Функції периферичних органів імунної системи:

• на території периферичних органів імунної системи здійснюються контакти зрілих неімунних лімфоцитів із антигенопредставляючими клітинами (АПК), які презентують антигени для розпізнання.

• відбувається проліферація і диференціація лімфоцитів під впливом антигену, що потрапляє в організм. Диференціювання лімфоцитів після розпізнання АГ називають імуногенезом, а такі лімфоцити – імунними.

• реалізується перша зустріч організму з антигеном, що поступає із поверхні епітелію. Основний ефекторний механізм місцевої імунної відповіді полягає у секреції sIgA безпосередньо на поверхню епітелію.

Особливістю імунної системи є міграція лімфоцитів із первинних органів у вторинні і переміщення від одного органа в інший по лімфатичних та кровоносних судинах. Завдяки такій рециркуляції будь-який антиген експонується багатьом лімфоцитам, доки не зустрінеться із тим, антигенорозпізнавальний рецептор якого є специфічним до даного антигену.

Імунокомпетентні клітини організму людини

Імунну реакцію (відповідь) формують спеціалізовані імунокомпетентні клітини та їхні медіатори, за допомогою яких клітини взаємодіють між собою і представляють основні елементи імунної системи.

Основні елементи імунної системи – це ряд клітин та розчинні медіатори запалення.

1. До спеціалізованих високопрофесійних клітин відносять: Т- і В- лімфоцити та їх субпопуляції; лейкоцити та їхні різновиди: фагоцити (макрофаги, моноцити, поліморфноядерні нейтрофіли та еозинофіли); допоміжні клітини (тучні клітини, базофіли, тромбоцити) та ендотеліоцити та інші.

2. До розчинних медіаторів відносять: антитіла, цитокіни, систему комплементу, медіатори запалення)

Клітини імунної системи.

Лімфоцити - клітини, що відповідальні за специфічність дії імунної системи, а також за збереження імунологічної пам'яті. Лімфоцити відіграють центральну роль у специфічній адаптивній імунній відповіді. В організмі людини вони створюють скопичення, що називаються лімфоїдною тканиною.

За походженням вони поділяються на: Т-лімфоцити - лімфоцити, розвиток яких в пізній фетальний та ранній неонатальний періоди проходить під контролем тимусу, та В-лімфоцити - лімфоцити, що приймають участь у синтезі антитіл і є попередниками плазматичних клітин, знаходяться під контролем кісткового мозку.

Т-лімфоцити - це клітини, що характеризуються наявністю на мембрані антигенорозпізнавального рецептора (АГРР, TCR (T-cell receptor), що є маркером даної лінії клітин. За допомогою спеціалізованих популяцій лімфоцитів організм здатен розрізняти "своє" і "чуже", розпізнавати генетично чужорідні речовини (антигени), а також здійснювати специфічно спрямовані цитотоксичні (цитолітичні) реакції. Лімфоцити приймають участь у хронічних запальних реакціях, забезпеченні резистентності організму щодо патогенних і умовно патогенних мікроорганізмів, до пухлинного росту, а також у відторгненні трансплантантів.

Субпопуляції Т-лімфоцитів відіграють важливу роль в регуляції імунної відповіді, функціонуючи як клітини, які допомагають у формуванні імунної відповіді - Т-хелпери (Т- helper -помічник) і Т- суп ресори/цитотоксичні клітини.

Ці субпопуляції розпізнаються за специфічними мембранними антигенами диференціації - СD, які виявляються за допомогою моноклональних актитіл.

Наприклад, CD4 - це мембранна молекула, розташована на субпопуляції Т-хелперів, і є необхідною для взаємодії антигенорозпізнавального рецептору із молекулою HLA II класу. Слід зазначити, що молекула CD4 використовується ВІЛ-1 у якості рецептору для проникнення в імунокомпетентні клітини.

CD8 - поверхневий маркер, який експресується на мембранах цитотоксичних Т-лімфоцитів. Молекула CD8 виступає як корецептор під час взаємодії антигенорозпізнавального рецептора Т-кілера із комплексом молекула HLA І класу та імуногенний пептид, який експресується на поверхні скомпрометованої клітини.

