3. Духовне життя суспільства.

Духовне життя суспільства – системна сукупність всіх проявів ідеальних процесів у суспільній свідомості, всіх форм їх впливу на різні сфери життєдіяльності людей. Розкривається завдяки поняттям «суспільна свідомість», «ідеологія», «суспільна психологія», «духовна культура», «форми суспільної свідомості» тощо. Суспільне буття характеризує спільнісну реальність в її матеріальних й ідеальних, діяльних і комунікативних проявах як стосунків людей.

Духовно-культурна сфера є процесом духовного «виробництва», процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя – мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу "другого порядку". З цього приводу потрібно зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства.

Кожне суспільство в своєму розвитку грунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі та на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати. Суспільна свідомість, духовна сфера суспільства існує у формі певного спільного сукупного результату людської діяльності. Досвід міжлюдського спілкування, взаємин з природою, раціональних та чуттєвих способів освоєння світу відображається у суспільних формах свідомості, набуває об'єктивного, надіндивідуального характеру і може передаватися іншим людям, транслюватися від одного покоління до іншого. Саму людську історію можна представити як втілення, розгортання в часі і у зовнішньому середовищі духовного життя людства.

Суспільна свідомість – центральна категорія духовного життя, яка характеризує духовний бік культурно-історичного процесу, всього цілісного буття. Структура суспільної свідомості складається з: суспільна психологія й ідеологія, масова свідомість, індивідуальна і суспільна, буденна і теоретична. Суспільна думка.

Люди вступають у спілкування й сумісну діяльність як свідомі істоти, але що саме і як вони усвідомлюють – це далеко не те саме, щоб усвідомлювати загальні сумісні результати як теперішньої, так і всієї попередньої діяльності і спілкування. Тим більше, коли мова йде про передбачення.

Ідеологія – поняття, за допомогою якого традиційно позначається сукупність ідей, міфів, переказів, політичних гасел, програмних документів партій, філософських концепцій. Не будучи релігійною по суті, ідеологія виходить з певним чином пізнаної або "сконструйованої" реальності, орієнтована на людські практичні інтереси і має на меті маніпулювання і керування людьми шляхом впливу на їхню свідомість. У рамках ідеології (у контексті усвідомлення людьми власного відношення до дійсності, а також сутності соціальних проблем і конфліктів) утримуються мета і програми активної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну даних суспільних відносин.

Це вторинне духовне утворення, але не пасивне. Воно надає вираз значним завданням великих соціальних груп, регулює їх поведінку, закладає нові духовні горизонти. Але наукова ідеологія – явний нонсенс. Творці ідеології – ідеологи.

Суспільна психологія – це не безпосередній спосіб оцінки й усвідомлення в цілому значимості будь-чого для людської життєдіяльності (як у буденній свідомості). Суспільна психологія раціонально й стереотипно опосередкована у формах настрою, думки, почуття, переживання, поглядів. Її створює вся маса людей протягом тривалого часу (це не масова свідомість, а «народна»). Концентрується у суспільній думці.

Суспільна думка – у найбільш загальному значенні – це схвалення або несхвалення позицій, що привселюдно спостерігаються, і поводження, яке сприйняте визначеною частиною суспільства або суспільством у цілому. Суспільна думка являє собою оцінку значимості того, що відбувається. Протагор визначив цей соціальний феномен як «публічну думку» – думку більшості населення. Платон публічну думку вважав думкою аристократії. Згодом обидві ці позиції античності одержали свій розвиток у соціальній філософській думці. Прихильники першої лінії визначають суспільну думку як силу, з якою повинні рахуватися, як інструмент участі народу в управлінні державними справами. Прихильники другого напрямку стверджують, що думка пануючої еліти – ось сила, що впливає на населення і сприяє легалізації політичного панування еліти.

