Економічна історія України том 2

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 121

залізничникам. Постановили: Затримати гроші, призначені для відправки до Києва, для спрямування їх до Харкова, Всеукраїнському ЦВК для виплати заробітної плати залізничникам»126. Як випливає з постанови, домовленість про надходження цих коштів була досягнута ще з УНР, однак з метою надання радянському державному утворенню на території України легітимності та авторитету, гроші вирішили надіслати саме Народному секретаріату. Між Раднаркомом та Народним секретаріатом була досягнута угода, згідно з якою «всі питання, які стосуються фінансування, державного кредиту та ін. всіх установ, що знаходяться на території України, підлягають вирішенню через Народний секретаріат»127.

Створення радянської УНР та її уряду – Народного секретаріату – сприяло послабленню «національної» складової у протиборстві більшовиків з українськими політичними силами. Однак цього було б замало, щоб привернути на свою сторону значну частину активних народних низів України. Головну роль зіграло ухвалення Раднаркомом «Декрету про землю» та «Декрету про мир», суть більшовицької пропаганди яких відверто пояснив В.Затонський у своїх «спогадах про українську революцію»: «А програма наша була тоді дуже проста: Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!»128. Проти таких гасел, які йшли хай від російської, але владної партії, українці встояти не могли. Українізовані частини старої царської армії розсипалися прямо на очах, а солдати, що були в їх складі, не бажали воювати проти більшовицьких збройних загонів. Тим більше, як образно зазначив В.Затонський, «Центральна Рада якраз із землею тянула. Тут позиції були безумовно виграшні»129.

Зауважимо, що внаслідок такої агітації розподіл землі в Україні розпочався стихійно і без визначених правил. У загальноросійських масштабах закон про соціалізацію землі був ухвалений ІІІ Всеросійським з’їздом рад у січні 1918 р., а в Україні – ІІ Всеукраїнським у березні 1918 р. під назвою «Тимчасові положення про соціалізацію землі»130. Ключовим для селян, а отже, і для підняття авторитету більшовиків, був п. 2 положення: «Земля без усякого (явного чи прихованого) викупу переходить у користування всього трудового народу»131.

Поряд із названими декретами Раднарком здійснив низку кроків, які посилили вплив більшовиків у місцевих радах і сприяли утвердженню рад як реальної влади на місцях. У зверненні до населення від 18 (5) листопада 1917 р. В.Ленін наголосив: «Товариші трудящі! Пам’ятайте, що ви самі тепер управляєте державою. Ніхто вам не допоможе, якщо ви самі не об’єднаєтеся і не візьмете всі справи держави в свої руки. Ваші Ради – віднині органи державної влади, повноважні, вирішальні органи. Згуртуйтесь навколо рад. Зміцніть їх. Беріться за справу знизу, нікого не чекаючи»132. У цьому ж зверненні наголошувалося: «Окрім найсуворішого обліку і контролю, окрім стягнення податків без приховування, встановлених раніше, жодних інших заходів уряд запроваджувати не бажає»133.

Щоб спонукати населення платити старі податки, Раднарком 7 грудня (24 листопада) ухвалив «Декрет про стягнення прямих податків», у якому встановлювалися строки сплати, відмінялися всі відстрочення та запроваджувалися більш жорсткі покарання (аж до конфіскації всього майна та тюремного ув’язнення до 5 років) за навмисну несплату встановлених Тимчасовим урядом податків134. Однак із адмініструванням цих податків не склалося. До складу місцевих рад входили діячі,

122 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

котрі економікою ніколи не займалися і стягувати податки не вміли. Деякі кошти ще збирав за інерцією старий податковий апарат, але їх обсяг стрімко зменшувався. Надсилання до казенних палат представників рад мало допомагало. До того ж сільське населення фактично відразу перестало платити податки, оскільки, за наведеними російським істориком Є.Соколовим прикладами реакції селян з місць, «так вони розуміли свободу»135. Змусити селян платити у перші місяці існування радянської влади було нереально: у місцевих радах, які ставали єдиною владою в регіонах, саме прихильники такого розуміння свободи мали більшість.

