10.3. Ідеальне та матеріальне буття.

Матеріальне й ідеальне буття знаходяться у нерозривній єдності, хоча саме як протилежності. Чуттєво-матеріальне предметне буття виявляє себе у двох формах: природній і соціальній. Діалектика взаємозв’язку ідеального та матеріального буття не може осягатися поза її суб’єктивним чинником. “Матерія” як буття (зміст її динамічної об’єктивної реальності) знаходить вираз лише у суб’єктивній формі ідеального (людському мисленні, де вона стає вузловим поняттям, категорією). Мова не йде про їхню тотожність, а лише про їх ізоморфність. Дух, свідомість, психічне є, мають буття, ідеальне буття. І це відкрило шлях до збігу суб’єктивності онтології з онтологізацією суб’єктивності. Антропологія стає онтологією!

Ідеальне – філософське поняття, сенс якого оформляється в опозиції "ідеальне – матеріальне". В ідеалізмі мислиться у якості категорії для фіксації специфічної субстанції – субстанції духу, самодостатньої реальності поза простором і часом. У межах традиції матеріалізму трактується як специфічний спосіб буття об'єкта (або його фіксації), який знаходить вираз в психічному світі і життєдіяльності суб'єкта.

Проблема "ідеального” стала актуальною й очевидною з ряду причин. Основою виступив стабільний дослідницький інтерес до знання, а через нього – до людини. В об'єктивістському (науковому) підході до свідомості переважає констатація зв'язків розумової активності зі спеціалізованим нейродинамічним процесом у мозку (фізіологія вищої нервової діяльності). Тут ідеальне інтерпретується як інформація, як стан свідомості окремої особистості, як суб'єктивно пережиті людиною матеріальні стани його власного мозку. Булигін А.В. розглядав (природничо-науковий аналіз проблеми) ідеальне як продукт кодування й декодування сенсорної інформації – надлишку чуттєвої діяльності.

У культурологічному аспекті субстратом ідеального є також матеріалізована (здійснена) різноманітність ідей, творчих задумів, сама жива мова та інші знакові системи. У цьому підході акцент ставиться на діяльнісній, суспільній природі свідомості. Хоча не варто вважати ідеальне генетичним продуктом і формою людської праці, цілеспрямованого перетворення природного матеріалу і суспільних відносин, однак не слід відкидати надзвичайно важливу їхню роль у розвитку ідеального. Сучасне довкілля людина придбала у 20 сторіччі зовсім в іншій якості, в іншому стані, ніж до цього етапу її діяльної активності. Це вже не стільки природна система, скільки пронизане ідеєю, творчістю середовище, у рамках якого ідеальне відіграє істотну роль.

В системі культури ідеальне отримало інтерсуб’єктивне значення (незалежне від кожного окремого індивідуального суб’єкта, але не існуюче поза взаємодією живих конкретних індивідів); розвиває, розширює зміст і сенсові можливості всіх існуючих культурних універсалій; заново організує й людиномірне „пере-транслює” зміст світу.

Структура ідеального буття. Ідеальне – це ціла система стосунків між різноманітним світом явищ і людиною, здібною їх відтворювати, перетворювати, переоформлювати. До сфери ідеального належать: чуттєві образи, ейдоси, абстракції, цінності, норми, вольові акти.

Ідеальне буття людини також подвійне: індивідуальне й об’єктивоване (означене).

1. індивідуально-ідеальне буття – психічно-образне (різної кількості й якості, різної міри багатства асоціацій, інтенсивності процесів), належне конкретному живому носію вищої нервової діяльності у культурному середовищі. Визначає зміст внутрішнього світу особистості, її ціннісних орієнтацій, якості усвідомлення і саму можливість свідомості.

2. об'єктивовано-ідеальнебуття (зовнішньо означене ідеальне) знайшло вираз в чуттєво-надчуттєвому світі (знаковому).Знак– це суб’єктивований матеріальний, чуттєво сприйманий предмет (явище, подія, дія або зображення. сигналізація), що виступає як указівка, позначення або представник іншого предмету, події, дії, суб'єктивного утворення. Призначений для придбання, збереження, перетворення і трансляції певної інформації (повідомлення значення). Знак – інтерсуб’єктивний посередник-медіатор у структурі соціальних взаємодій і культурної комунікації. Розуміння знаку неможливе без з'ясування його предметного значення. За допомогою знаків отримали стійке буття цінності культури, принципи, загально-значимі категорії знання, логічні форми. З окремих значків (на відміну від знаків в них не закріплені змістовні значення) абетки складаються знаки мови, будь-яких знакових систем взагалі. Означене ідеальне – чудовий засіб форсування можливостей символізації та узагальнень. „Світове дерево” – чудовий приклад символічно-узагальненого знаку всього буття єдиного світу землеробів і скотарів архаїчної доби, який забезпечив велетенську кількість похідних знаків-образів.

