Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный экономический университет им. В. Гетьмана

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Ist_U_1.rtf

Скачиваний:

Добавлен:

22.03.2015

Размер:

942.72 Кб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 1516 / 1616

38. Революція 1905-1907 рр. Її розвиток на Укр.

Причини: погіршення соц-екон становища населення внаслідок екон кризи 1900-1903 рр.; невдоволення політикою самодержавства (невирішене аграрне, робітниче, нац питання); поразка у війні з Японією 1904-1905 рр.; поширення марксизму.

Перебіг подій: 9 січня 1905 – кривава неділя – розстріл мирної демонстрації в Петербурзі за наказом царя Миколи ІІ; масові виступи робітників; поширення профспілкового руху в Укр (літо-осінь 190р., їх вимоги – робочий контроль над виробництвом, 8ми годинний роб день, зниження цін на товари у крамницях); селянські виступи (навесні 1905 селяни розгромили маєток поміщика Терещенка, вивезли все майно та спалили цукровий завод; жовтень 1905 селяни розгромили поміщицький маєток, спалили горілочний завод, за що поміщики вчинили самосуд над 15ма селянами); виступи в армії та на флоті (збройне повстання на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 р. повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом Шмідтом у листопаді 1905 р.; виступ полку саперів у Києві на чолі з Жаданівським у листопаді 1905 р.).

Але в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масам й ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу - думської трибуни.

39. Внутрішня і зовнішня політика директорії

Директорія УНР - найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Вкрай несприятливим було зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об’єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

40. На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване.. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років. Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. – Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.– Знищення значної частини феодальної еліти. Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців. Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

41. Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Незадовго до своєї кончини гетьман заручився рішенням козацької старшини проголосити його наступником сина Юрія, якому незабаром мало виповнитися лише 16 років. Обіцяну гетьманську булаву він одержав. Проте дуже швидко з'ясувалося, що за таких складних внутрішніх і зовнішньополітичних умов Хмельницький-молодший не здатний виконувати функції керівника держави і війська. Тому він за порадою найближчого старшинського оточення зрікся гетьманської булави і поїхав до Києва на навчання.

Незабаром гетьманська булава, за рішенням Корсунської ради, у жовтні 1657 р. перейшла до рук І. Виговського (1657-1659), який в часи Б.Хмельницького виконував функції генерального писаря. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Водночас Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях, відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Ю. Хмельницький підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею”.

Отже, другий період Української національної революції (вересень 1657 – червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву, наростання соціальних конфліктів та протистоянь, відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р., розмивання моральних норм у суспільному житті, тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства і розкол України на Правобережну та Лівобережну.

42.

Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала загальноукр громадсько-політичним центром, що очолив масовий народний рух, який з часом набув фун-й законодавчої влади УНР. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський. Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

— співпраця з Тимчасовим урядом;

— захист прав національних меншин.

За час свого існування ЦР прийняла такі документи:

1) І-й Універсал. 10 червня 1917, в умовах загальнонаціонального піднесення було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою». В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

2) ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня 1917до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Тимчасовий уряд визнавав автономію УКр у складі Росії за певних поступок ЦР.

3) ІІІ Універсал. ІІІ Універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917на засіданні Малої Ради УЦР. Було проголошено УНР як автономної частини Росії. Історичне значення III Універсалу було в тому, що уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

4) IV Універсалу. 11 січня 1918 Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал в якому було проголошено незалежність УНР ( «Закон УЦР про національно-персональну автономію»). Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що було завершено процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

28 січня 1918р. відбулося останнє засідання УЦР, де було обрано президентом України Грушевського й ухвалено демократичну Конституцію УНР.

43.

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. З прийняттям хр. культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель. На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році.

Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

44.

Зовнішня політика.

Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

· у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького;

· відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році;

· розпочав переговори з Польщею;

· уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.

Внутрішня політика.

Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

Десталінізація(1956-1964) – це процес засудження й відмова від найбільш брутальних сталінських методів управління державою(масові позасудові репресії,депортації тощо),демократизація суспільно-політичного життя СРСР без докорінних змін існуючої системи.

14-25 лютого 1956 р. – закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, виступ на ньому М. Хрущова з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», в якому йшлося про: засудження»культу особи Й.Сталіна», викриття злочинів Й.Сталіна та його точення(репресії,депортації народів,сталінські методи соціалістичного будівництва СРСР)

Складові десталінізації:

1.Політична реабілітація – виправдання, відновлення в правах несправедливо звинувачених, зганьблених чи засуджених осіб.

-Реабілітація репресованих у 30-х роках партійних,радянських,військових,культурних діячів В.Затонського,Є.Квірніги,С.Косіора,В.Чубаря,П. Постишнева,Ю.Коцюбинського, Г.Косинки, М. Куліша та ін.

-1956-1959 рр. - реабілітація 250 тис. осіб(більша частина посмертно)

- 1957 р. - звільнення з таборів та спецпоселень близько 65 тис.осіб.

- Ліквідація системи ГУТАБу (звільнення десятків тисяч вязнів)

- 1963 р - припинення процесу реабілітації (під час проведення якої відбувалися нові політичні репресії)

- Не були реабілітовані жертва політичних процесів 20-30 років;селяни,репресовані в роки колективізації;депортованя народи з південних районів України та Криму(кримські татари,греки);засуджені за "український націоналізм",діячі РУН-УПА

- повільне проведення реабілітації,оскільки в органах безпеки й прокуратури працювало чимало тих,хто був причетний до масових репресій

2.Зміни в роботі правоохоронних органів:

-1953р. - ліквідація військових трибуналів МВС та Особливої наради МВС, яка мала право застосувати в адмінітсративному порядку висилку,заслання та увязнення

- 1955р.- створення в УРСР органів прокуративнго нагляду за дотриманням законності.

- Прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", введення в Кримінальньму Кодексі статті "Антирадянська агітація і пропаганда", що давало радянській владі можливість проводити нові політичні репресії.

3. Зростання частки українців у партійному й державному апараті:

- Зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві (протягом 1953-1964 рр. до складу ЦК КПРС увійшли вихідці з України Л. Брежнєв, О.Кириленко,М. Підгорний, Д.Полянський.

4.Лібіралізація суспільного та культурного життя:

-можливість розвитку української культури

-поява "шістдесятників"

-поверненння імен забутих письменників,художників,учених.

-Ідеологічний тиск:русифікація, "злиття націй"

-залишковий принцип забезпечення соціально-культурної сфери

-50-60-ті роки - проведення антирелігійної кампанії: закриття храмів,церков,ліквідація релігійних общин

46.

Східні слов´яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об´єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському об´єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.

Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об´єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов´янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об´єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

47.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917, друга російська революція, в результаті якої було повалено самодержавство і створені умови для переходу до соціалістичного етапу революції. У ході Лютневої революції повсталі маси ліквідовували місцеві органи царської влади. У містах, у тому числі і в Україні, у перші дні революції створилися “ради об’єднаних громадських організацій” або “комітети громадських організацій”, “громадські комітети”, які ставали представницькими органами місцевої влади Тимчасового уряду. Їх очолювали переважно голови губернських і повітових земських управ. У губернії та повіти Тимчасовий уряд призначив своїх комісарів, які замінили губернаторів і повітових справників. У волостях замість волосних старшин органами влади стали виборні виконавчі комітети.

У ході лютневої революції організовувались ради та створилась Українська центральна рада.

Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала загальноукр громадсько-політичним центром, що очолив масовий народний рух, який з часом набув фун-й законодавчої влади УНР. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський. Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

— співпраця з Тимчасовим урядом;

— захист прав національних меншин.

За час свого існування ЦР прийняла такі документи:

48.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

· У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

· Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

· Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В, Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. 0. Шумський, економіст М. Волобуєв.

49.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий“ шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний“ та „Залізний“ були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н..

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — „куну“ (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г. Лише наприкінці XIII ст. виник карбованець – срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворилися на постійні залюднені міста, що стали економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв’язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX–X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів“, з яких майже 100 були справжніми містами.

Суттєві зрушення в політичному і соціально-економічному розвитку: становлення давньоруської державності, виникнення міст, відокремлення ремесла від сільського господарства, пожвавлення торгівлі та зміцнення міжнародних зв’язків і особливо запровадження християнства та ін. зумовили високий розвиток культури Київської Русі, збагачення їх духовного життя. Давньоруська культура й сьогодні вражає тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, які збереглися до наших днів.

Це й знаменитий Софіївський собор, зведений 1037 р., Кирилівська (1146) та Василівська (1183) церкви у Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі.

Це – високохудожні історичні твори-літописи: „Повість минулих літ”, створена ченцем Кеєво-Печерського монастиря Нестором; „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона; „Повчання дітям” Володимира Мономаха; поетична пам’ятка „Слово о полку Ігоревім”…

Це – й перше писане зведення законів Київської Русі – „Руська правда”.

