Економічна історія України том 2

На початку XX ст. селянство Російської імперії було налаштоване на вирішення аграрного питання революційним шляхом. Після указу від 9 листопада 1906 р. з’явилися сподівання на еволюційний шлях розвитку. Сам П.Столипін хотів мати 20 років спокою для реформування аграрних відносин шляхом зміни форми селянської власності. Комплексний підхід до аналізу різних аспектів процесу землевпорядкування веде до висновку, що для цього потрібен був період протяжністю в кілька поколінь. Безперечно, що історія нікому й ніде не давала такого шансу в суспільствах, що фатально запізнювалися на шляху історичного розвитку й роздиралися гострими суперечностями. Для справжнього вирішення проблеми необхідна була політична воля правлячої верхівки, спрямована на ліквідацію поміщицьких латифундій, що тільки й могло забезпечити створення великої кількості продуктивних одноосібних господарств фермерського типу. Проте тодішня влада дійшла сумного і парадоксального висновку: всякі поступки громадськості в тій чи іншій сфері суспільно-політичного й соціально-економічного життя – небезпечні для правлячого монархічного режиму. Через це гальмувалося вирішення навіть таких давно перезрілих питань, як створення волосного земства, широкої мережі кооперативних селянських об’єднань тощо.

У передвоєнні роки настрої в українському селі були тривожними. Селяни вичікували слушного часу, щоб узяти в свої руки поміщицькі землі.

6. Переселенський рух

На початку ХХ ст. не припинявся переселенський рух українців. Особливого розмаху він набув у роки здійснення столипінської аграрної реформи, складовою частиною якої було масове переселення селян на «нові землі». У такий спосіб царський уряд намагався зберегти в недоторканості поміщицьке землеволодіння, покращити господарські умови селян чорноземних губерній, а також розрядити соціальне напруження, що виникло у зв’язку з аграрним перенаселенням. Людський потік з Наддніпрянської України спрямовувався переважно на східні й південносхідні окраїни Російської імперії. Найбільше трудових мігрантів у розглядуваний період виїхало до малозаселених регіонів Сибіру й Північного Казахстану (Сірий Клин) і Далекого Сходу (Зелений Клин).

Восвоєнні сибірських просторів перевага належала, насамперед, вихідцям із Харківської губернії, яка посідала одне з провідних місць у переселенні не тільки

вУкраїні, а й усій Російській імперії. За 28 років (1885–1913) з Харківщини туди виїхало близько 200 тис. осіб. В основному вони оселилися у Томській губернії

йАкмолінській області. Чимало селян обрали своїм місцем проживання Тургайську, Тобольську, Єнісейську та інші області й губернії111. Інтенсивна міграція на ці території спостерігалася також із Полтавської, Катеринославської та Київської губерній. Загалом лише за п’ять років Столипінської реформи (1906–1910) з України переселилося за Урал 911,5 тис. осіб, у результаті чого кількість українців на землях Сірого Клину значно зросла112.

Вісторії масового заселення й господарського освоєння Далекосхідного краю українськими селянами прийнято виділяти два періоди: 1883–1905 рр. і 1906– 1917 рр. 1 червня 1882 р. з метою прискорення заселення Південно-Усурійського

42 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

краю були прийняті спеціальні правила про переселення туди за рахунок казни щороку по 250 селянських родин, використовуючи для цього морський шлях від Одеси до Владивостока. У 1880–1890-х рр., крім казеннокоштного, здійснювалось і своєкоштне переселення селян на Далекий Схід. Заохоченням до цього було поширення на останніх Правил для поселення росіян та іноземців в Амурській і Приморській областях від 26 березня 1861 р., які з деякими уточненнями і доповненнями залишалися чинними до 1901 р. Згідно з ними переселенці назавжди звільнялися від подушного податку і тільки після двадцятирічного строку зобов’язані були платити поземельний податок. Крім того, чоловіки звільнялися від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Також новосели діставали змогу володіти наданим їм у користування земельним наділом довічно або придбати його у приватну власність. За наявності групи поселенців з 15 родин селяни одержували суцільний масив землі з розрахунку не більше 100 десятин на кожного домогосподаря. В 1886 р. до закону були внесені чергові зміни, відповідно до яких новосели повністю звільнялися від сплати недоїмок за податки і викупні платежі, а кожна сім’я мала право на 600 руб. позики з умовою повернення її протягом 33 років. Однак вже через кілька років розмір позики було зменшено до 300 руб. і отримати її міг лише той, хто доведе гостру потребу в ній.

