- •32 Зміст
- •Розділ 1 проблеми запозичень романських мов
- •1.1 Загальні проблеми запозичень.
- •1.2. Роль запозичень у збагаченні словникового складу.
- •1.3. Запозичення з класичних мов.
- •1.4. Запозичення зі східних мов.
- •1.5. Німецькі, слов’янські, угорські та фінські запозичення.
- •1.6. Запозичення з мов національних меншин.
- •Розділ 2 універсалії у розвитку романських мов
- •2.1 Лексика.
- •2.2. Запозичення з романських мов.
- •2.3 Проблеми дослідження словотвірних гнізд у романських мовах.
- •Розділ 3 проблема дискурсу
- •3.1 Дискурс як система.
- •3.2 Літературний дискурс.
- •3.3 Романські запозичення у літературному дискурсі.
- •3.4. Комунікативна лінгвістика.
- •Додатки
Розділ 3 проблема дискурсу
3.1 Дискурс як система.
Дискурс є складнім багатоплановим феноменом, що знаходиться у центрі уваги сучасної науки у цілому і лінгвістики, зокрема: він вивчається філософією семіотикою, соціальною психологією, теорією штучного інтелекту, етнографією, літературознавством, теорією комунікації, а також різними напрямами лінгвістики: психолінгвістикою, когнітивною лінгвістико, прагмалінгвістикою, етнолінгвістикою, лінгвокультурологією та ін. Однак в різних науках і в різних парадигмах самої лінгвістики в термін “дискурс” вкладаються різні значення, що утруднює спілкування між науковцями. Як відзначає С. Міллз, спектр його можливих трактувань є ширшим, ніж у якогось іншого терміну у літературознавстві та теорії культури [ ].
У сфері соціальних наук, включаючи лінгвістику, інтерес до дискурсу пов'язаний з інтересом до проблем особистості ( у тому числі мовної особистості), що теоретично оформився в соціальному конструктивізмі, який розглядає комунікацію як соціальний процес побудови світу. У філософії постмодерну термін “дискурс” застосовується на позначення утворення, що має мисленнєво-комунікативну природу та належить до типу об'єктів, що можуть бути адекватно інтерпретовані лише у світлі нелінійної парадигми: “Користуючись мовою сучасної концепції нелінійних динамік, можна сказати, що дискурсивність може бути інтерпретована як іманентна здатність нерівно вагового середовища до самоорганізації, процесуальність, що реалізується в якості нелінійної” [ ]. У дискурсивній психології, що стоїть на позиціях інтеракціоналізму, дискурс розглядається як соціальна діяльність в умовах реального світу.
Якщо в сучасній науці соціально-психологічні підстави дискурсу досить глибоко вивчені, то його лінгвальні аспекти залишаються недостатньо дослідженими , що й обумовлює актуальність і своєчасність їхнього аналізу. Метою колективної монографії є виявити лінгвокогнітивні підвалини та комунікативну сутність дискурсу у їхньому органічному поєднанні, уточнивши розуміння поняття дискурсу в антропоцентричній парадигмі знань у лінгвістиці, а також описати в антропоцентричній парадигмі знань у лінгвістиці, а також описати деякі типологічні риси дискурсу.
Згідно синергетичним уявленням система, що самоорганізується, (наприклад, дискурс) повинна складатись як мінімум з двох ієрархічних підсистем, здатних моделювати стан одна одної, а також стан системного оточення. За образно-порівняльним визначенням Г.Г. Почепцова: “Пропозиція – звичайний для нас елемент структури. Висловлення поєднує в собі як саму пропозицію, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті ж відносини повторюються в тексті й дискурсі”[ ]. У наведеному визначенні для нас важливо те, що тут ясно простежуються складові дискурсу – текст і соціальний контекст, їхня взаємна залежність. Отже, система (текст і контекст), які здатні відбивати одна одну і своє соціально-психологічне , когнітивне оточення. Однак це загальне твердження вимагає уточнень.
Текст має добре відомі й розроблені категорії: зв’язність, інформативність та ін.[ ]. У цьому ж ряді понять знаходиться і поняття стилю тексту неминуче зводиться до відображальних можливостей текстових категорій.