Ледь не з перших днів до Раднаркому посипалися прохання надати кошти. Банки і друкарський верстат більшовики, звичайно, захопили, але ресурсів однаково не вистачало. Тому 2 грудня (19 листопада) 1917 р. на засіданні Раднаркому була ухвалена «Постанова про субсидування центром місцевих рад». У ній зазначалося, що місцеві ради «у якості влади на місцях, мають також і податкові права, внаслідок чого всі звернення до центральної державної влади за субсидіями, які не підкріплені достатніми доказами неможливості отримання необхідних коштів шляхом введення місцевих податків, будуть залишатися без задоволення»136. Інакше кажучи – «Рятування потопельників – справа рук самих потопельників!»

У вже згаданому декреті від 7 грудня (24 листопада) зазначалося: «Ради мають право користуватися Червоною гвардією та міліцією, яким належить виконувати усі накази Рад, що стосуються податків»137. Тому чимало нових органів влади скористалися наданим їм правом. Щоправда, про системні податки не йшлося, адже для їх впровадження треба було мати досвід і знання. Основним засобом наповнення бюджетів з місцевих коштів стали контрибуції та конфіскації. Конфіскованими коштами розпоряджалися ради, які лише формально підпорядковувалися Наркомату внутрішніх справ (податкові кошти надходили по лінії Наркомату фінансів), а реально були цілковито автономними. В центрі казну наповнювали переважно через емісію. Кошти емісійного походження також активно використовувалися для встановлення та зміцнення радянської влади на місцях і, зокрема, в Україні.

Експедиція із заготівлі державних паперів не могла впоратися із підвищеними завданнями, грошових знаків не вистачало. Однак місцевим конторам Держбанку не було дано дозволу на випуск навіть дрібних розмінних грошей (до 3 руб.), з пропозицією санкціонувати який наприкінці листопада – на початку грудня виступив помічник головного комісара Держбанку Росії Г.Пятаков138. Щоб пом’якшити нестачу грошових знаків і з огляду на те, що на складах накопичилася чимала сума вже надрукованих Тимчасовим урядом облігацій «Займов свободы», 12 лютого (30 січня) Раднарком ухвалив «Декрет про введення в обіг облігацій «Займа свободы» як грошових знаків. За цим документом, усі облігації цієї позики номіналом до 100 руб. мали бути в обігу нарівні з кредитними білетами139, тобто власне грошима.

Згаданою вище забороною українських платіжних засобів Народний секретаріат ставив себе у повну залежність від Раднаркому. Гроші, йшлося про паперові знаки, українці отримували безпосередньо від нього. Про реальне товарне їх забезпечення не йшлося. Економічні вигоди Росії від такого «новорубльового» опанування України були незаперечні. Масштаби грошотворення за більшовицької влади стають зрозумілими із виступу наприкінці травня 1918 р. на І Всеросійському з’їзді

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 123

Рад народного господарства РСФРР Г.Сокольникова. Він наводив такі цифри: станом на 1 січня 1917 р. в обігу було 9 млрд 97 млн руб., протягом 1917 р. додалося 14 млрд 721 млн (з них більше як 8 млрд в останні 3 місяці 1917 р.), тобто станом на 1 січня 1918 р. – в обігу було 23 млрд 818 млн. А всього за 5 місяців 1918 р. було надруковано 12 млрд 13 млн руб.140 Звідси випливає, що більшовицьке керівництво активніше за Тимчасовий уряд застосовувало грошовий верстат.

Під час перебування радянського уряду в Харкові постановою Народного секретаріату від 15 (2) січня (затверджена на засіданні ЦВК 17 (4) січня141) було запроваджено одноразовий податок на капітал, рухоме й нерухоме майно, шкала якого була в межах від 0,1% (для статків від 10 до 20 тис. руб.) до 1% (для статків більше 100 тис. руб.) від оцінки загальної вартості майна142. Після переїзду Народного секретаріату до Києва ця постанова була продубльована на новому місці143. Як зазначалося в обох постановах, цей податок вводився «для задоволення потреб робітничого та селянського населення України, яке постраждало від діяльності контрреволюційного війська»144.

У сфері управління промисловістю системних кроків уряд радянської УНР не здійснював. Слід назвати хіба що організацію місцевих рад народного господарства, які мали регулювати економічне життя на місцях. Згідно з введеним у дію на території України 19 лютого 1918 р. положенням ВРНГ «Про крайову, районні і місцеві Ради народного господарства», ухваленого в Петрограді 5 січня 1918 р. (23 грудня 1917 р.), місцеві раднаргоспи підпорядковувалися у своїй діяльності ВРНГ Росії145.

