10)Мова і мовлення

Усе е ,що пересічні мовці розуміють під слово «мова» насправді є власне мовою і мовленням .Розмежування мови й мовлення теоритично обгрунтоване швейцарським лінгвістом Ф де Соссюром ,одним з найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстве .Кожнго мовця характ. власне мовлення ,яке є унікальним ,неповторним .Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування .Іншими словами ,мова- це інвентар і граматика ,які існують в можливості .Мовлення –конкретно застосована мова, засоби спілкування в реалізації .Мова – явище загальне ,абстрактне .Мовлення –конкретне .Мова – явище відносно стабільне ,довговічне .Мовлення – рухоме ,випадкове .Мова – явище психічне ,а мовлення - психофізичне .Мова існує індивідуальних думах ,у психиці людей ,які становлять певну мовну спільність .Мовлення можна хар. за темпом ,тембром ,акцентом .Мовлення - лінійне ,мова – не лінійне .Мовлення розгортається в часі .Для того щоб вимовити якусь фразу потрібен певний часовий проміжуток .А в мові всі звуки ,слова ,словоформи існують одночасно .Однак слід пам’ятати ,що мова і мовлення тісно пов’язані між собою :мова не тільки породжує мовлення ,а й живиться ним .

11)Структура мови

Мова є системою .Система –це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів .Якщо з системи вилучити якийсь елемент ,вона не зможе функціонувати .Кожна система має структуру .Структура –це спосіб організації системи ,її внутрішня будова . Мова також є системою :вона складається з множини одиниць (фонем ,морфем, лексем )Так можна сказати «зелений дуб» але не як «зелена дуб». Мова має 4- рівневу структуру :

1)Синтаксичний(речення)

2)Лексико-Семантичний (слово) Словосполучний

3)Морфологічний (морфема) Фразеологічний

4)Фонетичний(фонема) Морфологічний

Усі рівні являють собою певну мікросхему і вивчаються окремими лінгвістичними науками .Мовні рівні не можна вважати автохтонними ,ізольованими .Вони взаємопов’язані .Цей взаємозв’язок виражається у тому ,що із фонем утворюються морфеми ,із морфем слова .

12)Синхронія та діахронія (ф де Соссюра )

Відповідно до виділенням двох осей синхронії (одночасності) і діахронії (послідовності) Соссюр виділяє дві лінгвістики: синхроничну (статичну) і диахроничну (еволюційну). За Соссюру, синхронічний лінгвістика повинна займатися логічними і психологічними відносинами, що зв'язують співіснують елементи і утворюють систему, вивчаючи їх так, як вони сприймаються одним і тим же колективною свідомістю. Діахронічна лінгвістика, навпаки, повинна вивчати відносини, що зв'язують елементи, такі друг за другом у часі і не сприймаються одним і тим же колективною свідомістю, т. Е. Елементи, що послідовно змінюють один одного і не утворюють у своїй сукупності систему. Синхронічний і діахронічна лінгвістика мають і відмінні один від одного закони. Синхронічний закон - загальний, регулярний, але не імперативний, т. Е. «В мові немає ніякої сили, яка гарантує збереження регулярності, яка встановилася в будь-якому пункті» (4, с. 125). Навпаки, діахронічний закон носить приватний, але імперативний Характер, він «нав'язаний мови». Синхронічний і діахронічна лінгвістика розрізняються своїми методами дослідження мови. Перша «знає тільки одну перспективу, перспективу говорять, і весь її метод зводиться до збирання від них мовних фактів» (4, с. 123), в той час як діахронічна повинна розрізняти дві перспективи: проспективную, наступну за часом, і ретроспективну, спрямовану назад. Крім того, синхронічний лінгвістика має своїм об'єктом тільки сукупність фактів, що відносяться до того чи іншого мови. Тим часом діахронічна лінгвістика розглядає факти, не обов'язково належать до однієї мови. Викладені погляди Сосюра на синхронію і діахронію, на мовні зміни, хоча і отримали в мовознавстві широке поширення, одночасно викликали зауваження у багатьох лінгвістів.

Ми не можемо уявити синхронію як мить .Наукова цінність такого уявлення часу у вивченні мови дорівнює нулю. Ми не можемо уявити і діахронію як необмежену тимчасову протяжність - ретроспективну або проспективну. Наукова цінність такого підходу в вивченні мови також сумнівна. Отже, і синхронії, і діахронія - це тимчасові категорії, які мають в пізнанні мови відому відносність і умовність як в гносеологічному, так, мабуть, і в онтологічному відношенні. У той же час синхронія дає нам можливість легше виявити, спираючись на мовну свідомість говорять, взаємодія різних факторів мови, тим часом як в діахронії вони більш приховані, їх важче відкрити і визначити. Таким чином, підкресливши важливість розмежування тимчасових аспектів вивчення мови, ввівши поняття другої дихотомії мови - синхронію і діахронію, Соссюр разом з тим не зміг задовільно пояснити характер і форму зміни мови і його системи. Остання характеризується цілісністю і залишається незмінною; зміни ніколи не відбуваються у всій системі в цілому (4, с. 120). У той же час послідовне порівняння Соссюром системи мови з шахової грою призводить його до думки, що кожен шаховий хід (т. Е. Кожна зміна того чи іншого елемента мови) позначається на всій системі в цілому. Але зміни ці моментально, і система так само миттєво перебудовується, зберігаючи цілісність. «Мова, - пише Соссюр, - функціонує лише в рамках даного стану мови, і в ній немає місця змінам, що відбуваються між одним станом і іншим»