Лексикологія

Лексика сучасних українських східнослобожанських говірок охоплює основний фонд, успадкований від праслов’янського мовного стану й розширений за рахунок інослов’янських і неслов’янських впливів та новотворів. Вона містить дуже багато інтегральних по відношенню до інших говорів української мови елементів. І все ж лексика досліджуваного регоіну позначена виразними „рисами індивідуальності”. Дослідники конкретного лексичного матеріалу, що вивчали історію окремих слів чи різних груп слів, завжди приходили до розуміння системності лексики, тобто існування в ній певних видів взаємозв’язку, взаємодії, притягування й відштовхування між складовими одиницями. Сьогодні це положення сприймається як аксіома, але не менш важливо побачити, як відтворені в лексико-семантичній системі діалекту зв’язки вербального й невербального. Про це й ідеться у пропонованій статті.

Східнослобожанські говірки луганщини: культурологічний аспект дослідження

Одним із актуальних завдань сучасної діалектології залишається охоплення дослідженням новожитніх ареалів, до яких належать й українські говірки Луганщини. Для вітчизняного мовознавства ця територія становить особливий інтерес: відомо, що терени колишнього “дикого поля” заселялись одночасно вихідцями з різних регіонів України та Росії, унаслідок чого відбувалась взаємодія різних діалектних систем – полтавської, західнослобожанської, поліської, подільської та південноросійської.

Останнім часом вивчення цього складного діалектного масиву активізувалося зусиллями луганських учених – лексикологів (К.Глуховцевої, В.Лєснової, І.Ніколаєнко, І.Магрицької), фразеологів (Р.Міняйла, Віктора та Дмитра Ужченків), синтаксиста Т.Сердюкової.

Надзвичайно цінними й поліінформативними в науковому відношенні є лексичні поля окремих блоків традиційної культури – матеріальної та духовної, що конденсують у собі важливі особливості регіонального менталітету, дають багату джерельну базу для науки на сучасному етапі суспільного розвитку і проектують ряд важливих проблем для майбутніх студій.

На тлі загальнослов’янського інтересу до культурно маркованої лексики та фразеології її східнослобожанський фрагмент у наукових працях представлений недостатньо. До сьогодні ґрунтовно досліджено вербальні компоненти лише окремих культурних комплексів – народного побуту східних слобожан (К.Глуховцева), ткацтва (І.Ніколаєнко), весілля (І.Магрицька). Є поодинокі спроби представлення лексики народних ігор нашого краю (Г.Барилова) та обрядової фразеології (І.Магрицька, Т.Маркотенко, В.Ужченко). Поки що зовсім не опрацьована лексика й фразеологія традиційних сімейних обрядів (родильного й поховального) і календарних обрядів річного циклу, недослідженою залишається лексика народних вірувань, демонології, а також назви, пов’язані з народною медициною та лікувальною магією.

Отже, перспективним завданням регіональної діалектології є усунення нерівномірності в цьому відношенні. Робота з вивчення окремих тематичних груп обрядової лексики повинна стати частиною комплексного дослідження слов’янської культурної лексики. У зв’язку з цим невідкладного характеру набуває потреба системного й максимально повного збору фактичного матеріалу за спеціальними програмами, укладеними на основі глибокого вивчення й зіставлення загальнонаціональних і місцевих традицій і вірувань, фіксація їх локальних варіантів у межах досліджуваного континууму. Охоплення обстеженням якомога більшої кількості населених пунктів Луганської області уможливить докладний аналіз зафіксованого матеріалу.

Обравши об’єктом дослідження лексику, пов’язану з народними обрядами та віруваннями, треба завжди пам’ятати про те, що детермінуючим началом у структурі цих слів є культурний компонент семантики. Тому з’ясувати чинники постання “культурних” лексем, установити причини їх розвитку можна лише на тлі позамовної інформації із залученням етнографічних, фольклорних, міфологічних, археологічних та ін. джерел. Усвідомлення необхідності вивчення мови в тісному зв’язку з людиною, її світоглядом, духовно-практичною діяльністю змушує сучасних лінгвістів, і передусім діалектологів, послуговуватися методами і прийомами етнолінгвістики – науки, що пов’язана з дослідженням мовних фактів через призму духовної культури етносу. Етнолінгвістика ставить і розв’язує такі проблеми:

• установлення принципів і моделей культурної мотивації назв обрядових персонажів, ритуальних дій, атрибутів, визначення їх символіки;

• вияв паралелей між зафіксованими мовними й етнографічними явищами в інших українських, ширше – слов’янських діалектних і культурних зонах;

• інтерпретація мовних знаків культури як у порівняльно-історичному, так і в семантичному плані.