Спільні властивості Т-лімфоцитів:

- кожен клон Т-лімфоцитів відрізняється різновидом АГРР, кожен рецептор розпізнає певний варіант чи тип антигенів;

- усі Т-лімфоцити розпізнають антигени на поверхні власних клітин організму, наприклад, вірусні пептиди;

- усі Т-лімфоцити мають спільні маркери СD2, СD3.

Важливо відмітити, що на відміну від В-лімфоцитів, Т-клітини розпізнають не натуральний антиген, а лише його частину - так званий імуногенний пептид.

Т-хелпери (CD4+ Т-клітини) - це лімфоцити, які індукують активацію, розмноження і диференціювання клітин інших типів. Саме Т-хелпери виконують регуляторну роль під час здійснення імунної відповіді. Існує щонайменше три різновиди хелперів - Т-хелпери 1-го типу (Th 1), Т-хелпери 2-го типу (Th 2) і Т-хелпери 3 типу (Th 3). Субпопуляції хелперів відрізняються за набором продукованих інтерлейкінів (ІЛ), тобто за здатністю спрямовувати розгортання імунної відповіді у певному напрямі.

Th 1 продукують переважно ІЛ-2, інтерферон-γ (ІФН-γ) і фактор некрозу пухлин-α (ФНП-α). Ці цитокіни активують цитотоксичні Т-лімфоцити, макрофаги і природні кілери, які є складовими клітинних реакцій імунітету.

Th 2 синтезують переважно ІЛ-4, ІЛ-5, ІЛ-6, що призводить до активації гуморальної ланки імунітету і синтезу антитіл.

Th 3 продукують переважно ІЛ-10 і ТФРβ, які чинять фізіологічну імуносупресивну дію і сприяють завершенню імунної відповіді.

Цитотоксичні Т-лімфоцити (або CD8+ Т-клітини) є лімфоцитами, що наділені безпосередніми ефекторними (пошкоджуючими) функціями. Т-кілери (англ. to kill - вбивати) здійснюють знищення вірусінфікованих, мутантних і пухлинних клітин.

У циркуляції цитотоксичні Т-лімфоцити існують у вигляді клітин-попередників. Для їхньої активації і остаточного дозрівання, що ініціюється Т-хелперами 1 типу, потрібен певний час (7-10 днів).

Т-кілери атакують клітини-мішені шляхом виділення лімфотоксину (ФНП-β), перфоринів і гранзимів. Перфорини утворюють патологічні пори у мембранах атакованих клітин, а гранзими, надходячи через зазначені пори до цитоплазми клітини, активують її апоптоз (запрограмовану загибель). Крім Т-кілерів цитолітичну дію проявляють за участю різних медіаторів інші клітини: К-клітини, природні кілери (ПК) та ЛАК клітини (ЛАК - леімфокіноактивовані кілери).

Т-супресори. В даний час окремої субпопуляції Т-супресорів не виділяють, оскільки встановлено, що практично усі Т-лімфоцити залежно від умов можуть виконувати супресорну функцію. Особливо активними в цьому плані є так звані CD4+CD25+ Т-лімфоцити. Таким клітинам надають особливої ролі у підтримц імунної толерантності та в обмеженні імунної відповіді на ендо- і екзогенні антигени з метою попередження розвитку гіперергічних реакцій.

Т-клітини пам'яті утворюються після взаємодії з антигеном і існують протягом тривалого часу після його елімінації (від кількох місяців до десятків років). Завдяки цим клітинам виникає вторинна імунна відповідь при повторному надходженні антигену, яка, в порівнянні із первинною, характеризується коротшою латентною фазою, більш інтенсивним антитілотворенням з переважною продукцією IgG, а також вищою активністю цитотоксичних Т-лімфоцитів.

Маркерами В-лімфоцитів є імуноглобулінові рецептори.

Основна функція В-лімфоцитів - синтез імуноглобулінів, який розпочинається після їх трансформації у плазматичній клітині.

Це складний процес, який розпочинається після зв'язування з епітопом антигену. Зв'язування епітопів антигену з гомологічними рецепторами на мембрані В-лімфоцитів є стимулом для проліферації В-лімфоцитів. В результаті зв'язування утворюється однорідний клон клітин, забезпечений ідентичними імуноглобулінами - рецепторами. Далі під впливом клітинних медіаторів здійснюється диференціація клітин цього клону на:

1. Клітини імунологічної пам'яті.

