1.Світогляд його сутність та структура. Світогляд – це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації. Світогляд – складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи. Через світогляд завжди відшукується смислова основа буття та відбувається прилучення до духовного світу як предків, так і сучасників. Світогляд – багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення людини, динаміку її певного способу життя й думки. Світогляд – необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду. Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об’єктивне бачення скільки суб’єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу. У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах міфології,релігії,та філософії. У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень). 2. Основні історичні типи світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це – міфологія, релігія, філософія і наука. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці ґрунтовними, базовими залишаються поняття «людина» і «світ». саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування. Ступені історичного розвитку світогляду:античний,середньовічний,гуманістький(ренесанс),новий час,новітній час. ***Міфологія – найдавніший різновид світогляду,пов'язаний з культурою первісного суспільства. Міф - це перше відображення уявлення навколишнього світу. Саме тоді виникають первісні вірування фетишизм,тотемізм,анімізм,магія. Саме в міфологічному світогляді відбується розрив єдності між людиною та суспільством. Релігія стала наступним історичним різновидом світогляду. Вона виникла в період розпаду первісного суспільства на ґрунті міфологічної свідомості. Вирізняється тим що подвоює світ на природній та надприродній ,що детермінує появу матеріального світу й людини. Також починається поділ на знання та віру. Основна особливість релігії це віра в існування надприродного абсолюту (Бога) з яким вона намагається встановити контакт для щасливого життя. Формування та розвиток релігійних систем тісно повзаний з розвитком цивілізацій та зростанням інтелекту та появою мислення. Філософія стає особливим науково-теоретичним різновидом світогляду,який вирізняється найвищим рівнем раціональності,системності,наявністю логіки й теоретичного мислення. Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення не просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Наука – тип світогляду і водночас сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Поняття «наука» включає в себе як діяльність з отримання нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутої на даний момент інформації, що утворює наукову картину світу. Безпосередня мета науки –описання, пояснення та передбачення процесів і явищ дійсності, яка і складає предмет її вивчення на основі законів, що нею ж і формулюються, тобто мета науки в широкому сенсі – теоретичне відображення дійсності. Наука

орієнтована на предметне і об’єктивне дослідження речей і процесів світу,виявлення суттєвих зв’язків та закономірностей (природних, соціальних, пізнавальних та інших). 3. Філософія і світогляд: сутність і співвідношення. Філософія – це теоретично обґрунтований світогляд, найбільш зріла форма духовної культури. Само слово «філософія» (від грец. phileo – люблю та sofia – мудрість) буквально означає «любов до мудрості». На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка являє собою

принципово інший тип світорозуміння, потужним підґрунтям для якого стали позиції розуму, інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, доведення витісняють фантастичні вигадки, образи та сюжети. Початково поняття «філософія» мало значно більш широкий зміст,

ніж згодом. Воно було синонімом теоретичної думки взагалі і науки, що народжувалась. Філософія існувала як сукупність всіх знань, а філософом вважався мудрець, якого цікавили і причини людських хвороб, і хід зірок у небі, і закони віршування, і політичні пристрасті, і сенси життя та смерті, і

багато чого іншого. Філософія справді була своєрідною «колискою» всіх наук, які формуватимуться по мірі накопичення інформації про той чи інший об’єкт світу.

Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення на просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Вища мудрість полягала у володінні особливого роду знанням– знанням «єдиного в усьому», відмінного від знання окремих речей. Більш того, «любов до мудрості» передбачала і міркування про природу людини, її долю, належне улаштування та цілі людського життя. Цінність мудрості вбачалася у вказуванні правильного шляху і образу життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, узго-

дити знання і дії. Виникнення філософії означало появу особливої духовної мети – пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з усіма їх віруваннями, ідеалами й надіями. До того ж геніальною здогадкою, що проявилася у самих витоків філософської думки, було і розуміння того, що мудрість – це не дещо готове, що можна відкрити, вивчити, запам’ятати і використовувати. Це прагнення, пошук, напруга розуму і усіх духовних сил людини, це шлях її власного зростання через прилучення до мудрості минулих століть і сучасності, до мудрості великих мислителів. Це шлях, який кожен має пройти самостійно, щоб відчути свою людську гідність. Філософування з того часу вважається способом духовного існування кожної нормальної свободної людини.__ 4. Філософія і релігія : порівняльний аналіз. Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія,і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія – шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й «вписати» в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу; 2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія – за допомогою інтелекту; 3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія – дати знання (а не віру) як життєву опору; 4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії – цікавість до світу (навіть здивування, на думку

Платона); 5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія – як елітарний,оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум; 6)для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань вона просто не може існувати. 5. Філософія і наука : порівняльний аналіз. Наука, як специфічна форма світогляду з переважанням інтелектуального компоненту, претендує на своєрідне «чисте знання» і тому прагне зосередитись перш за все на рівні світорозуміння, залишаючи світовідчуття та світосприйняття релігії і філософії. Однак всі науки народилися з лона саме

філософії внаслідок диференціації знання. Тому розум був і є спільною основою та інструментом пізнання світу і для філософії, і для науки. Спільне для них е: 1) прагнення відшукати істину за певними логічними принципами та методологією; 2) розробка відповідних понять, категорій, формулю-

вання законів; 3) відштовхування від реального життя, від практичних потреб, від дійсності, яку треба осмислити, щоб пристосуватися. Відменне: між наукою і філософією, однак, більше: 1) наука завжди переходить від одних проблем до інших, а філософія розв’язує одні і ті ж самі, вічні про-

блеми (що таке людина? Що таке Всесвіт? Що таке життя і смерть? В чому сенс життя? тощо), але щоразу у нових умовах, на новому рівні, у нових аспектах. Поняття «прогрес» до філософії не застосовується; 2) наука вивчає світ по частинах, кожна на своїй «ділянці», а філософія ніколи не забуває про єдність та цілісність світу; 3) наука створює систему знань відносно довершених і доведених, а філософія не дає готових формул чи рецептів, системність у філософії має зовсім інший зміст; 4) наукові знання призначені для загального і масового використання, а філософські істини – для індивідуального досвіду та особистісних міркувань; 5) в науці байдуже, хто саме

робить чергове відкриття (бо поступ наукової думки часто утворює такі ситуації, що одну і ту ж закономірність формулюють майже одночасно двоє-троє осіб), а у філософії особа мислителя завжди перебуває на першому плані, бо цінується перш за все оригінальність думок, неповторність мірку-

вань. Філософ спирається не тільки на силу розуму, а й на совість, волю, інтуїцію, гумор, кмітливість тощо. У філософії всі мислителі цінуються однаково, їх не можна «вишикувати» ні за хронологією, ні за значенням в історії;6) наука завжди інтернаціональна, бо має свої символічні мови, знаки, тер-

міни, зрозумілі науковцям (відповідно до фаху) всіх країн, а філософія, як правило, є національною, тому що віддзеркалює неповторний менталітет кожного народу, особливості його культури та шляхів історичного розвитку. Тому маємо вивчати індійську, грецьку, німецьку, українську, російську та