Метою цієї галузі мовознавства є спроба розв’язати питання реконструкції попередніх етапів розвитку мови й культури, з’ясувати прастан самих обрядів і вірувань, окреслити їх міфологічне підґрунтя.

В основі етнолінгвістичного підходу до вивчення культурних феноменів лежить розгляд окремого явища (наприклад, обряду) як своєрідного тексту, в якому термінологія певним чином корелює з іншими семіотичними системами – акціональною (дієвою), агентивною (персонажною), атрибутивною (предметною). Ізосемію різнопланових обрядових одиниць можна продемонструвати на прикладі комплексного етнолінгвістичного аналізу лексем, сполучених із ритуальним переходом молодої до групи заміжніх жінок, що донедавна побутували в українських говірках Луганщини.

Ідеться про мовний супровід одного з етапів обряду надівання на молоду головного убору заміжньої жінки, який полягав у тому, що після розплітання коси молодої й укладання волосся на голові у вигляді ґулі або віночка її садили на застелену лаву, поруч ставали свашки від обох родів і, тримаючи довгу прозору тканину, махали нею над молодою чи молодими. При цьому співали традиційну пісню: Покриванка плаче, покриваться хоче, / Не так покриваться, як поцілуваться.

Намітка як атрибут обряду має в говірках спеціальні назви, серед яких – покри^е|вало (сс. Багачка, Лантратівка, Розпасіївка Троїцького р-ну; Лизине, Лозно-Олександрівка, Олексіївка Білокуракинського р-ну; Михайлівка Кремінського р-ну), пок^|риванка (с. Павлівка Білокуракинського р-ну), покри^е|вал’не (с. Верхня Дуванка Сватівського р-ну), покр’і^|вец’ (с. Паньківка Білокуракинського р-ну), пок^|риваниĭ руш^|ник (с. Паньківка Білокуракинського р-ну). Давніше джерело фіксує в цьому значенні лексему покрываньячко [Иванов 1898, 609].

Сама ритуальна дія махання над молодою наміткою позначена в українських говірках Луганщини лексемами покри^е|т’:а (смт. Білолуцьк Новопсковського р-ну), покриван’:а і словосполученням покри^е|вати моло^у|ду (моло^|дих) (останні дві назви поширені в більшості сучасних говірок; уживалися вони й у минулому [Иванов 1898, 16, 94, 130, 227, 609, 632, 640, 1002]).

Цілком очевидно, що спільнокореневі найменування різних елементів весільного обряду – агентивного (пок^|риванка), атрибутивного (покри^е|вало, покр’і^|вец’, пок^|риваниĭ руш^|ник, покрываньячко) та акціонального (покри^|ван’:а) мотивовані дієсловом покривати. Але безсумнівним є те, що останнє позначає в цьому контексті ритуальну дію, символічний зміст якої сьогодні важко з’ясувати без залучення екстралінгвального матеріалу.

Олександр Потебня пояснює давній обряд покривання молодої символікою здоров’я, краси, багатства, родючості [Потебня 1865, 78] і пов’язує його з ім’ям язичницької богині Покрови – покровительки шлюбів, яка, покриваючи землю снігом, разом із тим покриває дівчат шлюбною фатою [Там само, 81 – 82].