2. Клітини-продуценти антитіла.

Перші зберігаються в організмі тривало, зберігаючи пам'ять про антигени. Вони потім розгортають швидку і потужну вторинну імунну відповідь при повторній зустрічі із тим же антигеном - синтез антитіл.

Медіатори імунних реакцій.

Імунна система регулюється складною системою клітинних і гуморальних взаємодій, важливу роль у якій відіграють продукти різних клітин, що приймають участь на всіх етапах імунної відповіді і називаються цитокінами.

Цитокіни – це низькомолекулярні, біологічно активні білки, які створюються і секретуються як лімфоцитами (лімфокіни), так і моноцитами/макрофагами (монокіни), що мають гормоноподібну плейотропну дію, забезпечуюяи кооперативну дію клітин системи імунітету, кровотворної, ендокринної та нервової систем.

Лімфокіни і монокіни є білками або ліпопротеїдами, що утворюються лімфоцитами і макрофагами у відповідь на антигенну або мітогенну стимуляцію. Вони не мають антигенних властивостей, що різнить їх від антитіл, секретуються клітинами назовні і переважно діють на рівні мікрооточення.

Механізм впливу цитокінів звідбувається шляхом зв’язування його зі специфічними рецепторами, які знаходяться на мембрані клітин, чутливих до певного цитокіну (мішеней). В результаті чого запускається каскадна реакція, що призводить до індукції, підсилення чи пригнічення функції цієї клітини.

Усі цитокіни поділяються на ряд сімейств:

• інтерлейкіни (з яких детально описано більше 40),

• інтерферони,

• фактори некрозу пухлин,

• колонієстимулюючі фактори,

• фактори росту,

• хемокіни.

Цитокіни об’єднують загальні властивості:

1. Вони синтезуються при реалізації механізмів неспецифічного протиінфекційного та специфічного імунного захисту.

2. Цитокіни проявляють свою біологічну активність при надзвичайно низьких концентраціях. Вони являються медіаторами імунної та загальної реакцій і їм властива аутокринна, паракринна та ендокринна активність.

3. Цитокіни діють як фактори росту і фактори диференціювання клітин.

4. Лімфокіни утворюють регуляторну систему, в якій окремі елементи проявляють синергічну або антагоністичну дію.

5. Вони мають плейотропну активність здатні перекривати функції інших лімфокінів і біологічно активних речовин.

6. В залежності від того, які клітини переважно синтезують певний цитокін, розрізняють інтерлейкіни, монокіни і лімфокіни.

Антитіла як продукт гуморальної імунної відповіді. Властивості антитіл. Класи імуноглобулінів. Первинна та вторинна імунна відповідь.

Антитіла стали першою “імунологічною матерією”, яку відкрили для себе сучасні люди. Точніше кажучи був відкритий феномен протидії отрутам з боку сироватки крові. Вперше термін “антитіло” використав Ерліх у 1891 році. Першовідкривачі точно розуміли суть цього явища, як здатність організму людини відповідати на потрапляння чужорідного тіла виробленням речовин, що здатні специфічно зв’язуватися із цим тілом. Ось ці речовини і називають антитілами.

Антитіла (Ат) – це особливі розчинні білки сироватки крові, за біохімічними характеристиками - імуноглобуліни, котрі синтезуються плазматичними клітинами у відповідь на потрапляння чужорідного антигену та здатні специфічно контактувати із цим антигеном.

Імуноглобуліни (Ig) представляють собою білки плазми, що відносяться до гамма-глобулінів (електрофоретично мігрують і утворюють дифузну полосу в гамма області електрофореграми, що підтверджує їхню гетерогенність).

Структура імуноглобуліну: Імуноглобуліни мають - антигенозв'язуючі фрагменти (Fab) і константний фрагмент (Fc). Fc-фрагменти відповідальні за фіксацію антитіла до клітини, наприклад, макрофагів, лімфоцитів та інших клітин. До них може приєднуватися хімічна речовина, фермент, тощо.

Основні функції імуноглобулінів:

1) специфічно розпізнають найрізноманітніші антигени та гаптени;

2) взаємодіють із імунокомпетентними клітинами, які мають до них специфічні рецептори;

3) активують систему комплементу.