Це – й пам’ятки усної народної творчості: пісні, казки, билини.

Це – й творіння давньоруських ювелірів і т. ін. Все це – не лише духовне багатство Кивської Русі, але й значний внесок у розвиток культури середньовічного світу.

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

50.

Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1340-1377 рр.)

Литва зайняла більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9-10 території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов'янських земель здається парадоксальним і, безумовно, вимагає пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо" - таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі княжили на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв'язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським (О. Єфіменко, В.Антонович, М.Брайчевський та ін.).

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

51.

Розпад СРСР

7 грудня 1991 р – зустріч лідерів Білорусії (с.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), України (Л.Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій пущі (територія Білорусії)

8 грудня 1991 р – Офіційна констанція, розпаду СРСР, підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД)

20 грудня 1991 р – Спеціальна заява Верховної ради з уточненням, що СНД є обєднанням незалежних держав і ні в якому разі не може передбачати будь-яких наддержавних владних структур, Україна розбудовуватиме власні економічну, банківську, митну системи і впровадитиме в обіг власну валюту, Україна залишає за собою право припинити свою участь в угоді або в її окремих статтях

21 грудня 1991 р – Підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД між керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії , Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану.

Висновок – Ера всевладдя тоталітарної імперії закінчився. Починалася ера перебудови на демократичних засадах внутрішнього життя країн та пошук нових взаємовигідних форм співпраці між державами колишнього СРСР

Наслідки розпаду СРСР для України : Активізація національно-визвольного руху, зростання відцентрових настроїв у суспільстві

Заборона Компартії України
Підтримка більшістю колишніх комуністів ідеї незалежності України
Активізація національно-визвольного руху, щростання відцентрових настоїв у суспільстві
Здобуття волі Україною без кровопролиття в ході антикомуністичної демократичної революції
Визнання незалежної України державами світу

52. Перші державні утворення на території сучасної України:

1.Історичні корені українського народу. Трипільська культура.

2.Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України : державні об’єднання кіммерійців, таврів, та сарматів. Скифське царство. Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я.

3. Перші слов’янські держави. Антське царство

1.Найдавніші часи на території України. Трипільська культура.

Первісна людина з’явилася на території України понад 1 млн років тому. Вчені відкрили і вивчили понад 800 поселень стародавньої людини на території України.Найдавніше поселення с. Королеве.

Первісний лад – це лад при якому всі люди жили, працювали разом і результати праці ділили порівну.Приватна власність і класи були відсутні.

Українці, на відміну від ін. народів, здійснили перехід від первіснообщинного до феодального ладу.

Життя первісної людини залежало від природи. Знаряддя праці виготовляли з того, що давала природа: дерево, камінь і тому цей період називають кам’яним.

Залежно від рівня розвитку продуктивних сил кам’яний вік поділяється:

— давній кам'яний вік (палеоліт) — від появи людини до 10 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи палеоліту є Лука-Врублевецька (Подністров'я), Вовчий грот (Крим), Амросіївка (Донбас). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці з дерева і каменю (загострені палиці, рубила, скребла, гостроконечники), займалися збиральництвом , полюванням і рибальством. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими (первісне людське стадо). Жили в печерах або житлах — наметах, зроблених з дерева та кісток мамонта.

— середній кам'яний вік (мезоліт) — від 9 тис. років до н.е. до 7—6 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи мезоліту є Журавська ( Чернігівщина), Софіївська стоянка (Київ). З'являються нові знаряддя праці: кам'яні сокири і тесла; шила, голки, наконечники списів з кісток і рогів тварин; гачки, кинджали, сітки з поплавками. Було винайдено лук і стріли; мисливство стає провідною галуззю господарства, розпочалось приручення тварин (собака стала першою прирученою твариною). Розвивається рибальство. Ширше використовується вогонь. Формується племінна організація.

— новий кам'яний вік (неоліт) — 6—4 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи: Ізюмська (Харківщина), Соколець (Вінничина) тощо. Саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство). Історики називають цей перехід "неолітичною революцією". Люди переходять до осілого способу життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють досконаліші знаряддя праці з каменю (ножі, серпи, зернотерки) і кісток (гачки, гарпуни, мотики);

— мідно-кам'яний вік (енеоліт) — 4—поч. 2 тис. років до н.е.Люди опановують технології виробництва й обробки першого відомого людині металу — міді; вдосконалюються землеробство, скотарство; з'являється гончарство (винайдено перший штучний матеріал — кераміку), винайдено колісний транспорт. Формуються великі племена, територіальні общини. Найбільш яскравою археологічною культурою доби енеоліту на території України є трипільська культура, відкрита наприкінці XIX ст. В.В. Хвойкою поблизу с Трипілля на Київщині (звідси її назва). Поширювалась трипільська культура на Правобережній Україні, Молдові. Основні заняття трипільців: 1)землеробство, 2)скотарство, 3)ремесла, 4)ткацтво, 5)гончарство, 6)рибальство. Трипільці вірили у потустороннє життя, своїх богі зображували у вигляді жінок. Трипільська культура проіснувала 15 ст.

2.Кіммерійці ¬– войовничий народ, який складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Вони займали території Північного Причорномор’я, Криму і Кавказу. Займалися скотарством, землеробством, ремеслами (особливо виготовленням військового озброєння). Жили кіммерійці патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. їх основною метою було пограбування сусідніх племен і народів. Релігійні уявлення кіммерійців відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих курганах. Були чоловічі й жіночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір наконечників для стріл, кам'яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі поховання клали золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд. Мали могутнє кінне військо, здійснювали походи в Малу Азію, воювали з Урарту та Асірією, здійснювали спустошливі напади на землі праслав’ян. У середині 5 ст. до н.е. кіммерійці були витіснені скіфами.

Скіфи – войовничі кочові племена, на чолі яких стояли царі. Займали території Північного Причорномор’я, частково Криму, південні території між Доном та Дунаєм. Займалися скотарством, землеробством, ремеслами, торгівлею. Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.). Маючи чудово озброєне кінне військо, скіфи здійснили військові походи на Урарту, Персію, Грецьку державу та ін.Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Скіфія була загарбана сарматами.

Сармати -об'єднання кочових племен (алани, роксолани, савромати та ін.) на чолі з вождями. Займали території між Доном і Дніпром, від Південного Бугу до Дунаю. Займалися вони скотарством, торгівлею, землеробством. Сармати вели постійні війни з державами Закавказзя та Римом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу. У 4 ст. до н.е. сармати були розгромлені гунами.

3. З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних , етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами –прямими нашими предками, першими українцями. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.

Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська. Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.

Антське царство.

53. Ще за життя Хмальницького старшинська рада винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана 16-річному синові Юрію. Гетьманом до повноліття Юрія було обрано Івана Виговського на старшинській раді у Чигирині у 1657р.

Зовнішня політика:

- Обстоював повну самостійність україни

- жовтень 1657 уклав укр-швед договів, умови якого були вироблені ще за участі Б. Хмельницького

- відновив союз із Кримським ханством

- розпочав переговори з Польшею

- уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польші, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності укр.-рос угод 1654р.

Внутрішня політика:

Виговський спирався на посилення ролі козацької старшини, укр.шляхти, духовенства, роздавав їм землі й привілеї.
Не підтримували Виговського народні маси і запорозькі козаки.

Проти Виговського виникла опозиція, яку очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і Яків Барабаш у 1657р. Опозицію буду розгромлено.

Досить вагомою подією за часи правління Виговського було підписання Гадяцького трактату у вересні 1658 р. про унію України з Польшею та Литвою. Цей договір передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію західних самостійних держав – Литви, Польщі, України. Внаслідок Гадяцького договору в 1659 р. рос-укр війна. 9 липня 1659 – битва під Конотопом, перемога Виговського. Жовтень 1659 Виговський зрікається гетьманської булави і передає владу гетьману Ю. Хмельницькому.

54. I Універсал 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.Умови І Універсалу:-Проголошення автономії України в складі Росії;-Джерелом влади в Україні є український народ;-Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);-Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді.

55. Київська Русь – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав Середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

Традиції держави Київська Русь вплинули на подальший політичний, економічний і культурний розвиток східнослов’янських народів (українців, росіян, білорусів).

Таким чином, Київська Русь відіграла важливу роль у формуванні цивілізації Східної Європи, визначивши головні напрями її подальшого розвитку. У цьому полягає її вагоме історичне значення.

56. Розпад Київської держави та завоювання її монголами, необхідність згуртування сил проти Тевтонського ордену сприяли становленню Великого князівства Литовського, що існувало у 12-14 ст. Велике князівство Литовське вело боротьбу з Польщею за володіння зах-укр землями. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства.

57. У 1905 р. в Російській імперії почалася революція. Революція 1905-1907 pp. за своїм характером була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, покращання становища робітників.

Періодизація революції: 1) піднесення (січень — грудень 1905 p.); 2) спад (січень 1906 р. — червень 1907 p.).

