3.2 Літературний дискурс.

Стиль автора “є сукупністю прийомів використання мови ...” і “різновид мови, що характеризується особливостями в доборі, сполученні й організації мовних засобів у зв' язку із завданнями спілкування” [ ]. В іншій роботі йдеться , що “стиль як системотвірний і саморозвитковий фактор становить собою сукупність різнорівневих мовних засобів втілення соціально значущих ідей, архетипів, і в ракурсі, специфічному для кожної мовленнєвої сфери і кожного мовленнєвого соціально-історичного середовища, виявляється та описується у вигляді певного набору стильових рис, найбільш адекватних початковому соціальному замовленню”[]. Як системотвірний фактор тексту, стиль має потребу в більш глибокому поясненні, у нових висновках і дефініціях.

Нагадаємо також, що являє собою стиль з різних точок зору, відбитих у ряді робіт:

- з точки зору статистики стиль являє собою фільтр , що слугує для добору відповідної лексики , фразеології []. Досить цікавим також є прояв у текстах закону Ципфа як вимірника індивідуального стилю;

- з конструктивної точки зору стиль у тексті має структуру стильових рис і їхніх зв' язків [ ];

-з психолінгвістичної точки зору усталений стиль переходить в архетип [ ].

Наведені характеристики, функції, атрибути стилю свідчать про його текстовірну роль.

3.3 Романські запозичення у літературному дискурсі.

Багато французьких письменників у своїх творах використовували запозичення з романських мов. У якості прикладу наведемо творчість видатних письменників 18, 19, 20 століть.

Стендаль ( 1783-1842) – один із видатних французьких письменників 19го століття Анрі Бейль творив під псевдонімом Фредеріка Стендаля (Стендаль— назва німецького міста, у якому народився відомий німецькі мистецтвознавець XVIII століття Йоганн Винкельман).

Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера . Але з початком революції в родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть ховатися. Мати хлопчика рано померла, і сім'я надовго вбралася у траур. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидів і церкву, і релігію. Таємно від свого вихователя він почав знайомитися з працями філософів-просвітників (Кабаніса, Дідро, Гольбаха). Читання, а також найсильніші враження і переживання дитячих років, пов'язані з Першою французькою революцією, стали визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника. Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із французьких письменників19 століття не відстоював ці ідеали з такою пристрастю і сміливістю.

1797 року Стендаль вступив у Греноблі до Центральної школи, метою якої було введення в республіці державного і світського навчання замість релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями й ідеологією новоствореної буржуазної держави. Тут хлопець захоплювався математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Бонапарт захопив владу і оголосив себе першим консулом. Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадцятилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й 1802року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.

Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але ставлення письменника до нього, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку загрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції.

Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росією в 1812 році, був у Москві,Смоленську, Могильові зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і жорстоку сваволю самодержавства.

Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії лише інколи буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його приваблювало насичене громадське життя цієї держави. У 1821 році відбуваються повстання карбонаріїву ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії.

Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва «Історія живопису в Італії», «Прогулянки по Риму», новели «Італійські хроніки». Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів "Пармський монастир”.

У своєму творі «Прогулянки по Риму» він використовує запозичення з італійської, такі як:

- Ladriani

- carbonarisme

- vetturino

- Frangimani

- Catanzaro

- Livourne

-Sarrasins

- angelus

-etc.