За своїми фізико-хімічними властивостями (молекулярна маса, коефіцієнт седиментації, вміст вуглеводнів, типи важких і легких ланцюжків), за фіксацією комплементу, проникненням через плаценту, секрецією, цитофільністю, нейтралізацією токсинів тощо, вони поділяються на 5 класів: М, G, A, E та D. Першими з'являються IgМ, потім IgG, а потім IgА з цією ж антигенною специфічністю.

Специфічність антитіл зумовлена первинною послідовністю розміщення амінокислот у варіабельній частині Fab-фрагмента, яка, власне, і забезпечує зв’язок із антигеном і тому вважається активним центром молекули Ig. Зони підвищеної мінливості називаються гіперваріабельними ділянками, ними забезпечується різноманітність специфічностей антитіл. У Fc-фрагменті розміщені центри, що відповідають за фіксацію на лімфоцитах і фагоцитах, зв’язують 1 компонент системи комплементу, транспортуються через плаценту.

Основні властивості антитіл (імуноглобулінів):

Специфічність - здатність взаємодіяти з антигеном, що викликає продукцію Ig в організмі людини.

Авідність - здатність утворювати тісні контакти з антигеном - це визначається просторовою специфічністю взаємодії фрагментів антитіла та епітопів антигену, це хімічний зв'язок. Авідність (жадібнсть) у процесі імунної відповіді змінюється і залежить від валентності Ig. Валентність залежить від числа активних центрів антитіл. Наприклад у IgG валентність 2, а у IgM -10.

Афінітет – міцність зв’язку, яка обумовлює швидкість взаємодії антигену з антитілом. Або точність співпадіння просторової конфігурації Ат із конфігурацією антигенної детермінанти антигену. На детальній характетистиці антитіл зупинимось далі.

Імуноглобуліни М (IgM) - 5-10% від загальної кількості Ig. У сироватці крові їх 0,4- 2,2 г/л, період напіврозпаду 4-5 днів. Їх відносять до “ранніх” Ат, які продукуються організмом новонароджених при інфікуванні та вакцинації, мають високу авідність, активують комплемент за класичним шляхом, мають найбільш високу ступінь фіксації комплементу, не проникають через плаценту. На кожен новий Аг утворюється IgM. Через 4-6 днів їх синтез переключається на IgG. Вони є найкрупнішими за молекулярною масою, зустрічаються ще до зустрічі з антигеном, являють пул природніх антитіл, у мономірній формі являють собою антигенрозпізнаючий рецептор на поверхні В-лімфоцита. До IgM відносяться холодові гемаглютиніни, РФ, ізогемаглютиніни груп крові. Їх концентрація підвищується при перинатальних інфекціях, гострих гепатитах та біліарному цирозі печінки, захворюваннях імунної системи і знижується при гіпо- й агаммаглобулінемії, пухлинах імунної системи.

Імуноглобуліни G (IgG) - 70-80% складу Ig крові. Концентрація у сироватці 7-18 г/л. Це основне антитіло вторинної імунної відповіді та імунологічної пам’яті. Мають період напіввиведення 21 день, добре фіксують комплемент, проходять через плаценту, можуть проявляти цитофільність, приймають участь у всіх феноменах імунітету. Основна функція – захист організму від збудників інфекції та продуктів їхньої життєдіяльності за рахунок активації системи комплементу, опсонізації та фагоцитозу. Вони Т-залежні і виробляються лише за обов’язкової участі Т-лімфоцитів. Тому опромінення та імунодепресанти можуть порушити чи повністю пригнітити синтез IgG. Максимальний синтез спостерігається при повторному введенні Аг, особливо на 30-35-й день, на чому базується принциповий підхід до вакцинації. Зміни періодів і доз можуть призвести до зворотнього ефекту – сенсибілізації. Концентрація IgG підвищується у період захворювання на інфекції, при хворобах печінки, аутоімунних процесах (алергічних реакціях II типу).