Більш жорсткими і системними були дії радянської влади в банківській сфері. 20 (7) січня 1918 р. у Харкові (у Києві було опубліковано 26 (13) лютого 1918 р.146) була ухвалена постанова Народного секретаріату, згідно з якою «з метою введення державного контролю над усіма кредитними установами» припинялися всі операції у приватних кредитних закладах, здійснювався огляд сейфів у банках, після якого всі грошові знаки переводилися на поточний рахунок у Держбанку, а золото та монети – конфісковувалися. У разі неявки власників конфіскувалося все. Подібні дії були проведені по всій підконтрольній Народному секретаріату території України. Реально використати більшість реквізованих коштів для господарських чи соціальних потреб на власній території радянський уряд України не встиг. Внаслідок наступу німецьких, австрійських та українських військ усі ці «надбання» трудящих мас України «були евакуйовані у відділення Державного Банку Російської Федерації /Москва, Саратов, Самара, Нижній Новгород, Воронеж/»147.

Наприкінці лютого (нагадаємо, що в радянській Україні внаслідок запровадження григоріанського календаря після 31 січня настало 14 лютого) в українському радянському уряді стали усвідомлювати, що для реальної влади варто мати контроль над фінансово-економічною сферою. З метою систематичного забезпечення надходження реальних коштів у розпорядження Народного секретаріату було створено Держказначейство. У повідомленні про його створення, наголошувалося: «Всі податки, що беруться з жителів Української Народної Республіки, будуть надходити в українське Державне казначейство, причому частина зібраних податків буде передана у розпорядження Петроградського уряду (РНК), частина на користь

124 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Совітів Української Народної Республіки і частина в розпорядження Народного секретаріату Української республіки»148.

Під час перебування Народного секретаріату в Києві змінилося ставлення до українських грошових знаків. У переддень українсько-німецького наступу було спочатку зроблено невеликий виняток для «робітничого та селянського населення місцевостей, що перебували під владою Генерального секретаріату» – протягом 19–21 лютого (за новим стилем) 1918 р. було дозволено обміняти українські карбованці, у разі підтвердження трудового їх походження, на рублі. Було й обмеження суми – 400 карбованців149. Та вже в останній день цього обміну, з огляду на важке фінансове становище, постановою Київського виконкому рад карбованці було визнано дійсними вже без будь-яких обмежень»150. По суті, це означало визнання українських грошей радянською владою.

Першочергова мета більшовицького захоплення України окреслюється у листі В.Леніна до надзвичайного комісара РНК РСФРР в Україні С.Орджонікідзе та командувача південними військами більшовиків В.Антонова-Овсієнка, надісланого 28 (15) січня 1918 р. до Харкова. У листі зазначалося: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних дій для відправляння хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Зсипання і збирання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!»151.

Народний секретаріат з усіх сил намагався виконати це доручення, збираючи у населення так звані лишки зерна. Приміром, у Харкові 11 лютого (29 січня) 1918 р. за підписом народного секретаря продовольчих справ Е.Лугановського була опублікована постанова, в якій зазначалося: «Об’явить населенню, що лишки хліба, не привезені в назначений час на зсипні пункти, будуть реквізовані по половинній ціні»152. У постанові Народного секретаріату, опублікованій 23 (10) лютого, наголошувалося на дозволі у разі потреби застосовувати зброю та підкреслювалося: «Всі, хто приховує хліб та спекулює ним, підлягають арешту і віддаванню до суду, як вороги народу і революції, та будуть каратися з усією суворістю аж до конфіскації всього майна та відправлення на примусові роботи»153. Однак внаслідок «короткотерміновості» самої радянської влади на початку 1918 р. та недостатнього впливу ЦВК радянської України та Народного секретаріату на місцеві ради спроба таким чином будувати свої відносини із селянством не була достатньою мірою реалізована. До того ж для номінальної купівлі, а фактичної конфіскації зерна (розплачувалися «надрукованими» грошима) не було необхідності вдаватися до насилля – вистачало й обману.

