Публікації результатів соціологічних досліджень у засобах масової інформації

Соціолог і ЗМІ

Темі взаємин соціологів та засобів масової інформації (ЗМІ) у вітчизняній методичній літературі приділяється недостатня увага, хоч саме ця частина роботи соціологів має особливе значення, позаяк саме телебачення, радіо і преса перетворюють соціологічну інформацію на об'єкт пильної уваги багатомільйонної аудиторії. Це накладає особливу відповідальність на соціологів, які оприлюднюють дані досліджень, що зачіпають актуальні громадські проблеми. Щодо ролі соціологів у тиражуванні соціологічної інформації з допомогою ЗМЇ, то основним їх піклуванням повинен бути не тільки грамотний і доступний для непрофесійної аудиторії виклад матеріалів досліджень, а й контроль затим, щоб у процесі підготовки матеріалів журналістами до соціологічних даних не вносилися викривлення, а їх інтерпретація відповідала реальному смислові та громадському призначенню.

Як засвідчує досвід спілкування із журналістами, найкращою формою подання матеріалу є підготовка спеціальних прес-релізів, які містять інформацію з одного з питань, що становить інтерес для масових аудиторій. Вимоги до прес-релізу: 1) стислість (обсяг не повинен, звичайно, перевищувати двох сторінок, що включають опис дослідження, подання одержаних даних, висновки та коментарі); 2) популярність викладу (відсутність вузькоспеціальної термінології та статистичних викладок); 3) актуальність (зв'язок результатів дослідження з інтересами масової аудиторії).

Поширення прес-релізів може здійснюватися як шляхом їх безпосереднього передавання журналістам, редакціям, інформаційним агентствам, так із допомогою спеціально організованих для представників ЗМІ прес-конференцій, де соціолог може відповісти на запитання, які виникають у журналістів у зв'язку з отриманою ними інформацією.

Чудовою трибуною для соціологів є тематичні телепередачі, куди запрошуються експерти з тих чи інших соціальних проблем. За такого спілкування соціолога і ЗМІ ризик спотворення соціологічної інформації з боку працівників засобів масової інформації мінімальний.

Але далеко не завжди інформація не відповідає дійсності з вини журналістів та редакцій, які вільно поводяться з цифрами та фактами, одержаними від соціологів. Чимало проблем із якістю соціологічної інформації в ЗМІ виникають з вини тих, хто цю інформацію створює і передає до преси, на радіо і телебачення. Це змушує порушувати питання про спеціальну підготовку журналістів, які використовують соціологічні дані, для контактів з різноманітними фірмами і угрупованнями, що створюють соціологічну інформацію.

ЗМІ та соціологічна інформація

У періоди, коли за своєчасну соціологічну інформацію сплачують кошти (іноді чималі), мов гриби після дощу ростуть «фірми», «служби», «центри» з вивчення громадської думки. У подібних соціологічних службах іноді працюють люди, які про соціологію ще вчора тільки чули, а сьогоднішня кон'юнктура спонукала їх активно опановувати новий «промисел».

Засоби масової інформації останнім часом рясніють даними опитувань населення, помилки і огріхи у проведенні яких помітні фахівцеві неозброєним оком. «Свята простота» новоспечених «соціологів» призводить до того, що вони передають журналістам для широкого оприлюднення дані, в яких не тільки можна виявити похибки і помилки їхньої праці, а й обчислити величину тих похибок.

Професійний обов'язок і професійний інтерес спонукають журналістів шукати інформацію, пов'язану з результатами опитувань громадської думки. Знайшовши ту чи іншу організацію (або її представника), яка має результати опитування населення, журналіст одержує певну інформацію. Звичайно, його по-людськи хвилює, наскільки можна довіряти отриманим даним? Як можна переконатися, що опитування, результати якого він бе­реться висвітлити, було проведено достатньо компетентно? Чи можна взагалі проконтролювати якість подібної інформації?

На жаль, під час підготовки журналістів цій проблемі – методам контролю якості соціологічної інформації, отриманої в результаті опитувань громадської думки, – до останнього часу не приділяється достатньої уваги. Те, чим міг бути озброєний журналістку подібних ситуаціях, це особиста сумлінність і здоровий глузд. Гадаю, що багато хто з журналістів уже мали можливість переконатися в тому, що це вельми слабке професійне оснащення в роботі з результатами соціологічних опитувань.

У такому самому стані перебувають і політики. З одного боку, вони часто-густо опиняються в ситуаціях, коли гостро відчувають потребу в інформації про стан громадської думки (почуття, думки, наміри різних верств населення), готові йти на істотні витрати для цього. З іншого боку, замовляючи дослідження, вони не впевнені, що одержана інформація буде досить якісною.

У країнах Заходу, де досвід висвітлення і використання результатів соціологічних опитувань населення значно багатший, видаються спеціальні брошури і методичні посібники, призначені для надання допомоги журналістам і політикам, які звертаються до результатів масових опитувань.