Імуноглобулін А (IgA, sIgA) - 10-15% Ig крові. Має дві фракції - сироваткову та секреторну. Сироватковий імуноглобулін складає 40%, 0,8-3,7 г/л, період напіврозпаду – 5-6 днів, знезаражує мікроби і токсини, що циркулюють в крові, активує систему комплементу за альтернативним шляхом, інактивується бактеріальними протеазами. Секреторний (sIgA) складає 60%. Відрізняється наявністю додаткового секреторного компонента, який синтезується епітеліальними клітинами слизових оболонок і приєднується до IgA в момент проходження крізь епітеліальні клітини. Секреторний компонент підвищує стійкість до протеолітичних ферментів. sIgA залишається на поверхні слизових оболонок, де нейтралізує бактерії, токсини, локалізує віруси, стимулює фагоцитоз, тим самим забезпечуючи місцеву резистентність до інфекцій. Він переважає у слині, сльозах, секретах шлунку і кишок, жовчі вагінальному секреті, амніотичній рідині, легенях, бронхах, сечостатевих шляхах, особливо багато sIgA у грудному молоці та молозиві. IgA підвищується при перинатальних інфекціях,; захворюваннях дихальних шляхів і ШКТ, а знижується при: гіпо- й агаммаглобулінемії; деяких пухлинах імунної системи.

Імуноглобулін Е (IgЕ) - 0,2% Ig крові, сироватковий вміст 0, 25 мг/л. Здатність до більшого утворення є генетично зумовленою. Період напіжиття 2-3 дні. Не зв’язує комплемент, не проходить крізь плаценту, відзначається високою цитофільністю - зв’язується із тканинними базофілами і константними фрагментами на клітинах запалення. Це призводить до виділення клітинами гістаміну і інших активних субстанцій, що забезпечують розвиток чутливості негайного типу (алергічні реакції І типу). IgЕ продукується плазматичними клітинами селезінки, мигдаликів, аденоїдів, слизових оболонок дихальних шляхів, кишечнику. Продукція у плода починається дуже рано. Важливою функцією є участь у протигельмінтному імунітеті. Важлива лінія захисту слизових оболонок верхніх та нижніх дихальних шляхів, що контактують із зовнішнім середовищем. Інфекційні агенти, що подолали першу лінію оборони (IgA ) зв’язуються специфічним IgЕ на поверхні тканинних базофілів. Результатом є наступний етап захисту - звільнення з тканинних базофілів, еозинофілів та базофілів вазоактивних амінів і речовин, що мають хемотаксичну активність і підсилюють приток у вогнище запалення інших захисних факторів – IgG, комплементу, міграцію нейтрофілів, еозинофілів та ін.

Імуноглобулін D - був визначений як мієломний білок, концентрація у сироватці 1,8-170 мг/л. Період напіжиття 3 дні. Не проходить трансплацентарно, не зв'язує комплемент. Припускають, що він приймає участь у набутті зрілості В-клітинами, являючись одним із рецепторів попередників В-лімфоцитів.

Організм людини впродовж життя створює кілька мільйонів видів антитіл за здатністю зв’язувати різноманітні антигени. Різномїття генетичних кодів для мільйонів варіантів антигенонзв’язуючих ділянок антитіл формується впродовж життя у процесі диференціювання В-лімфоцитів.

Продуцентом антитіл є плазматична клітина – це кінцева клітина диференціювання В-лімфоцита під впливом різноманітних мітогених стимулів.

У циркулюючій крові В-лімфоцити складають приблизно 30% усіх лімфоцитів, тривалість життя від кількох днів до кількох тижнів. Поверхневі рецептори Ig можуть злущуватися і циркулювати у периферичній крові складаючи пул природніх антитіл, які протистоять Аг, що потрапляє в організм. Тобто, вже на цьому етапі В лімфоцити допомагають факторам природної резистентності у захисті від Аг. Інша частина Аг зв’язується із рецептором на поверхні В-лімфоцита, що призводить до їх активації із наступною проліферацією і формуванням клону специфічних плазматичних клітин, які секретують велику кількість антитіл.