Відрізаність України від центральної Росії, вкупі з потребою якось організовувати господарське життя та визнанням незалежності України за умовами Брестського мирного договору, змушувала уряд радянської УНР замислюватися над економічними проблемами, а тому і протидіяти центру. Так, приміром, на засіданні уряду в Катеринославі від 19 березня було вирішено відмовити Раднаркому в його намірах знизити з 348 до 60 руб. ціну на цукор, оскільки таке «повернення ціни для України є неприємлемим»154. У цей же день з метою поліпшення постачання грошовими знаками було «вирішено внести в ЦВК, а потім на з’їзд Рад пропозицію про випуск од імення Уряду Української Народної Республіки грошових знаків на суму, котра буде визначена потім»155. Однак реально щось організувати український

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 125

радянський уряд в Катеринославі не встиг – довелося терміново евакуюватися на схід.

Подальші звернення українських урядовців до керівництва РСФРР з фінансових питань не мали характеру апеляції з проханням надати кошти. Українські керівники намагалися повернути евакуйовані з банківських установ цінності на загальну суму «близько 160–180 млн рублів, імовірно, близько 4,5 млн різними грошовими знаками казначейськими зобов’язаннями Російської Федерації та 34 млн українських кредитних білетів»156. Їх дії мали певні результати. Розпорядженням РНК РСФРР від 12 квітня за підписом Леніна з Московського відділення Державного банку представнику уряду УНР М.Врублевському було видано 34 млн карбованців157 (тобто грошової одиниці УНР Центральної Ради). Не в останню чергу на таку щедрість вплинуло твердження українських керівників про те, що «так звані карбованці можуть бути анульовані Центральною Радою та втратити свою цінність»158. Однак дозвіл на повернення карбованців не задовольнив членів української урядової делегації. М.Скрипник вперто добивався свого, іноді навіть слів не позичаючи. Така наполегливість викликала занепокоєння і змусила багатьох у Кремлі задуматися над доцільністю української державності. У резолюції І з’їзду КП(б)У, який відбувся у Москві 5–12 липня 1918 р., підкреслювалося: «Рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни»159. Керівництво РКП(б), під цілковитим контролем якого відбувався з’їзд, намагалося знищити під корінь саму ідею економічної автономії України, ідею роботи у напрямі її економічної самодостатності.

Підсумовуючи перший період владарювання більшовиків в Україні, слід визнати, що визначальними чинниками впливу на економічну політику стали боротьба за вплив на суспільство й утримання влади та національні особливості України. Керівництво Росії та України поступово набувало досвіду в господарському управлінні, опановували різні важелі впливу на економіку. Комуністична програма ще не впроваджувалася, що, однак, не заперечує того, що ті чи інші рішення вводилися під впливом комуністичного світогляду. Поширення радянської влади зі столиці на периферію («тріумфальний хід Радянської влади») зайняло кілька місяців. З економічної точки зору найбільш сприяли цьому дві обставини: по-перше, вся влада на місцях була передана місцевим радам; по-друге, централізована емісія, яка в умовах нездатності здійснювати більш-менш зважену податкову політику ставала головним джерелом надходження коштів на місця. У цей час трудові колективи та селянські громади ще мали можливість надсилати до рад тих, кому вони довіряють, на заводах і фабриках ще залишалися ознаки самоуправління.

Ейфорія від успіхів: 1919 р. Другий період більшовицького панування в Україні виявився мало схожим на перший та й починався в інших, аніж наприкінці 1917 р. умовах. По-перше, господарські рішення ухвалювалися вже не з «чистого аркуша» – за приклад бралася радянська Росія. В РСФРР ще навесні 1918 р. розпочалося комуністичне будівництво, образну характеристику завдань якого дав В.Ленін у травні на І Всеросійському з’їзді рад народного господарства: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя со-

126 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тень мільйонів людей»160. Перші результати були обнадійливі: вдалося уникнути голоду в робітничих центрах, зміцнити виконавчу вертикаль влади, мобілізувати наявні ресурси і, що особливо важливо, створити боєздатну армію. «По-новому» насамперед організовано промисловість, усі великі підприємства якої до середини 1918 р. були націоналізовані. Під повним контролем Кремля опинився потужний промисловий комплекс, що дозволило у стислі строки озброїти Червону армію, чисельність якої з вересня по грудень 1918 р. зросла з 600 тис. до 2 млн 116 тис.161 За оцінками, зробленими ще радянськими істориками, вироблене за 1918 р. озброєння вдвічі перевищувало те, що було отримане після розпуску російської армії162. Росія перетворилася з «оборонця» на потенційного нападника. На Україну переносилися вже готові зразки наявних в Росії методів управління, тобто проблема набуття досвіду в управлінні господарством відійшла на другий план. Кремль сподівався, що економічна політика, здійснена з урахуванням деяких допущених помилок, дасть в Україні ще кращі результати.