Головні події революції в Україні:

• 9 січня 1905 р. – «кривава неділя» - розстріл мирної демонстрації в Петербурзі; початок революції;

січень-березень 1905 р. страйки робітників — 177 страйків, 170 тис. учасників;• повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);
загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. — 120 тис. учасників);
створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р. — 280 організацій);
селянські виступи (за 1905 р. — 4 тис. у 7 тис. сіл);• повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін., на чолі з лейтенантом Шмідтом — листопад 1905 p.);
повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським — листопад 1905 p.;
грудневе збройне повстання 1905 р.

Українське питання обговорювалося і в Державних думах. Вибори у І Думу відбулися весною 1906 р., очолив І. Шраг. Основною її вимогою було надання автономії Україні. Укр політ партії, за винятком радикальної та демократичної, бойкотували вибори. Вибори до II Думи відбулися в січні 1907 р. У виборах узяли участь усі укр. політ партії. II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи запровадити українську мову в систему освіти і державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри української мови та історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. Результати: пожвавила національно-визвольний рух, процес створення партій, профспілок, кооперативів, політичні партії отримали досвід політичної боротьби, революція завершилась поразкою, хоча російський уряд і був змушений провести ряд реформ.

58. Захопивши у Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут , який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років.

Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

59. Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх традиційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння. Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності.

Отже, у другiй половинi XIX ст. пiд впливом буржуазних реформ в Україн вiдбулися значнi змiни в соцiально-економiчнiй сферi. В аграрному ceктopi сформувався досить високий piвень концентрацiї землi; було здiйснено докорiнний перерозподiл земельної власностi, що йшов по лiнiї переходу вiд cтaновостi до безстановостi; у сiльськогосподарському виробництвi значного поширення набули застосування технiки, використання вiльнонайманої працi, полiпшення структури посiвiв тощо. Цi змiни дали можливiсть Українi перетворитися на потужний центр виробництва сiльськогосподарської продукцiї не тiльки iмперського, а й свiтового значення.

60. 10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Унесення змін ІХ Всеукраїнським з’їздом Рад до Конституції УСРР, де було остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР (травень 1925). Незважаючи на гарантоване законом право вільного виходу України із Союзу, воно було «паперовим», а незалежність нашої держави – формально. Влада на всій території СРСР належала керівній верхівці комуністичної партії.

61. Наприкінці 1647 р. було заарештовано Б. Хмельницького за підозрою у підготовці повстання. Його звільнили на поруки, допомогли побратими. У грудні 1647 р. Б. Хмельницький тікає на Запоріжжя, де закріплюється на острові Бузький. Наприкінці січня 1648 р. він нападає на Січ, козаки переходять на його бік. 30 січня 1648 р. Б. Хмельницького на Січі обирають гетьманом. Він проводить широку підготовку до повстання, встановлює зв'язки з Кримським ханством, яке у перші роки війни було союзником Б. Хмельницького. Поляки готуються до придушення повстання. Навесні 1648 р. починають бойові дії. У травні 1648 р. у битвах під Жовтими Водами (5-6 травня) та Корсунем (26 травня) були розгромлені польські регулярні війська в Україні. 20 травня помирає Володислав IV, король Речі Посполитої. Б. Хмельницький з військом прямує в Україну, де влітку 1648 р. вибухнули масові повстання, почалася різанина. Б. Хмельницький готує військо, встановлює дипломатичні стосунки з іншими державами. 13 вересня 1648 р. у битві під Пилявцями було розгромлене польське військо. У вересні - листопаді 1648 р. триває похід в Західну Україну, проводиться облога Львова, Замостя. У жовтні 1648 р. новим королем стає Ян Казимир, а у листопаді 1648 р. Б. Хмельницький припиняє бойові дії і повертається назад до Києва.Влітку 1649 р. бойові дії відновлюються. 5-6 серпня 1649 р. у битві під Зборовим зрада кримського хана врятувала поляків. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір, за яким під владу гетьмана переходили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, де встановлювалася козацька автономія. У лютому - березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18-30 червня 1651 р. у битві під Берестечком, внаслідок втечі кримського хана, який полонив Б. Хмельницького, козаки зазнали тяжкої поразки, але основна частина війська була врятована. У червні - липні 1651 р. литовські війська здійснили наступ на Київ, а польські війська почали наступ в Україну. У відповідь спалахнули селянські повстання. Б. Хмельницький зібрав військо і зупинив наступ. Виникла патова ситуація.

62. Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Особливості аграрної реформи: селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме: 1) селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; 2) набувати у власність нерухоме майно; 3)займатися торгівлею і різними промислами; 4)селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо

Судова реформа 1864 р. Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).

Земська реформа 1864 р. Створення виборних органів влади в межах губерній, повіту – земств, де були представлені всі стани. Вирішення земствами гос-ких і соц.-культурних питань. Позбавлення політ прав.

Міська реформа 1870 р. Згідно з нею створювалися виборні міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові.

Військова реформа 1864.Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.

Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

63. Після жовтневих подій в Росії ЦР прагнула зміцнити свої позиції як єдиної влади в Україні. 07.11.1917р. ЦР прийняла ІІІ Універсал, який проголошував – Україна стає Української Народною Республік-кою. Також скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, контроль за виробництвом, скасування смертною кари, реформа суду та національно-персональна автономія для не українців. Проголошувалася свобода слова, друку, зборів профспілок. Формально влада в Україні належала ЦР та вона не зробила ніяких змін у державному ладі України, чим дискредитувала себе в очах трудящих мас. 04.12.1917р. відбувся І Всеукраїнський з’їзд рад, який оголосив ЦР поза законом і скасував всі її постанови. Керівництво ЦР не визнало рішень з’їзду і утворених ним органів. Після з’їзду процес встановлення радянської влади на місцях прискорився. По всій Україні розгорнулася боротьба трудящих мас. Спалахнули збройні повстання. 09.01.1918р. ЦР прийняла свій ІV Універсал, в якому підкреслювалося, що Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, суверенною Державою Українського Народу. В проголошенні самостійності та державної незалежності України і полягає основне історичне і політичне значення. В Україні почалася жорстока боротьба за встановлення радянської влади в Україні. 27.01.1918р. був підписан договір між Укр.Народ.Респуб. та чотирма державами німецького блоку в Брест-Литовську. Це був перший мирний договір на шляху до завершення світової війни. Та миру в Україну цей договір не приніс. Німці з австрійцями ввели на територію України понад 450 тис. осіб. Проти німецько-австрійських окупантів розгорнувся масовий революційний рух. ЦР немала адміністративного апарату для збору мільйонів тонн продуктів, які обіцяла при підписанні договору. Кризи, сутички й дебати між партіями в ЦР переконали німецьке командування в тому, що вона неспроможна правити. 16.04.1918р.під час засідання ЦР була розігнана невеликим німецьким загоном. ЦР проіснувала 13 місяців – з 07.03.1917р. до 29.04.1918р. діяльність ЦР сприяла національному відродженню України, становленню її державності. Саме в цьому і полягає її основне значення. Події жовтня 1917р. були справжньою великою революцією.

64. Розпад Київської держави та завоювання її монголами, необхідність згуртування сил проти Тевтонського ордену сприяли становленню Великого князівства Литовського, що існувало у 12-14 ст. Велике князівство Литовське вело боротьбу з Польщею за володіння зах-укр землями. Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Південно-Західні руські землі у складі Литовської держави були поділені на автономні держави утворення – удільні князівства, на чолі яких стояла литовська аристократія. Руську знать практично усунули від влади. В економіці руських земель у складі Литовської держави великих змін не відбулося. Як і в давньоруські часи, основу економіки складало землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Причому промисли виступали провідною формою господарської діяльності значної частини населення, оскільки аграрна культура в часи монгольської навали занепала. Поширювались товарно-грошові відносини. Селянство, яке складало більшість населення, за характером повинностей поділялося на данників (основна повинність яких полягала в сплаті данини), “похожих” особисто вільних і “непохожих” (прикріплені до свого наділу). “Непохожий” міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його і виконувати відповідну службу. Цей розподіл був відносним і межа між ним у значній мірі була умовною. За рахунок селян збільшувалося населення міст. За характером занять міщанство в невеликих містах мало чим відрізнялось від селянства. Конкурентами міщанству у торгівлі виступала шляхта і пани, які мали право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Мешканці міст займалися ремісничою діяльністю.

65. Історичне значення УЦР: Підняла на новий щабель ідею української державності .Діяльність Центральної Ради викликала захоплення і була підтримана численними представниками різноманітних верств населення України .Центральна Рада практично здійснила одвічні прагнення українського народу до свободи і незалежності .Боротьба під прапором Української революції на своїх героїчних прикладах підготувала покоління, які вибороли незалежність України. Завдяки своїм універсалам принесла самостійність та державну незалежність України. В цьому і полягає основне історичне і політичне значення.

