Розділ 1. Теоретичний аналіз джерел та історіографія з історії політичної діяльності католицької церкви (хі-хv ст.)

1.1. Джерельна база

Розвиток кожної країни, народу, суспільства найяскравіше і найбільш повно відображений в документальних матеріалах або джерелах. Під історичними джерелами розуміють усе створене в процесі людської діяльності або те, що зазнало її впливу. Все, що в процесі історичного розвитку народжувалося або видозмінювалося суспільством, об’єктивно відображає його поступ, несе в собі інформацію про нього. Історія народів Західної Європи та католицької церкви теж знайшла своє відображення у численних джерелах.

Цінним джерелом Середньовіччя є інвентарні описи маєтків (переважно церковних), складені в VI-XI ст. Називаються вони поліптиками. Переважно це перелік селянських держань із зазначенням місцезнаходження, обов’язкових повинностей, інколи також імен і соціального статусу держателів і членів їхніх сімей [34, c. 264-267]. Крім як джерела з історії середньовічної вотчини населення і соціальної психології.

Документи діловодства фіксували різноманітні правові стосунки: постанови королівських чи князівських судів, особисті розпорядження чи пожалування монархів, акти дарувань тощо [28, c. 176]. Вони оформляли також деякі процедури церковного життя: обрання абатів, освячення церков.

Також, щодо джерел досліджуваного періоду, а саме XI-XV ст., то поступ продуктивних сил європейського суспільства, процес урбанізації, виникнення центральних держав, настання нового етапу розвитку культури – все це відобразилося і на характері джерел [87, c. 96]. Їх стало не лише більше, але й з’явилися нові види документів, ускладнилася їх структура і зросла інформативність.

Серед наративних джерел XI-XV ст. найважливішими є історичні твори – аннали, хроніки, історії. Якщо в ХІІ – на початку ХІІІ ст. переважали аннали, де в основному висвітлювалися локальні, переважно церковні події, а самі твори характеризувалися схематизмом, то згодом вони все більше витісняються хронічками, авторами яких нерідко були й світські люди, що володіли ширшим кругозором, ніж їхні попередники – анналісти [19, c. 233]. З ХІІІ ст. хроністи писали свої твори не лише латиною, а й народними мовами. Хроніки відзначилися більшою докладністю в описі подій, а їхні автори не лише викладали факти, але й прагнули дати їм власну інтерпретацію, хоча звісно, крізь призму церковно-релігійних понять і образів. Хроніки ХІІ –ХV ст. відзначилися вірою в чудеса, боже провидіння, відсутністю критики джерел. Їх писали переважно рицарі або великі феодали.

Чимало хронік було присвячено хрестовим походам. Серед них «Діяння бога через франків» (початок ХІІ ст.), автором якого був учений абат Гіберт Ножанський; «Падіння Константинополя» одного з вождів Четвертого хрестового походу, ам’єнського рицаря Роберта де Кларі [30, c. 186]. Остання написана французькою мовою.

З ХІІІ ст. в західноєвропейських країнах створюються зведені хроніки, в яких викладається історія тієї чи іншої країни. Це Великі французькі хроніки. Сент-Олбанські хроніки в Англії (ХІІІ – ХV ст.), Загальна іспанська хроніка, написана королем Альфонсом Х і продовжена в ХV ст. іншими авторами, а в яких історія країн висвітлювалися з точки зору інтересів центральної влади.

Знання про середньовічний світ, систему середньовічних доріг і комунікації у значній мірі базується на «Книгах подорожей», інтиненаріях, навігаційних картах – портоланах. Найвідоміша серед цих «Книга» венеціанського мандрівника ХІІІ ст. Марко Поло, який відвідав країни Леванту, Південно-Східної і Середньої Азії, Китай.

Велика кількість джерел відображає діяльність різноманітні сторони діяльності римо-католицької церкви. Це й акти церковних соборів, і папські послання і постанови, і багата богословська та полемічна література, спрямована проти іновірців, єретиків, схизматиків і віровідступників [39, c. 221-231]. Це праці противників ісихазму Варлаама з Калабрії і Григорія Акиндина.