Враховуючи, що на початку імунної відповіді кількість антигену часто зростає, а факторів імунної відповіді недостатньо, то спочатку є раціональним секреція тільки IgМ, які окрім того, що є поверхневим рецепторами, є ще найбільшими імуноглобулінами, пентамерами, що мають 10 активних антигензв’язуючих центрів і здатні зв’язати за короткий термін велику кількість антигену. Це є антитіла первинної імунної відповіді. Однак вони мають низьку (слабку) здатність утримувати антигени, велику молекулярну масу, що вимагає великих витрат білка на їх синтез та перешкоджає проникненню через більшість бар’єрів. Тому вони відіграють роль «екстренної допомоги», але потім здійснюється раціональне для імунної системи переключення на синтез малих і здатних до потужного захисту IgG. Переключення на IgG сприяє сильнішому захисту організму за рахунок вищого афінітету цих антитіл. Окрім того, IgG є сильним опсоніном, що підсилює фагоцитоз і в силу низької молекулярної маси може проникати до тих ділянок організму, куди не проникає IgМ, але може знаходитися збудник.

У подальшому, з метою запобігання дії ферментів бактерій на імуноглобуліни, відбувається переключення на синтез IgА із приєднанням секреторного компоненту (секреторний IgA) та IgЕ (у випадку глистної інвазії, коли майже неефективні антитіла інших класів та потрібна особлива участь допоміжних клітин). При Т-лімфоцитозалежній імунній відповіді продукуються антитіла усіх класів. Після Т-залежної відповіді залишається імунологічна память. Плазматичні клітини секретують тисячі антитіл на секунду протягом кількох днів, а потім гинуть, однак деяка частина активованих В-лф пам’яті, які зберігають пам’ять про антиген впродовж тривалого часу і при повторному його потраплянні здатні до швидкої активації та продукції антитіл.

1. Відомо, що поряд із основною функцією – зв’язуванням антигенів Ig мають іще низку важливих дій, які пов’язані переважно із контактом із компонентами комплементу та іншими клітинами імунної системи, таким чином залучаючи їх до імунної відповіді та зумовлюючи антитілозалежну клітинну цитотоксичность.

2. Антитілозалежні механізми захисту від патогена.

1. нейтралізація патогенних властивостей антигену безпосередньо фактом зв’язування у комплекс.

2. сприяння елімінації та деструкції комплексів антиген-антитіло фагоцитами.

3. деструкція комплексів антиген-антитіло активованою системою комплементу та літична дія системи комплементу на антиген (МАК).

4. антитілозалежна клітинна цитотоксичність ПК та еозинофілів.

5. судинні та гладком’язеві реакції, що ініціюються комплексом антиген-антитіло із рекрутуванням тучних клітин та базофілів.

Таким чином, основною дією Ат в разі, коли патоген є отрутою, являється нейтралізація її, а якщо – інфекція – попередження проникнення у клітину. Тобто, головна завдання антитіл – санація від позаклітинних антигенів та їх токсинів.

Для логічного завершення процесу утворення комплексу антиген-антитіло необхідне їх розщеплення, що й відбувається за рахунок активації системи комплементу із фіксацією на еритроцитах та наступним фагоцитозом у синусоїдах селезінки і печінки. Організм санований – на цьому завершується нормальна гуморальна імунна відповідь.

Імунна відповідь

На інтервенцію генетично чужорідного антигену імунна система відповідає імунною відповіддю.

Прийнято розрізняти наступні форми імунної відповіді:

1. Гуморальна відповідь.

2. Клітинна відповідь.

3. Імунологічна пам'ять.

4. Імунологічна толерантність.

5. Ідіотип-антиідіотипова.

Як правило, “чистої” гуморальної відповіді не буває, процес носить комплексний характер і майже усі форми відповіді присутні в організмі із деякими перевагами однієї над іншою.

І. Гуморальна відповідь здійснюється за складним механізмом. Гуморальними (від лат. humor-рідина) називають такі реакції імунітету, які перебігають за участю В-лімфоцити і завершуються синтезом антитіл (імуноглобулінів). Антитіла безпосередньо не пошкоджують носія антигенів, але вони можуть виступати у якості опсонінів, залучаючи компоненти природженого імунітету (фагоцити, комплемент, природні кілери та інші), які і здійснюють безпосереднє пошкодження патогену. Отже, головною функцією гуморальної ланки імунітету є захист від позаклітинних збудників (бактерій), до яких може бути забезпечений вільний доступ антитіл, а у гуморальних реакціях беруть участь тимус-незалежні клітини (В-лімфоцити).

ІІ. Клітинна відповідь лежить в основі запальних процесів, протипухлинного, противірусного і трансплантаційного імунітету. Центральне місце при клітинному імунітеті належить цитотоксичним лімфоцитам - Т-кіллерам, попередники яких активуються монокінами (ІЛ-2). У розвитку клітинної реакції імунних запальних процесів приймають участь макрофаги, Т-хелпери, продукуючи ІЛ-2.