інші філософії, в той час як в науці не може існувати національних таблиць множення чи хімічних формул. Філософія не є наукою, вона значно ширша за своїм змістом, ніж наука. З «надр» філософської думки народжуються і сама наука, і мораль, і право, і мистецтво. Філософія – животворний дух людства, візитна картка його культури. 6.Історичн передумови виникнення та розвитку філософї. Виникнення філософії — це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина — світ", вся історія розвитку філософської думки — це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Звичайно, на різних етапах історії вирішення питань про сутність світу і людини, про їх взаємини наповняється конкретним змістом . Як форма суспільної свідомості філософія з моменту свого історичного зародження ставить і вирішує світоглядні питання, питання епохальні, які виступають духовним виразом будь-якого історичного етапу людського розвитку. Об'єктом осмислення філософії, як говорив Аристотель, є "максимально мислимий предмет". Вона ставить і намагається дати відповіді на "граничні" питання, знайти "граничні" основи і нормативи свідомого ставлення людини до дійсності: що таке природа, світ, дійсність; що таке знання; як здійснюється пізнання; що таке людина, у чому суть її життя; які історичні цілі того чи іншого соціального суб'єкта; чи може людина досягти свободи, чи вона маріонетка в руках сліпих природних, соціальних чи надприродних сил. Оскільки історичні епохи відрізняються одна від одної рівнем розвитку культури, економічним ладом, політичним укладом суспільного життя, соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку пізнання, остільки відповіді наці "граничні" питання в різні епохи були різні. Філософія історична як і увесь людський світ. Сукупність світоглядних, важливих для життя питань мінлива, на перший план виступають то одні, то інші проблеми, але постійним залишається те, що усі вони групуються навколо одного стрижня - відношення людини і світу Світоглядне ядро філософії залишається "трансісторичним", наскрізним для всіх історичних епох і формацій, незважаючи на постійне переформування ряду основних проблем, відсунення на задній план одних і висування в центр уваги філософської думки інших, незважаючи навіть на зміну розуміння специфіки і структури самої філософії і її життєвого призначення. Проблема "людина — світ" по-різному розкривається в історичних формах філософствування, різні її постановки і тлумачення визначаються внутрішньою суперечливістю філософського пізнання, самого реального відношення "людина — світ" і мають, отже, пізнавальний і соціально-ціннісний аспекти. Внутрішній імпульс розвитку філософської думки — боротьба різних концепцій і шкіл — зумовлений різноманіттям і суперечливістю соціальної дійсності. Однак, будучи детермінованою суспільним життям, філософія сама впливає на соціальне буття, сприяє формуванню нових суспільних ідеалів, соціальних норм і культурних цінностей. Ідеї і уявлення, які традиційно відносяться до компетенції філософії, почали зароджуватися вже в далеку давнину. Однак як форма суспільної свідомості філософія починає складатися в епоху розкладу родоплемінного ладу, коли стали формуватися соціально-економічні і політичні структури класового суспільства. Розвиток продуктивних сил суспільства, суспільний розподіл праці, зародження приватної власності, поява класів як економічних, а потім і політичних соціальних груп, пов'язаний з класами поділ розумової і фізичної праці - усе це виступило як соціально-економічні передумови зародження філософії. Безпосередніми ж передумовами її становлення виступили накопичені до моменту розкладу первіснообщинного ладу знання людини про себе і про навколишній світ. * питання 2 7.Структура філософського знання Центральне місце у структурі філософського знання традиційно займає питання про людину, її природу та сутність. І тому одним з головних розділів філософії є філософська антропологія. Решта структурних розділів так чи інакше пов’язана з пізнавальною або практичною діяльністю людини. Онтологія-найважливіший розділ філософії,досліджує сутність буття світу ,основи всього існуючого. Вона вивчає найзагальніші форми буття,абстрагуючись від їх конкретного змісту. Ці форми виражаються в основних онтологічних категоріях: буття,небуття,матеріальне та ідеальне,матерія й свідомість,простір і час,рух,розвиток,перервність,неперервність. Гносеологія - досліджує пізнавальну здатність суб’єкта щодо об’єкта пізнання,природи й можливості пізнання людиною світу й самої себе ,а також загальні передумови,засоби й закономірності пізнання та критерії його істинності. Соціальна досліджує закономірності розвитку суспільства й природи ,суспільства й людської індивідуальності. Сучасна соціальна філософія вивчає суспільство не лише як систему а й як процес. Історична вивчає виникнення ,розвиток і перспективи філософії як системи. 8.Філософія: основні теми дослідження,вічні філософські питання Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості — одне з найважливіших надбань людської культури.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, завжди належать до певної епохи, країни. Це аксіома. Але частина ідей, проблем, думок зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?

Це далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Розвиток суспільства, пізнання висуває нові й нові філософські проблеми. Під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов "вічні" філософські проблеми також вирішуються по-новому.

Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо? Спираючись на які принципи .можна досягти макси­мального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія. 9. Особливості філософського пізнання та його методологія. Реалізуючи свою гносеологічну функцію,філософія поєднується з наукою та є її методологією. Метод є одночасно й способом й засобом пізнання,а також практикою здобутих знань,і прогнозування можливих змін в об’єкті пізнання. Теорія є системою ідей,поглядів ,спрямованих на пояснення довколишнього світу .Головні характеристики знання це істинність та практична цінність. Найвищий рівень філософської методології є діалектика. Головними протилежно їй : метафізика,догматизм,софістика(вчення на помилках),герменевтика(тлумачення тексту),матеріалістичний та ідеалістичні методи. Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють 3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами. 10. Філософський світогляд : його роль у житті особи та суспільства. Наскільки ж важливо мати світогляд? Дуже важливо. Будь то людина зокрема або суспільство в цілому, світогляд мати необхідно. Хоча це саме загальне уявлення про наш світ, без нього суспільство і людина будуть знаходитися у вакуумі, у невизначеності. Не буде мети, а значить і існування буде безглуздо. Наведемо приклади, коли світогляд формується під впливом знань і досвіду людей в різних сферах діяльності. Так, по праву говорять про світогляд вчених, інженерів, політичних діячів, чиновників. Узагальнення життєвого досвіду через діяльність педагогів, публіцистів, письменників, представників творчих професій у різних видах мистецтва впроваджуються в суспільну свідомість, реально живуть і функціонують у ньому. Сучасна ситуація наочно свідчить про те, що люди, які становлять цвіт науки, культури, глибоко і масштабно мудрують про великі, життєво важливих проблемах, надають формує вплив на суспільний світогляд. Світоглядні ідеї, що виникають у процесі наукового, художнього, політичного та іншої творчості, можуть певною мірою впливати і на мислення професійних філософів. Яскравий приклад тому - величезний вплив творчості Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського на вітчизняну та світову філософію. Світогляд, виражене в його буденних, типових, масових, елементарних проявах, містить в собі не тільки багату «пам'ять століть», переконливий життєвий досвід, навички, традиції, віру і сумніви, але і безліч забобонів. Таке світорозуміння часом слабко захищене від помилок, піддається впливу нездорових настроїв (націоналістичних та інших), сучасних «міфів» (наприклад, невірно тлумачиться рівності) та інших не цілком зрілих проявів суспільної свідомості, не кажучи вже про цілеспрямоване вплив з боку переслідують свої цілі узкоегоістіческіх окремих соціальних груп. Не застраховані від такого роду впливів і погляди деяких людей, професійно зайнятих науковим, літературним, інженерним та іншим працею. 11. Східний та західний типи філософствування. протягом двадцятого сторіччя "західну” філософську школу цікавили питання, зв'язані не стільки з природою речей як такових, скільки з проблемами обґрунтованості самого підходу до осмислення реальності. Так, питання про те, «що є істина», відсунулося на другий план, а замість нього предметом дослідження став пошук раціональної відповіді на питання: «Що означає висловлення про те, що те-те і те-те є щирим?» Більшість західних філософів відмовилися від умоглядного методу дослідження на користь емпіричного.На Заході ніхто не очікує від фахівця в області філософії розуму участі в психіатричній практиці; від натураліста — фундаментальних наукових вишукувань; від дослідника в області філософії релігії — активного чи подвижництва організації практичних занять медитацією. По суті справи сучасні західні філософи є сторонніми спостерігачами — вони лише узагальнюють, коментують що відбувається, намагаються концептуально оформити істинність того чи іншого явища і набагато рідше — підкріпити свої теоретичні викладення власною практикою.Однак так було далеко не завжди. Протягом майже усієї своєї історії західна філософія розглядала саме широке коло практичних питань, і лише тоді, коли нові напрямки в науці взяли на себе її функції, західні мислителі стали обмежувати сферу вишукувань створенням значеннєвих формулювань. Східна філософія пішла іншим шляхом, не обмежуючи пошуком раціональних доказів і не ідучи від рішення життєво важливих, фундаментальних питань. Тому індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство і даосизм по праву можуть вважатися як релігійними плинами, так і суспільними дисциплінами. Що ж стосується дзєн-буддизма і тантризма, то ці течії в основному націлені, відповідно, на дослідження медитативної техніки і використання сексуального потенціалу. Тим самим , ці школи виявляють у людині сховані, латентні здібності. У той же час практична сторона цих навчань невіддільна від філософського і релігійного осмислення буття і природи речей як таких і, більш того, заснована на них. Таким чином, мудрість Сходу органічно компілювала філософію і психологію, соціологію і релігію. Іншими словами, східному філософу, на відміну від його західного колеги, не приходиться шукати свою нішу й обмежуватися дослідженням вузького кола прикладних задач.Східне розуміння філософії як такої містить у собі усвідомлення глибин світобудови і людського «Я», що, у свою чергу, має на увазі дослідження таких аспектів буття, як сексуальність, споглядання, церемоніал і правильне поводження. Саме це вигадливе сполучення об'єктів дослідження (з погляду західного менталітету) викликає сумніву щодо правомочності вживання терміна «філософія» стосовно східної традиції. 12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі. Предметом філософії є найбільш загальні засади сущого (буття, небуття, простір, час, причинність, сенс існування, добро, істина, свобода тощо), з яких «конструюється» сутнісна (а не наочна, не образна чи просто понятійна) картина світу. Місце і роль філософії у суспільстві визначається перш за все тими функціями, які вона виконує. Ключова функція – світоглядна. Вона полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина формує