У 17-18 ст. поняття суспільної думки використовується для позначення колективних суджень поза сферою, підконтрольною урядові, які впливають на політичний процес прийняття рішень. Таке визначення стає особливо популярним унаслідок масштабних соціально-економічних і політичних змін. У середині 19 ст. найбільший інтерес у розвитку аналізу суспільної думки представляють роботи Тарда, зокрема "Суспільна думка і юрба", які фактично знаменують собою початок соціально-психологічного підходу в дослідженні суспільної думки. Серед сучасних соціально-філософських трактувань суспільної думки виділяють:

1) концепцію Лумана – заперечує наявність будь-якого суб'єкта суспільної думки. Центральним є поняття змісту і теми, пропонованої суспільству. Завдяки публічній доступності і гласності, суспільству одночасно пропонується цілий спектр тем, які й знаходяться в центр уваги процесу комунікації. Одночасна комунікація з декількома темами неможлива, тому з необхідністю вибирається тільки одна тема. Відповідно, в інтерпретацію вводиться поняття ступеня уваги, яка приділяється тій або іншій темі при здійсненні вибору. Отже головна тема комунікації і складає зміст суспільної думки. Тому не слід розглядати це поняття у співвіднесенні з більшістю населення або з окремими індивідами чи аристократією. Усі рівною мірою є його суб'єктами, хоча прихильники однієї думки відрізняються від прихильників іншої.

2) морально-нормативну концепцію суспільної думки Хабермаса, у якій це поняття розглядається в тісному взаємозв'язку з поняттями "права" і "політики". Суспільна думка – це інструмент у руках пануючого класу. Вона завжди є офіційною, тобто ототожнюється з тим, що представлено в засобах масової інформації;

3) концепцію суспільної думки Е. Ноель-Нойман, у якій, по-перше, варто розрізняти суспільну і повсякденну думку, які досить часто змішуються. По-друге, в основі суспільної думки лежать два джерела: безпосереднє спостереження за навколишнім (уловлювання, схвалення або несхвалення тих або інших дій); тематика суспільної думки, її «дух» – породження засобів масової комунікації. Саме цей формований настрій впливає на поводження й оцінки індивідів. Соціальний вимір суспільної думки – можливість безбоязно голосно висловити її перед громадськістю (відсутність феномену «спіралі мовчання»).

4) структурно-функціональну теорію суспільної думки, яка базується на несвідомому прагненні людей, що живуть у якомусь співтоваристві, прийти до загального судження, згоди. У відповідності з теорією Мертона, основна функція суспільної думки – це соціальний контроль.

Незважаючи на різноманітність концепцій суспільної думки, тривалу традицію її досліджень, це поняття усе ще залишаються предметом постійних дискусій.

Масова свідомість – термін в соціальній філософії для позначення шаблонної, деперсоналізованої свідомості рядових громадян розвинутого індустріального суспільства, що формується під тотальним впливом засобів масової інформації і стереотипів масової культури та життєвого досвіду людей, включених в однотипні структури практичної діяльності та маючих однакове місце в соціальній ієрархії. На відміну від «стадної» свідомості юрби, масова свідомість має складну структуру і є своєрідною підсвідомістю суспільства, яке акумулює великий шар неявних світоглядних моделей і сценаріїв поводження різного походження і спрямованості. Масова свідомість не тільки організує загальний предметно-практичний досвід, створюючи і транслюючи найбільш характерні зразки теоретичного світорозуміння, але служить також одним з факторів культурної динаміки. Різноманітність світоглядних моделей, форм практичного знання і стилів життя, властива масовій свідомості, відображає реальну поліфонію соціальної практики і здобуває особливе значення в перехідні періоди суспільного розвитку. Розпад звичної системи цінностей породжує стихійний пошук нових шляхів адаптації до динамічно-мінливої соціальної реальності. Природною підставою подібного пошуку стає масова свідомість, що оперує всім набором властивих їй альтернативних способів освоєння світу. Оформлення будь-якої культурної інновації співвідносить теоретичний пошук професіоналів із стихійними орієнтаціями масової свідомості.

Буденна свідомість. Невід’ємна складова свідомості, яка виконує функцію «виробництва ідеального» найбезпосереднішими учасниками суспільного життя при безпосередньому його відтворенні. Розподіл розумової і фізичної праці посилюють відстань між буденною й теоретичною свідомістю. «Ниці потяги до земних благ витісняють потяги до пізнання, смуток за істиною приглушується улесливим голосом брехні»; людина не гідна Бога, який її створив – з шкільного твору К. Маркса «Єднання віруючих з Христом за Євангелієм від Іоанна». Існує неймовірна кількість забобонів буденної свідомості.

