20. Загальна характеристика головних напрямків політичних і правових вчень хх ст.

Особливою рисою політико-правової думки XX ст. є те, що в ній немає єдиного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів, теорій і тенденцій. Зокрема, XX ст. породило численні спроби відобразити доктрину природного права і пристосувати її до нових умов. Увага до природного права значно посилилася і набула особливої актуальності в таких країнах, як Німеччина, Італія, Франція, Австрія та ін. у перші десять-п´ятнадцять років після Другої світової війни у зв´язку з антиправовою ідеологією та практикою тоталітаризму - фашизму, націонал-соціалізму, а згодом більшовизму. Саме в той час формувалися нові уявлення про природне право, помітно обновлялися старі й складалися нові природноправові концепції. Природне право виводиться із мудрості Бога, загальнолюдських цінностей, розуму людини та ін. У сучасній політичній та правовій думці помітного розвитку досяг соціологізмПраво здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах тощо. Воно, отже, реалізується у процесі тлумачення, застосування і створення соціальних норм, підкреслюється юридичною силою дії, забезпеченої правовою санкцією політично організованого суспільства.

Суттєвих змін зазнав у XX ст. і юридичний позитивізм, який трансформувався в неопозитивізм. З´явилася низка напрямків у рамках розвитку попередньої аналітичної юриспруденції (нормативізм Г. Кельзена), сформувались і набули досить великого поширення деякі нові юридико-позитивістські підходи до права (лінгвістичні, юридико-логічні, структуралістські та деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). У цілому все це проходило в загальному руслі розвитку природничих і суспільних наук і, поза сумнівом, мало і свої позитивні моменти, зокрема і в плані оновлення юридичної науки в XX ст

Нормативістська теорія права Ганса Кельзена.Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія праваЦе вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів.

Із цих неопозитивістських позицій Кельзен критикував не тільки природноправові вчення, а й традиційне позитивістське правознавство ХІХ-ХХ ст. за його нечистоту. Юриспруденція цілком некритично «розширилася» за рахунок психології та соціології,етики й політичної теорії.

Отже, за чистою теорією права Кельзена право має розглядатись у повному відриві від соціального буття. Воно повинно бути предметом суто логічного, формального аналізу, вільного від будь-яких соціологічних нашарувань. Аналіз права не може виходити за межі вивчення самих правових норм. Виникнення і зміна права, вважав він,- «метаюридична проблема», яка не належить до юриспруденції. Юриста повинні цікавити тільки норми права та їх логічний аналіз.

Саме ж позитивне право автор «чистої теорії права» змальовував у вигляді замкненої системи всіляких правил поведінки, що можуть бути здійснені примусовим способом. Воно не має коріння у реальному світі, лежить поза матеріальними умовами і соціальною структурою суспільства, стерильне, вільне від усіляких земних домішок і аполітичне. Право інертне щодо впливів на нього зовнішнього середовища. Поруч із положенням про основну норму ще одним наріжним каменем нормативізму є теза про ступеневу будову права. Ця теза сповіщає, що в правовому комплексі юридичні норми зв´язані між собою за принципом субординації. Тобто, за допомоги основної норми Кельзен створив порядок, в якому нижчі норми випливають із вищих. Вищий ступінь права - конституція - здобуває свою значимість безпосередньо в основній нормі. Закони й загальні норми (укази й розпорядження, які мають силу закону) здобувають свою дійсність у конституційній нормі. Нижчий ступінь утворюють індивідуальні норми, створені судами та органами управління стосовно до окремих правових ситуацій, договори та інші черпають свою дійсність у законі, який містить ширше правило про належне. З позицій ототожнення права і держави Кельзен уважав, щовсяка держава є правовою. Але як радикальний позитивіст він відкидав поняття «правова держава» в загальноприйнятому смислі, що використовується для позначення такого типу держави, яка відповідає вимогам демократії та правової безпеки, оскільки таке поняття правової держави, за оцінкою філософа, є забобоном, заснованим на теорії природного права. Він же під правопорядком (і як право, і як державу) має на увазі тільки позитивне право з будь-яким довільним змістом.