певний погляд на світ, визначає ідеали, мету життя. А це, в свою чергу,спрямовує її діяльність та пізнання. Аксіологічна функція – філософія допомагає людині з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей.Пізнавальна (гносеологічна) функція – завдяки дослідженню загальних про-

блем пізнання філософія надає певні орієнтири пізнавальної діяльності, критерії та ознаки правильного руху до достовірних знань. Методологічна функція – філософія допомагає визначати напрямки наукових досліджень, допомагає орієнтуватися у розмаїтті процесів та явищ з певних теоретичних позицій. Логічна функція – філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критично-неупередженої позиції у міжособистісних та соціально-культурних ситуаціях. Праксеологічна функція – філософія дозволяє аналізувати всі форми і наслідки практичної діяльності людей (виробничі, наукові, мистецькі, релігійні, політичні, правові тощо).

Критична функція – філософія допомагає усувати помилки, долати застарілі догми і стереотипи, хибні ідеали й настанови. Виховна функція – філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих

сенсів. Отже, філософія – закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву. Без філософії неможливі як належне формування особистості, так і існування духовної культури людства взагалі. 13.Філософія як раціональний та систематичний світогляд. Філософія це теоретична форма світогляду або системно-раціоналізований світогляд. Будь-яка філософська концепція виражає певні світоглядні настанови. Навіть твердження про те що філософія не є світогляд-розкриває певну філософську позицію,дає світоглядну оцінку самій філософії. Філософія теоретична форма світогляду бо у вирішенні онтологічних та гносеологічних питань виходить із світоглядних принципів та настанов.Вона пропунує їх розв’язання стосовно буття через розуміння сутності та призначення. Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом оскільки вирішеня питань потребує дотримання певних принципів та настаном теоретичного пізнання.Передбачає дотримання законів мислення вправил виведення висноску та проведення аналізу. 14.Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови становлення 15.Ортодоксальні школи Давньої індіії 16.Неортодоксальні школи Давньої індії Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи:

• Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.

• Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою. Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед. Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням. В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. 17.Філософія Давнього Китаю Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими. Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого. Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