„Світ” в розумінні культури – це духовне осмислення й знакове моделювання зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в його можливій повноті та цілісній просторово-часовій єдності, проекція людини в загальність і складність сенсового горизонту й глибини дійсності: її обширу (простір) та тривалості (час). Кожна культурна епоха має справу з особливими світами („дитячий”, „внутрішній”, „бізнесу” тощо), зі своєрідною моделлю цілісної світобудови.

Світ– це знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що виринає з небуття (трансцендентної реальності) як певні феномени, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Отже, світ – це також духовне життя, самісна реальність. Це позначення „межі” свідомості стосовно складних систем реальності як зовнішніх і самодостатніх. Це „форма тотальності явищ в межах певного типу реальності, комплексу матеріальних чи духовних умов буття”. Це „сфери функціонування фундаментальних закономірностей, самодостатніх для детермінації всієї різноманітності цього буття”, вияв самодіяльності буття.

Світ як проекту екзистенціалістів має глибокі підстави.Майбуттяорієнтує й на минувше буття (минуле). „Людське буття (Dasein) може бути дійсно бувшим лише остільки, оскільки воно є майбутнім. Бувше у певному сенсі виникає з майбутнього” (Гайдеггер „SeinundZeit, с.326). Діючи у взаємодії та спілкуючись у дії, людина „наштовхується” думкою на загадкову діалектику одиничного й загального (єдиного – множинного); часуючи й просторуючи світ, вона відчула необхідність його світоглядного поділу нанадзвичайний(повсякденний) ізвичайний(сакральний, святковий).

Вищою межею надзвичайного буття є Абсолютне, а протилежне, співставне йому, – відносне у бутті. Абсолют (лат. absolutus — безумовний, необмежений, безвідносний) — вічна незмінна першооснова світу, „остання” підстава всього Сущого, котра мислиться єдиною, загальною, безначальною, нескінченою, і яка протистоїть усякому відносному й обумовленому Буттю. По тому, що саме людина приймає за абсолют, характеризується й вона сама (віруючий, оптиміст, ідеаліст, скептик). Отже, він – засіб самоідентифікації у „знаходженні себе” людиною, мотивація до досконалості („духовні цінності – дихання вічності, абсолюту”). Абсолют завжди змістовно під знаком запитання (небуття того, що є; буття того, чого нема).

Термін абсолют уперше був застосований наприкінці 18 ст. М. Мендельсоном і Ф. Якобі для позначення категорії "Бога, або Природи" у філософії Спінози; у широке вживання введений Шеллінгом (1800). Абсолют у релігіях — Божество; у філософіях — Абсолютна ідея або Матерія; у мистецтві — Краса; у науці — Істина; у житті людини — ідеальна досконалість. Поняття Абсолюту було поширене в різних версіях у філософських системах: у Піфагора – Одиниця; у Платона — Єдине або Благо; у Конфуція — Піднебесна; в Аристотеля — "Першодвигун"; у Шанкари — Брахман; у Фіхте — Абсолютне "Я"; у Гегеля — Абсолютна ідея. У вченні Агні-Йоги він тотожний Безмежності. У релігійно-філософських містичних вченнях уявляється Незбагненним, Невимовним, Невідомим.

Поруч з Абсолютом нічого не можна поставити (це його руйнує, робить відносним), але все від нього отримує якості (визначеність буття). Виявляючи себе у різному й по-різному, Абсолют лишається Єдиним – це підстава усвідомлення диференційованості реальності, єдності множинного існування світу. Від Абсолюту світ отримує ознаку універсальності, наперед покладенності, подільності. Саме це й робить світ Універсумом – цілісним, всеохоплюючим, внутрішньо закінченим світовим ладом, який забезпечує всі зв’язки належного світу, не будучи тотожним жодній його частковості чи якості, яким він надає сенс (змістовності, актуальності, коло можливостей і їх межі та детермінацію).

„Самоочевидність” буття Абсолюту стала зв’язкою буття у мові й логіці („Є”), все інше відносне, до абсолюту не має відношення, бо ж невимовний Абсолют.

Люди легковажать „самоочевидністю” Абсолюту заради більшої переконливості мови: „Я тобі абсолютну правду кажу”, „Я абсолютно переконаний”. Але ж Абсолют – „самоочевидна неочевидність” – більше всякого іншого буття є надчуттєвою даністю, хоча так „зримо” ховається у чуттєвості.

Звідки така впевненість у людей, що ми були, є й будемо? Чи не від Абсолюту?

Чому така напруга в роздумах про Буття, особливо про майбуття. Екоцид, кліоцид, ноосфера, безсмертя душі, соціальні ідеали, доля культури – чому хвилюють? Що гірше може смерті бути? Як можливість буття попадає у питання про смерть?

Що важливіше від життя? – лише осмислене життя (буття)!