Матеріально-економічне життя і розвиток суспільства.

● споживання

● обміну

● розподілу

● виробництва суспільні

● власності ФОРМАЦІЇ

Ноосфера

спосіб виробничівласник

виробництвастосунки

+

Лінія часу

+ ─ + ─ + ─ + ─ +

+─

Глобалізація життя

─ --людина -- земля--під- --

продуктивні приємство

сили

предмет власності

предмети суб’єкт засоби

праці праці праці

речовий чинник

способу виробництва засоби виробництва

Економічне життя, як із-зовні регульоване і в певних межах універсалізоване господарювання, – явище цивілізації, коли об’єктом власності виступають уже не предмети, а засоби виробництва. Ось тоді навколо власності й зав’язується надзвичайно складний клубок суспільного виробництва, розподілу, обміну. мабуть лише від цього часу доцільно вести мову про спосіб матеріального виробництва як конкретну категорію, а не як про абстракцію передумов. Власність припускає момент публічно-правової обмеженості, тобто має на увазі цілий ряд соціальних обов’язків, які суспільство покладає на власника, оскільки не може терпіти явного зловживання власника своїм правом, що наносить шкоду інтересам суспільства, або невиконання лежачих на власникові обов’язків. При цьому держава може втручатися в права власника, може обмежити його свободу й навіть позбавити його цього права, наприклад при забрудненні навколишнього середовища.

3. Соціально-політична сфера суспільного життя.

Соціально-політична сфера життєдіяльності – це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів – форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин.

Соціальні інститути – це і певні установи, і сукупність норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію всього життя спільнот. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, науки, освіти, сім’ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).

Політична організація суспільства немислима поза Державою як політичним інститутом, як особливим інструментом влади – засобом її здійснення й організації. Політика є мистецтвом управляти через державу та її інститути. Всі державні структури є носіями державної влади, через їхню діяльність президенти, прем'єр-міністри, вищі державні посадові особи, судді, керівники місцевих органів влади тощо здійснюють політичну владу. Але система державної влади не є синонімом політичної системи. Політична система містить у собі різні установи, політичні партії, суспільні і релігійні організації, профспілки, групи тиску і т.д., які відіграють важливу роль у політичному процесі і впливають на функціонування державної системи. Багато що з цих установ формально не є політичними, наприклад, Церква, засоби масової інформації. Тим часом особи, які очолюють ці установи, володіють достатньою владою, щоб впливати на політику.

Владність – центральна категорія політико-правового життя суспільства. З нею пов’язано багато проблем суспільного життя: влада і держава, легальність і легітимність влади, засоби і необхідність зосередження влади, узурпація влади (що означає вираз «захопити владу» в державі, спільноті, на кораблі тощо?). Ще тяжче проблема жорстких структур соціуму: політичний режим, диктатура, чужоземне правління. Нелегке завдання – розподіл влади: рівновага, противаги й переваги. Спеціально це вивчає політологія.

Влада – у класичних філософських концепціях – особливе відношення між людьми, здатність здійснювати свою волю. Традиція інтерпретації влади у термінах волі (суб'єктивної або колективної) і дихотомії «господар – раб» походить від Платона й Аристотеля. Переборюючи сакральні уявлення про владу, що домінували в середньовіччі, Макіавеллі висунув ідею про світський характер влади, необхідної для стримування егоїстичної природи людини й обумовленої тактичними розуміннями у відносинах «государ – піддані». У доктрині європейського лібералізму (Локк, Гоббс) знайшли свій розвиток раціоналістичні погляди на природу, джерела і функції влади. Роботи Маркса і Енгельса змістили акценти на дослідження політичної влади, заснованої на класових антагонізмах і обумовленої в кінцевому рахунку матеріально-виробничими відносинами.

Проблема влади була систематично проаналізована в соціології М. Вебера, який ввів поняття легітимності панування, виділив легальний, традиційний, харизматичний види, а також особистісний і формально-раціональний типи влади. В даний час при аналізі влади прийнято розглядати як її види: політичну, економічну, державну, сімейну, враховувати різні її форми (панування, управління, керування, організація, контроль) і методи (авторитет, право, насильство).