По-друге, наприкінці 1918 р. більшовикам не треба було докладати великих зусиль для здобуття підтримки в масах. Результатом запрошення Центральною Радою Німеччини та Австро-Угорщини до України стало відновлення поміщицького землеволодіння та ліквідації радянської влади, яка тоді ще була непідконтрольна більшовицькому центру, тобто народна. Відновлення старих порядків викликало обурення мільйонів селян. Слушною була заувага Г.Пятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно як ніколи і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало»163.

Посилення в Україні симпатій до більшовиків, які були тією силою, що найбільш послідовно боролася з німецькими військами, спонукало В.Леніна зробити висновок, що «завдяки німецькій окупації більшовизм в Україні став до певної міри національним рухом»164. При цьому не враховувалася та обставина, що українці бачили в більшовиках не прихильників комунізму, а тих, хто реалізовує на практиці народні прагнення. Зокрема, гасло «Вся влада – Радам» розумілося не як підпорядкування Раднаркому, а саме як максимум влади місцевим радам. Успіхи Директорії у листопаді-грудні 1918 р. частково можна пояснити й тим, що повстання проти гетьманату значною мірою проходило під радянськими гаслами. Отже, щоб завоювати владу в Україні, на початку 1919 р. Кремлю непотрібно було йти на реальні поступки народним масам.

По-третє, змінився зовнішній чинник. У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, після якої Брестський мирний договір був анульований. Більшовики перетворювалися з «оборонців», якими, за висловом В.Леніна, вони були на початку 1918 р., на «нападників»: «світова революція» здавалася недалеким майбутнім, а стрімке втілення на практиці комунізму – своєчасним. Такі погляди зумовили певну лінію економічної політики в Україні. На її вибір вплинула також оцінка більшовицьким керівництвом внутрішньоукраїнської ситуації. Найразючішою зміною в Україні стало послаблення взаємозв’язку між національним та соціальним питанням, чому сприяла «буржуазно-поміщицька» природа Української Держави. Промовистою характеристикою сутності цих змін в уявленнях більшо-

128 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ської державності російське законодавство на територію України не поширювалось автоматично, що дає змогу краще простежити впровадження комуністичних засад в економічну політику.

Фінансоваполітика. Ключовим питанням в економічній політиці було фінансове. Це добре розумів В.Ленін, який ще в «Квітневих тезах» наголошував на першочерговості завдання націоналізації банків. Це враховувало і керівництво УСРР, яке у своїй діяльності намагалося максимально врахувати позитиви та негативи досвіду попереднього періоду радянської влади в Україні. Першим кроком стала націоналізація банків, яка була необхідною передумовою початку комуністичних перетворень. 18 січня 1919 р. було ухвалено декрет, за яким «в інтересах викорінення банківської спекуляції та звільнення трудящих від експлуатації банковим капіталом» всі приватні комерційні, акціонерні банки та банківські контори було націоналізовано. Тимчасове управління усіма справами націоналізованих банків передавалося Харківський конторі народного банку169, який був безпосередньо підпорядкований керівництву Народного банку в Москві. Зауважимо, що в Україні, незважаючи на існування посади комісара банків України, яку ще з початку січня 1919 р. обіймав П.Корольов, не було республіканського централізованого банківського центру. Натомість за наказом Народного банку РСФРР від 8 березня 1919 р. (після опанування переважної частини України) узаконювалося існування трьох окружних контор (Київської, Харківської, Одеської), що безпосередньо підпорядковувалися керівництву Народного банку РСФРР. Кожна з таких контор обслуговувала приблизно третину території України. Приміром, Харківська окружна контора обслуговувала Харківську, Полтавську та Катеринославську губернії УСРР170.