Політико-правові ідеї солідаризму та інституціоналізму

Еміль Дюркгейм (1858-1917) у книзі «поділ суспільної праці» доводив, що основою сучасного йому суспільства є суспільна солідарність, а її головним джерелом - суспільний поділ праці. На думку мислителя, поділ праці тотожний поділу суспільства на класи, а оскільки поділ праці є суспільно необхідним, класи повинні разом і солідарно працювати в системі суспільного виробництва. юркгейм підкреслював, що держава весь час намагається тримати у своїх обіймах суспільство, яке складається з маси неорганізованих індивідів. Але колективне життя, вів далі він, надто складне, щоб його міг утримати єдиний орган - держава, яка до того ж далека від індивідів і підтримує своє існування тільки тоді, коли між нею та окремими особами розміщується декілька вторинних груп, достатньо близьких до індивідів, щоб втягнути їх у загальний потік соціального життя. На початку XX ст. поняття «солідарність» посіло значне місце у вченнях про державу і право відомого французького мислителяЦентральною об´єднавчою ідеєю для Дюгі стала ідея, запозичена з позитивістської соціальної філософії,- солідаризм. Розглядаючи соціальну солідарність як факт взаємної залежності, яка з´єднує між собою, через спільність потреб і поділ праці, членів роду людського, Дюгі називав цей факт «соціальною нормою». Критикуючи народний суверенітет, мислитель протиставляв йому, синдикалістський федералізм - нову політичну систему, покликану заступити ліберально-парламентські установи, забезпечити суспільну солідарність і гармонію класів.

Теорію інституціоналізму найбільш успішно розробив Моріс Оріу (1859-1929). Він розрізняв громадянське суспільство і державу. Державний режим, на його думку, існує лише там, де політична влада не збігається з приватною власністю.. Схвалюючи в цілому капіталістичні відносини, він відзначав, насамперед, їхню перевагу перед феодальними. Велику увагу Оріу приділяв засобам надання стійкості існуючому режиму. Найважливішим із таких засобів він вважав зміцнення і розвиток у суспільстві інститутів. До них мислитель відносив: власність (речовий інститут), торгові організації, державу, профспілки (корпоративні інститути) і т. д. За вченням Оріу, передбачалося створення двопалатного парламенту, який повинен бути дискусійним органом.,виконавчої і судової влади.

Психологічна теорія права Л. Петражицького Філософ запропонував розглядати правові явища під кутом зору психічних переживань окремого індивіда. Право, на його думку, існує не в суспільстві, а лише у психіці людини. Право -це душевне переживання людини, психічне явище. Отже, в результаті психічного переживання виникає певна норма, але це не законодавча норма, а психічна. Норма, вважав учений,- це психічна діяльність людини. Право існує остільки, оскільки люди переживають його як право. Якщо явище не переживається як право, це означає, що права нема.Однак Петражицький не міг ігнорувати наявності правових норм, закріплених у законах, кодексах та інших актах нормативного характеру. Тому він, використовуючи конструкцію природно-правової школи, переділяв право на інтуїтивне і позитивне. Право інтуїтивне - це результат психічного переживання людей.

Засновником соціології права, школи «вільного права» називають Євгена Ерліха

Право коріниться не в текстах законів, не в судових прецедентах, а в житті суспільства. Право, згідно з Ерліхом, — «загальний регулятор поведінки людей». Наука про право є частиною теоретичної науки про суспільство.Вихідні начала самого права, , варто шукати в утворюючих суспільство об´єднаннях і союзах ,їх норми і предписания («суспільне право») утворять, за його вченням, право першого порядку. Все приватне право є не що інше, як право об´єднань.

Для охорони його норм і регулювання спірних відносин існують «норми рішень», утворюючих право другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. Тому закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки засіб забезпечення права

Крім цього розвивалисьтакі теорії як теорій солідаризму, еліт, нових шкіл права, концепцій плюралі­стичної демократії, соціальної держави і політики загального благоденства та ін.

\