Масовий переселенський рух у Далекосхідний край з українських та інших губерній Російської імперії наприкінці ХІХ ст. призвів до того, що 22 червня 1900 р. царський уряд затвердив нові Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській і Приморській областях. На їх основі з 1 січня 1901 р. замість 100-десятинного наділу родина приїжджих селян могла одержати на кожну душу чоловічої статі не більше 15 десятин придатної землі. Згідно з загальноімперським переселенським законом від 6 червня 1904 р. максимальна норма позик для селян, що переїжджали на Далекий Схід, була зменшена до 200 руб., а в усі інші райони – до 165 руб. на сім’ю. Отже, нові законодавчі акти поставили переселенців ХІХ ст. у привілейоване становище порівняно з новоселами початку ХХ ст.

Незважаючи на це, будівництво Транссибірської магістралі, а також наростання аграрного перенаселення в європейській частині Росії сприяли подальшому збільшенню кількості селян, які їхали на Далекий Схід. Загалом у 1883–1905 рр. туди переселилися 166 384 особи обох статей, з яких на українські губернії припадало 109 510 осіб, або 65,82%. І якщо питома вага українського населення в Амурській області не досягала половини (47,85%) загальної кількості переселенців тих років, то в освоєнні Примор’я переважали саме вихідці з України. Їхня питома вага ніколи не була нижчою за 75%113.

У 1906–1916 рр. темпи заселення й господарського освоєння Далекого Сходу ще більше зросли. В означений період туди прибуло 259 522 особи, з яких українські переселенці становили 166 787 осіб, або 64,27%. При цьому як наприкінці ХІХ ст., так і на початку ХХ ст. переважна частина селян були вихідцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської та Київської губерній114.

Тривало заселення українцями й інших регіонів Російської імперії. Так, у 1910–1917 рр. на Північному Кавказі їх налічувалося вже 1958,9 тис. осіб (Кубанська губернія – 1429 тис., Ставропольська – 479,9 тис., Терська – 50 тис. осіб), а в Нижньому Поволжі – 545,7 тис.115

Треба зазначити, що поряд із організованим переселенням відбувалася стихійна аграрна міграція. Її обсяги були досить значними, хоча з часом поступово скорочувалися. Якщо в 1894 р. частка самовільних переселенців на Схід досягала 78%, то в 1906–1914 рр. не перевищувала 40%116. Міністерство внутрішніх справ пояснювало самовільне переселення селян їх необізнаністю і пропонувало проводити широку роз’яснювальну роботу. Однак серед фактичних причин стихійної міграції були проблеми з одержанням необхідних документів, заборони переселятися, що існували в окремих місцях, а також непридатність для землеробства запропонованих владою земельних ділянок. Тому селяни вважали за краще самовільно обирати собі більш сприятливі переселенські райони – Томську, Акмолінську або Тургайську губернії. Не останню роль відігравали і психологічні чинники, зокрема, сподівання на краще життя та моральна готовність до подолання труднощів переселення з метою збереження традиційного родинного укладу, характерного для селянського менталітету117. Саме цим можна пояснити той факт, що серед самовольців було чимало середняків і заможних селян. У цілому ж з України за період з 1906 по 1913 рр. самовільно виїхало 444 604 особи, що становило 37,1% переселенців. Найбільше самовольців було з південних губерній (Катеринославської, Таврійської, Херсонської) – 173 404 особи, або 46,6%, що пояснюється незначними обсягами офіційного переселення. Далі йшли губернії Лівобережжя – 186 122 особи (34,0%). Найменший відсоток стихійних мігрантів давала Правобережна Україна – 85 078

осіб (30,3%)118.