18. Етико-політичне вчення Конфуція (17) В Китаї переважала так звана «практична філософія», або «філософія життя», яка намагалася перш за покращити світ людей, і тому порушувала питання укріплення моралі та удосконалення керівництва державою. Саме на цьому зосереджувалося конфуціанство – найбільш впливова філософська школа, засновником якої був КУН ФУ-ЦЗИ (551–479 рр. до н.е.). У Європі він став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус чи Конфуцій. Основний зміст конфуціанства зводиться до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів її досягнення. Сам Конфуцій створював своє учення як мистецтво управління державою, яке він ототожнював з мистецтвом справедливості та моральністю. Конфуціанство прагне закріпити давній ритуалізм китайського суспільства, як усталений порядок життя. Конфуціанство теоретично виразило та обґрунтувало так званий принцип «лі», який перекладається доволі широко – порядок, обряд, благопристойність, традиція, належний обов’язок і, навіть, все це разом. «Лі» у конфуціанстві підноситься до рівня зразка і центральної ідеї. Дотримання порядку всіма членами суспільства мало б забезпечити доброчесність, гуманність і соціальний спокій. З поняттям «лі» пов’язується поняття «жень» – людяність. Однак любов до людей теж розуміється як певний порядок відносин та обов’язків:молодші брати повинні слухати старших братів, діти – батьків, підлеглі –керівників, народ – правителя. Всі молодші беззаперечно мають підкорятися всім старшим, а старші повинні піклуватися про молодших. Основа людяності – пошана і поважне ставлення до старших, а шанобливість взагалі завжди є основою будь-якого порядку (сімейного, громадського, державного). «Не чини іншим того, чого не бажаєш для себе» – стає вищим мораль- ним принципом конфуціанства. Конфуцій не приховує, що його учення розраховано перш за все на розуміння «старшими», тобто «шляхетними мужами» (цзюнь цзи), а не простолюдинами (сяо жень). «Шляхетні мужі» повинні подавати народу приклади гідної поведінки, не допускати між собою розбрату, чвар, помсти, заздрощів. Тоді й народ, який завжди наслідує поведінку еліти, буде поводитися так само. Конфуціанський ідеал управління – велика сила морального прикладу, а не насильство: спонукати до праці, не викликаючи гніву.Не дивно, що конфуціанство з його ідеалом високоморального «мужа» стало ідеологічним фундаментом величезної імперії династії Хань та офіційною теорією, яка визначала духовне життя Китаю понад двох тисячоліть. Треба зазначити, що конфуціанство не могло оминути і тлумачення «дао». Воно розуміється як у вищій мірі розумна, доброчесна і досконала реальність, в якій містяться всі зразки думки й поведінки на індивідуально-му, сімейному та державному рівнях. Наближення до цієї реальності потребує максимальних духовних сил від кожного. Вся конфуціанська мораль має сенс лише в аспекті наближення до «дао». Конфуціанство слід сприймати перш за все як розвинуту духовну систему, яка: 1) руйнувала натуралістично-силове мислення; 2) збалансовувала індивідуальний та соціальний жит-тєві світи; 3) надавала давнім ритуалам оновленого духовно-морального характеру. Таким чином, «дао» – це шлях до досконалого порядку, і коли він досягається, то гармонія світу людей буде діяти «сама собою». 19.Онтологія та етика Даосизму Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буття космосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалу. Одним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм). 20.Етико-політичні вчення маоїзму та легізму: порівняльна характеристика. Моїзм. Це вчення пов’язують з іменем філософа МО-ЦЗИ (приблизно 479–395 рр. до н.е.). За своїм характером, воно соціально-етичне, як і конфуціанство, але складає йому майже повну альтернативу. Перш за все моїсти заперечують конфуціанське розуміння людяності (жень) як пошани молодших до старших. Така гуманність може бути удаваною, нещирою, тоді як справжня людяність – це рівна до всіх любов. «Треба, щоб всі люди, як і Небо, любили всіх людей, всі держави любили всі держави». Якщо конфуціанці виправдовують соціальну нерівність волею Неба, то моїсти засуджують поділ суспільства на «шляхетних мужів» та «простолюдинів». «Такого стану справ, коли народ голодує , а багаті потопають у розкошах, не повинно бути. Мій задум – знищити все це», – писав сам Мо-цзи. Моїсти виступали й проти конфуціанського учення про долю. Якщо існує доля, вважали вони, то всі людські вчинки втрачають сенс, тоді не варто ані вчитися, ані прагнути до чогось досконалого. Всі люди, в тому числі і правителі, мають працювати, бо будь-яка людина саме трудом відрізняється від тварин. Правителі – це теж люди, а не «сини Неба», і тому їх слід цінувати за їхніми справами, за мудрість, а не прирівнювати до самого Неба. Небо завжди буде зразком чистоти й досконалості, а правителі необов’язково є подібним взірцем.Моїсти високо цінували будь-які знання, в тому числі практичні знання ремісників та землеробів. Вони не заперечували авторитету стародавніх книг і традицій, але джерелом знань вважали факти самого життя. Легізм. Якщо конфуціанство і моїзм лише по-різному тлумачили гуманізм та справедливість, то політично-філософська школа «фа-цзя» (або«законники», в європейській версії – «легісти») заперечувала це взагалі. Легісти протиставляли конфуціанському ритуалу «лі» свій принцип «фа», який розуміється суто як покарання за недотримання закону. В системі управління вони відмовилися від морального переконання на користь правового примусу. Совість треба замінити страхом, а виховання – системою покарань. Першим видатним теоретиком і практиком легізму був ГУНСУНЬ ЯН (Шан Ян). Відносини в державі, на його думку, не повинні нагадувати сімейні, де є пошана молодших до старших і піклування старших про молодших. Держава – це перш за все розгалужений чиновницький апарат на чолі з гегемоном. Він є джерелом законів, і для нього не існує ні волі Неба, ні волі народу, ні прикладів предків. Його мета – згуртувати народ, заради могутності держави, відмовившись від таких «надмірностей», як мистецтво, торгівля, ремесло, філософія і взагалі вільнодумство. Землеробство та війна проголошувалися головними засобами існування держави. Легісти прагнули знайти шлях до об’єднання роздробленої китайської імперії. Вони висували концепцію рівних можливостей: посади мають обійматися не за знатністю, не за багатством і не успадковуватися, а – за принципом особистих здібностей. До того ж чиновницький апарат управління повинен був систематично оновлюватися. Порядок в країні забезпечується силою закону, а не силою традицій та ритуалів. Третє століття до нашої ери стало часом реального втілення на практиці ідей школи «фа-цзя» (легізму). 21.Ранньогрецька філософія про першооснову світу,мілетська школа. На відміну від східної філософії, антична філософська думка формується на дещо інших засадах. Греки не мали священних книг, подібних до «Вед» чи «У-цзин», від яких відштовхувалися міркування мудреців. Філософія стародавніх греків спиралася переважно на знання (математичні, астрономічні, метеорологічні, географічні тощо), часто запозичені в інших народів Середземномор’я. Більш того, у греків землеробство ніколи не було провідною галуззю господарства, тому вони майже не відчували себе часткою природи і більш сподівалися не на богів Олімпу, а на власні сили у мореплавстві, рибальстві, скотарстві та виноградарстві. Умови життя формували такий світогляд, де людина з її розумом варта значно більшої поваги (ніж на Сході), і саме цей чинник згодом оформлюється як прагнення підкорити природний світ. Розвиток філософської думки відбувається за умов так званої рабовласницької демократії, що забезпечувала в достатній мірі справжню свободу мислення. А оскільки реально займатися поезією, математикою чи філософією могли лише заможні люди, вільні від фізичної праці, то і їхні міркування швидко набувають споглядального, теоретичного характеру. Філософська думка Середземномор’я вважається колискою всіх точних наук як продукту розуму. Прагнення до мудрості властиве всім людям,втім, у строгому сенсі, філософія є витвором еллінського генію. Першою історичною формою філософування у Давній Греції є так звана натурфілосо-фія, тобто філософія природи. Першим осередком натурфілософії вважається місто Мілет, розташо-ване в області Іонія, що у Малій Азії. Відповідно до цього перший історич-ний тип еллінської філософії називається Іонійською філософією, а пер-

шою філософською школою – Мілетська школа. Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважавводу. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський). У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечіпризводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей. Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійськоїнатурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.

22.Давньогрецька атомістична теорія Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів.

23.Сократівське тлумачення природи Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію[2]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

24.Ідеальна держава Платона Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію. Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія). Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди 25.Сенс платоністичного міфу про печеру Міф про печеру

Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій. Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії: нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих речей — причин тіней. Врешті-решт, одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів (на відміну від філософії Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

26. Вчення аристотеля про матерію та форму.4 причини виникнення речей 27.Етика Аристотеля АРІСТОТЕЛЬ (384–322). Він народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. У 367 році до н.е. у віці 17 років стає слухачем

Академії Платона. Пізніше філософ став учителем Олександра Македонсь-

кого.

Арістотель залишив велику творчу спадщину, яка налічує 150 наукових праць і трактатів. Найвідоміші його твори – це «Метафізика» (вчення про буття), «Органон» (розглядаються проблеми логіки), трактат «Про душу», етичні твори «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічні

проблеми – твори «Політика» і «Економіка».Арістотель розглядає проблему предмета філософії і доходить висновку, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Вивчення ідеального – кінцева мета філософії і в даному аспекті філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Але Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет теології.Критикуючи ідеалізм Платона, він критикував і матеріалізм, що привело його до думки, що для існування світу потрібні дві першооснови – матеріальна і ідеальна. Матерію філософ розглядає як пасивний початок, що не може самостійно розвиватися. Форма – це активний початок. Завдяки формі матеріал перетворюється на реальні речі. З точки зору Арістотеля,матерія є першою сутністю, а кінцевою формою є Бог: першодвигун природи і кінцева причина світу.

Він критикував розуміння Платоном співвідношення ідеї і самої речі.

