Висновки до розділу 3

Великий розкол 1378-1417 був подією, який сприяв втраті престижу церкви. Проявом розколу було утворення двох папських престолів одного в Авіньйоні під впливом французької монархії та другого в Римі. Цей розкол був усунутий лише на початку наступного століття реформаторськими соборами. Великий розкол призвів до посилення закликів провести реформу всередині римської церкви.

Собори XIV століття стали місцем, де мало розпочатися реформування церкви. На цих Соборах мала представлятися вся Католицька церква, що здавалося найкращим виходом з положення, коли існувало два папських престоли. Найяскравішими були собори, що проходили в Пізі та Констанці, що мали на меті вдалося встановити конституційну монархію в римській церкві. Але вже у в 1449 році Собор у Базелі визнав свою поразку і саморозпустився. Таким чином папство повернулося до системи деспотизму, якій воно слідувало протягом багатьох століть. Безуспішність спроб ефективних реформ позбавила римо - католицьку церкву останнього шансу на перетворення, наданого зсередини реформаторами і соборами.

Посилення світського характеру церкви було прикметою розвитку епохи. За зовнішніми поверхневими проявами цього процесу (аморальністю, відсутністю релігійного завзяття) проглядалися ті історичні зміни, при яких в епоху формування національних держав католицька церква також повинна була пристосуватися до умов часу: оскільки вона не могло стати національним, вона стала ще більш політизованою і меценатською. На місце релігійно-моральних законів на практиці прийшли, ігноруючи навіть кодифіковане канонічне право, чисто економічні інтереси. В економічному відношенні церква вже давно ступила на шлях грошового господарства, але останнє ґрунтувалося не на результатах виробничої діяльності, а на оподаткуванні, і було паразитичним.

Церква другої половини XV століття намагалися подолати все більш поглиблену власну кризу. У сформованій ситуації кардинальна реформа, поза всяким сумнівом, могла бути здійснена тільки на шкоду папському абсолютизму і примату церкви. Спроба здійснити реформу, розпочата собором, зазнала фіаско, а папи звичайно ж, не могли самі за неї взятися. Таким чином Ренесанс надав ще півстолітній мораторій середньовічній церкві, щоб вже за допомогою наук і мистецтв засобами державної політики спробувати подолати кризу, вийти з нього з честю. Але, як з'ясувалося в першій половині XVI століття, це було неможливо, і скупчилися пристрасті з такою вибуховою силою вирвалися на поверхню, що це до підстав потрясло римсько-католицьку церкву і призвело до такого історичного розколу, який за своїми результатами мав для християнства ще більше значення, ніж поділ церкви на західну і східну

Висновки

Активна діяльність католицької церкви протягом всієї історії християнської віри, а особливо у період Високого та Пізнього середньовіччя є безумовним фактом. Але ця діяльність не обмежувалася лише сферою духовного та морального впливу на суспільство, вона відігравала значну роль у політичній історії Західної Європи.

Тому саме політична складова діяльності католицької церкви стала предметом даної роботи. В ній послідовно прослідковуються етапи розвитку цієї складової та її еволюція у період ХІ-ХV ст.

Так вже наприкінці Х ст. католицька церква виступала єдиним консолідуючим фактором у житті у феодально роздробленої Західної Європи. Тому одразу після розпаду Франкської імперії Карла Великого її наступниця Священна Римська імперія використовувала церкву для забезпечення легітимності своєї влади. Принцип взаємовідносин імператора і церкви розумівся як і раніше: імперія і церква утворюють єдине ціле під захистом і під керівництвом імператора.

Тому на початку ХІ ст.католицька церква перебувала у стані політичної маріонетки у руках європейських монархів. Але це тривало недовго. Слідом за періодом панування світської політичної влади над церковною, насамперед імперії над папством, настає період верховної влади церкви. Саме в цей період серед всіх функцій інституту церкви яскраво почала проявлятися політична.

Це стало можливим завдяки процесу реформування церкви, який проводилися задля посилення авторитету церкви у суспільстві і отримав назву – клюнійські. Найважливішим у цих реформах була саме боротьба за заборону інвеститури. Боротьба проти інвеститури підривала ленну залежність церковних земель - єпископ, абат і священик повинні були бути церковними пастирями, а не васалами короля або імператора. Також був визначений новий порядок вибору папи римського. Папа повинен був обиратися тільки кардиналами. Всі ці дії робили церкву, як установу незалежною від світської влади. Тому вона могла бути і політично нейтральною та виконувати свої прямі функції, а саме духовного та морального наставника.

Але для католицької церкви цього виявилося замало вона спрямувала всі свої сили саме на досягнення свого політичного верховенства у Західній Європі. Зробивши свою політичну діяльність дуже активною, духовна функція стала лише формальною та другорядною.

Саме у період між ХІІ – ХІІІ століттям католицька церква досягла вершини своєї могутності, завдяки політиці, яку проводив тодішній папа римський Інокентій ІІІ. Завдяки своєму піднесенню папство могло дуже сильно впливати на політичну ситуацію у Європі. Своє блискуче управління Інокентій закінчив укладанням четвертого Латеранського Собору 1215 році, на якому, Інокентій III забезпечив папству необмежену владу в церковній адміністрації.

Наслідком ігнорування своєї прямої функції, як «представництва Бога на землі» стало падіння авторитету церкви серед західноєвропейського суспільства. Так суперечка між папою Боніфацієм VIII і французьким королем на початок XIV ст. стала яскравим проявом цього. Боніфацій VIII у противагу економічній і політичній владі французького короля висунув ідейні обгрунтування влади й авторитету церкви. Згідно Боніфацію і у папи, і у короля є мечі, але король свій меч отримує завдяки папі, і він може ним володіти, благословляємо церквою і заради церкви. Французький король всупереч точці зору папи підкреслив, що королівська влада виходить безпосередньо від Бога і не визнає над собою ніякої іншої влади, крім Бога. У цій сутичці французької монархії і папства переможцем вийшов король.Постійна боротьба римської церкви з світською політичною владою стала однією з причин пробудження мирян, як окремих особистостей, так і цілих соціальних верств.

XV ст., а саме доба Ренесансу стало проявом цього пробудження. Суспільство побачило,що замість того щоб бути осередком релігійно-моральних законів інститут церкви більше переймався чисто економічними інтересами.

Реакцією церкви на цю кризу стало зовсім не повернення до своїх основних функцій. Католицька церква не залишила політичну діяльність світській владі. Натомість вона намагалася подолати все більш поглиблену власну кризу. Фактично це було можливо лише завдяки реформам, що призвели б до закінчення її політичного абсолютизму. Тому вони одразу ж зазнали поразки і, як наслідок протестантська Реформація стала неминучою.

Католицька церква пройшла довгий та важкий шлях посилення власного політичного впливу, щоб не тільки мати право бути незалежною від світської влади, але і задля того щоб отримати владу над нею. Період між ХІ – ХV сторіччям став каталізатором для того щоб показати де проходить межа між основною духовною функцією церкви та політичною та чи можливе їх виконання одночасно.