Аналіз цієї літератури і досвід контактів із журналістами дає змогу сформулювати низку питань, отримавши кваліфіковану відповідь на які журналіст може бути впевнений у тому, що одержана інформація відповідає хоча б елементарним фаховим вимогам.

Питання журналіста до соціолога

До обов'язкових питань, які журналіст повинен ставити соціологові, котрий надає йому результати опитування, належать:

1. Кого репрезентує опитувана група населення? (Населення України в цілому? Окремі області? Окремі міста чи інші населені пункти? Певні верстви чи соціальні угруповання населення?).

1. Яка допустима (гранична) помилка випадкової вибірки? (Питання про помилку репрезентативності.)

3. Скільки чоловік було опитано? Обсяг вибіркової сукупності.

3. Хто (яка організація) проводила опитування?

3. Коли проводилося опитування? (Терміни збору інформації.)

Відповіді на ці основні питання дають змогу правильно інтерпретувати дані опитування громадської думки. Тому журналіст повинен не тільки сам отримати на них відповіді, а й надати їх читачеві (слухачеві), супроводжуючи цією інформацією опубліковані цифри – змістовні результати опитування.

1. Серед зазначених питань головним, мабуть, є питання про те, кого репрезентує опитана група населення. Дивно читати на сторінках газет або чути по радіо чи телебаченню, наприклад, таке: «Проведено опитування населення: 70% опитаних підтримують курс на посилення економічних зв'язків із Росією». Одразу ж не тільки у політиків, а й у просто уважного слухача виникають запитання: «Про кого йдеться? Про населення України загалом? Чи про які-небудь регіони? Чи опитування проводилося тільки в Києві?» і т. д.

1. Принциповим є питання про допустиму (граничну) помилку вибірки. Вельми важливо, щоб журналісти, як і інші споживачі соціологічної інформації, розуміли зміст і значення цієї помилки.

Наприклад, коли в якому-небудь вибірковому опитуванні 50% опитаних відповіли, що вони підтримують політику, спрямовану на приватизацію землі, то ця цифра (50%) в разі перенесення її на всю обстежену групу не повинна читатися буквально. Враховуючи помилку репрезентативності (припустимо, 5%), читачеві треба показати, що політику приватизації землі підтримують 50% плюс-мінус 5%, тобто від 45% до 55% досліджуваної групи населення. Ця помилка викликана не огріхами, яких припустилися організатори проведення опитування, а специфікою вибіркового підходу, коли опитується частина групи, а висновки робляться щодо групи в цілому. Це означає, що коли б дослідники повторили своє опитування в той самий час, за тих самих умов, за тими самими правилами, але до вибірки потрапили б інші люди, то з деякою ймовірністю можна твердити, що отримана відповідь коливалася б у вказаних межах. Зафіксована цифра без вказівки на припустиму помилку може характеризувати думку тільки тих осіб, які безпосередньо були опитані. Просто дивно читати, що «таку-то партію (чи такого-то політичного діяча) підтримує більша частина населення – 13%, порівняно з іншою партією (іншим політичним діячем), яку підтримують 11%. Про відмінність у мірі підтримки в разі подібних даних можна говорити лише тоді, якщо помилка вибірки не перевищує 2%. Та все-таки подібна інформація вельми часто з'являється в засобах масової інформації. Це свідчить про те, що не тільки журналісти, а й багато хто із соціологів, котрі надають інформацію, звичайні відхилення, породжені випадковістю вибірки, інтерпретують як відмінність. Хоч навіть здоровий глузд повинен підказувати, що якби опитування було повторено ще раз (у той самий час і за тими самими правилами), то навряд чи можна було б отримати ідентичні результати.

Питання журналіста організаторам опитування про помилку вибірки, крім отримання необхідної інформації, може мати ще одне призначення. Воно є своєрідним тестом на кваліфікацію дослідників. Соціологічні організації, працівники яких не розраховують помилку репрезентативності, є непрофесійними, довіряти їхнім результатам опитувань не варто. У стандартних соціологічних опитуваннях як максимально допустима помилка прийнята величина в 5%. Для того, щоб помилка не перевищувала цієї цифри, необхідно опитати мало не 400 представників обстежуваної групи населення. Це стосується думки групи в цілому. Коли дані опитувань подані за різноманітними групами населення (наприклад, чоловіки і жінки, представники різних вікових категорій тощо), то помилка збільшується. Щоб помилка не перевищувала 5%, треба опитати майже стільки ж (приблизно 400) представників кожної з аналізованих підгруп.

3. Навіть якщо журналіст не має даних про помилку вибірки, у будь-якому разі свою інформацію він повинен супроводжувати відомостями про те, скільки людей було опитано. Якщо він публікує надану йому таблицю, в якій наводяться дані у відсотках, він обов'язково повинен додати цифру, що характеризує чисельність людей, щодо котрих цей відсоток обчислений.