В облаштуванні на новому місці українським переселенцям доводилося докладати чимало зусиль. Щоб повернути державі отриману позику, а також внести обласні, волосні та інші збори, селянам потрібно було десь їх заробити. Головними заняттями новоселів Сибіру та Далекого Сходу стали промисли у тайзі й на річках, сільське господарство і промисловість. Оскільки тайга мала велику кількість диких тварин, серед яких найважливішу промислову цінність становили соболь, рись, білка, росомаха, куниця, лисиця й єнот, мисливство, з метою продажу шкурок, стало одним із значних джерел поповнення бюджету багатьох переселенських родин. Певні доходи приносило українським новоселам і рибальство. Подекуди, як, наприклад, на побережжі Японського моря, воно навіть витіснило сільськогосподарську діяльність, бо давало більші прибутки, ніж землеробство і тваринництво. Займалися переселенці й бджільництвом. Так, у 1914 р. лише у Примор’ї налічувалося 268 господарств, які мали у своєму розпорядженні 9050 вуликів, з яких було одержано 4044 пуди меду і 362 пуди воску119.

Майже половина земель, що відводилася для переселенців, була непідготовленою або непридатною для землеробства. Тому українським селянам доводилося докладати чимало зусиль, щоб обробити земельний наділ та виростити на ньому певний урожай. Домінувала перелогова система землеробства, хоча новосели, як і на батьківщині, часто практикували трипільну і чотирипільну системи. Основними сільськогосподарськими культурами, вирощуванням яких займалися переселенці, були яра пшениця й овес. Також сіяли жито, гречку, ячмінь, просо, кукурудзу, картоплю, гарбузи, цибулю, часник, горох, квасолю, огірки тощо. Зокрема, на 1910 р. питома вага посівів різних рослин на Далекому Сході становила: овес (зерновий) – 49,0%, яра пшениця – 44,0, яре жито – 1,9, гречка – 1,2, овес (на зелений

44 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

корм) – 1,1, просо – 0,9, картопля – 0,5, інші – 1,4%120. Розподіл окремих культур по господарствах визначався середніми розмірами посівних площ. Там, де вони були невеликими, переважало вирощування городини – помідорів, огірків, квасолі, картоплі, льону і конопель. У більших господарствах сіяли зернові культури.

Значно меншою мірою, ніж землеробством, займалися новосели тваринництвом і птахівництвом. Розводили в основному коней, велику рогату худобу, овець і свиней.

Для багатьох переселенських родин важливим, а часто й єдиним засобом існування був продаж власної робочої сили. Майже половина заробітчан працювала у сфері сільськогосподарського виробництва. Форми найму були різними: строкові роботи на день, сезон і рік, позика під відробіток грошима, продуктами, худобою тощо. Інколи новосели змушені були одночасно наймитувати у старожилів і вести своє господарство. Але не всі бажаючі знаходили роботу в сільському господарстві. Чимало українських селян заробляли необхідні їм кошти на залізницях, пароплавах, лісорозробках і промислових підприємствах, зокрема кам’яновугільних і золотодобувних копальнях.

Проте не всі українські переселенці змогли влаштуватися на новому місці. Чимало з них повернулося на батьківщину. В міру посилення міграційних процесів в одному напрямі наростав рух і в іншому. Якщо наприкінці ХІХ ст. тільки окремі родини новоселів Амурської та Приморської областей приймали рішення про повернення до рідних сіл, то в 1906 р. вже 4,6% переселенців покинули Зелений Клин, а в 1907–1913 рр. їх кількість коливалась від 12,2% до 30,1%. У той же час зворотний рух з інших районів Російської імперії (Сибіру, Казахстану, Поволжя) становив у середньому 23,5%121. Серед основних причин повернення були непридатність землі для господарювання, відсутність заробітків, неврожаї, смерть членів родини або хвороби, відсутність доріг, недостатня кількість робочих рук тощо. Досить часто селяни поверталися додому хворими і немічними, без будь-яких засобів для існування. Саме вони ставали найкращими агітаторами проти переселення, а їх розорення і поневіряння найбільше впливало на односельців. Але українці продовжували й надалі виїжджати до східних окраїн Російської імперії. Тільки з початком світової війни уряд припинив організаційні заходи з переселення.

7. Банки і кредит

Початок ХХ ст. негативно позначився на кредитно-банківській системі Наддніпрянської України. Великим потрясінням для місцевого кредитного ринку стали ліквідація в 1901 р. Харківського торговельного та Катеринославського комерційного банків, а також занепад банкірського підприємництва під час революції 1905–1907 рр. Кілька років тривала фінансова криза Київського приватного комерційного банку. Тільки завдяки підтримці уряду вдалося уникнути краху Харківського земельного банку. Важким ударом було переведення в 1900 р. правління Південноросійського промислового банку з Києва за межі України, в Москву, а згодом (1908 р.) і поглинення його Об’єднаним банком.