66. Причини і наслідки впровадження НЕПу

10 березня 1921 р. Х з’їздом РКП(б) було проголошено нову економічну політику (НЕП).

Причини переходу до НЕПу: 1)громадянська війна та політика «воєнного комунізму», 2) економічна криза (розруха, закриття під-в, падіння виробництва промислової і сільськогосподарської продукції , введення продрозкладки, карткова система розподілу продукції тощо), 3)політична криза (масовий опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки робітників, виступи в армії, на флоті), 4)голод 1921-1923 рр.

Основні заходи непу: скасування продрозкладки, введення продподатку; дозвіл на оренду землі, дозвіл на використання найманої праці; розвиток різних форм кооперації; скасування кругової поруки; скасування загальної трудової повинності; перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні; дозвіл на створення концесій; поновлення вільної торгівлі; випуск конвертованого червонця, поступове вилучення старих грошових знаків; уведення держ. податків, платні за комунальні послуги, транспорт тощо.

Особливість НЕПу в Україні:неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. На інтереси українського селянстване зважали. У цьому і полягаєголовна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом, неп спочатку було запроваджено не в с/г (як в Росії), а у промисловості ( з метою підриву матеріальної бази селянського повстанського руху).

Наслідки: відбуваються суттєві зміни в промисловості: з’являються приватні та орендні під-ва, створюються трести («Тютюнтрест», «Цукротрест», «Маслотрест»), налагоджується виробництво електроенергії (розпочато будівництво ДНІПРОГЕС), збільшується видуботок вугілля та сталі, зростає сільськогосподарське машинобудування, на Харківському тракторному заводі налагоджується випуск гусечних тракторів «Комунар»; відбуваються суттєві зміни в с/г: зростає к-сть кооперативів, на 1927/1928 рр. обсяг валової продукції навіть трохи перевищував довоєнний.

67. Берестейська унія

Берестейська церковна унія 1596 р. — злука католицької церкви і православних єпископів України та Білорусі на умовах визнання зверхності папи римського, католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога Отця та Бога Сина, прийняття візантійського обряду та юліанського календаря.8—9 жовтня 1596 р. у м. Бересті в церкві св. Миколая зібрався собор. Участь у ньому взяли митрополит М. Рогоза, єпископи, ігумен та архімандрити із 12 монастирів, представники духовенства та шляхти. Рішучими противниками унії були князь Костянтин Острозький, єпископи Г. Балабан та 3. Копистинський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур.

Результати, наслідки: розкол укр. церкви на уніатську і православну, створення уніатської церкви, розкол в укр. сус-ві, після собору унію прийняли: Ужгородська (1646 p.), Перемишльська (1692 p.), Львівська (1700 р.) і Луцька (1702 р.) єпархії.

http://www.marazm.org.ua/istoria/termin/index.php?file=%C1%E5%ED%F6%20%CA%E0%F0%EB.htm68. Відмінність політичної діяльності гетьмана П.Скоропадського і Директорії

П. Скоропадський перетворив УНР на Українську Державу монархічного типу на чолі з гетьманом, Директорія ж скасовувала Гетьманщину та відновлювала УНР. Політика Скоропадського обмежувала свободи для робітників: скасовувався 8-годинний робочий день, заборонялися страйки, а політика Директорії навпаки відновлювала свободи, скасовані гетьманом. Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії: початок створення регулярної укр. армії, спроба відновлення укр. козацтва. Директорія ж проводила незадовільну підготовку та організацію армії. Скоропадський здійснив чимало перетворень культурній сфері: відкрив укр. університет у Кам’янці-Подільському; заснував укр. кафедри в університетах Харкова, Києва, Одеси; було відкрито понад 150 гімназій та шкіл, створено укр. Академію наук на чолі з В. Вернадським тощо. Директорія ж закривала національні установи створені за часів Скоропадського.

69. Соціально-політичні проблеми незалежної України

Соціально- політичні проблеми в перші роки незалежності: підпорядкування більшості укр. під-в центру, монополізм, відсутність різних форм власності, неконкурентноспроможність на світових ринках, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, застарілість матеріально-технічної бази, високий рівень мілітаризації економіки, залежність від еноргоносіїв. Україна також в перші роки незалежності переживала економічну кризу ( гіперінфляція, зростання безробіття, катастрофічне падіння виробництва, дефіцит державного бюджету тощо). З 1994 р. по 2004 р. у економіці України спостерігається корупція, тінізація, вивозиться капітал за кордон, низький рівень іноземних інвестицій тощо. Що ж до соціальної сфери, то тут спостерігаються такі проблеми: низька народжуваність, висока смертність, невідповідність зростання заробітної плати потребам населення, безробіття, поглиблення соціального розшарування, повільне формування середнього класу, невирішена житлова проблема, низький рівень комунальних послуг.

70. Люблінська унія та її наслідки для українських земель

Люблінська унія 1569 р. — угода про об'єднання Польщі й Литви в одну державу — Річ Посполиту. Укладена. Угода визначала, що король Речі Посполитої є виборним і обіймає два престоли — польський королівський та литовський великокнязівський, а Річ Посполита має спільний сейм, спільну зовнішню політику та одну грошову систему. Велике князівство Литовське зберігало державну автономію. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Під юрисдикцію Польщі переходили українські землі — Брацлавщина, Волинь, Київщина, Підляшшя, а під юрисдикцією Литви залишалися Білорусь, Берестейщина.

Наслідки унії для укр. земель: 1) майже всі укр. землі були об’єднані в одній державі, 2) об’єднання сприяло посиленню феодальної експлуатації селянства, за Литовськими статутами на к.ХVI ст. більшість укр. селян були закріпачені, 3) зростають укр. міста, які стають центрами торгівлі, освіти та культури, 4) поширюється магдебурзьке право (Львів,Луцьк,Житомир,Київ).

71. Визвольна війна укр. народу сер. ХVII ст.

Привід до війни: особиста трагедія Б.Хмельницького, розгром с.Суботіна.

Причини війни: 1)посилення феодально-кріпосницького гніту, 2)загострення релігійних та національних протиріч, 3)утиски православної церкви, національних прав укр. народу, 4)порушення королівських гарантій українців шляхтою та магнатами, 5)наступ польської влади на права і вольності козацтва, 6)порушення прав реєстрового та нереєстрового козацтва, 7)посилення панщини (5-6 днів) і збільшення податків, 8)політика полонізації укр. населення.

Мета війни: звільнити укр. землі від Речі Посполитої, створити укр. державність.

Рушійні сили: козацтво, селяни, міщани, дрібна укр. шляхта, православне духовенство.

Характер війни: національно-визвольний, антифеодальний з релігійними гаслами.

Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами квітень 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.Битва під Пилявцями, липень-вересень 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.Протягом листопада-грудня 1648 р. тривала облога Львова. У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража.У серпні 1649 р. відбулася битва з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. Було укладено Зборівський договір.

Військові дії між Україною і Польщею відновилися в 1651 p., коли польські війська, порушивши договір, напали на м. Красне. Піднялася нова хвиля визвольної боротьби на Поділлі, Волині, Галичині.Козацько-татарське і польське військо зійшлися у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини, поблизу м. Берестечка, липень 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле битви. В результаті козаки зазнали поразки.Б. Хмельницький підписує Білоцерківський мирний договір, за яким реєстр козаків скорочувався до 20 тис.1652 р. на Поділлі під горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною армією. У цій битві поляки зазнали страшної поразки, козаки захопили багато полонених, 57 гармат.У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем на Поділлі, але кримський хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею на засадах Зборівського договору.1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України "під руку царя". На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним.8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б. Хмельницький з козацькою старшиною. Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як "Березневі статті".У липні 1655 р. україно-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віленське перемир'я (24 жовтня 1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз зі Швецією та Трансільванією. Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає (27 липня 1657 p.

)72. Гетьманський переворот П.Скоропадського

Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва.Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства.УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту.Німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні.29 квітня 1918 р. – з’їзд хліборобів-землевласників передав владу генералу П.Скоропадському. П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського.

73. Боротьба Київської Русі проти монголо-татарської навали

У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Калці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ. У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи.

З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.

74. Північна війна в Україні

Півні́чна війна́ в Украї́ні (1708—1713) — війна між Московієюз одного боку таШвецією,ГетьманщиноютаОсманською імперієюз іншого.

З початком Північної війниУкраїна, як сателіт Московського царства, постачала московським військам живу силу, амуніцію, фураж та продовольство. З приходомКарла ХІІв Україну гетьманІван Мазепауклав з королем Українсько-Шведський союз та виступив протиПетра І. Слідом за гетьманом, на бік шведів перейшло йВійсько Запорізькена чолі з кошовим отаманомКостем Гордієнко.

Після Батуринської трагедіїтаПолтавської битвиукраїнські козаки, що виступили проти Петра, відійшли разом з Мазепою та Карлом до Бендер.

