Сфери буття

ПРИРОДАС О Ц І У М ДУХ, мислення

Натурфілософія Соціальна філософія Філософія духу,мислення

Ж И Т Т Я
БІОЛОГІЧНЕ	СОЦІАЛЬНЕ	ДУХОВНЕ

Сфери соціального життя:

ІІ. Політичне, правове

. Політичне, правове

ІІІ. Життя соціальних спільнот

ІІІ. Життя соціальних спільнот

IV. Духовне життя суспільства (аспект

суспільної свідомості)

І. Матеріальне, економічне

Матеріальне, економічне

2.Матеріальне буття людини і сфера економічного життя суспільства.

Матеріальне буття людини найтісніше пов’язане з природним буттям. Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Розглянемо філософський аспект співвідношення, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи. Сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв’язання соціально-екологічних проблем розглянемо в іншій темі курсу.

Що являє собою природа? Це поняття в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому сенсі слово природа охоплює суспільство і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа — це частина світу, яка протистоїть суспільству і взаємодіє з ним. Саме під таким кутом зору ми будемо розглядати проблему взаємодії суспільства і природи. Поняття суспільство будемо розглядати як сукупність форм сумісної діяльності людей і як систему, яка охоплює всю сукупність умов життєдіяльності людей та їх відносини між собою і з природою.

Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми її руху. На певному етапі еволюції нашої планети з’являється органічна матерія та біологічна форма руху, на основі якої і виникла більш висока форма руху — соціальна. Виникнення життя на Землі є результатом саморуху і розвитку матерії.. Це стало можливим завдяки тому, що наша планета перебуває на найбільшій оптимальній відстані від Сонця. З виникненням життя сформувалась частина планети, яку називають біосферою – сферою взаємодії живої і неживої матерії.

Багато таємничого і загадкового є в історії розвитку життя на Землі, але незаперечним є те, що людина є частиною природи. Природа є необхідною умовою життя суспільства, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, середовищем його існування. Єдність суспільства і природи обумовлює процес матеріального виробництва. Отже, історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії природи й історії суспільства є моментом єдності їх самих. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію досуспільної природи та історію природи, яка увійшла в сферу діяльності людини. Разом з тим – історія суспільства не обмежується лише сучасною історією, вона охоплює також весь шлях становлення суспільства Відзначаючи взаємозв’язок людини, суспільства і природи, зауважимо, що вони не тотожні, вони – специфічні утворення світу. Природа і суспільство – дві різноякісні складові середовища, в якому ми живемо. Та все ж людина – не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує і для самої себе.

Природа й суспільство в тісному взаємозв’язку утворюють систему "суспільство — природа", яка функціонує відтоді, відколи з’явилася людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи і яка передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система може зберігати лише при одночасному цілеспрямованому розвитку обох підсистем, їхній коеволюції.

Щоб розумно дослідити матеріальну систему "суспільство — природа", необхідно враховувати всю сукупність зв’язків, взаємовпливів і взаємовідносин, які утворилися й існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються найрізноманітніші процеси з неорганічними й органічними речовинами; внаслідок чого з’явились різноманітні форми життя, вищою з яких і є людське суспільство. З появою людини в історії біосфери розпочався новий період. Об'єднавшись у групи, роди і племена, застосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до її умов. Коли біологічні механізми пристосування виявлялись недостатніми, включалися соціальні механізми, тобто людина змінювала природу у відповідності зі своїми потребами. В системі "суспільство — природа" з’явилася нова і своєрідна рушійна сила — антропогенний чинник..

Система "суспільство — природа" складна і в структурному відношенні: необхідно брати до уваги не тільки різноманітні зв'язки і взаємодії між її елементами, а й вплив одного типу взаємодії на інший. Так, у суспільстві можна виділити різні взаємодії, які впливають на стійкість цієї системи. Суперечності між суспільством і природою зумовлені двояким ставленням людини до природи. По-перше, людина є частиною природи і не тільки біологічною, а й соціальною істотою. По-друге, людина протистоїть природному середовищу і відповідно до своїх потреб змінює його. А тому в системі суспільних відносин людина виступає і як елемент продуктивних сил, і як сила природи. Однією з небезпечних суперечностей у системі «суспільство — природа» є можливість безмежного розвитку потреб суспільства і обмежених можливостей біосфери. В процесі екологічної взаємодії суспільства і природи завжди виникають і будуть виникати протиріччя, які потребують нових підходів та нових способів їх вирішення.

Сфера взаємодії суспільства і природи у сучасній науковій літературі ще не має однозначної назви. Деякі автори називають її техносферою, інші — біотехносферою, дехто антропосферою чи соціосферою. Трапляються й інші назви, в тім числі антропосоціотехносфера. Найбільш адекватно сутність сфери взаємодії суспільства і природи передає термін соціосфера. В ньому за основу береться визначальна якість і чинник соціоприродної сфери — «соціум» – і він співзвучний з терміном «біосфера». Техносфера і антропосфера є підсистемами соціосфери. Антропосфера — це люди, людство, провідна підсистема соціосфери.

Всю історію взаємодії суспільства і природи можна поділити на кілька періодів і етапів. У науковій літературі зустрічаються різні підходи до періодизації історії цієї взаємодії, обумовлені складністю системи "суспільство — природа" і її взаємодіючих сторін. Основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, тому частина науковців розрізняє етапи взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів. Виділяють три найважливіші етапи взаємодії суспільства і природи:

Перший — ручного, інструментального, виробництва – характеризується тим, що виробництво функціонує на природній енергетичній основі. Живі двигуни. Розрізняють два періоди за способом здобування засобів існування: привласнення та відтворення (аграрний). Початок індустріальної цивілізації пов’язаний з певним рівнем розвитку ремесла, зростанням його ролі у суспільному житті землеробів і скотарів.