Проспер Меріме (1809-1870) народився у Парижі, в сім'ї художника, послідовника Ж. Л. Давида, чий по-класицистичному суворий, лапідарний стиль справив неабиякий вплив на юнака. Не менший вплив справив на нього й передромантичний стиль «Пісень Оссіана»; зазнав він і нетривалого захоплення руссоїзмом. Ідеалом Меріме став В. Шекспір. Дружба зі Стендалем (від літа 1822 p.), ознайомлення з його трактатом «Расін і Шекспір» (1823—1825), відвідування літературного гуртка Делеклюза, де панував культ В. Шекспіра, ще більше посилили схиляння Меріме перед великим драматургом. У ці ж роки формуються політичні погляди письменника. Він був тісно пов'язаний з «доктринерами» — невеликою, але впливовою партією ліберального штибу, яка брала участь у підготовці Липневої революції 1830 р. і повалила режим Реставрації. Після революції Меріме отримав нагороди, посади у різних міністерствах. Найбільше значення мала його діяльність в якості інспектора історичних пам'яток, збереженню яких він віддав багато сил і енергії. Одначе скандал, що вибухнув у зв'язку з публікацією новели «Арсена Гійо «наступного дня після обрання Меріме у Французьку академію (1844), свідчив про те, що злиття політичних поглядів письменника, його соціальної позиції з офіційною ідеологією так і не відбулося. У липні 1848 p. Меріме брав участь у придушенні повстання паризьких робітників. Суперечливість його поглядів, що наростала в період Липневої монархії, поглиблюється. Письменник негативно поставився до перевороту, здійсненого у 1851 р. Луї Наполеоном Бонапартом, але опинився у складному становищі: Бонапарт, котрий проголосив себе імператором Наполеоном III, одружився з дочкою близької подруги Меріме. На письменника посипалися милості двору, його призначили сенатором. Зовнішній добробут спричинив духовну кризу, ознаменовану майже повним припиненням художньої творчості. Познайомившись у цей період з Меріме, І. Тургенєв зазначав: «Схожий на свої твори: холодний, витончений, вишуканий, із сильно розвиненим почуттям краси й міри і з цілковитою відсутністю не лише якої-небудь віри, але навіть ентузіазму».

У новелі «Кармен» («Carmen», 1845) письменнику вдалося створити один зі «світових образів», подібно до Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета – образ Кармен, для котрої свобода дорожча за життя. Під впливом геніальної опери Жоржа Бізе (1875) Кармен давно вже сприймається як романтичний персонаж, а великі етнографічні описи, включені в новелу, витлумачуються як суто стилістичний прийом (для контрасту «вченої» оповіді з описом пристрастей Кармен і Хосе). Поміж тим, «Кармен» – вища точка в розробці письменником жанру еліпсної новели, і «етнографічне» облямування є не чим іншим, як другим прихованим центром структури твору, що визначає його реалістичну орієнтацію: Кармен цікавить автора не як виняткова особистість, а як носій типових рис, свідомості і психології циганського народу. Кармен покликана підкреслити його головні особливості, «фізіономію», розгадати його загадку. Трагічне зіткнення Кармен і Хосе – наслідок не лише їхніх індивідуальних якостей: у їхніх особах зіштовхуються два погляди на світ, властиві різним народам.

Саме у творі “Кармен “ зустрічаються запозичення іспанської мови:

- papelitos

- neveria

- gitana

- etc.

Куртад П'єр (1915 - 1963), французький журналіст і письменник. Комуніст. Член ЦК Французької компартії (з 1954). Син дрібного службовця. Ліценціат літератури. У період фашистської окупації Франції (1940 ≈ 1944) учасник Руху Опору. Автор публіцистичних книг «Нотатки про антикомунізм» (1946), «Вбивство в Афінах» (1952, спільно з До Руа) та інші.

Політичний роман-репортаж «Джиммі» (1951, російський переклад 1953) критикує американський спосіб життя і післявоєнну політику США у Франції; роман «Чорна ріка» (1953) спрямований проти колоніальної війни у В'єтнамі. Новели К. увійшли в збірці «Обставини» (1946) і «Вищі тварини» (1956). Політичний і одночасно інтимний автобіографічний роман «Червона площа» (1961, російський переклад 1963) спрямований проти догматизму, стверджує діалектику і історизм мислення. Долю французького інтелігента-комуніста К. сплітає тут з драматичним рухом історії впродовж чверті століття, події у Франції з подіями в СРСР. К. з 1960 був кореспондентом газети «Юманіте» у Москві.

У романі “Кінець Італії” Куртад розповідає про подорож молодят до Італії, про їх враження, які вони постійно порівнюють з враженнями Стендаля, який неодноразово описує Італію у своїх новелах.

Приклади італійських запозичень у романі “Кінець Італії” :

- la via

- La campanie

- Appia Antica

- thermos

- etc.