Право – багатоаспектне поняття. Кант визначав його як сукупність умов, при яких сваволя одного може бути погоджена зі сваволею іншого по загальному для них правилу свободи. Таким чином, право можна визначати як норму свободи. Існує безліч наукових напрямків, що формують уявлення про право: теорія природного права; історична школа права; психологічна теорія; матеріалістична теорія; нормативістський напрямок. У літературі, виходячи з множинності поглядів на право, називають такі основні його ознаки: 1) це система правил поведінки людей, що встановлюється або санкціонується державою; 2) у силу загальнообов'язкового характеру, його застосування і реалізація при необхідності забезпечується державним примусом: для цих цілей може бути використаний спеціальний апарат (поліція, суд, армія). З цієї ж причини право відрізняється від інших соціальних норм – моралі, звичаїв, релігії; 3) право виражається в офіційній формі (має свої джерела, наприклад, закони). Буває, що «трясуться руки у правосуддя», а «закон як дишло». Центральною категорією правової системи суспільства є законність.

Держава. Основні проблеми: виникнення, сутність, ознаки, функції, історичні типи, форми державного устрою і державного правління. Важливим є врахування політичного типу суспільства і вирішення питання що чому служить: держава людям, чи люди державі?

Ознаки держави: 1) публічна влада (чиновники, обранці народу, силові та каральні органи, розшук і слідство). Законодавча, виконавча, судова. Тюрми. 2) територіально-адміністративне управління. Адміністративне районування. Географічні й етно-географічні регулятори поділу. Діаспорні питання. Митниці й прикордонники. Прикордонні сварки. 3) правові повноваження й можливості. 4) суверенітет. 5) державна податкова система. Від данини до бухгалтерій.

Держава – основний інститут політичної системи, наділений вищою законодавчою владою, тобто правом встановлювати і регламентувати соціальні норми і правила громадського життя в межах визначеної територіальної цілісності і використовувати легітимні методи примусу для їхнього дотримання стосовно всіх членів суспільства. Три форми влади називав Полібій (210-122): Царство – потяг до монархії. Аристократія – потяг до олігархії (від відбірних до небагатьох багатих). Демократія – потяг до охлократії (натовпу, юрби). Синтез влад – республіка (консули+сенат+коміції). Коловорот історії як і коловорот влади – це також його ідея.

Три принципи державного правління називав Сима Цянь (145-86): Прямодушність – до дикунської простоти. Шанування – інстинкт поваги, культи. Культура – всілякі норми суспільного життя. Правила, церемонії, ритуал. Навіть і сама влада страждала від культури: це вело до прямодушності, влада циклічно змінювалась (коловорот в принципі).

Держава є основним джерелом політичної влади і використовує її від імені всього суспільства. Основна відмінність її від інших політичних інститутів полягає в тім, що, володіючи верховним правом на законодавчу владу, вона підкоряє своїм політичним інтересам діяльність усіх державних політичних установ і проводить через них свою політику. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову є основним принципом організації політичної влади в більшості сучасних демократичних держав. Кожна галузь влади діє в строго визначеному правовому полі, не допускаючи перевищення повноважень і вторгнення в сферу діяльності іншої. При цьому, кожна галузь державної влади має самостійність і не допускає якого б то не було прямого або непрямого втручання з боку високопоставлених державних чиновників.

Уряд є найважливішим елементом державної системи влади і має повноту виконавчої влади. Він виступає від імені держави, а його рішення є обов'язковими для виконання всіма державними політичними інститутами, установами і людьми. Однак влада уряду далеко не безмежна, він несе відповідальність за свою діяльність перед главою виконавчої влади (Президент або Прем'єр-Міністр), який у свою чергу діє на підставі Конституції і законів, прийнятих до виконання вищим органом законодавчої влади (Парламент, Національна Асамблея, Рада або Дума).

Іншим важливим елементом держави є адміністративна система, у яку входять різні організації (міністерства, відомства, держкомітети, державні установи й ін.), а також державні організації, що володіють відносною незалежністю: державні підприємства, центральні банки, органи контролю, головною задачею яких є управління економічною, соціальною і культурною сферами діяльності. Зростання ролі управлінських структур характерно в даний час для різних типів держави, а відносини, що складаються між їхніми керівниками й урядом або суспільством, надзвичайно важливі для суспільства.

Для збереження державного ладу, підтримки суспільного порядку, захисту прав громадян, вирішення трудових суперечок, охорони зовнішніх кордонів тощо державі необхідні відповідні органи: армія, поліція, служби державної безпеки і розвідки, а також органи правосуддя (суди, прокуратура і юстиція). Не випадково в різних теоріях основним проявом державної влади є право прийняття законів і використання легітимного примусу як засобу для їхнього дотримання.