Другий — машинного виробництва – пов’язується з промисловою революцією XVIII—XIX ст., тобто з переходом до штучного виробництва енергії. Машини – двигуни. Індустріальне промислове виробництво.

Третій — автоматизованого виробництва – спирається на науково-технічний прогрес. Подолання внутрішніх обмежень у зростанні потоків речовини і енергії у розвитку виробництва призвело до значного розширення масштабів впливу суспільства на природу. Але з’явилося нове, зовнішнє обмеження — обмеження можливостей біосфери забезпечувати масштаби і темпи суспільного розвитку. Звідси постала необхідність досягнення нової якості соціосфери – ноосфери.

Ноосфера включає геосферу, біосферу і сферу людської діяльності, завдяки якій підтримується рівновага самої природи, значно порушеної сьогодні втручанням в генофонд рослин, тварин і самої людини; впливом на зміну клімату, напрямку руху річок, рівня води у світовому океані; забрудненням атмосфери і води та грунтів шкідливими речовинами, радіоактивним опроміненням тощо. Тобто, людство сьогодні так впливає на біосферу своєю діяльністю, що сама собою без участі розуму, без цілеспрямованих і послідовних зусиль з його боку рівновага у цій сфері не може вже підтримуватись. Нинішня антропогенна діяльність людства може порушити той стан біосфери, який дає змогу людям взагалі жити. Людство, аби забезпечити умови свого існування, зобов’язане прораховувати і передбачати наслідки своїх дій, свого впливу як на природу, навколишнє середовище, так і на свою власну природу. Подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом людини, або цивілізація зникне з її поверхні…

Повернемося до характеристики економічної сфери суспільного життя. Економічна сфера суспільного життя не є початковим базисом (таким є матеріальне життя в цілому, є – що і як виробляє людина для підтримки свого життя, спосіб матеріального виробництва загалом), але з певного часу вона дійсно стає вирішальним чинником цивілізації, суспільної консолідації людства як цілого й окремих політичних націй. Розвиток лише економічної сфери суспільного життя за рахунок інших його сфер не покращує якість цілісного буття людини.

Головною категорією економічного життя є “спосіб матеріального виробництва” (що і як сумісно виробляють люди). Що і як з техніко-технологічного боку – це виробничі (продуктивні) сили суспільства; соціальною їхньою формою є виробничі стосунки. Це дві суперечливі сторони способу матеріального виробництва. Внутрішнє протиріччя виробничих відносин і продуктивних сил є джерелом економічного розвитку суспільства. Позитивною стороною протиріччя є виробничі стосунки, негативною (постійним запереченням того, що є) – продуктивні сили. Вони знаходяться у відношенні двох протилежностей, кожне з яких утверджує і водночас, в тому ж відношенні заперечує іншу.

Отже – це діалектичне протиріччя, яке є джерелом історичного розвитку матеріального і суспільного життя в цілому. На певному етапі кількісні зміни продуктивних сил приводять до якісного стрибка, до докорінних змін матеріального виробництва, які руйнують відносну сталість виробничих стосунків. Ця руйнація є базою соціальних революцій, які призводять до нової форми суспільного життя (нової формації).

На рисунку 11 показано як запереченням попередньої суспільно-економічної формації утверджується наступна. Кожне таке заперечення – це соціальна революція. Змінюються предмет і тип власності, тип власника, характер праці та виробничих стосунків.

Власність – це центральна категорія економічного життя суспільства. Проблема розподілу власності у суспільстві є соціально найболючішою. Власність – це стосунки людей з приводу речей, а не самі ці речі. Як економічна категорія вона аналізується через виробництво матеріальних благ та стосунки, що виникають стосовно його та поза ним: споживання,обміну, розподілу, власне виробництва. Як юридична категорія вона аналізується в юридично закріплених нормами законів відносинах людей стосовно речей: володіння, користування, розпорядження.

Майнові відносини регулюються також звичаями, мораллю, релігійно, правилами справедливості. Особливе значення може мати пріоритет. Власність – універсальна космічна, а не лише суто життєва людська властивість. Не можна полишити людину як персональність прав власності, передавши права всіх і кожного певній групі чи анонімним органам. За цими правами стоїть право жити, а отже володіти речовим світом. За своєю суттю крупна власність не буває приватною, але суспільна форма її регуляції може здійснюватися і через приватних осіб. Суспільна власність ще абстрактніша, ніж приватна. Власність може бути людською, але в умовах їх спілкування. У тварин також є своя мітка територій («володінь»). Але треба ще вміти й відстоювати їх силою і спритністю.

Присвоєння природного – це дуже складні стосунки людей з приводу речей. Воно характеризується не лише власністю, але й вартістю. Природа не знає вартості, тим більше ціни. Вона безцінна. Речі – не власність, а лише об’єкт власності, предметний світ, а не людські відношення. Соціальна форма присвоєння речей надзвичайно різноманітна й історично мінлива. Радикально на форми власності вплинула держава та її правовий інститут. Економічні стосунки у східних деспотіях і західні феодальні стосунки не схожі.

РИСУНОК 11