Привертає увагу той факт, що на Слобожанщині цей обряд виконували в домі того з молодих, у чиєму господарстві були бджоли: “Якшо въ молодого е бджолы, то не годыться везты молоду не покрыту, треба въ батька покрыты ” [Гринченко 1899, 548; власні записи – сс. Лозно-Олександрівка, Нещеретове, Паньківка Білокуракинського р-ну; Рудівка Сватівського р-ну; Єпифанівка, Михайлівка Кремінського р-ну; Колядівка, Смолянинове Новоайдарського р-ну]. Семантику обрядодії наші інформатори пояснюють таким чином: Покри^е|вали ∕ шоб б^|джоли ве^и|лис’ у йіх (с. Єпифанівка Кремінського р-ну); Йак не^и пок^|рийут’ ∕ то б^|джоли ^|підут’ із дво^|ра (с. Михайлівка Кремінського р-ну).

Постає питання: яке відношення мають бджоли до обряду весілля? Відомо, що бджільництво в господарстві наших предків відігравало важливу роль. А енциклопедичне джерело зазначає, що у слов’янських фольклорних текстах бджоли віднесені до стовбура Світового Дерева й виступають знаряддям бога, який сприяє викликанню божества плодючості [МНМ, 354, 451]. У східних слов’ян навіть існувало бджолине свято, яке передувало весняному святу пробудження природи й було одним із пережитків язичницької доби з її культом бджолиного бога [Там само, 355]. Очевидно, цей культ базувався на усвідомленні цінності продуктів бджільництва і здатності бджіл обпилювати рослини, примножуючи таким чином урожай. Обожнювання бджоли закономірно повинно було викликати ряд магічних дій із метою “уласкавити” об’єкт поклоніння, рудиментом яких і є, імовірно, весільна обрядодія махання покривалом над головою молодої. Про те, що тканинні вироби, якими “покривали” молоду, наділені надзвичайними якостями, свідчать коментарі інформаторів: Руш^|ник пок^|риваниĭ моло^|да хо^|вала ў ск^|рин’у (с. Дем’янівка Білокуракинського р-ну); Пла^|ток цеĭ оста^|ваўс’а ў моло^|дойі на ўсе жи^е|т’:а (с. Петрівка Сватівського р-ну). На нашу думку, здійснюючи обряд покривання, свашки не тільки прилучали молоду до групи заміжніх жінок, а й закликали через неї міфічну істоту сприяти роїнню бджіл, а отже, і майбутньому врожаєві. Аргументує наше припущення аналогія О.Потебні між атрибутом обряду покривання і снігом, оскільки сніжний покрив узимку (саме в той час, коли справляли весілля) благодійно впливає на плодючість землі.

Використання позамовних свідчень дозволило зробити висновок, що в розглянутому фрагменті весілля символічну функцію виконують як різні обрядові реалії – предмет (намітка, якою “покривають” молоду), особа (молода, яку “покривають”) і дія (“покривання”), так і обрядові терміни на їх позначення, які утворюють особливу парадигму з невербальних і вербальних знаків (символів) культури. Пізнання мови народної культури, як правило, неможливе без вияву її архаїчного язичницького підґрунтя; а цьому сприяє ширший погляд на мовні факти.

Зауважимо, що при розгляді окремих шарів обрядової лексики не варто обмежуватися рамками одного обряду. Власні спостереження показують, що чимало елементів весільної драми мають формальні й семантичні відповідники в календарних та інших сімейних обрядах, а також у системі архаїчних вірувань, дохристиянських міфопоетичних понять. Наведемо деякі приклади такої взаємокореляції: ^|леже^ин’ – назва весільного й похоронного хліба; биття глиняного посуду як весільна обрядодія і як дія, сполучена з давнім обрядом викликання дощу; міч, ніж, пояс та ін. – весільні атрибути й ритуальні предмети, використовувані в давніх оберегових обрядах. Пошук і встановлення міжобрядових реалій, безперечно, може служити підставою для подальших висновків про генетичну спорідненість відмінних обрядів.

Запорукою серйозного підходу до аналізу мовних свідчень культури є наявність в арсеналі дослідника сучасних текстів-описів східнослобожанських обрядів, звичаїв, розповідей про міфічних істот, відьом, знахарів тощо, зафіксованих від представників різних вікових груп (що дозволить простежити динаміку говірок у часі), а також давніших етнографічних записів із цієї території. У плані визначення рівня взаємовпливу або взаємовідштовхування різномовних систем цікавим, на наш погляд, було б зіставлення однотипного матеріалу з україномовних і російськомовних сіл Луганщини, а можливо, і з суміжних областей Російської Федерації, де живуть етнічні українці.