Після смерті Мазепи гетьманом України був обраний Пилип Орлик, який продовжив боротьбу за незалежність України. 1711 року українські козаки, спільно з татарами, організували похід на Київщину. Проте, через підступний відступ татар похід закінчився невдало, й Орлик відступив.

Весь цей час король Карл ХІІ та гетьман Орлик проводили дипломатичну роботу в Туреччині та багатьох європейських столицях, з метою організації проти московської коаліції. Проте ці зусилля не увінчалися успіхом.

75. Внутрішня і зовнішня політика П.Скоропадського

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на З0 квітня 1918 р. відбувся гетьманський переворот. До влади прийшов Павло Скоропадський: зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував закордонними відносинами, був головнокомандуючим армією та флотом.

П. Скоропадський проводив широку внутр. і зовн. політику.

Гетьман провів зміну державного устрою: перетворив УНР на Укр Державу монархічного типу на чолі з гетьманом. Структура влади складалася з гетьмана, Ради Міністрів, губернських та повітових старост, волосних старшин, градоначальників (всі посади назначалися, а не обиралися).

В екон сфері відбувалися відновлення права на власність ( в тому числі на землю); повернення націоналізованих під-в, землі, майна попереднім власникам; обмеження свобод для робітників: скасування 8-год робочого дня, заборона страйків; удосконалення грошової системи (запровадження гривні, відкриття укр. банків); розвиток зовн ринку за рахунок збуту товарів до Німеччини та А-У.

Відбувалася українізація освіти, створення укр. Академії наук на чолі з Вернадським, заснування Нац архіву, державної бібліотеки, Укр історичного музею, Нац галереї мистецтв, Укр театру драми та опери тощо, утворення укр. автокефальної церкви на чолі з митрополитом Липківським. Укр мова визнавалася державною.

Скоропадський поклав початок ств-я регулярної укр. армії, спроба відновлення козацтва.

У зовнішній політиці були встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами ( пріоритет – з Німеччиною, окупаційна адміністрація якої активно втручалася у внутр. Справи Укр).

В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу – утворення федерації з не більшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.

Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Укр. Але внутр. Політика мала дуже вузьку соц. Базу, що обумовило падіння гетьманату.

76. Створення Запорозької Січі

Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорозька Січ перетворилася на державно-політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Ця республіка відіграла провідну роль у становленні козацтва як вільного українського стану населення та поширенні козацьких порядків на всю Україну. Протягом свого існування (XVI—XVIII ст.) Січ вісім разів змінювала місцеперебування, проте її соціально-політичний устрій залишався незмінний.Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: курені і паланки, а також оригінальну систему органів управління. Усі козаки вважалися рівними й мали однакові права.Вищим законодавчим адміністративним, судовим органом Запорозької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. До складу військової старшини(начальників) ^входили: кошовий отаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. До похідних та паланкових начальників належали: писар, осавул, підписар, підосавул, а також обозний.

77. Політика гетьмана І.Мазепи

25 липня 1687 р. гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти.

У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.

Внутрішня політика:

- прагнув об’єднати землі Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини і Запоріжжя в єдиній державі;

- усіляко підтримував козацьку старшину, надаючи їй землю;

- для зміцнення гетьманської влади запровадив нові категорії козацької старшини: бунчукові товариші (виконували різні доручення гетьмана), значкові товариші (служили при кожному полковнику) та військові товариші (підпорядковувалися військовій канцелярії);

- до селян було запроваджено дводенну панщину;

- вкладав кошти в розвиток освіти, культури, науки, мистецтва, книгодрукування;

- заохочував навчання за кордоном і в Київській академії;

- стиль будівель – мазепинське бароко;

- збудовано 12 і реставровано 20 храмів;

- купив Пересопницьке Євангеліє;

Зовнішня політика:

- надавав допомогу царській армії у походах проти Криму;

- був прихильником Москви доти, доки Петро І не став нищити українську автономію.

І. Мазепа – національний герой України, бо боровся за її незалежність.

78. Директорія

Український національний союз(УНС) розпочав організацію анти гетьманського повстання задля відновлення Української Народної Республіки. У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В.Винниченко, С.Петлюра,Ф.Швець, А.Макаренко, П.Андрієвський.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом,наобіцявши народові демократичні свободи,8-годинний робочий день,передачу поміщицьких земель селянам. 18 грудня 1918 р.Директорія урочисто вступила до Києва.

26 грудня 1918 року була проголошена Декларація з програмою Директорії. Ця Декларація скасовувала Гетьманщину і відновлювала УНР, влада в УНР належала трудовому народу, а нетрудові , експлуататорські класи позбавлялися права голосу.Директорія, за Декларацією, визначалася тимчасовою верховною радою до скликання Конгресу трудового народу України.Директорія здійснювала передачу землі селянам без викупу, відновлення 8-годинного робочого дня та свобод,скасованих гетьманом, налагоджувала міжнародні відносини на принципах нейтралітету та мирного співіснування з усіма країнами.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти(Велика Британія,Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С.Петлюру,а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації,наростання хаосу і безладдя.Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриатись при владі та утвердити незалежну УНР.

Причинами поразки Директорії стали суперечлива політика(в тому числі невирішене аграрне питання),позбавлення політичних прав значної частини українських громад,особисте протистояння лідерів(Винниченка та Петлюри), заборона на вживання російської мови,нерозбірливе закриття національних установ,створених за часів гетьмана,незадовільна підготовка та організація армії та важка зовнішньополітична ситуація(територія України стала ареною битви для військ Радянської Росії, білогвардійців, Антанти,поляків).

79. Мета війни: звільнити Україну з-під влади Речі Посполитої, сформувати власну Українську державу. _ШИІПричини війни

Соціально-економічні причини:

1)посилення кріпосного гніту: 5-6 днів панщини на тиждень, зростання податків через товарне вир- во хліба у Польщі;2)погіршення становища міщан через свавілля поль- ^писької адміністрації;скорочення реєстрового козацтва до 6 тис. чоловік _р0нереєстрові козаки перетворювалися на кріпаків, скасовано козацький суд, козакам забо- вії ронено обирати гетьмана, а територія їхнього проживання обмежена.

1)утиски православ'я, братств та братських шкіл,2) заборона православним обіймати адміністративні - посади навіть у місцевих владних органах;3)поширення унії;4)політика полонізації населення. Зовнішньополітичні причини:

Московська держава, Швеція та Туреччина — були зацікавлені в послабленні Речі Посполитої., Москва підтримувала всі антипольські козацькі повстання кінця XVI — початку XVII ст.;2)сваволя шляхти підривала міцність держави, влада короля була послаблена;3)європейські країни, послаблені Тридцятирічною І війною(1618-1648 рр.), буди зайняті своїми проблемами і не втручалися в східноєвропейські процеси.Характер війни: антифеодальний, національно- визвольний під релігійними гаслами.Рушійні сили: козацтво, селянство, міщани, дрібна шляхта та православне духовенство. Керівна роль належала українській козацькій старшині.

80.Внутр.пол-ка

скасування гетьманщини, відновлення УНР;Директорія виконувала роль тимчасової верховної влади до скликання Трудового конгресу України;влада в УНР належить трудящому народу, а нетрудові, експлуататорські класи позбавляються права голосу (у результаті були позбавлені права голосу промисловці, поміщики, комерсанти, частини інтелігенції, духовенства та ін.);встановлення в Україні національного варіанту радянської влади;передача законодавчої влади Трудовому конгресу України; створення уряду — Ради народних міністрів на чолі з В. Чехівським;

передача влади на місцях губернським та повітовим трудовим радам;передача Трудовим конгресом України в складних воєнно-політичних умовах усієї повноти влади Директорії, яка згодом під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри',розквіт отаманщини; ліквідація приватної власності;аграрна реформа (конфіскація поміщицьких земель, земельні наділи до 15 десятин не конфіско- вувалися, лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння, термін і порядок розподілу землі не визначалися);відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю на підприємствах, право на укладення колективних договорів, проведення страйків тощо;

заходи з надання допомоги безробітним та іншим категоріям нужденнихАле в умовах громадянської війни та інтервенції

соціально-економічні перетворення були відкладені.