Якщо глибше характеризувати документальні матеріли з політичної історії папства і церкви, то головними з них були папські грамоти, що з ХІV ст. зазвичай називалися буллами. Вони зберігалися у великій кількості в оригіналах, копіях, у складі різних картуляріїв або ж у спеціальних збірниках булл (булларіїв). З ХІІІ ст. з’являються регістри булл, які звичайно називалися за першими 2-3 словами тексту (наприклад, булли періоду боротьби Філіпа ІV і Боніфація VІІІ: «Clerici Laicos», «Ausculta fili») [72]. Булли поділялися на декілька груп:

- конституції (загальні постанови догматичного характеру);

- енцикліки (послання епископам);

- декрети (постанови різного роду для всієї церкви);

- декреталії (постанови з окремих питань, але значущі для всієї церкви);

- бреве (у них докладно висвітлені всі сторони діяльності папської курії та історія католицької церкви в цілому).

Важливим джерелом з історії церкви є акти церковних соборів, хоча вже не вселенських, як це було характерно для раннього Середньовіччя. На помісних соборах вирішувалися найрізноманітніші питання [77, c. 325]. Соборні постанови зростають кількісно особливо з ХV ст. у період соборного руху, коли католицька церква робила спроби внутрішньої реформації. Діяльність соборів відображена також у численних листах учасників соборів, у дипломатичних донесеннях, інструкціях послам, памфлетах.

Особливим джерелом є щоденники, що складалися єпископами під час об’їздів їхніх єпархій, де відображено становище сільського духовенства.

Життя церкви досить повно відображено у пам’ятках канонічного права. До ХІІІ ст. накопичилося надто багато досить суперечливих постанов, що викликало потребу у перегляді і кодифікації канонічного права. У 1234 р. з’явився уже офіційний заново відредагований «Звід канонічного права» при папі Григорії ІХ, поява якого була викликана поширенням єресей [68, c. 237-243]. У ХІІІ – ХІV ст. він був розширений новими постановами.

У ХІІІ ст., у період найбільшої могутності пап, текст папського літопису втратив свою форму «Діянь епископів» і перетворився в серію докладних біографій пап. Відзначимо найбільш повні біографії Адріана І V (1154-1159рр.), Олександра ІІІ (1159-1181рр.) і «Діяння Інокентія ІІІ»(1198-1208 рр.). У ХІІІ ст., біографії пап знову стали короткими, а в другій половині ХІ V ст., коли готувалося повернення понтифіків з Авіньйону в Рим, капелан Урбан V (1362-1370 рр.) Аморі Оже із Безьє склав серію життєписів пап до 1321 р., назвавши її «Діяльність римських пап» [5, c. 452].

Значний пласт джерел залишили після себе члени чернечих орденів, хоча вони є найменш достовірними і містять багато легендарного матеріалу. Серед них можна виділити «Клюнійську хроніку» за 910-1328 рр., статути цістеріанського ордену Бернардом Гі у творі без назви. Йому ж належить один із посібників для інквізиторів – трактат «Практика розслідування єретичних помилок», складений у 1321-1323 рр. [4, c. 169-173]. До такого ж виду джерел належить і «Настанова про способи переслідування єретиків», складена одним із інквізиторів – домініканців Давидом у 1260 р. Частково збереглися також архіви самої інквізиції: протоколи допитів, судових засідань, доноси, вироки.

Досить багато матеріалів присвячених індульгенціям. Це і тексти самих індульгенцій, і праці середньовічних мислителів, спрямованих проти індульгенцій, наприклад, «Історія моїх страждань» П’єра Абеляра (1079-1142 рр.); а також сатиричні твори про зловживання церковників.

Такими багатоманітними і багатожанровими постають перед нами середньовічні джерела, але лише їх комплексне вивчення допомагає зрозуміти діяльність католицької церкви в середньовічну епоху.