Питання про те, скільки чоловік було опитано (про обсяг вибірки), дає змогу приблизно передбачити помилку репрезентативності вибірки: чим більший обсяг, тим менша помилка. Звичайно, це має рацію тільки в тих випадках, коли організатори опитування правильно відібрали респондентів. Але журналіст, на жаль, ніколи не зможе в цьому пересвідчитися. Для відповідної експер­тизи потрібні не тільки спеціальні знання, а й робочі документи дослідження (інструкції, звіти інтерв'юерів, супервайзерів та ін.). Такі документи можуть бути надані тільки замовникові, якщо в нього виникнуть сумніви щодо якості виконаної роботи, але в журналіста немає права вимагати від соціологів робочу документацію. Тут представникам ЗМЇ залишається сподіватися на кваліфікацію виконавців.

4. Тому вельми важливо щоразу, наводячи дані опитування, супроводжувати висвітлювані цифри назвою фірми, яка проводила опитування. З часом у широкої громадськості сформується уявлення про якість роботирізноманітних соціологічних служб, позаяк оприлюднені результати опитувань будуть або підтверджуватися, або спростовуватися наступними подіями. На наш погляд, журналіст повинен не тільки послатися на назву організації, яка проводила опитування, а й вказати прізвище співробітника фірми, від котрого він безпосередньо одержував інформацію. Це коректно щодо співробітника, який спромігся підготувати для журналіста відповідні матеріали, у тому випадку, коли інформація якісна, адекватно проінтерпретована. Це важливо ще й тому, що останнім часом журналістам інформацію часто-густо надають особи, котрі хоч і є співробітниками тієї чи іншої соціологічної організації, але через свою кваліфікацію і становище не мають права доступу до існуючої інформації. Такі співробітники, не опанувавши техніки обробки та аналізу первинного соціологічного матеріалу, «одержують із комп'ютера» спотворену інформацію і без відома авторів дослідження та керівників відповідної організації надають її журналістам. Щоб уникнути подібних казусів, журналістові краще посилатися на ім'я співробітника організації, від якого він одержав результати дослідження.

5. Очевидно, немає сенсу пояснювати журналістам необхідність питання про терміни опитування. Відповідь на це питання часто-густо для журналіста має чи не більше значення, ніж для соціолога, позаяк його передусім цікавлять «свіжі» новини. Але навіть якщо опитування, дані якого наводяться в засобах масової інформації, не проводилося «напередодні публікації», читач не повинен бути позбавлений можливості побачити опубліковані цифри у повному соціальному контексті подій того часу, коли інформація збиралася. Часто такий ретроспективний погляд буває не менш цікавим і корисним, ніж «останні новини».

Бажано було б привернути увагу журналістів ще на дві особливості результатів соціологічних опитувань, які вони передбачають використати у своїх публікаціях.

По-перше, треба обережно ставитися до даних, поданих в «індексах», «рейтингах» тощо. У тому випадку, коли журналіст готує інтерв'ю із соціологом, і саме соціолог наводить дані в індексах, то огріхи обчислення та інтерпретації покладені «на совість» соціолога. Якщо ж журналіст просто «передає» інформацію, яка стосується результатів того чи іншого опитування, то краще подавати аудиторії повне формулювання запитання (так, як воно було подано в анкеті) із повним переліком варіантів відповідей і відсотковим розподілом по кожному з варіантів відповідей та вказівкою на кількість осіб, які відповіли на це запитання.

Дані, наведені в такій формі, дають змогу враховувати специфіку опитування, особливо, коли вони не узгоджуються з даними, одержаними в інших дослідженнях.

По-друге, бажано було б звернути увагу журналістів на ті випадки, коли вони одержують дані, які стосуються відмінностей у думці, ставленні до кого-небудь або чого-небудь у різноманітних контингентів населення. Вельми часто в засобах масової інформації зіставляється думка різноманітних професійних груп, різних вікових контингентів тощо. Оскільки дані наводяться у відсотках до кількості осіб кожної з груп, то в читачів часто і не виникає питання про те, скільки саме осіб цієї категорії було опитано. Цілком серйозно багато хто з «аналітиків» зіставляють думки «домогосподарок», «військовослужбовців», «студентів», «фермерів», «керівників» та інших контингентів, забуваючи про те, що у вибірці кількість представників цих категорій занадто мала для аналізу (10–20 осіб). Журналістові не варто забувати, що говорити про відсотки для групи чисельністю менше 100 чоловік можна лише вельми умовно. Тому в тих випадках, коли журналіст одержує від соціологів дані, що стосуються порівняння думок різноманітних категорій населення, він повинен попросити вказати абсолютну чисельність кожної з аналізованих підгруп. Ці дані треба вказувати у наведених таблицях чи в коментарях до таблиці. Така інформація завжди дає змогу не тільки критично ставитися до одержаних особливостей соціальних груп, чисельність яких у вибірці мала, а й обчислити, чи є одержані в результаті опитування відмінності між угрупованнями статистично значущими.

На завершення підкреслимо, що лише опанування необхідного мінімуму знань у галузі проведення опитувань дасть змогу представникам засобів масової інформації та іншим можливим замовникам соціологічної інформації досить кваліфіковано замовляти проведення масових опитувань та оцінити якість виконання замовленої соціологам роботи.