Отже, на 1910 р. функціонували лише два українські акціонерні комерційні банки – Київський приватний і Одеський обліковий. У 1912 р. до них приєднався

ще один місцевий банк – Одеський купецький, з основним капіталом 3 млн руб. Проте їхня роль у фінансово-кредитній системі держави залишалася незначною. Сукупний основний капітал у 1913 р. становив менше ніж 1,5% основного капіталу комерційних банків Російської імперії, обіг – 0,5%, а дисконт векселів – 0,6%122.

У той період базисом акціонерної банківської мережі українських губерній сталивідділеннявеликихзагальноросійськихкомерційнихбанків: Санкт-Петербур- зького міжнародного (на 1 березня 1914 р. мав на території України 36 філій), Об’єднаного (33 філії), Азовсько-Донського (23 філії), Російського для зовнішньої торгівлі та Російського торговельно-промислового (по 16 філій). Інші російські банки були представлені менше. Волзько-Камський і Санкт-Петербурзький обліковопозиковий банки мали по 4 відділення, Російсько-Азійський – 5 відділень і 4 комісіонерства, Сибірський торговий – 2 відділення й 1 комісіонерство, Московський купецький – контори в Харкові та Києві123.

Подальша концентрація промислового та банківського капіталів, особливо в період економічного піднесення 1909–1913 рр., сприяла їхньому швидкому зрощуванню. Створювались об’єднання, які фінансували будівництво промислових підприємств, виробництво продукції та її реалізацію. Зокрема, Російський для зовнішньої торгівлі, Російський торговельно-промисловий та Азовсько-Донський комерційний банки з їхніми українськими філіями контролювали більшість підприємств цукрової промисловості України. Останній мав тісні фінансові зв’язки з синдикатами «Продвугілля» і «Продамет», брав участь в управлінні ДонецькоЮріївським товариством. Також йому належали майже всі акції Азовської вугільної компанії. Петербурзький міжнародний банк переважно мав вплив у транспортному машинобудуванні й суднобудуванні, у металургійній і вугільній промисловості. Завдяки розгалуженій мережі філій столичні банки також зосередили у себе торгівлю хлібом, льоном та іншими товарами, що мали першочергове значення.

Українські земельні банки, на відміну від комерційних, у непростих економічних умовах початку ХХ ст. не лише не збанкрутували, а й зміцнили свої позиції. Як і раніше, їх було чотири – Бессарабсько-Таврійський, Київський, Полтавський і Харківський. Вони фактично панували на іпотечному ринку України, оскільки жоден інший земельний банк Російської імперії не мав права оперувати тут. У 1913 р. їх сукупний капітал становив 57,55 млн руб., а сфери впливу поширилися далеко за межі українських губерній124. Так, Полтавський земельний банк здійснював операції в Єлисаветпольській губернії, Самаркандській, Сир-Дар’їнській, Ферганській, Семипалатинській областях і містах Бессарабії; Харківський – у Курській, Воронезькій, Орловській, Ставропольській, Чорноморській, Тургайській, Тобольській, Забайкальській, Амурській і Приморській губерніях; Бессарабсько-Таврійський – у Курляндській, Естляндській губерніях, містах Мітаві, Лібаві та Ревелі.

Продовжували функціонувати й два державні іпотечні банки – Селянський поземельний (9 відділень) і Дворянський земельний (6 відділень). Значну роль відігравав також Земський банк Херсонської губернії. Його правління розміщувалося в Одесі, а операції поширювалися на Бессарабську, Катеринославську, Таврійську та Херсонську губернії. Банк надавав позики під заставу маєтків більше 100 десятин землі. В 1913 р. він розпоряджався основним капіталом у 12,2 млн руб., що було

46 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

в1,2 раза більшим за сукупний основний капітал трьох українських комерційних банків125.

Серед станових кредитних установ виділялися сільські банки. На 1 січня 1904 р. у п’ятьох українських губерніях (там де вони зафіксовані) – Волинській, Київській, Подільській, Полтавській і Харківській – налічувалося 432 банки із 754 по країні у цілому. Сума їхніх балансів становила 8,3 млн руб. проти 13,2 млн руб. загальноімперських, а позичок – відповідно 7,9 з 12,4 млн руб.126 Отже, як за кількістю, так і за основними фінансовими показниками сільські банки України перевищували більш ніж на половину загальноросійський рівень. У наступні роки ситуація суттєво не змінилася.

