2.1. Причини грецької колонізації

На VIII ст. до н.е. грецьке населення складалося з трьох основних етнічних спільнот: еолійців, іонійців і дорійців. Кожна із них відрізнялася від іншої різним рівнем розвитку в усіх сферах життя суспільства. В соціально-економічному плані найбільш розвиненими виявилися іонійці, які проживали в Малій Азії. Найбільшими їхніми містами були Мілет і Ефес, з яких і були виведені перші колонії. Мілет був найбільшим містом Іонії. Він став метрополією рекордної кількості колоній. Одні давні автори нараховували їх 75, інші – навіть 90. Зараз неможливо встановити їх дійсну кількість, але точно можна сказати, що мілетяни заснували декілька десятків поселень, привертаючи увагу жителів інших іонійських міст [36, с. 10]. Процес заснування міст за межами Еллади, що розпочався в VIII ст. до н.е., отримав в науці назву Великої грецької колонізації. У своєму словнику Михальчук Петро Анастасійович це явище пояснює так: «колонізація – заселення вільної території на окраїнах власної країни, заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на свою колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення» [24, с. 18].

Основними причинами колонізації були фактори соціально-економічного характеру, що укорінилися в рабовласницькому способі виробництва, і в повільному розвитку науки і техніки. Це ставило громадян полісу в залежність від конкретного кількісного співвідношення, яке не можна було перевищувати. І виходом із положення було виведення колоній.

По-перше, інтенсифікація грецької економіки, змушувала еллінів шукали ринки збуту для розширення на той час ремісничого виробництва і тому влаштовувалися на нових землях. Ремісники все більше потребували сировини, якої не вистачало на батьківщині, в першу чергу металів, і деякі колонії з’явилися в місцях, де можна було отримати необхідну сировину.

По-друге, важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, що відбувався у VIII – VI ст. до н.е. Бідняки, які втратили свою землю чи потрапили в лапи лихварів, закабалені знаттю родичі, отримавши поразку в соціальній боротьбі представники різних соціальних груп шукали щастя і багатства на чужині, в новоутворених колоніях. Аристократія не заважала такому переселенню, бо в колонію йшли невдоволені, небезпечні для панування знаті елементи, політичні суперники. Разом з тим правлячим колам міст-метрополій було вигідно мати свої колонії, з якими встановлювалися взаємовигідні зв’язки, звідти отримували цінну сировину, а туди можна було збувати продукцію маєтків і ремісничих майстерень, за допомогою яких метрополії розширювали свій політичний вплив.

По-третє, переселення багато чисельного населення в колонії було б неможливим без загального зростання чисельності грецького населення. Греція VII – VII ст. до н.е. переживала свого роду демографічний вибух викликаний цілим рядом причин, до кінця не з’ясованих, але без сумніву однією з головних був бурний розвиток грецької економіки, яка створювала забагато продукції, що потребувала збуту, достатньої кількості сировини, робочої сили, щоб забезпечити деякі матеріальні вигоди.

Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст на прилеглих до них сільськогосподарських зонах змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Розглядаючи колонізацію VIII –VI ст. до н.е. як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація». Немає сумнівів, що колонізація VIII –VI ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід, наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VIII –VI ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів. З ним перегукується Ісократ: « Приблизно в той же час варвари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частині. Нестача землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші – в боях. Воно послало по містам полководців, які об’єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами острова. Так врятували вони тих, хто залишився вдома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишили достатньо землі на батьківщині, для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [15, с. 224].

Отже, грецька колонізація у різний час і у різних місцях була викликана різними причинами: війнами, класовою диференціацією суспільства та боротьбою між різними верствами населення, пошуком ринків збуту для високорозвиненого ремісничого виробництва греків, а також пошуком джерел сировини. Колонії у Північному Причорномор’ї були фактично периферією грецької цивілізації, яка відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності і «варварства», які гармонійно доповнювали один одного. Розвиток міст з пануванням грецької культури дав можливість дослідникам виділити певні етапи їх розвитку, які мали свої певні особливості.