Головним завданням Директорії стала перемога у громадянській війні.Зовн.діяльність ,основні напрями:

А) Антанта погодилася визнати Директорію за уови підпорядкування військ Директор. Денікіну (Дир.відмовилася),спроба Дир.витіснити війська Ант.зак-ся поразкоюБ)Польща висунула територіальні претензіх до Укр,розпочала окупацію укр. земель

В)Росія не визнала Директ.вищим орг..влади Укр,Директ.марно намагалася зупинити дипломат.шляхом,але безуспішно,розпочалася Друга війна радянстк.Росії проти УНР

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків : визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

81. Етапи:Період розробки концепції перебудови, _:| здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови (1985— 1988 рр.) Прийняття програми прискорення соціально-економіч- 1 ного розвитку країни (квітень 1985 р.), яка передбачала 1 широке впровадження досягнень НТП, реорганізацію управлінської структури, пріоритетний розвиток маши- 1 нобудування, вирішення традиційних соціальних проблем — житлової, продовольчої, забезпечення населення 1 товарами повсякденного вжитку тощо. Реформа М. Рижкова—Л. Абалкіна (червень 1987 р.), суть якої полягала в запровадженні принципу трьох «С» — самостійність, самоокупність, самофінансуван- 1 ня. Були прийняті «Закон про державне підприємство (об'єднання)*, «Закон про кооперацію» та ін. Перебування перебудовчих процесів в Україні під контро- 1 лем радянської номенклатури (при владі залишався кон- І серватор В. Щербицький, оточення якого віддавало перевагу адміністративно-командним методам керівництва, курс 1 не змінився і при його наступникові В. Івашко). Початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензури, реабілітація політв'язнів) Наслідки. Запропоновані економічні реформи виявилися утопічними, їепос лі донними, половинчатими, проводилися невпевнено і зазнали про- іалу. Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку розпочалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся їплеск інфляції

82. Перші перемоги повстанців (1648 р.):

19 квітня — в травня 1648 р. — битва в урочищі біля річки Жовті Води, в якій загинув командувач польським загоном Стефан Потоцький.

16-16 травня 1648р. — битва під Корсунем; у полон потрапили польські командувачі М. Потоцький і М. Калиновський.

11-13вересня 1648р. — битва під Пилявцями; польські війська тікали разом із командувачами.

27 вересня — 16 жовтня 1в48р. — облога Львова, яка була знята тільки після сплати львів'янами викупу— понад 1 млн злотих.

28жовтня — 14 листопада 1648 р. — облога Замостя, що закінчилася перемир'ям із Польщею.(припинення воєн. Дій,,поверн-я вольностей козакам,амністовані учасники повстання)

Улітку 1649 р. Б. Хмельницьким атакує Галичину.в липні перемога під Збаражем,серпні –Зборовом. Підписання Зборівського договору,який передбачав пошир-ня влади гетьмана на фактично всі етнічні укр..землі,збільш.реєстрове козацтво,признач-я православної шляхти в Гетьманщині,підняття пит-ня про скасування Брестської унії на польськ.сеймі.Наслідки :через невдоволення Укр. і Речю Посполитою договором почал.антигетьманські виступи тих ,хто не потрапив до реєстру,Польща схилялася до силового розв’язання козацького пит.-я і протягом 1650 готувалася до війни з Гетьманщиною.

83. Волюнтаристська політика сталінського керівництва. Прискорена насильницька колективізація. Завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.. «Закон про п'ять колосків» (згідно з ним за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10 років).

Діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В. Молотовим, основною метою якої було вилучення хліба в селян за всяку ціну (обшуки, натуральні штрафи..)

Дії влади. Продовження хлібозаготівель.

Створення загороджувальних загонів, які не випускали селян до міст.Приховування факту голоду. Відмова від міжнародної допомоги

Наслідки.Величезні людські втрати (за різними даними від 3,5 до З млн осіб).

Знищення старого українського села з його багатими народ ними традиціями.

Придушення опору колективізації; перемога колгоспного ладу на селі

84.Зниження темпів вир-ва, соц.проблеми, всплекс інфляції внаслідок перебудови,аварія на ЧАЕС посилили активність населленя розпоч. масовий рух за досягнення незалежн. Укр національний рух у цей час розвивався у двох напрямах,які зрештою у 1991 р. зійшлися задля досягнення спільної мети. Перший у особлювали українські дисиденти, опозиційні режиму політичні сили, національно свідомі представники інтелігенції, селянства та робітників.стали основною силою опозиційного радянському режимові націонал. руху 80-х – п. 90-х років.Другою його ланкою була част. партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів, які еволюціоніз. в напряму до націонал-комунізму ,усвідомлювали, що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в суверенній Україні. Розгорт-ня нац.-визвольн.руху 88-89: Активізація суспільно-політичної активності населення перші масові мітинги, пікети, страйки, Відродження заборонених церков і релігійних конфесій, виникнення неформал. організацій — Товариство Лева, Український культурологічний клуб, Виникнення нових громадських об'єднань (Товариство укр. мови ім. Т. Шевченка, клуб «Спадщина»,,відновл-ня діял-сті Укр.Гельсінської Спілки,, Розгортання робітничого руху(шахтарський страйк у липні 1989 р) Формування Народного руху України:Вересень 1989 р.І. Драч М:Перетворення України в демократичну правову державу; радикальна перебудова її економіки; створення умов для розвитку й самозбереження українського. 1990 р Початок формування багатопартійної системи після вилучення статті про керівну і спрямовуючу роль КПРС із Констит. Квітень 1990 р.Створ. першої політ. партії — Української республі-канської партії на базі УГС.Лук'яненко. 90— 91 понад 20 укр.партій .90 Криза КПУ 16 липня 90-Декларація про держ.суверенітет УКР 19 серпня 91 держ.заколот в Росії,створ.спритяливі умови для виходу Укр з СРСР,24 серпня 91 прийнятий терміново скликаною позачерговою сесією ВР Акт проголош.незалеж.Укр

85. Політична влада (військова, політична, адміністративна) належала гетьману та козацькій старшині. Козацькі ради розв'язували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, але їхнє значення неухильно знижувалося.

1Територією Гетьманщини були завойовані українськими військами землі. Її кордони змінювали україно-польські договори, проте Київщина залишалася козацькою.

2Політико-адміністративний устрій складався а полків, що ділилися на сотні. Кількість полків змінювалася; за Зборівським договором, їх було 16. Полк міг охоплювати від 11 до 22 сотень. Великі міста зберігали магдебурзьке право, і влада в них належала магістратам. Рештою міст керували городові отамани, а селами — сільські отамани; посада отамана була виборною. Запорозька Січ була автономною й не входила до жодного полку. Всі органи влади підпорядковувалися гетьманському урядові. Найвищим органом влади була військова рада.

3Право та судочинство ґрунтувалися на нормах звичаєвого, козацького, магдебурзького права, Литовських статутах. Польське законодавство в Гетьманщині не діяло. Були встановлені покарання за зраду українському народові,відмову надати допомогу в битві.

4 Фінансова система та податки: введено пос₍₁. Генерального підскарбія,який опікувався бюджет,податковою і митною сист-ми,

5Соціальна стр-ра нас-ня включала 5 станів:козацтво,шляхетство,духовенство,міщанство,селянство.Армія налічувала до 300 тис.ос,була 1 з найкращих у Європі у 17 ст. Зовнішня політика була складовою част.діяльності гетьманського уряду. Україна підтримувала дипломатичні контакти з Росією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою, Молдовським князівством, Трансільванією; Гетьманщину визнали Венеція, Волощина, Швеція тощо.

86. Дії Центральної Ради були вимушеними і мотивувалися деякими обставинами:

відсутністю військової сили для боротьби з Тимчасовим урядом;непідготовленістю народних мас до сприйняття ідеї боротьби з Тимчасовим урядом, а значить, і з Росією;

3. можливістю руйнування українського фронту і окупації України німецькими та айстро – угорськими військами.

Центральна Рада взагалі підкреслено лояльно ставилася до діяльності більшовиків, більшовицьких організацій, не визнаючи стану війни з Раднаркомом. Назрівав конфлікт, який вилився 17 грудня 1917 року в ультиматум Раднаркому Центральній Раді. ЦР відкинула ультиматум Раднаркому, бо у випадку його прийняття вона повинна була б самоліквідуватися.Розпочалася війна з рад.Росією. Керівники Центральної Ради зрозуміли неможливість перетворення Росії у демократичну федеративну державу і вирішили відокремитися від більшовицької диктатури. З’явилася нагальна потреба проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками у Брест – Литовському. Тоді було проголошено Центральною Радою ІV Універсал, який проголосив незалежність УНР . В результаті безкомпромісної боротьби за владу між ЦР і Раднаркомом перемогу здобули більшовики. Уряди Англії і Франції розглядали Україну як потенціального супротивника німецьким та австро-угорським військам на Сх. фронті. Не визнаючи УНР, англійський і французький уряди невизначиними обіцянками намагалися утримати УНР, від зближення з Центральними державами. Міжнародна ізоляція та відсутність боєздатних збройних сил змусили Центральну Раду піти на союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною. 27 січня 1918р Берестейський договір. умовами договору УНР зобов’язувалося постачати Німеччині та Австро-Угорщині м'ясо та іншу сільсько-господарську продукцію: сировину, хліб. З приходом союзників Україна фактично була окупована. Австро-Угорщина зайняла південь – західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії, а Німеччина – решту території.