Теоретична свідомість. Рівень суспільної свідомості, пов’язаний з розумовою цілеспрямованою діяльністю як специфічною працею. Теоретичні форми значно більш систематизовано, повніше та ґрунтовніше надають вираз соціальній реальності, сутнісне її поглиблюють. Студент-залізничник К. Хуман з Німеччини відкрив місто Пергам: завдяки теоретичній включеності – тепер це «ціла» реальність у суспільній свідомості.

Індивідуальна і суспільна свідомість. Індивідуальна – особлива форма буття суспільної свідомості: духовний світ окремої особи, що виражає й відображає суспільне буття в цілому через призму конкретних умов, життя, діяльності, спілкування, специфічність характеру, емоційність мислення й оцінювання даного індивіда. Їхній зміст принципово не відрізняється, але місткість вольового, емоційного, розумового охоплення буття, його континуум – різна. Суспільна свідомість реалізується виключно через живих конкретних індивідів, але не зводиться до їх суми. «Як про окрему людину не можна судити на підставі того, що вона про себе думає, також неможливо судити про епоху за її свідомістю» (Маркс). Джерело суспільної й індивідуальної свідомості єдине – Буття. Особа – приймач і передавач (що, скільки, яке і як), але й коротких і довгих хвиль різної потужності (масштаб особи, змістовна включеність у цілісне буття). Потенційність суспільної свідомості актуалізують окремі особи – точки на екрані суспільства, які в своїй одиничності осягають «все».

Форма суспільної свідомості – це спосіб побудови ідеальних моделей об’єктивованих форм мислення і почуття, здібних відтворювати особливості змісту і якості протікання універсальної життєдіяльності людей та вказувати на різні аспекти світовідношення й оцінювання світу. Що і як відображається і виражається. Кожна форма суспільної свідомості – особливий феномен соціуму, тому вони не можуть зводитися одна до одної, ототожнюватися, але їх не можна зовсім відривати чи протиставляти. Вони мають певну рухому субординацію і координацію, складаючи разом духовне життя. Універсальні форми суспільної свідомості:

політична свідомість – має об’єктивну логіку, відносно незалежну від накреслень партій, рухів, лідерів. На цій підставі відбувається «блокування» навіть неспоріднених за програмою партій. Визначальним є усвідомлення інтересів держави у цілому при всій небезпеці політизації бізнесу чи державності на шкоду суспільству. Корінь політичної культури – наскільки політична свідомість є справжнім виразом дійсних потреб й інтересів великих груп населення для його гуманістичного розвитку.

правова свідомість – певна система чи сукупність поглядів, ідей, норм, принципових засад, які виражають відношення великих груп людей чи всього населення до справедливості права, законності, правосуддя; уявлення про неправомірне, громадянські обов’язки і зобов’язання. Концентрується в правовій ідеології, юриспруденції, але широко виявляється в психологічних оцінках, у всій диспозиції поведінки особи у суспільстві.

моральна свідомість – соціально-всезагальна форма усвідомлення головного змісту міжлюдських стосунків, яка концентрується у багатовіковому досвіді традицій, норм, цінностей, принципів, стійких форм спілкування. Ідеально-духовний регулятор поза інституалізованої поведінки людей з позицій загальнолюдського Блага.

естетична свідомість – форма духовно-чуттєвого усвідомлення людського світовідношення як світо-переживання, у якому долається всього лише «дійсність» і сублімується чуттєвий пафос «людської дійсності» з точки зору краси чи потворності, величі чи ницості, трагізму чи комізму. Концентрований вираз знаходить у мистецтві – художньо-образному освоєнні світу.

релігійна свідомість – форма духовно-сакрального усвідомлення світу, у якій світовідношення, весь світогляд, ціннісна система спираються на віру в існування божественного Абсолюту, в особливий вимір буття. Така свідомість сформувала настанови на відповідний тип поведінки, на специфічні ритуалізовані дії та культову практику. Зміст релігійної віри також історично мінливий. Церква – релігійний інститут.

екологічна свідомість – форма усвідомлення єдності природи і суспільства, необхідності підтримання умов рівноваги у відношеннях людського суспільства і природного середовища. Підвалина екологічної культури в цілому.

Високо теоретичними формами суспільної свідомості є наука та філософія.

Таблиця 12