Держава незримо присутня усюди, а її вплив на цивільне життя суспільства виявляється в різних формах. Вона. може дозволяти (індивідуальне будівництво, забудову території, полювання і т.д.), регламентувати обов’язки (засновуючи правила дорожнього руху, збереження і використання зброї), забороняти діяльність (екстремістських, фашистських й інших організацій, поширення наркотиків, порнографії тощо), виступати арбітром останньої інстанції при вирішенні різних суперечок аж до права на помилування, нарешті, карати за недотримання певних правил суспільного життя, за різні види карних злочинів.

Найважливішим елементом держави є місцеві органи державної влади, функції і повноваження яких варіюються в різних соціальних системах. У сучасних державах місцеві органи влади не просто реалізують державну політику на місцях, а мають відому самостійність у вирішенні соціально-політичних проблем, формують місцеві бюджети, приймають рішення про благоустрій територій, займаються проблемами освіти, перенавчання і працевлаштування населення, фінансують розвиток соціальної і культурної сфери, здійснюють різні види соціальної допомоги.

Функції державної влади. Традиційно найважливішими функціями державної влади є функції охорони суспільно-політичного ладу, підтримки правопорядку, дотримання законів. Однак у даний час в індустріально розвинутих країнах функції держави істотно збільшилися в зв'язку зі зростанням її ролі в економіці й соціальній сфері. Збільшення державних функцій пов’язано з прагненням забезпечити стабільний розвиток економіки й уникнути соціальних конфліктів, здатних дестабілізувати соціально-економічну систему: ріст безробіття, збільшення державних витрат, інфляційні процеси тощо). Держава активно діє в соціальній сфері, фінансує освіту, охорону здоров'я, науку і культуру, проводить політику зі скорочення рівня безробіття, допомагає малозабезпеченим шарам населення, визначає характер взаємин між роботодавцями і найманими робітниками.

Втручання держави в економіку може бути як прямим (розробка стратегічних цілей розвитку, контроль за їх здійсненням), так і непрямим (координація розробки і здійснення основних напрямків розвитку, лишаючи за приватними підприємствами право самим розробляти стратегію економічного розвитку і методи її реалізації). Держава безпосередньо впливає на розвиток економіки шляхом визначення податків, контролю фінансової сфери і введення митних виплат. Таке втручання в економіку дозволяє не допустити високих темпів інфляції, уникнути дефіциту бюджету і негативного сальдо торгівлі з іншими країнами. Успішне виконання цих завдань дозволяє забезпечити стабільний розвиток суспільства й ефективно вирішувати соціальні проблеми.

Держава з’явилася в певному типі суспільства і, піднявшись над ним як самостійна сила, відбила в собі прагнення людей до створення такого органу публічної влади, який обмежив би одноособову владу вождя і сприяв би примиренню інтересів усіх шарів суспільства. З розкладанням родового ладу для охорони прав власності, регулювання взаємин між людьми і захисту від зовнішніх ворогів треба було створити такий орган, що з добровільної згоди усіх вершив правосуддя і захищав права кожної людини. Такою силою стала держава. Оскільки вона є продуктом історичного розвитку суспільства, то на ній, природно, лежить відбиток характерних національних і культурних рис народу, його традицій, звичаїв і цивільних норм, що відбиваються у моралі, праві, політичних поглядах. «Держава є такою, якою ми її заслуговуємо».

Сучасна держава виконує цілий ряд різноманітних функцій:

• захисту існуючого державного ладу; контролю за дотриманням прав і обов’язків, законодавства.

• підтримки в суспільстві стабільності й порядку; утримання в покорі населення.

• запобігання й усунення соціально-небезпечних конфліктів;

• регулювання економіки; податково-фіскальна.

• проведення внутрішньої політики у всіх її аспектах – соціальної, культурної, наукової, освітньої, національної, екологічної й т.д.

• захисту інтересів держави на міжнародній арені; культурний обмін.

• оборони країни, держбезпеки, розвідки й ін.

Типи державного правління. У залежності від механізму здійснення влади її суб'єктом, виділяють такі типи: монархія і республіка, засновані – відповідно – на механізмі спадкування влади і механізмі легітимних виборчих процедур. Монархія припускає зосередження всієї влади в руках однієї людини, яка представляє правлячу династію, причому влада, як правило, передається в спадщину. Республіканське правління означає визнання суверенного права на владу за народом, за обраними ним представницькими органами.

