херсонесу, Сіракуз, Синопи, Гераклеї [78, с. 138-139].

Влада Левкона І була тиранічною, тобто полісною, внаслідок чого він і його прямі наступники називалися архонтами Боспора, тобто еллінських полісів – Пантікапея, Німфея, Кеп, Гермонасси, Горгіппії, Фанагорії і Феодосії, а також більш дрібних міст. Але на початку ІІІ ст. до н.е. титулатура Спартокідів змінюється, правлячі династії почали титулуватися царями, що вперше відбулося при правлінні Спартока ІІІ, однак сутність їх влади не змінилася, бо вона в основі залишалася полісною тиранією. Отже, зміни в титулатурі були всього лише данню моді [59, с. 28].

Час правління Левкона І і Перісада І вважається епохою найвищого розквіту раннього Боспору. Слава першого була настільки велика, що в античній традиції всі тирани цієї династії за його іменем називалися Левконідами, хоча він і не був її засновником. Другий же був визнаний богом, хоча це можна пояснити тим, що в еллінській практиці правителі не рідко прирівнювалися до богів [78, с. 144]. Зразу після смерті Перісада І розгорілася боротьба за владу між трьома його синами – Євмелом, Сатиром і Пританом, дані про яку збереглися у Діодора [17, с. 59-60]. Сутички між братами слід розглядати не як просту усобицю, а як зіткнення могутніх варварських угруповань. Хоча конфлікт розпочався із-за суперечки за боспорський престол, але із залученням до боротьби варварських племен переріс рамки звичайної усобиці і перетворився на явище не лише боспорської історії. Військово-політична обстановка в кінці IV ст. до н.е. була такою, що і скіфи, і сармати в цій війні билися за інтереси не тільки царевичів, але і свої власні. Спираючись на порівняно бідну джерельну базу можна стверджувати, що з перемогою Євмела у регіоні важливу роль в системі зв’язків Боспору з варварським світом починає відігравати об’єднання сарматів. Така ситуація зберігається і після смерті правителя, що приводить до встановлення ворожих відносин зі скіфами, їх постійних нападів на європейську частину Боспору [51, с. 37].

У ІІІ ст. до н.е. склалася тяжка економічна ситуація в царстві, що відбилося на політичному житті, але, не дивлячись на це, Спартокіди намагалися зберегти свою державу. Постійно змінювалися царі, про яких є лише фрагментарні згадки, про деяких взагалі нічого невідомо. У ІІ ст. до н.е. криза була в основному подолана, однак Перісад V все ж був вимушений виплачувати варварам данину [74, с. 129-130].

В кінці ІІ ст. до н.е. на кримський берег висаджується понтійський полководець Діофант. Подробиці складної і драматичної історії, пов'язаної з підпорядкуванням Боспора понтійському царю, відомі, перш за все, завдяки відомому декрету на честь Діофанта, виявленому при розкопках Херсонесу. Напис розповідає про те, що Херсонеська держава, яка опинилася в украй скрутному положенні в результаті натиску скіфів, звернулася по допомогу до понтійського царя Мітрідата. На допомогу до херсонеситів було прислано понтійське військо на чолі з Діофантом. Він, розгромивши скіфів та їх союзників – роксоланів, прибуває на Боспор, де «влаштовує справи чудово і корисно для Мітрідата Євпатора». Це місце декрету розуміється як остаточне вирішення питання про передачу влади понтійському царю. Такий поворот подій не влаштовував скіфів. Спалахує повстання на чолі з Савмаком, внаслідок якого Перісад був убитий. Зібравши сили, понтійський полководець почав каральну експедицію, в результаті якої винуватців було покарано, Савмака вислано в царство, на землях встановлено порядок [52, с. 51].

Опинившись у складі Понтійського царства, об’єднані грецькі міста отримали багато вигод: деяким з них надано право самоуправління, звільнено від виплати данини і було припинено варварські набіги, що дозволило відновити заняття сільським господарством, ремеслами і торгівлею [24, с. 145-146]. Поступово ситуація почала змінюватися. Мітрідат терпів поразку за поразкою у війні з Римом. Він втратив майже всі міста, залишилося лише Північне Причорномор’я і частина Закавказзя. Проти нього обернулися навіть сили природи, і Мітрідат почав поступово втрачати міста, спочатку Фанагорію, потім Німфей, Феодосію, Херсонес. Опинившись у безвихідному положенні, у Пантікапеї, цар вирішує накласти на себе руки, прийнявши отруту, але на Мітрідата смертельна отрута не подіяла «унаслідок звички і постійного вживання протиотрут, якими він завжди користувався» [74, с.130-131]. Історики по-різному описують фінал, можна навести лише деякі з варіантів: «Діон Кассій писав, що Мітрідата вбили мечами воїни, яких цар раніше послав до Фарнака; Павло Корозій вважав, що це зробив солдат-галл, а інші стародавні історики, насамперед Аппіан, відзначали, що царя убив начальник галлів Бітоїт» [10, с. 172-173]. Це відбулося у 63 р. до н.е. Поразка Мітрідата в боротьбі з Римом і його смерть на Боспорі знаменували собою завершення цілого пласту історичного розвитку грецьких держав Північного Причорномор’я. з цього часу вони опиняються під контролем Римської імперії [74, с. 131].

Отже, Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління. Територія царства охоплювала Керченський і Таманський півострови, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). У кінці ІІ ст. до н.е. над Боспором встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором. Але він не зміг втримати «єдиний греко-варварський блок» і протистояти римській загрозі, тому у І ст. до н.е. розпочинається нова віха в історії Боспорської держави, пов’язана з Римською імперією.