У Платона ідея існує незалежно від речі у світі ідей, а реальна річ є копією

ідеї. Арістотель же вважав, що ідея речі і сама річ не існують окремо: ідея

речі перебуває в самій речі. Не можна відривати одиничне від загального,

вони існують в єдності. Учений виділив чотири причини існування речей:

1. Форма. Не існує жодної речі без форми, яка виступає як сутність

буття речі.

2. Матерія. Вона виступає як потенційна передумова існування речі.

Не існує речі без матерії, як і без форми.

3. Рух. Саме _______рух є процесом перетворення можливого в дійсне.

4. Мета. Метою виникнення речі є сама річ.

Розглядаючи проблеми людини, Арістотель вважає, що душа – причина і початок людського тіла. Він вважає душу початком життя, проте роз-

різняє її «рівні»:

• нижчу – рослинну, що відповідає за функції живлення, зростання,

розмноження в будь-яких живих істот;

• середню – тваринну, в якій до вищеназваних функцій додаються

відчуття;

• вищу – розумну, яка притаманна людині; додає розсудливість і

мислення.

Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум не залежить від тіла, він є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття. Розум вчений поділяв на пасивний, який відображає буття, і активний, який створює світ.Щодо теорії пізнання Арістотеля, то слід зазначити, що він критикував скептицизм і вважав цілком можливим пізнання світу. Розглядаючи чуттєве і раціональне пізнання, протиставляв раціональне чуттєвому. Арістотель є засновником логіки – науки про форми і закони правильного мислення; обґрунтував закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього. Розробив дедуктивний умовивід в роботі «Органон».

Важливе місце займає його соціальна філософія. Арістотель визначає людину як політичну істоту, яка може сформуватись і жити лише в суспільстві. На думку філософа держава – це суспільство рівних людей, які поєднані між собою з метою досягнення найкращого життя. Останнє передбачає не

тільки середній матеріальний добробут, але дотримання справедливості. Філософія Арістотеля відіграла визначальну роль не лише в античний період, але й в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, а також сучасну філософію і культуру. 28.Етичні вчення стоїків та епікурейців Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта ЕПІКУР(342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні домінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя людини, яке досягається через пізнання законів світу.

Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величиною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час падіння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлумачиться як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської).Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди

не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку –дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду розпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі,

зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття – копії.Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ ТИТЛУКРЕЦІЙ КАР (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей»

він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його думку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти через пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення

атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються один з одним, утворюючи __________таким чином всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини. Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала джерелом несправедливості, вважав філософ. Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку навчав своїх прихильників ЗЕНОН із Кітіона (бл. 336–264 рр. до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були КЛЕАНФ (331–

233 рр. до н.е.) ХРІСІПП (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали

ЛУЦІЙ АНЕЙ СЕНЕКА (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), ЕПІКТЕКТ (50–138) та МАРК

АВРЕЛІЙ (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фізика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням,життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна сила. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і без-

розсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно визначити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страждання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою».Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Геракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Логосу.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя», «Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна

протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою. 29. Античний скептицизм Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто досліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ–ΙΙΙ ст. дон.е. Його найвідоміші представники – ПІРРОН з Еліди (бл. 360–270 рр. дон.е.), ЕНЕСІДЕМ з Кноса (Ι ст. до н.е.), СЕКСТ ЕМПІРИК (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.).Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідяхна них:

• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утри-

муючись від суджень;

• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? –

Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей

та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень.

Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті,тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок:утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії –«однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здаєть-

ся».

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів. 30 Філософія неоплатонізму Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії були: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. ΙV ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову(божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще,

вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного.

Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею. 31.Особливості філософського пізнання в епоху середньовіччя Середньовічна філософія –філософський напрям ,що виник на території Римської імперії 2ст.і розвивався на європейському континенті до 15 століття. Головна відмінність середньовічної філософії-її геоцентричний характер. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки.

Середньовічна філософія включає три етапи :

- апологетика

- патристика

- схоластика

Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.

Особливості р-ку:

• Теоцентризм

• Креаціонізм

• Есхатлогія

• Провіденціалізм

• Теодіцея

• Особистісність

• Ревеляціонізм 32.Основні етапи становлення середньовічної філософії їх характеристики

У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика. Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників. З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. Таким чином, все Єдине виникає, у принципі, з нічого. Єдине вічне і нематеріальне, тому воно не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але його наслідки, тобто те, що воно породжує, не можуть стояти нарівні з ним; вони нижчі, тому і менш досконалі. Схоластика являла собою сугубо шкільну мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були "схоластиками", що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. 33.Проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії Ранньохристиянські апологети дотримувалися тієї точки зору, щоязичницька релігія і філософія були простим спотворенням навчання старозавітнихпророків. Однак, у середні віки праці стародавніх вже вивчаються в церковнихшколах і університетах. Схоласти Середньовіччя, досліджуючи проблемуспіввідношення віри і знання, активно використовують роботи давньогрецькихфілософів. Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан , який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. 34. Західна апологетика :Тертуліан Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального глухого кута, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму. Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. 35.Західна патристика (Аврелій Августин) Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології— це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти). Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення. Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин^. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом враженьвід підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе». Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології. До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в 36.Схоластика (Фома Аквінський) Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”. За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології: 1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. Усе, що існує в світі, має сенс існування, а отже існує найвища доцільність, яка надає сенс всьому сущому. Цією найвищою доцільністю є Бог.

37.Розуміння історії в середньовічній християнській флософї Середньовічна філософія – це філософія, ціннісними орієнтирами і регулятивними принципами знання і світогляду якої була християнська релігія. Середньовічна філософія вміщує в собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика (у широкому сенсі) і схоластика, що починаються з перших століть н.е. і продовжуються до середини ХV століття. Доба християнського середньовічного філософствування охоплює майже п‘ятнадцять століть. Вона розпочинається – фактично ще за часів пізньої античності в історично складний і суперечливий період панування Риму від Сирії на сході до Іспанії на заході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні. Вона починається з рефлексії над біблейськими текстами апостолів, де співіснує як із традиційною філософією (стоїцизм, неоплатонізм тощо), так і синкретичними релігійно-духовними течіями еллінізму (гностицизм, халдаїзм, герметизм тощо). Характерним був взаємовплив теоретичних напрямків пограничного часу. Отже, доба античності закінчилась перемогою нової ідеології і укоріненням християнської свідомості на теренах Римської імперії, а в її надрах виникла і сформувалась філософія, що була принципово відмінною від попередньої античної. Принципову відмінність можна констатувати за допомогою багатьох прикладів. Так, наприклад, це стосується розуміння істини. Грецький мислитель ранньої класики еллінської доби асоціює істину з „неприхованістю” („алетейл”); для римлян вона відповідає „вірності” („верітас”). У християнській свідомості істина – це Бог. 38.Проблема людини в філософії епохи відродження (гуманізм та антропологізм) Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським. Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її. Розквіт художньої культури (Данте Аліг´єрі, Леонардо да Вінчі, Буонарроті Мікеланджело) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками..Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії. Основні риси: 1.Гуманізм; 2.Геліоцентризм 3.Критика схоластики; 4.Відродження античної діалектики; 5. Пантеїзм; 6. Повернення до матеріалізму; 7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

39. Соціальні утопії епохи відродження (мор,Кампанелла) Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор. Головними доробками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», « Утопія», яка принесла Т. Мору світове визнання. Термін „утопія” перекладається як „місце, якого немає”. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. В Утопії немає приватної власності та грошей, обов”язковою є шестигодинна фізична праця, немає експлуатації, а виробництво має суспільний характер. Хоча Утопією керує король, усі посади в державі є вибірними, а жінки мають рівні права з чоловіками. Мешканці Утопії можуть сповідувати будь-яку релігію, заборонений лише атеїзм, який призводить до падіння моралі.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму, в якому вільний розвиток одного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реалізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

Соціалістичні ідеї Т. Мора розвивав Т. Кампанелла. Будучи домініканським ченцем, за участь у підготовці повстання проти іспанського ярма він провів у в´язницях близько 27 років, де і написав у числі інших твір «Місто Сонця».