22 січня 1919 р. було опубліковано декрет «Про ревізію сейфів в банках», який фактично повторював опубліковане в січні 1917 р. рішення Народного секретаріату. Якщо власники сталевих комірок у банках не з’являлися протягом трьох днів після набуття чинності цього декрету, то все їхнє майно, яке там зберігалося, конфісковувалося. Для тих, хто прийшов, умови були м’якшими: усі гроші вони були зобов’язані перекласти на поточний рахунок у банку, металеві монети та зливки, а також іноземна валюта конфісковувалися, натомість срібні вироби можна було забрати, як і алмази та діаманти, якщо їх вага не перевищувала одного карата171.

Якщо в умовах реалізації гасла «Вся влада – місцевим радам» на початку 1918 р. гроші від контрибуцій залишалися у віданні місцевих рад, то у 1919 р. ситуація змінилася і більшовицька влада намагалася контролювати всі фінансові потоки. Досвід попереднього року продемонстрував, що зібрані під час здійснення контрибуцій кошти важко піддаються обліку і, що головне, вони фактично вимивають ґрунт з-під систематичного оподаткування. Тому в лютому 1919 р. Раднарком спочатку обмежив можливості місцевих рад встановлювати «надзвичайні революційні податки», а 1 березня 1919 р. було ухвалено спільне положення Наркоматів фінансів і внутрішніх справ, у якому зазначалося: «Накладення яких би то не було контрибуцій владою місцевих Рад, Виконкомів, Ревкомів не припускається»172. В окремих випадках одноразові податки дозволялися, але отримані з них суми мали проходити по офіційному кошторису і вважалися фінансуванням з боку держави.

У 1919 р. уряд УСРР не оголошував поза законом українські карбованці. Анулювання шагів (1/2 копійки), які мали вигляд поштової марки, було зумовлене

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 129

тим, що вони «в переважаючій своїй більшості фальшиві»173. Крім того, нестача грошових знаків призвела до того, що у травні 1919 р. Раднарком УСРР спробував узаконити вже наявну практику «піддруковування» десятикарбованцевих купюр із захоплених у Директорії УНР кліше та створити власну 50-карбованцеву купюру. ЦКРКП(б) виступилокатегоричнопротиіснуванняукраїнськихрадянськихгрошей, натомість було збільшено надсилання грошових знаків з Москви до України174.

Особливості управління промисловістю. На відміну від банківської сфери,

де не було створено єдиного всеукраїнського центру й існувало безпосереднє підпорядкування московському центру, в промисловості формально справи виглядали дещо інакше. Українська рада народного господарства (УРНГ), де було зосереджено управління всією українською промисловістю, існувала як формально самостійний орган, підпорядкований РНК УСРР. Однак при ближчому розгляді ситуації автономність УРНГ виявляється фікцією – до кінця березня 1919 р. роботою УРНГ керувала надіслана з Москви тимчасова комісія ВРНГ РСФРР на чолі з А.Нікітіним. Наприкінці січня три члени цієї комісії – Нікітін, Федоровський і Бажанов – були введені до складу та становили більшість колегії УРНГ175, яка й визначала дії влади в царині економіки. А вже у березні почався процес інституційного зближення УРНГ і ВРНГ і підпорядкування першого органу другому.

14 січня ТРСУУ оприлюднив декрет «Про конфіскацію кинутого майна». Діючи за принципом «хто не з нами, той проти нас», уряд оголошував усіх осіб, які евакуювалися перед наступом червоних військ, «ворогами трудящих». Усе належне їм майно, а це фактично всі підприємства великої промисловості, оголошувалося власністю УСРР176. Однак це рішення ще не мало системного характеру, а було швидше відповіддю на терміновий виклик. Дрібніші підприємства не всі й не відразу були віддані в руки держави. Пояснюється це усвідомленням неможливості раціонально розпорядитися такими підприємствами. В опублікованому 15 січня 1919 р. декреті «Про порядок націоналізації підприємств» підкреслювалося: «Націоналізація промислових чи інших підприємств здійснюється по міркуванням державно-господарчого характеру: а) Відділом Народного господарства (з кінця січня – УРНГ. – Авт.); б) Тимчасовим Робітничо-Селянським Урядом». Усі справи з націоналізації мали поступати до УРНГ177.

