52. Політико-правова ідеологія раннього християнства

У Давньому Римі на основі раннього християнства сформувалися державно-правові уявлення, викладені переважно у Старому та Новому Завітах Біблії. Згідно з цими уявленнями, людина є вершиною творіння Бога, носієм образу і подоби Божої, володарем світу за божественним мандатом; духовно-тілесною істотою, що об´єднує начала матеріального і духовного; вічною, безсмертною, раціональною, наділеною даром творчості істотою, вільною як перед Богом, так і перед дияволом; істотою, відповідальною за лад у світі та самій собі. Однак гріхопадіння Адама і Єви, першородні гріхи їх безпосередніх нащадків, тобто власні провини людини, порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який шляхом власних страждань і смерті врятував людство від сатанинського рабства. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а зброя у битві зі злом у собі і злом навколо себе. Призначення людини — не аскетичність мудреця, як думали попередники раннього християнства, а саме боротьба із собою і страждання за всіх, сходження до Бога, обожнення шляхом послуху Богові, виконання його заповідей і беззастережної покірності церкві.

Християнство як політико-релігійна доктрина виходило з ідеї свободи і рівності людей як членів єдиного роду людського, закликало до виявів доброї волі, взаємного прощення, любові і справедливості незалежно від звань, станів, титулів, становища, багатства і віку, а Ісус допомагав найзапеклішим грішникам, як лікар хворим. Ідеальну державу уявляли як Царство Небесне, Царство Боже, Царство справедливості. Шлях до неї пов´язаний з боротьбою, насильством, коли народ піде на народ, царство на царство, брат на брата, батько на сина, діти на батьків, а сам Христос несе для цієї мети і меч, і вогонь. Відчуження земної держави, «граду земного» від людини досягає апогею у страті Сина Божого, Сина Людського. У Царстві Божому панують мир, злагода, взаєморозуміння, любов, немає злочинів і ворожнечі. Воно започатковувалось у християнських громадах.

Юридичні переконання перших християн були за своєю сутністю природно-правовими, а норми права, закон усвідомлювались ними як божественне дарування правди, свободи й справедливості. Неприйнятними для них були закони, що пригнічували свободу людини, закріплювали експлуатацію, нерівність, паразитизм, вбивство, угодництво тощо. У Новому Завіті виголошувались заповіді: «Вшановуй один другого вищим себе», «Не про себе тільки кожний турбуйся, але кожний про інших», «Люби ближнього твого, як самого себе», «Я людина, і ніщо людське мені не чуже» та інші, у яких простежувалися принципи свободи, рівності, братерства, взаємодопомоги, взаємоповаги тощо.

Багатство, з погляду ідеологів християнства, закривало шлях до правди і свободи, сприяло вбивству Ісуса, приглушувало слово, ставало причиною падіння людини. Єдиний засіб для успадкування вічного життя — це роздати багатство жебракам, відректись від усього, що людина має. Найкраще суспільство те, що не знає приватної власності, тобто християнська громада, де «ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все у них було спільне»

Водночас у політичних доктринах патристів усе більше утверджувалось прагнення церкви до панування у світі через укорінення у громадсько-політичну думку тези про верховенство священної влади над світською. Наприклад, за обережні натяки на обмеженість царської влади імператор Аркадій відправив єпископа Іоанна Златоуста (між 344 і 354 407) у заслання