Суспільний лад Міста Сонця відрізняється зовсім новою організацією державної влади. Тут влада і управління грунтуються на трьох принципах: організація виробництва і розподілу, керування вихованням громадян; першорядну роль у здійсненні влади і управління грають учені; новий суспільний лад вимагає участі народу в управлінні державою.

40.Політична філософія Мак явеллі Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

41.Натурфілософія Бруно Найбільш глибокі результати натурфілософія отримала у творчості Джордано Бруно (1548-1600), з чиїм ім'ям пов'язаний вирішальний поворот у затвердженні нової космології.Центральна ідея космологічної доктрини Бруно - теза про нескінченність Всесвіту. "Вона жодним чином не може бути охоплена і тому незлічимі і безмежна, а тим самим нескінченний і безмежна.". Ця Всесвіт не сотворена, вона існує вічно і не може зникнути. Вона нерухома, "бо нічого не має поза собою, куди б могла переміститися, з огляду на те, що вона є всім". У самій же Всесвіту відбувається безперервна зміна і рух.Звертаючись до характеристики цього руху, Бруно вказує на його природний характер. Він відмовляється від ідеї зовнішнього перводвигателя, тобто Бога, а спирається на принцип саморуху матерії."Нескінченні світи. всі рухаються внаслідок внутрішнього начала, яке є їх власна душа. і внаслідок цього марно розшукувати їх зовнішній двигун ".Положення про нескінченність Всесвіту дозволило Дж. Бруно по-новому поставити питання про центр світу, заперечуючи при цьому не лише геоцентричну, але й геліоцентричну системи. Центром Всесвіту не може бути ні Земля, ні Сонце, тому що існує безліч світів. І в кожного світу-системи є свій центр - його зірка.Розірвавши межі світу та укріпити нескінченність Всесвіту, Бруно опиняється перед необхідністю виробити нове уявлення про Бога і його ставлення до світу. Вирішення цієї проблеми свідчить про пантеїстичної позиції мислителя. Бруно стверджує, що природа є Бог в речах, він не протистоїть світу як його творець, а знаходиться в самій природі як внутрішнє діяльний початок.Якщо в міркуваннях Миколи Кузанського природа як би занурюється в Бога, який зберігає свою відокремленість від світу, то у Бруно Бог ототожнюється з природою, і він немислимий поза матеріального світу. У цьому полягає кардинальна відмінність натуралістичного пантеїзму Бруно від містичного пантеїзму Кузанського. Бачачи в природі не тільки досконале божественне творіння, але перш за все сукупність притаманних їй закономірностей, вільних від безпосереднього втручання, натурфілософія епохи відкривала шлях подальшому розвитку експериментального природознавства, виникненню класичної механіки Ньютона, створенню філософських концепцій XVII - XVIII ст.

42.Світоглядне значення природничо наукових поглядів Коперника та Галілея Значний розвиток астрономічних знань у XVI ст. пов‘язаний з іменем Миколи Коперніка ( 1473 - 1543 ) Микола Копернік, аналізуючи геоцентричну систему Птолемея, дійшов висновку, що вона хибна, і в своєму ‘‘ Малому коментарі ‘‘ сформулював поняття про відносність руху, обгрунтував думку щодо обертання Землі навколо своєї осі й обертання Землі та інших планет навколо Сонця як центрального тіла.

Встановивши як рух Землі навколо своєї осі, так і рух її та планет навколо Сонця, М.Копернік подолав протиставлення земного і небесного. Із системи М.Коперніка випливало вчення про наявність багатьох світів, про існування життя і мислячих істот також на анших планетах Сонячної системи в нескінченному просторі взагалі.

.Учення М. Коперніка дістало математичне підтвердження в працях німецького астронома, механіка і математика Иогана Кеплера (1571—1640). Й. Кеплер блискуче розвинув учення, яке він сам називав "коперніковою астрономією". Важливими аргументами на користь геліоцентричної системи стали три знаменитих закони Й. Кеплера.

*Галілео Галілей завершує наукові зрушення XVI ст. і створює риштовання наукової революції, перехід до XVII ст. Г.Галілей зайнявся проблемами копернікової теорії і написав свої найважливіші праці: "Діалог про дві системи світу — Птолемеєву та Копернікову" ("Діалог") і "Бесіди та математичні докази.Експерименти Галілея були чи не найперші експерименти в новій науці. Вони відрізнялися від експериментів схоластів XIII ст. передусім тим, що були більше дослідницькими, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою — своїм кількісним характером, який дозволив пов'язати їх з математичною теорією.

Галілей висунув аргумент, що для формулювання чітких суджень щодо природи учені повинні враховувати тільки об"єктивні, тобто такі, що піддаються точному виміру, властивості. А ті властивості, що доступні просто сприйняттю , залишаються поза увагою дослідника як суб"єктивні. Достовірні знання можна одержати лише в результаті кількісного аналізу.

Галілей започаткував у науці традицію систематичної орієнтації на дослід у сполученні з його математичним осмисленням. Експеримент - це дослід, який проводиться планомірно, через посередництво якого дослідник задає природі питання, що його цікавлять. Відповіді, які він хоче отримати, можливі шляхом дедуктивно-математичного осмислення результатів дослідження. Ця важливіша сторона методології Галілея реалізувалася через ідею систематичного використання методів аналізу і синтезу, які взаємодоповнюють один одного. 43.Ідеї Реформації та їх значення для формування культури нового часу

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації. *М. Лютер піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі. *Ж. Кальвін був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. *Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. 44.Наукова революція 17 століття,формування механістичної картини світу Історія людства знає дві глобальні наукові революції: XVI-XVII ст. і науково-технічну революцію XX ст., які привели до кардинальної зміни уявлень про фундаментальні основи світобудови, простір, час і відповідно картини світу. Наукова революція XVI-XVII ст. була революційним стрибком перш за все в науках, що вивчають механічну форму руху матерії. В результаті відбулося становлення класичного природознавства, яке у свою чергу створило, так звану, механістичну картину світу. Становлення механістичної картини світу пов'язують з іменами Галілея, Кеплера, і особливо, Ньютона. ЇЇ формування відбувалося декілька сторіч і завершилося практично лише в середині XIX ст.

Основу цієї картини світу складає ідея атомізму, згідно з якою всі тіла складаються з неподільних першоелементів-атомів, що знаходяться в безперервному тепловому русі. Саме вони є “цеглинами” світобудови. Взаємодіючи один з одним, атоми утворюють молекули і врешті-решт всю матерію Всесвіту. При цьому взаємодія будь-яких тіл відбувається як при їх безпосередньому контакті, так і на відстані (тяжіння). Вирішуючи проблему взаємодії тіл на відстані, Ньютон запропонував принцип дальнодії. Згідно даному принципу взаємодія між тілами відбувається миттєво, незалежно від відстані. Причини ж самої взаємодії у даній картині світу залишилися нез’ясованими. Ще одним першоелементом буття є всепроникний ефір, який заповнює весь простір і є середовищем, в якому розповсюджується світло.

