10.2. Буття людини у світі. Місце людини у структурі буття.

„Новітня онтологія” має справу лише з людиномірною визначеністю буття, але вже не в силах теоретично утримувати універсальність людського буття у світі. Що ж таке людина, названа колись софістом Протагором „мірою речей”?

Людина –– фундаментальна категорія філософії, що є значним центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини полягає в неможливості однозначного підведення її під будь-яке більш широке родове поняття (природа, Бог, суспільство тощо), оскільки вона завжди водночас мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію її окремих сутнісних характеристик, але через осмислення її способу буття у «людському світі», де "людина у певному сенсі – це все" (Шелер).

В історії філософії людина традиційно розумілася в єдності таких її основних модусів як тіло, душа і дух. При цьому тіло виступало одночасно як елемент природи (в образі мікрокосму, механізму і організму), і як власне людське тіло, обумовлене не тільки його біологічними особливостями, але і через особливий спектр таких винятково людських почуттів і станів, як сором, сміх, плач тощо. Душа також розумілася в двох основних ракурсах: 1. як життєвий центр тіла, "подих" ("прана", "псюхе") – сила, яка, будучи сама безсмертною, окреслює термін тілесного існування; 2. як екзистенціальний початок, що індивідуалізує людину в суспільстві й описується у філософії через проблеми свободи волі, свободи, творчості, гри. Дух втілює в собі фундаментальну сутнісну ідею "людяності" як такої, де видова особливість людини пов'язувалася переважно з властивостями розумності ("розумна тварина") і соціальності ("політична тварина").

Поняття духу відбиває не тільки феномен "духовності" як інтегративний початок культури і суспільства, але й особистісні характеристики окремої людини, де особисте характеризується через індивідуальне втілення соціально-значимих якостей, переломлених у фокусі "Я", самосвідомості. Виділення тіла, душі та духу далеко не розкриває всіх сутнісних особливостей людини. Конкретна людина – це практично завжди виключення з загального правила, унікальна цілісність, де в індивідуальному особистісному досвіді досить важко диференціювати тілесний, душевний і духовний рівні. Обґрунтування творчого статусу людини пов'язано переважно з романтизмом і німецькою класикою. Романтики підкреслили ірраціональну природу свободи, завдяки якій людський геній досягає вершин натхнення і творчості. Німецька класична філософія через ідею трансцендентального суб'єкта обґрунтувала світотворчі можливості людського розуму (Кант, Фіхте), культурно-історичний масштаб людської свідомості (Гегель), можливості чуттєвості у створенні справжніх людських зв'язків і стосунків (Фейєрбах).

Для некласичної філософії другої половини 19 - 20 ст. характерна своєрідна антропологічна переорієнтація, пов'язана з усвідомленням кризового стану людського існування, виявленням його онтологічної бездомності та невкоріненності; з визнанням творчих можливостей людини з одночасним розумінням неминучих обмеженості й руйнівності її домагань. Для екзистенціального підходу в сучасній філософії характерна актуалізація індивідуальності людського існування в його принциповій автономії від будь-яких загальних законів і схем поводження.. Абсолютна унікальність і дійсність людського буття знаходиться тут у ситуації екзистенціальної свободи, що водночас і відштовхує людину від світу знеособленого сущого і відкриває їй щирі, інтимні змісти буття.

Соціологізаторський підхід (марксизм, функціональний структуралізм) орієнтований на розгляд людини у контексті широких соціальних зв'язків, продуктом яких її він і уважає. Кредо цього напрямку можна виразити фразою Маркса: «Сутність людини не є абстракцією, притаманною окремому індивідові, а у своїй дійсності вона є ансамблем усіх тих суспільних відносин, у які вступають люди в процесі їх сумісної життєдіяльності». Це також однобічний підхід. Марксизм розглядає людину як суб'єкта історично: в процесі предметно-практичної діяльності вона перетворює природу і себе саму.

Структуралістські концепції аналізують людину в контексті фундаментальних соціальних структур (політичних, ідеологічних, семантичних), окремим елементом і функцією яких вона виступає, ніяким чином не претендуючи на їхню можливу трансформацію. Сучасна філософська ситуація характеризується кризою традиційної проблеми людини, що обумовлено визнанням неможливості створення цілісної її моделі, здатної синтезувати основні філософські і наукові досягнення. Показово, що розчарування в конструктивних можливостях філософії здійснюється на тлі досить бурхливого розвитку прикладних наук про людину (психології, соціології, культурології, етнографії, лінгвістики тощо). З іншого боку, одним з гасел філософії постмодерну стала ідея "смерті суб'єкта", розчинення людини у вітальних, технічних, семантичних процесах. Разом з тим важко припустити існування філософії без її центральної проблеми, якою є й буде проблема людини, її творчості й самотворення.