Клітинні реакції імунітету здійснюються за рахунок Т-лімфоцитів і забезпечують безпосереднє знищення змінених клітин макроорганізму: пухлинних, мутантних, чужорідних, інфікованих різноманітними інфекційними збудниками. Отже, основними функціями клітинних імунних реакцій є

• захист від внутрішньоклітинних паразитів (вірусів, грибів, деяких бактерій, паразитів);

• протипухлинний захист;

• реалізація трансплантаційних реакцій (відторгнення пересаджених органів і тканин)

ІІІ. Імунологічна пам’ять – одна із форм імунної відповіді, яка визначає здатність організму людини реагувати на повторне введення того антигену, яким він був імунізований до цього, швидше і з більшою силою. Імунологічна пам’ять проявляється як у відношенні виробки антитіл, так і відносно інших імунних реакцій (ГНТ, трансплантаційний імунітет, ін.) і може зберігатися тривалий час.

Носіями імунологічної пам’яті стають Т- і В-лімфоцити після взаємодії із відповідним антигеном, тобто антигеностимульовані лімфоцити. Клітини пам’яті являють собою ту частину Т- і В-антигеностимульованих лімфоцитів, які після 2-3 поділів знаходяться у стан спокою і тривалий час рециркулюють в організмі. Таким чином, вони є своєрідним резервом імунокомпетентних клітин, здатних при повторній зустрічі з відповідним антигеном швидко перетворюватися на клітини-ефектори імунної відповіді.

IV. Імунологічна толерантність – нездатність імунної системи відповідати видимою імунологічною реакцією на певні антигени. Природня імунологічна толерантність – до власних антигенів, штучна формується при контакті імунної системи з антигеном в стані імунологічної незрілості організму (в ембріональному періоді).

Імунологічну толерантність слід розглядати, як активний стан імунної системи, обумовлений дією антигенореактивних Т-супресорів. Зрив толерантності призводить до розвитку аутоагресії імунної системи проти власного організму.

Регуляція імунної відповіді.

Сила і терміни імунної відповіді контролюються і регулюються на рівні імунної системи при участі низки механізмів:

• антигенної стимуляції для накопичення ефекторних клітин, життя яких триває кілька днів;

• функціонального стану хелперної і супресорної активності;

• адекватною продукцією медіаторів імунокомпетентними клітинами;

• здійснюється генетичний, нейро-гуморальний контроль.

Пригнічують імунну відповідь:

• надмірне накопичення імуноглобулінів класу G;

• формування імунних комплексів, що призводить до зворотнього зв'язку.

Антигени головного комплексу гістосумісності.

Антигени головного комплексу гістосумісності (ГКГ)– це молекули, що знаходяться практично на всіх клітинах організму та кодуються системою генів головного комплексу гістосумісності.

Головний комплекс гістосумісності представляє собою комплекс багатьох генів, кожен із яких має багато алельних варіантів, що знаходяться на короткому плечі 6-ї хромосоми, позначається ГКГ (або ГКТГ – головний комплекс тканинної гістосумісності), МНС (Маіог histocompabilitу соmplex) або системою НLА (Нumаn Іеuсосуtе аntigen). Система МНС, ГКГ (HLA) кодує синтез мембранних білків, які відповідно називаються антигенами НLА або трансплантаційними антигенами, тому, що вони спричиняють трансплантаційний конфлікт - реакцію відторгнення генетично чужорідних тканин. Набір генів HLA і відповідно антигенів HLA у кожного організму, в тому числі у кожної людини, є неповторний і представляє собою свого роду біохімічний паспорт клітин, що належать даній особі і тільки їй.

Гени ГКГ (НLА) поділяються на три класи. Відповідно антигени I класу експресовані на всіх ядерних клітинах, II – на макрофагах, дендритних клітинах та В-лімфоцитах (тобто, антигенопредставляючих клітинах), гени III класу кодують синтез компонентів комплементу, пропердинового фактору та ін.