Окремою галуззю майбутніх етнолінгвістичних досліджень українських східнослобожанських говірок повинна стати мова фольклору. Діалектні форми існування фольклорної культури є надзвичайно цінними у плані розв’язання питань походження, первісного стану, історії розвитку її складових елементів і цілих фрагментів. Крім специфічної, фольклорні тексти містять і загальновживану лексику, яка в них набуває особливої, ритуальної семантики (пор. символіку назв птахів, рослин, астрономічних тіл, кольорів у весільних ліричних піснях), і врахування символічного аспекту номінації окремих лексем, як і семіотичного характеру фольклору взагалі, відкриває перспективу відтворення релігійних, моральних та інших уявлень протоукраїнців.

Відзначимо, що фольклорні тексти насичені великою кількістю фактів, належних до різних рівнів мовної системи, які характерні тільки для фольклору й не зустрічаються в повсякденному діалектному мовленні. Наприклад, у весільних піснях Луганщини зустрічаємо: Прийди, прийди, моя ненько, / К мені, сироті (с. Червоноармійське Білокуракинського р-ну); Та їж, коню, зеленоє сіно, / Та й поїдем та й на чужу країну (с. Новорозсош Новопсковсько­го р-ну); Ой чого-чого ж, Манечка, та й батьків у тебе много, / А рідного ні годного? (с. Шовкунівка Білокуракинського р-ну); Та рад би я, дитя моє, прибути к тобі, / Та насипали ж сирої землі на руці ж мої (с. Євсуг Біловодського р-ну); Дорожися, батеньку, дорожись, / До червоних чобіток доложись, / Та за ції дівки походи та й виговарюй чоботи, / А за її кісоньку та бери кіпоньку, А за цей посад бери сімдесят (с. Олексіївка Новоайдарського р-ну).

Лінгвогеографічний аналіз подібних фольклорних елементів уможливить формулювання висновків щодо генезису представників окремих говірок. Цій меті сприятиме й увага до власних географічних назв, уживаних в обрядових піснях, наприклад: Із Києва свашка по торгу ходила, / Квітку молодому купувала, / До картуза пришивала (с. Червона Попівка Кремінського р-ну).

Незважаючи на природну стійкість народних вірувань, звичаїв і обрядів, духовна сфера життя нашого народу за радянських часів зазнала відчутних змін. За розповідями наших інформаторів, із традиційних обрядів вилучалися язичницькі й християнські елементи (водночас відбувалася уніфікація одних обрядів і трансформація, скорочення а то й повний занепад інших обрядів), піддавалися критиці й висміюванню давні прикмети й перестороги, заборонялася народна магія та медицина.

На жаль, усе менше й менше залишається людей, які досі зберігають не зіпсовану часом родовідну пам’ять. Тому збирання етнографічної інформації від представників старшого покоління (а їм уже понад 80 років), фіксація всього того, що так чи інакше пов’язане з духовним життям народу, що є виявом його творчих сил, без сумніву, є одним із найважливіших завдань сьогодення.

У нас є вибір: піти шляхом безпам’ятства і зневаги до свого коріння або зібрати по зернині наші духовні скарби й передати їх у спадок прийдешнім поколінням.

Література

Иванов 1898 – Жизнь и творчество крестьянъ Харьковской губерніи: Очерки по этнографіи края / Сост. В.В.Ивановъ. – Х., 1898. – Т. I.

Потебня 1865 – Потебня А.А. О мифическомъ значеніи некоторыхъ обрядовъ и повhрій // Чтhнія въ Императорскомъ обществе исторіи и древностей россійскихъ при Московскомъ ун-те. – М., 1865.

Гринченко 1899 – Гринченко Б.Д. Весілля въ с. Сыроваткh Сумск. у. Харьковск. г. 1885. // Этнографическіе матеріалы, собранные въ Черниговской и сосhднихъ съ ней губерніяхъ. – Черниговъ, 1899. – Т. 3. – С.531 – 550.

МНМ – Мифы народов мира: Энциклопедия / Гл. ред. С.А.Токарев. – М., 1991 – 1992. – Т. 2.