87. 22 листопада — наступний день після другого туру голосування. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вони відрізняються від даних екзит-полів. Скориставшись цим, прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь Януковича. 23 листопада в містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. 27 листопада Верховна Рада України визнала результати виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК. 3 грудня Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені — зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування. У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. 23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України. Президент України Віктор Ющенко указом в 2005 році 22 листопада (день початку Помаранчевої революції) заснував державне свято «День свободи»

88. Політична влада (військова, політична, адміністративна) належала гетьману та козацькій старшині. Козацькі ради розв'язували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, але їхнє значення неухильно знижувалося.

Територією Гетьманщини були завойовані українськими військами землі. Її кордони змінювали україно-польські договори, проте Київщина залишалася козацькою.

3 Політико-адміністративний устрій складався а полків, що ділилися на сотні. Кількість полків змінювалася; за Зборівським договором, їх було 16. Полк міг охоплювати від 11 до 22 сотень. Великі міста зберігали магдебурзьке право, і влада в них належала магістратам. Рештою міст керували городові отамани, а селами — сільські отамани; посада отамана була виборною. Запорозька Січ була автономною й не входила до жодного полку. Всі органи влади підпорядковувалися гетьманському урядові. Найвищим органом влади була військова рада.

4 Право та судочинство ґрунтувалися на нормах звичаєвого, козацького, магдебурзького права, Литовських статутах. Польське законодавство в Гетьманщині не діяло. Були встановлені покарання за зраду українському народові,відмову надати допомогу в битві.

5 Фінансова система та податки: введено пос₍₁. Генерального підскарбія,який опікувався бюджет,податковою і митною сист-ми,

6.Соціальна стр-ра нас-ня включала 5 станів:козацтво,шляхетство,духовенство,міщанство,селянство.Армія налічувала до 300 тис.ос,була 1 з найкращих у Європі у 17 ст. Зовнішня політика була складовою част.діяльності гетьманського уряду. Україна підтримувала дипломатичні контакти з Росією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою, Молдовським князівством, Трансільванією; Гетьманщину визнали

89.1ЦР не змогла вирішити соціальних питань, припинити економічну кризу, що охопила українські землі після Першої світової війни, забезпечити міста продовол-ом домогтися порядку й законності. 2НЕ мала сил, щоб протистояти агресії Росії. 3Не здобула підтримки держав Європи. 4 Центральна Рада не мала підтримки серед різних верств населення:. великих промисловців та землевласників відлякували І соціалістичні лозунги (націоналізація землі, 8-годинний робочий день тощо);зрусифіковану частину населення не влаштовував національний характер влади; національно-демократичні кола засуджували Центральну Раду за її підтримку німецької окупації і пограбування німцями України;значна частина населення була незадоводена тим, що Центральна Рада не змогла навести в Україні порядок;селяни і робітники були незадоволені невирішеністю соціально-економічних питань.5Нехтування Центральною Радою необхідності створення міцної національної армії, здатної захистити від зовнішніх антиукраїнських сил і ліквідувати внутрішню анархію. Соціалістичні лідери Центральної Ради з недовір'ям ставилися до військовиків, не сприяли створенню боєздатних військових сил для захисту революції.6Центральна Рада не спромоглася вирішити аграрне питання. Вона не пішла назустріч прагненням селянства розпочати негайну аграрну реформу, були лише обіцянки наділити селян землею.7У складі Центральної Ради переважали помірковані елементи, які відкладали на майбутнє, до всеукраїнських Установчих зборів, вирішення найгостріших соціально- економічних і політичних питань. 8Відсутність єдності всередині Центральної Ради.

90. 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на ч. Г. Янаєвим,увійшли В. Павлов, Д. Язов, Пугов та ін. Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. фіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії.Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів. На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку. Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук,склав присягу 5 грудня.

91.14 жовтня 1942 створ.ОУН-УПА,яка вела боротьбу як проти німців так і радянськ.влади. Головнокомандуючим УПА з 1943рбув Роман Шухевич.Протягом 43-44рр остаточно оформилася струк-ра Упа,визволили велику част.Полісся, Волині, Галичини, створ.укр.адміністрації.У липні 44 провели Установчі збори,метою яких було проголошення самостійної Укр;обрання Укр.головної визвольної ради (УГВР)-вищого керівного органу нац.-визвольн.боротьби укр..народу та Генерального секретаріату на ч.з Шухевичем;чисельність зросла до 90 тис.бійців

Після закінчення Другої світ.війни,активно боролися з рад.владою:напади на підрозділи НКВС,провокації з переодяганням у форму НКВС,активна анти рад-ка пропаганда.1944-46рр.Спроба утримувати під своїм контролем великих територій і ведення боїв.Загинуло близько ½ складу УПА.1947-перша половина 50-х рр.Зміна тактики: розділення армії на невеликі мобільні групи,боротьба партизанськими методами.5 березня 1950 р у с.Білогорща вбито Шухевича. З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, 14 квітня 1960 – останній відомий бій вояків УПА

Вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.1925 р.Шухевич став членом УВО,здійснив замах на польського куратора.1941 очолив батальйон бандерівців у скалді Німеччини «Нахтігаль». з 1943р. по 1950р.був . Головнокомандуючим УПА.

92. Юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності України Конституція від 28 червня 1996 р. Вони-спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.Важливою подією на шляху євроатлантичної інтеграції України стало підписання нею 26 лютого 1992 р. Гельсінського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів. Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямі виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ, Світового банку, МВФ, ЄБРР, Ради Європи. Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою. Нині триває переговорний процес про утворення зони вільної торгівлі з ЄС та надання Україні і статусу асоційованого члена цієї організації.

Продуктивними є відносини України з НАТО, як найбільш ефективною структурою колективної безпеки в Європі. У1994 р. вона приєдналася до програми співробітництва з НАТО "Партнерство заради миру", а в 1997 р. підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО. У червні 2003 р. мету вступу нашої країни до НАТО було зафіксовано Верховною Радою у Законі "Про основи національної безпеки України".

93. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік. Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p. yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею - КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії. У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади».У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) - розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем.

Для захисту кордонів були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців.

Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.

94. Європейський вибір України, який був визначений у початковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, грунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід'ємною частиною єдиної Європи. З усіх можливих альтернатив лише євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в сім'ї європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз - це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому це є стратегічною метою державної політики України. Безумовно, пріоритетність цілей інтеграції України в ЄС не означає недооцінки важливості інших стратегічних напрямків зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Зокрема, зберігатиме своє значення як один з наріжних каменів української зовнішньої політики розвиток взаємовигідної співпраці з Росією. Так само велика увага приділятиметься і надалі співробітництву з іншими державами СНД та ГУУАМ. Україна усвідомлює також важливість того, щоб її інтеграція в Євросоюз стала складовою процесу формування загальноєвропейського економічного, соціального, політичного і правового простору. Слід також тримати у полі зору чинники, які виходять за межі регіональної інтеграції і ефективний розвиток яких можливий лише в глобальних масштабах. Це особливо стосується розвитку новітніх технологій, пов'язаних з прискореною інформатизацією, революцією в галузі телекомунікацій та біотехнологій. У цьому контексті важливо правильно розставити акценти, забезпечити взаємодію з усіма провідними технологічними центрами світового господарства. Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України, тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, що відбуваються як всередині держави, так і в ЄС та у всьому світі. Досі головна увага приділялася переважно розбудові механізмів політичних відносин з Євросоюзом, і цю роботу, безумовно, не можна припиняти. Водночас сьогодні зусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенні практичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма магістральними напрямами - економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сфері безпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Згідно з Програмою інтеграції України до Європейського Союзу така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС. Настав також час для істотної активізації зусиль у підвищенні рівня підготовленості держави, суспільства та національної економіки до входження в структури ЄС. Це визначає напрями перетворень в Україні та пріоритети при формуванні та здійсненні економічної і соціальної політики.

95. Основними центрами зосередження екологічних проблем у кінці ХХ стпоч ХХI століття. в Україні були високоурбанізовані райони, міські агломерації та великі промислові центри. Питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях — більше 50%. Майже 1/4 частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлювалася і потрапляла в атмосферу без очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в атмосферу також характерні для високо урбанізованих областей. Так, на Донецьку область припадало майже 1/3 всіх викидів по Україні, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область. Основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у містах та міських агломераціях. Основними забруднювачами були промислові підприємства. В УРСР було зосереджено 1200 шкідливих виробництв союзного підпорядкування. У 78 містах республіки шкідливі речовини в атмосфері перевищували гранично припустимі норми в 60 разів, у 76 містах забрудненість питної води перевищувала норми в 12 разів. Надмірно забрудненими стали Дніпро, Сіверський Донець, Дністер, Південний Буг. Екологічно тривожний стан склався в акваторії Чорного та Азовського морів.В Україні на середину 1980-х років було зосереджено до 40 % потужностей атомних електростанцій СРСР. Найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігалися в великих індустріальних центрах: Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.

96. Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від догм "соціалістичного реалізму", ідеологічної регламентації культурного життя; притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової культури. Основні засади функціонування та розвитку системи загальної середньої освіти окреслив Закон "Про загальну середню освіту" (1999). В Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів, як середня загальноосвітня школа, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми та ін. Запроваджено поступовий перехід до 12-річного терміну навчання, введено 12-бальну шкалу оцінювання знань учнів. Навчальний процес поділено на З ступені: І — початкова школа (1—4-й кл.), П — базова школа (5—9-й кл.), Ш — старша школа (10— 12-й кл.). З 2003/04 навчального року розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. Україна має солідний науковий комплекс, який у 2001 р. включав 1479 наукових організацій та 113,3 тис. спеціалістів. Плідно працюють конструкторські бюро заводів ім. О. Антонова, ім. Малишева, "Південмаш, "Мотор-Січ" та ін. Істотні зрушення сталися у сфері гуманітарних наук. Видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути — української археографії, сходознавства, української мови, народознавства, українознавства тощо. Налагоджено зв'язки з багатьма науковими закладами української діаспори та світу. Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є. Станкович та ін.

97. За результатами третього поділу Речі Посполитої польський народ втратив свою державність. Відтак, 62% території і 45% населення колишньої Речі Посполитої отримала Росія, 18% території і 32% населення – Австрія, і, відповідно, 20% і 23% дісталися Пруссії. Такі радикальні зміни політичної карти Східної Європи суттєво вплинули на долю українців. Близько 80% українського населення опинилося у складі Російської імперії.Австрія, скориставшись ослабленням Туреччини у російсько-турецьких війнах, окупувала в 1774 р. Буковину. Згідно з Константинопольським протоколом 1775 р. вона визнавалася за Австрією. Відтепер у складі Австрійської монархії Габсбургів опинилися усі західноукраїнські землі: Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина.На Правобережній Україні, після її приєднання до Росії, було запроваджено загальноросійський адміністративний поділ: спочатку намісництва, а потім губернії. У 1797 р. було створено Київську (центр Київ), Волинську (Новоград-Волинський) і Подільську (Кам‘янець-Подільський) губернії. Однак для того, щоб не загострювати стосунки з місцевою польською шляхтою, царський уряд гарантував їй станові права і привілеї. Вона отримала російське дворянство, зберегла право на володіння маєтками і залежними селянами. Зберігалося старе шляхетське законодавство. Водночас керівні посади в управлінні краєм посіли представники російської адміністрації. Для українського селянства, що складало переважну більшість населення Правобережжя і найбільше потерпало від сваволі польських панів, ніяких змін не відбулося.

98. Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомну історію України. Прихильники та послідовники ідей М. Драгоманова в Галичині у 1890—1891 рр. організували політичну радикальну партію. Провідними діячами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України. 1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації українства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М. Гру шевський, І. Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Галичини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з викупом великої земельної власності і поділом землі між селянами.

99. Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепад. У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося.

100. Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей. Найпереконливішим підтвердженням зв'язку декабристського руху з Україною є не проживання або служба окремих декабристів, а діяльність декабристських організацій. В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. В 1818 році після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів Союзу благоденства. У Тульчині існувала філія московського Союзу благоденства. Після ліквідації Союзу благоденства в 1821 році більшість його членів не припинила політичної діяльності.

101. Україна, поділена австро-російським кордоном, у 20-30-і pp. XIX ст. зазнає змін, що свідчать про швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання та зародження капіталізму: розвиваються товарно-грошові відносини, занепадають кріпосницькі мануфактури, зростає товарність сільського господарства, поглиблюється спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві, поміщики будують промислові підприємства, величезні вівчарські заводи з метою отримання більшого прибутку. В 30-і pp. в Україні розпочинається промисловий переворот (перехід від ручного до машинного виробництва), який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва в металообробній, текстильній, цукровій, тютюновій, склодувній, паперовій галузях. Перше місце в Україні займає цукрова промисловість – 160 фабрик, де працюють 10 тис. чоловік. Розвивається воєнна промисловість (завод «Арсенал» у Києві), металургійна – чавуноливарний завод у Луганську, машинобудівна, вугільна галузі. Збільшується кількість ярмарків – 50% російських ярмарків проходить в Україні (Контрактовий – у Києві, Покровський – у Харкові). Важливу роль в економіці відіграє чумацький промисел зерном і сіллю. Український експорт становить 60% від загальноросійського. Україна стає одним з основних сільськогосподарських і промислових центрів Росії. Схожі процеси відбуваються і на українських землях в Австрії, де дідичі (поміщики) розширяють продуктивне тваринництво, переробку сільськогосподарських продуктів, розвивається і вдосконалюється ґуральництво, виноробство, цукроваріння. Розвиваються, хоча й значно повільніше, традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана.

102. Перш за все Петро I взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Петро I наказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі. Другий напрям політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на важкі примусові роботи, такі як копання каналів, будування міст і оборонних споруд. Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так, при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1627 – 1634 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком[1] та призвів до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині.

103. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян із кріпацтва появилися навесні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що позначилася на долях 5,3 млн селян, схожі з австрійською (у 1848 р. за імператорським патентом селян звільнено від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині й на Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтверджено згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення повинностей за неї, викуп селянських наділів.Внаслідок реформи 94 % колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше як по 5 десятин, тобто нижче від норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20 % рентою, а 80 % були зобов'язані протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформою дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Крім того, 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ лише до однієї десятини, 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Від 14 % у Херсонській губернії до 37 % у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування при підтримці держави захопили поміщики Російської імперії.Таке саме становище спостерігалося на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, попри це, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами.Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належало місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей, накладених на селян. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. Так, у Лівобережній Україні общиною жили більш ніж 30 %, а на Правобережжі — лише 20 %, тоді як у Росії — більш як 95 % селян. У перспективі переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності, ніж селян російських.Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.

104. На зламі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї як результат внутрішньополітичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньодержавне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Цю давню офіційну назву праукраїнської держави вперше вжито в писемних пам'ятках 842 р. Руська земля стала саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська правляча династія. Володарем цієї найбільшої країни в Європі, чотириразовим переможцем Візантії був перший київський князь Аскольд (II пол. IX ст.), існування якого зафіксував літописець. Відомий російський історик В. Ключевський писав, що "руська держава була заснована діяльністю Аскольда... З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян". За останнього Києвича — князя Аскольда — ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після доходу на Візантійську імперію 860 р. Нікому не відома країна зважилася помірятися силою із світовою імперією середньовіччя, якою була Візантія, і здолала її. Київська держава впевнено почала виходити на міжнародну арену.Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси на Подніпров’ї, започатковані Києвичами. Князювання Олега в Києві розпочалось зі створення міст – опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Він також намагався систематизувати стягнення данини на підвладних князеві землях. Активна державотворча діяльність Олега увінчалась певним результатом: в останні роки його правління владі князя підкорились княжіння древлян, кривичів, радимичів, уличів, сіверян, ільменських слов’ян, а також неслов’янські племена чудь і меря. Землі інкорпорованих до держави князівств обкладалися даниною, на них поширювалася система князівського судочинства й адміністрації.

105. Павло́ Полубо́ток (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1722—1724). Представник козацького роду Полуботків. Син Леонтія Полуботка. Чернігівський полковник. Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.

Дани́ло Апо́стол (4 (14) грудня 1654 — 17 (29) січня 1734) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1727—1734). Представник козацького роду Апостолів волоського походження. Син Павла Апостола. Народився на Полтавщині. Двічі займав посаду миргородського полковника (1682—1686, 1693—1727)[1]. Учасник азовсько-дніпровських походів 1695—1696 року, організованих Московією до османських володінь в Північному Причорномор'ї. 1696 року розбив на річці Ворсклі кримського хана Селіма І та прокримського гетьмана Петрика[1]. Брав участь в Північній війні 1700—1721 років проти Швеції. 1701 року призначений наказним гетьманом, водив козаків до Ліфляндії, відзначився у битві під Ераствером.

Кирило Григорович Розумовський (18 (29) березня 1728 — 9 (21) січня 1803) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750–1764). Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760–1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763–1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини.

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 1516 / 1616

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
14.09.2019510.98 Кб10Istoriya_derzh_i_prava_zar_krayin.doc
#
01.05.2025510.83 Кб0istoriya_ekonomiki_ta_ekonomichno_dumki.docx
#
22.03.201540.73 Кб6istoriya_siminar.docx
#
24.04.2019673.79 Кб2ist_shpori_povnistyu.doc
#
01.07.202590.62 Кб0ist_Ukr_l_10 (1).doc
#
22.03.2015942.72 Кб10Ist_U_1.rtf
#
06.08.2019173.66 Кб3ist_YeKZAMYeN.docx
#
22.04.20191.03 Mб8ITR_33_1_1.doc
#
04.08.2019461.82 Кб26Itr_resh_zad1a4i_1.doc
#
01.05.2025546.3 Кб0IT_in_HR_management.doc
#
01.07.202586.6 Кб0I_rozdil.docx