Аналіз ухвалених постанов свідчить, що порівняно з 1918 р. масштаби націоналізації збільшились, їй підлягали не окремі підприємства, а цілі групи. Так, першими націоналізували цукрові заводи (декрет про це опубліковано 16 січня 1919 р.). 28 січня оприлюднено рішення про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів, 5 лютого – усіх виноробних, спиртоочисних і дріжджевовиноробних заводів тощо. Згодом для управління цими націоналізованими підприємствами були створені відповідні «главки» – Головне управління цукрових заводів України (Углавцукор, положення про нього побачило світ 4 лютого) та Головне Управління виноробної промисловості (Углавспирт, положення опубліковано 4 березня). Процес націоналізації поступово охоплював інші сфери господарського життя – від націоналізації всіх концесійних телефонних мереж до благодійних установ, лікувальних закладів і санітарних установ178. Однак ступінь націоналізації все ж залишався на порядок менший, аніж у РСФРР, а темпи її впровадження відставали майже на рік від російських.

130 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Поряд з націоналізацією встановлювалися державна монополія та тверді ціни на низку товарів. Потреба у виданні законодавчих актів стосувалася лише тієї продукції, що була предметом народного споживання або вироблялася та споживалася дрібними підприємствами, адже велика промисловість і так перебувала у віданні держави, тобто ціна не залежала від ринку. Приміром, декретом від 28 січня 1919 р. «всі сирі шкури рогатої худоби, кінські, верблюжі, козинячі, баранячі, незалежно від їх маси, а також шкіри цих сортів у виробленому вигляді» передавалися у власність республіки179. 5 лютого було опубліковано декрет РНК та УРНГ про державну монополію на торгівлю вугіллям Донецького басейну – як тим, що вже знаходиться на складах, так і тим, який ще буде видобуто180.

Тверді ціни в першу чергу встановлювалися на основні продовольчі товари. 26 січня було ухвалено декрет «Про організацію продовольчої справи на Україні», яким встановлено «державну монополію та заготівлю хліба*, цукру, солі і чаю із встановленням твердих цін закупівлі і відпускання». Все інше дозволялося до продажу на вільному ринку181. 6 лютого опубліковано постанову УРНГ про тверді ціни на вугілля, причому за кожний пуд ціна продажу мала бути вищою за закупівельну лише на 10 коп., тобто націнка становила близько 5%182.

У подальшому масштаби націоналізації, монополізації, централізації виробництва та розподілу продукції збільшувалися, хоча й не досягли наявних у Росії масштабів. Це був свідомий вибір, намагання уникнути допущених у Росії помилок. З цього приводу нарком продовольства УСРР О.Шліхтер у березні 1919 р. на

ІІІ з’їзді КП(б)У зазначив: «Політика Радянської влади, що полягає в оголошенні монополії на всі продукти харчування, була дещо помилковою, в цьому питанні вимагається поступовість і надзвичайна обережність»183. Але тільки-но з’являлася можливість здійснити реєстрацію та облік наявного в Україні майна, відразу ж Раднарком намагався зробити це. Оскільки ефективного виробництва товарів народного споживання налагодити не вдавалося, то влада діяла за принципом «відібрати та поділити». Найяскравіше це відобразилося в опублікованому 6 березня декреті «Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії»184. Через місяць було навіть видано спеціальну інструкцію про порядок виконання цієї постанови. Там йшлося, зокрема, про створення спеціальних комісій для відбирання цих речей та порядок їх роботи. Одним із головних їх завдань стала знову таки реєстрація зданого та розподіленого, а також карально-репресивні функції185.

Україна – ресурсна база комунізму. Найважливішою сферою, де здійсню-

валася централізація та монополізація, була продовольча. Головною метою таких кроків, як зауважувалося в опублікованому 2 лютого 1919 р. декреті РНК УСРР «Про продовольство для РСФРР», було «найскоріше і найбільш повне забезпечення продовольством голодуючих робітників РСФРР»186. Ще 26 січня 1919 р. було встановлено хлібну монополію, а 5 лютого в розвиток цього рішення було видано декрет РНК УСРР «Про вилучення хлібних надлишків і встановлення твердих цін на них»187.

Продовольча політика РНК УСРР була під пильним контролем Кремля і безпосередньо ним скеровувалася. 26 січня 1919 р. у газеті «Правда» була надрукована

* Тобто жита, пшениці, вівса, ячменю, проса, гречки, гороху, квасолі, бобів, чечевиці, кукурудзи.