Концепція дальнодії тісно зв'язана з розумінням простору і часу як особливих середовищ, що вміщують тіла, які взаємодіють між собою.

Механістична картина світу виходила з уявлень, що мікросвіт аналогічний макросвіту. Також вважалося, що і нежива, і жива матерія ”сконструйовані” з одних і тих самих ”механічних деталей”, що розрізняються тільки розмірами. Як людина конструює різні механізми з відносно великих деталей, так і Бог конструює живі об'єкти, використовуючи більш дрібні деталі. Але в основі світу лежать одні і ті ж ”механічні деталі”. Таким чином, механістичний світогляд бачив в малому те саме, що і у великому, але лише в менших розмірах. Це породжувало уявлення про світ, схожий на вставлених одна в одну матрьонок.

В механічній картині Всесвіту був відсутній розвиток, тобто світ вважався незмінним. Всі причинно-наслідкові зв'язки у такому світі є однозначними, тут панує лапласовский детермінізм, згідно якому, якщо відомі початкові дані системи, то можна точно передбачити її майбутнє. В результаті світ функціонує з точністю відлагодженого годинникового механізму: величезний космічний механізм, що підлягає законам класичної механіки, які і управляють рухом всього Всесвіту в цілому. Життя і розум у цій картині світу не мають ніякої якісної специфіки. Така дійсність не несе в собі необхідності виникнення людини і свідомості. Людина в цьому світі – помилка, курйозний випадок, побічний продукт зоряної еволюції.

45.Спільні та відмінні риси в методології емпіризму та раціоналізму Нового часу. Емпіризм і раціоналізм у філософії Нового Часу

Символами громадського прогресу в XVII столітті стають перші буржуазні революції в Нідерландах (кінець XVI - почало XVII вв.) і Англії (середина XVII ст.). Зміни в економіці, політиці, соціальних стосунках, свідомості людей були такі значні, що цей історичний період дістав назву - Новий час. З новою силою розгорнулася полеміка про те, що ж є основою справжнього знання - розум або досвід. Виникають дві основні концепції пізнання - емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

46.Значення методології Бекона формування філософії Нового часу Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння. Ф.Бекон – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки. Головне завдання філософії Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами,а для цього треба розробити відповідний метод,який би вів до істини,правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини.Новий метод може зустріти на своєму шляху примари,забобони,ідоли, які віволікають пізнання від істини. Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини. 47.Розуміння досвіду в сенсуалістичній концепції Локка Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право. Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду. Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують. Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.. Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право. Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства. 48. Недоліки методології емпіризму (Юмом) Методологічні недоліки емпіризму: Відсутність глибоких знань про інші форми релігії (не про Християнство);

Знання з психології тільки починали накопичуватись і їх було недостатньо для розуміння феномену релігійної віри;

Історичні матеріали не аналізувались і не систематизувались належним чином;

Соціологічні теорії також були в стані формування, що не дозволяло оцінити релігію в її соціальному вимірі;

Глибокий суб’єктивізм та упередженість критиків релігії, що були під впливом антиклерикальних, антицерковних настроїв: наприклад, Франція XVIII століття втрачає колонії, являється найбільшої державою Європи, церква там збагачується, що викликає соціальний протест.

Д. Юм (1711-1776 рр. ) також був англiйським фiлософом.В системі Юма відобразився агностицизм – заперечення пізнавальності дійсності та деїзм – сприйняття бога як першопричини світу, але заперечення його втручання в явища природи і суспільні події.Iснування для Юма, як i для Берклi, тотожне сприйняттю. В фiлософiї Юма закладен скептицизм. Вiн вважав, що причини, якi породжують в нас цi “враження”, принципово не є пiзнаваємими. Тому, одним з центральних понять його фiлософiї е вiра. 49.Принципи методології Декарта Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії нового часу. Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог. Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” , “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”. Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів. Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії. Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників. 50.Розвиток вчення про субстанцію в концепціях Декарта,Спінози,Лейбніца Атрибутом вчення субстанції, душі Декарт вважав мислення, а атрибутом матеріальної субстанції, тіла — протяжність в довжину, ширину та глибину. Визнавши душу та тіло взаємонезалежними субстанціями, Декарт прийшов до висновку, що «Тіло не мислить, душа не викликає рухів тіла». А знаходиться вона в шишковидній залозі мозку людини.

Декарт не розумів якісної відмінності між явищами неорганічного та органічного світу. Він говорив про тварин як про свого роду машини; людину він також вважав своєрідним механізмом.

Така матеріалістично-механістична характеристика руху матерії супроводжується у Декарта ідеалістичним розумінням його причин — причин зовнішніх і більш досконалих, чим механічний рух. Він стверджував, що першопричиною руху матерії є Бог, «чия всемогутність створила матерію разом з рухом та спокоєм».

Голландський філософ Б.Спіноза розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Бог, ідеальне та матеріальне злились у Сиінози в єдину безконечну субстанцію, природу. Природу Спіноза називав Богом і характеризував як вічну і таку, що має причину в самій собі. Субстанції властиві два основних атрибути — протяжність та мислення. У вченні про мислення як атрибут всієї матерії Спіноза є типовим метафізикомгілозоїстом.

Спіноза також багато уваги приділяв характеристиці конкретних станів субстанції — модусам. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві груди: модуси вічні, безконечні, та модуси тимчасові, конечні. Вічні, безконечні модуси безпосередньо витікають з відповідних атрибутів субстанції, а саме: рух та спокій пов'язані з атрибутом протяжності; інтелект та воля пов'язані з атрибутом мислення. Тимчасовими, конечними модусами («крапками на прямій») Б.Спіноза вважав всі окремі речі і всі окремі думки та бажання.

Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі.

51. Концепція «природного права» Т. ГоббсаСвоє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи, але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, страхом і честолюбством. Основнною цінністю людського існування стає прагнення людини до самозбереження. «Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, звичайно опускаються під час громадянської війни. Громадянську війну він розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Гоббс вважав, що кожен індивід має природне право. Людина використовувує власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони.  Природне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь. Природний закон зобов´язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя. Основний природний закон: необхідно шукати миру і слідувати йому. Другий природний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що людина хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни. Третій: люди повинні ви конувати укладені ними угоди. Вони — початок і джерело спра ведливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починають ся із заснування держави. Інші закони: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе. Держава уособлює волю всіх. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною(подібно до чудовиська Лавіафана, що все знищує на своєму шляху) до всього, що загрожує її життєдіяльності, прогресивному розвитку. Гоббс визнає тільки три форми держави: монархію(ерховна влада тільки у одного), демократію(кожний громадянин має право голосувати ) й аристократію(лише деякі мають право голосувати).

52.Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство. Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності. Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, поліпшення морального стану суспільства. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.  Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ та інше. Їх зацікавила можливість заміни старого світу (монархії) на новий(демократичний). Ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом. З доби Відродження відбувається секуляризація церковного життя, що отримала новий атеїстичний імпульс у Франції у 18ст. Розум звільнився від релігійної віри й перетворився на єдиний засіб отримання істини про оточуючий світ. Ф-ія Проств. Набула форм матеріалізму. Людина-найвищий продукт Всесвіту і вона повинна мати гарантії на повноцінне життя(реалізація матеріальних і духовних потреб). Народ віддає свої права, а монарх забезпечує спокій і злагоду. У другій половині 17ст. розвиток науки набув високого рівня: поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розвив. Вчення про природне право, права людини та інше.Велика увага приділялася людині та аналізу її проблем.