Питання про те, яка форма правління краще, є багато в чому риторичним. Досвід сучасної Європи показує, що багато розвинених і політично стабільних країн є монархіями. Американський дослідник С. Ліпсет звертає увагу на медіативну, тобто примирну роль монархії стосовно всіх шарів сучасного суспільства. «У тих же країнах, де в результаті революції монархія була скинута й упорядковане правонаступництво виявилося порушеним, республіканські режими, що прийшли на зміну монархії, виявилися нездатними знайти законність в очах всіх важливих верств населення аж до п'ятого післяреволюційного покоління або того пізніше». Іншими словами, монарх виконує роль морального арбітру, виступає в очах підданих гарантом національних інтересів. У той же час у ряді країн республіканська форма державного правління функціонує досить успішно. Форма державного правління пов'язана з характером здійснення державної влади.

Форми державного устрою. Питання про державний устрій зв'язане насамперед з розподілом законодавчої влади між центром і периферією: якщо законодавчі функції цілком належать центру (однорідна), держава вважається унітарною, але якщо територіальні одиниці вправі приймати свої закони, держава є федеративною. Федерація дозволяє перебороти протиріччя між прагненням центру до панування, а територіальних одиниць – до сепаратизму. Конфедерація – державно-правове об’єднання. Часто ці форми залежать від способу вирішення національного питання.

За критерієм політичного режиму держави можуть бути або демократичними, або авторитарними. Під політичним режимом звичайно розуміється міра суворості засобів і методів здійснення державної влади. Виділяють і такі політичні режими: тоталітаризм, авторитаризм, лібералізм і демократизм.. Особливий інтерес представляють сьогодні тоталітаризм і демократія.

При демократичній формі політичного устрою формування органів державної влади відбувається на основі загального виборчого права. Участь громадян у політичному житті може бути прямою, наприклад, участь у референдумі, коли державне рішення приймається з урахуванням думки громадян країни, або непрямою – вибори Президента, представників у вищі і місцеві органи влади. Демократична держава забезпечує реальна рівність громадян перед законом, що несуть відповідальність за свої дії незалежно від соціального стану. Громадяни користуються повнотою цивільних прав і свобод, конституційно закріплених і гарантованих. Найважливішими з них є право на вільне вираження політичних поглядів, право на об'єднання в політичні партії, право вибору місця проживання, свобода слова, друку і віросповідання. Основним принципом здійснення влади є поділ влади, що перешкоджає зловживаннями владою однієї з них.

В авторитарній державі, незважаючи на формальне визнання за індивідом цивільних прав і свобод, вони не дотримуються й ущемляються, що не забезпечує реальної рівності людей перед законом. Уся система державної влади знаходиться під контролем політичної партії або глави держави, діяльність яких виведена за рамки права. Сконцентрована в їхніх руках державна влада настільки велика, що всі державні структури діють відповідно до прийнятих ними рішень, навіть якщо ці рішення суперечать логіці права. Авторитарна держава придушує інакомислення, свободу слова і друку, обмежує права особистості на вибір місця проживання, переслідує за політичні переконання, забороняє діяльність опозиційних партій тощо.

У 20 ст. з’явилася нова форма авторитарної влади – тоталітаризм (фашизм і більшовизм). Уперше феномен тоталітарної влади був досліджений X. Арендт у її фундаментальній праці «Походження тоталітаризму». Основна відмінність авторитарної держави від тоталітарної полягає в тім, що перша істотно обмежує свободу особи, тоді як остання не допускає її взагалі. Арендт тоталітарними називає нацистський режим у Німеччині і комуністичний у Радянському Союзі епохи сталінізму. Тоталітаризм – державний лад, відмінною рисою якого є контроль над всіма сторонами життя суспільства - політичної, економічної і духовної. Без уваги не залишаються навіть думки громадян, про що свідчить поява явища «інакомислячих». Тоталітаризм – деспотизм XX століття. Жорстокі режими були й раніше, але тоталітаризм - явище відносно нове, адже повний контроль над громадянами став можливий тільки з появою таких засобів масової комунікації, як преса, радіо й телебачення. Тоталітарний політичний режим ставить окремого індивіда в більш безправне положення, ніж в умовах східної деспотії; він залишається наче один на один з державною машиною й підкоряється їй.