Система імунітету постійно відстежує ці антигени. Клітини, що мають антигени НLА- відповідного «свого» коду, визначаються «своїми» і їх система імунітету розпізнає і не руйнує, а структури, що мають інший набір антигенів НLА (особливо I класу), який не відповідає генетичному коду власного організму система імунітету розпізнає як "чужі", і, як правило, знищує їх та елімінує з організму. А антигени НLА іншої особи при пересадці їх до чужого організму сприймаються його імунною системою як сильні антигени, тому легше приживаються тканини чи органи, які мають мало антигенів ГКГ, наприклад переливання еритроцитарної маси.

Досконалість біологічної ролі ГКГ цим не обмежується – антигени HLA утворюють комплекс із презентованим антигеном, та взаємодіють із Т-лімфоцитами, але й залежно від характеру чужорідного антигену (внутрішньоклітинний чи позаклітинний) він відповідно презентується у комплексі з антигенами HLA I чи II класів, які відповідно взаємодіють та активують CD8 чи CD4-лімфоцити. У цьому полягає дуже серйозна їх роль у адекватності імунної відповіді – у комплексі з антигеном HLA I класу презентуються внутрішньоклітинні антигени, для знищення яких необхідно знищити саму клітину, а це можливо шляхом цитотоксичної реакції, тому активуються СD8, а у комплексі з антигеном HLA II класу презентуються позаклітинні антигени, для знищення яких найефективнішим є їх зв’язування антитілами, тому антиген HLA II класу взаємодіє із CD4, із подальшим запуском переважно гуморальної імунної відповіді.

Антигени І класу НLА – детерміновані генами локусів А. В і С, це мембранні білки, які констутивно представлені на мембранах усіх ядроносних клітин. Ці молекули є маркерами "свого", що не піддається атаці Т-кілерів. Вони відіграють роль трансплантаційних антигенів, які варіюють від людини до людини і забезпечують трансплантаційне відторгнення.

Молекули МНС I класу побудовані таким чином, що представляють для розпізнання Т-лімфоцитам (ТCD8) усі ендогенні антигени (пептиди) як внутрішньоклітинно синтезовані, так і змінені під впливом мутацій чи внутрішньоклітинних паразитів. При зараженні клітин вірусом антигени НLА у комплексі з вірусними антигенами стають своєрідними орієнтованими маркерами для вибіркового знищення заражених вірусами клітин, або під час проліферації клітин (пухлин) змінюються антигени I класу НLА, що дає орієнтир для знищення кілерними клітинами, як клітину, що несе на собі ознаки генетичної чужерідності, так і патологічного експресованого антигену.

Молекули антигенів НLА II класу - детерміновані генами локусів DR, DQ, DP, але вони забезпечують взаємодію імунокомпетентних клітин між собою, тому представлені тільки на антигенопредставляючих (дендритних клітинах, В-лімфоцитах, моноцитах-макрофагах), ендотелії судин. Функції молекул II класу жорстко спеціалізовані та пов’язані із імунною відповіддю. Гени II класу НLА системи – це гени імунної відповіді IR (Immune Response) – гени, що відповідають за силу та характер імунної відповіді. Вони приймають участь у представленні екзогенних антигенів, що зазнали деградації у лізосомах (при розвитку захисних імунних реакцій на позаклітинні і везикулярні інфекції). Окрім розпізнання екзогенних антигенів набір генів НLА II класу частково контролює функціональну активність Т- і В-лімфоцитів, кілерну активність NK клітин, поглинально-метаболічну активність фагоцитів, рівень імуноглобулінів. Тобто функціональна активність цих факторів є спадковою і знаходиться в асоціативному зв’язку із певними НLА-антигенами. Наприклад, для носіїв B8, DR3, A2, B12 характерна сильна імунна відповідь, а для носіїв HLA B7, B18, B35 – слабка. Генетично зумовлені відмінності потужності імунної відповіді не змінюються впродовж життя. Імуногенетичні можливості організму визначають можливий початок, перебіг та фінал патологічного процесу. Основний постулат імуногенетики – гени, що кодують антигени гістосумісності, пов’язані зі схильністю до певних захворювань і використовується для діагностики ряду захворювань та передбачення схильності до них в родині.

Молекули антигенів III класу НLА представлені рецепторами для адсорбції імуноглобулінів (Fc-рецептор), компонентів комплементу С2 і С4, а також фактора В.