53.Вчення про суспільство за цивілізацією Ж.-Ж. Руссо Основні праці: «Розмисли про науки й мистецтво», «Міркування про походження та підстави нерівності між людьми», «Юлиія, або Нова Єлоїза», «Про суспільний договір», «Єміль, або про виховання». Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступо­во переходять у «суспільний стан», об'єднуються в сім'ї, а остан­ні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілку­вання, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

54.Матеріалізм епохи Просвітництва(Дідро, Гольбах) Представники атеїстично-матеріалістичного напряму філософії Просвітництва заперечували саму ідею існування Бона в будь-яких формах, пояснювали походження світу й самої людини з матеріалістичних позицій, а в питаннях пізнання навколишнього світу стояли на позиціях емпіризму. Дені Дідро: «Філософська думка», «Думки про тлумачення природи», «Розмова Д’Аламбера з Дідро», «Сон Д’Аламбера», «Продовження розмови», «Філософські принципи відносно матерії і руху», «Монахиня», «Жак-фаталіст». Одним з перших виступив за необхідність повного знищення релігії, організацію життя без Бога на засадах атеїзму як форми світогляду. При цьому атеїзм мав ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній відповідальності. Він ввжав необхідним відокремлення церкви від держави та школи від церкви.Головним завданням він вважав подолання негативного пливу релігії на людину. Поль-Анрі Гольбах: «Система природи», «Розвінчане християнство», «Здоровий глузд», «Універсальна мораль, або Права людини, основані на прирлоді» та ін. Він стверджував, що існує первинна матерія, яка є самопричиною, безкінечною в просторі й часі. Намагався дати визначення матерії: матерія – це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. Він вважав, що людина є витвором природи й існує тільки в її межах, вона не може звільнитися, підкоряється законом природи. Критично ставився до релігії. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Він зазначив, що люди кажуть «Бог», коли забувають слво «природа». Щоб бути щасливою, людина має знати своє місце в природі.

55.Філософія І.Канта Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв­леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого­нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по­ступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у ство­ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху­вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про віднос­ність поняття спокою. Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері­оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов'язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес­тетичні погляди, У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан­ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна­вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості. Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб­то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі­знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе­реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод­ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо­га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож­ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес­ти або спростувати. У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу­ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини. Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.

56.Кантівська етика Кант багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Він ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Кант-творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив". Призначення людини він бачив в тому, щоб головною метою зробити встановлення блага на землі, зокрема й вічного миру. Умовами його досягнення він вважав розформування постійного війська всіх держав, укладання міжнародних угод. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять. В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

57.Діалектика становлення Абсолютної ідеї в філософії Г.В.Ф.Гегеля Гегель- творець філософії об’єктивного ідеалізму(в основі якої лежить поняття абсолютної ідеї-Світового духа) й узагальненого філософського методу-діалектики. Абсолютна ідея із самого початку існувала як першопричина, що згодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, природу й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мислення та діяльність людини, закономірні події в історії повертається до самої себе, тобто проходить кругообіг за схемою: Абсолютний дух-відчуження-навк.світ і людина-мислення і діяльність людини-реалізація духом самого себе через мислення й діяльність-абсолютний дух. Людина-кінцевий дух, у якому уособлюється Абсолютна їдея. Гегель сформулював оснвні закони діалектики(закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує в світі. Схема заперечення заперечення: Бог-отець(відмовляється від своєї самотності)-створює природу-породжуе сина(друге «я») або гроші-товар-гроші(марксистська тріада). Діалектика-вічне джерело розвитку. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності(свободи). Сцперечності й конфлакти в суспільстві не є деструктивним чинником, а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. Отже, Гегель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення й протиставив йому свій власний діалектичний метод; на ідеалістичній основі він розробив головні закони діалектики – закон єдності й боротьби протилежностей, закон переходу кількості в якість, закон заперечення.

58. Філософія історії Гегеля Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діа­лектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом. Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свобо­ди: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індиві­ди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки іс­торії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії. Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філо­софська система ввійшла в суперечність з діалектичним мето­дом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі роз­витку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філо­софії—його власна філософська система.

59.Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Критика релігії як форми відчуження. Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика. З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід'ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру. Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов'язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму. Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро­зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа­лектичний метод. Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

60.Філософія марксизму. Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. 61. Матеріалістичне розуміння історії в Марксизмі. Вчення про суспільні формації. Марксизм не виникає сам по собі, а узагальнює весь попередній досвід. Маркс вважав, що суспільство як і природа розвивається за законами діалектики. В основі історичного розвитку лежить економіка. Є базис – економічна сфера та надбудова( культура, наука і т.д) В міру розвитку засобів виробництва змінюються виробничі відносини.Існує 5 суспільних укладів: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феод. Сусп.., капіталістичне суспільство, соціалістичне. Первісне- суспільство, де продукт спільно виробляється і спільно споживається.Знать первісного суспільства намагається привласнити надлишок виробництва, що породжує соціальну нерівність і створює рабство(ділить суспільство на власників і тих, хто нічого не має) Рабська праця відбувається на позаекономічному принципі. Раб працює з під палки. Таким чином приходить 3-тя форма функціонування суспільства-феодальна. Селянин теж власник, але працює на феодала…Зявляються види ренти(відробіткова, феодальна). Поява товарних відносин породжує капіталістичну формацію. Виробництво додаткової вартості – один з головних принципів у капіталістичній формації (робітник свою норму відробляє за 2 години, а 6 год. Працює на господаря). Комуністична формація існую за умови суспільної власності засобів виробництва. Продукт спільно виробляється і споживається. Комунізм-первісне суспільство, але якісно нового рівня. Отже історичний розвиток відбувається по спіралі.

62. Філософія життя Ніцше. Основні ідеї та поняття. Філософія життя говорить про те, що не разум править світом, а інтуїція, відчуття( ірраціональне). Фрідріх Ніцше написав працю «Антихристиянин. В ній він сказав, що людиною керують її власні інтереси, інстинкти. В Християнстві треба ділитися усім з ближнім, а якщо ти не поділився, то ти не християнин. Християнство – це релігія слабких. Вона підриває інстинкт самозбереження.У своїй праці Ніцше заперечує християнську мораль і взагалі мораль, бо мораль не дає людині самоутвердитися у суспільстві. Людиною править воля до життя. Воля є визначальною в житті суспільства. Життя – це воля до влади. Слабкі підпорядковуються сильнішому і це закономірно. Ніцше казав що людське і тваринне є в людині. Людина- це біологічна істота. І коли вона входить у суспільство, то її зв’язують норми моралі, що не дають їй розкритися в повній мірі, самореалізуватися. Кожен має ставити собі планку Надлюдини і самореалізуватися. Людина, яка ставить собі мету на рівні плінтуса іде внікуди.Незалежна, сильна, справедлива людина – приклад для наслідування.(ще філософію Ніцше використали Гітлер і нацисти). “Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції. Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій. Засновник – Шопенгауер. За Ш. , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм). Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний хар-р, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять. Основна життя, за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”; 2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів) Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір - “Так говорив Заратустра”)