Видова різноманітність буття.

Структура буття та місце в ній людини подані в наочно-графічній схемі. Людиновимірна визначеність буття й привела філософів до розгляду антропології як онтології, до розуміння “себетворності“ людського буття. Ми маємо5 видів буття:власне людське, природно-предметне, соціально-предметне; індивідуально-ідеальне, означено-ідеальне (в 3 питанні).

Можна виділити й типи людського буття у світі:чуттєво-предметне – ідеальне; індивідуальне (особистісне чи „натуральне”) – соціальне („безособове”, інтерсуб’єктивне: суспільно-громадське або соціально-інституалізоване, соціокультурне).

Способи й засоби людського буття у світі.

Найзагальніші моменти культурного способу (зі своїми засобами ) людського буття у світі– діяльність і спілкування. Вони значно різняться в залежності від форми відношення до предметного світу, від практичного, теоретичного або духовно-практичного (світоглядного) його осягнення. Основна відмінність їх – різниця між предметним перетворенням і спогляданням. Інколи виділяють три моменти: діяльність, споглядання і спілкування.

Діяльність – один з найважливіших атрибутів буття людини, зв'язана з цілеспрямованою зміною зовнішнього світу, самої людини. Саме через діяльність розкривається сутність людини. У залежності від потреб людей діяльність традиційно підрозділяється на: 1) матеріальну (задоволення первинних потреб людини: у їжі, одязі, знаряддях праці через зміну зовнішньої природи); 2) суспільно-політичну (різні форми впливу на суспільні відносини, організацію громадського життя); 3) духовну (в області науки, мистецтва, релігії тощо). Усі форми людської діяльності історичні. Вони зазнають впливу від поділу праці. Унаслідок соціокультурних ускладнень, діяльність у суспільстві є системою, елементами якої є: люди, їхні потреби й інтереси, предмет, мотиви, мета, засоби праці і форми її здійснення. Кожна діяльність вимагає спеціальної підготовки, досвіду, компетентності. Висока динаміка цивілізаційних процесів зв'язана з проблемою співвідношення традиційного і новаційного в їх програмах. Гармонійне співвідношення різних компонентів в індустріально-міській культурі західного типу сприяє відносній стабільності громадського життя в порівнянні з культурами традиційного світу.

Опредметнення і розпредметнення– поняття, що оформилися на перетині класичного німецького трансценденталізму і традиційного марксизму і служили розгляду процесів об'єктивації людських можливостей тіла і духу в природу й історію і навпаки – суб'єктивації природи й історії в людині. Концепція опредметнення і розпредметнення чудово описувала й фетишизацію уречевлення – придбання відносин між людьми видимості відносин між речами.

Марксистська концепція опредметнення і розпредметнення виявилася цікавою насамперед як діалектика "діяльнісних здібностей" суб'єктів. Тут стало класичним: 1)...розуміння опредметненняяк переходу в предмет і втілення в ньому людської здатності. Це власне і робить предмет соціокультурним феноменом (через зняття схеми з діяльності та втілення її в культурній формі, знаками оформленій і ціннісне навантаженій). Таке розуміння спрямовує на схоплювання ціннісно-сенсових характеристик об'єкту. 2)розуміння розпредметненняяк перетворення соціокультурної компоненти «сутності» предмета у надбання людини. Результатом цього є розвиток людських здібностей засвоєння і критичного переосмислення соціокультурного досвіду).

Опредметнення й розпредметнення суттєво переосмислені у феноменології Гуссерля, де домінує установка свідомості не на предмет, а на мислення і дію, з метою виявлення обріїв значення, ейдосів, способів конституювання значень, процедур типізації тощо. У теорії Жана Піаже оформилася концепція інтеріоризації як формування внутрішнього плану свідомості.