Крім названих вище банківських установ на території України в 1914 р. функціонували три контори (Київ, Одеса, Харків), 18 відділень і одне агентство Державного банку, близько 90 казначейств, 57 міських громадських банків і 2 міських купецьких банки127.

Уперші півтора десятиліття ХХ ст. значно розширилася мережа банкірських домів і контор, а також установ дрібного кредиту. Незважаючи на економічну кризу 1900–1903 рр., банкірські доми і контори на українських теренах не тільки вистояли, а й примножилися. У період революційних подій 1905–1907 рр. кількість банкірських установ дещо скоротилася, а заснування нових практично не відбувалося. Напередодні війни спостерігалася активізація приватної банкірської ініціативи. Однак більшість установ, що виникли у той час, не відзначалися стабільністю і нагадували «фірми одного дня». Суттєвої ролі у фінансовому житті вони вже не відігравали, а займалися переважно спекуляцією. Водночас у розвитку банкірської справи в Україні намітилися процеси, характерні для країн Західної Європи середини ХІХ ст. Поряд із сімейними й індивідуальними підприємствами стали виникати установи у формі товариств на вірі. Деякі банкірські доми та контори були поглинуті великими комерційними банками або перетворилися на самостійні акціонерні банки. Такої реорганізації, наприклад, зазнали банкірський дім «А.М.Бродський» в Одесі та київська філія контори І.Грубера.

Стрімко зросла кількість товариств взаємного кредиту, особливо в роки економічного піднесення. Якщо в Російській імперії в 1908 р. було 304 товариства, то

в1914 р. – майже в 4 рази більше (1108)128. У Наддніпрянській Україні в 1913 р. за неповними даними налічувалося 399 товариств взаємного кредиту, з яких 48 – спеціалізованих (1 гірничопромисловців Півдня України, 9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 земських, 12 сільськогосподарських та ін.)129. Лідирувала в організації цих кредитних установ Херсонська губернія, яка за їх кількістю вийшла на третє місце (після Петербурга і Москви) в країні.

Ощадні каси, крім уже функціонуючих при казначействах, поштово-телеграф- них установах, відділеннях Державного банку були відкриті також на багатьох підприємствах і залізницях (з 1900 р. – на державних, а з 1902 р. – приватних).

На селі, як і раніше, основними формами організації короткострокового кредиту залишалися волосні ощадно-допоміжні каси, мирські капітали, позиковоощадні та кредитні товариства. Так, на 1 січня 1904 р. в українських губерніях налічувалось 811 допоміжних кас із загальним балансом у 14,4 млн руб. і сумою позик у 10 млн руб. Провідні позиції за їх кількістю та розміром балансів посідала

Полтавська губернія – 250 і 7 млн руб. відповідно. За нею йшли Харківська та Катеринославська губернії. Найменше таких установ було зафіксовано в Таврійській, Київській і Херсонській губерніях130.

Мирські капітали, незважаючи на свій архаїзм і обмеженість операцій, продовжували певною мірою задовольняти потреби селян у дрібному кредиті. У деяких місцевостях вони проіснували аж до Першої світової війни, гальмуючи при цьому розвиток там нових форм короткострокового кредитування.

Однак на початку ХХ ст. найбільшої активізації набула кредитна кооперація. Якщо на 1900 р. в Наддніпрянській Україні функціонувало лише 126 позиковоощадних та 12 кредитних товариств, то в 1904 р. відповідно – 138 і 85, 1908 р. – 246 та 491, 1913 р. – 599 і 1643131. Тобто за 13 років загальна кількість кооперативних установ зросла в 16,2 раза. Особливо поширеними вони стали у південному регіоні (Катеринославська, Таврійська й Херсонська губернії) та на Полтавщині.

Учасниками кредитних кооперативів були переважно особи, які займалися землеробством. Напередодні війни відповідні товариства охоплювали майже 60% селянських господарств українських губерній. Їхня мережа приймала від населення грошові вклади на зберігання й видавала доступні позики (відсоткова ставка не перевищувала 10–12%) для забезпечення виробничих потреб селян – придбання худоби, сільськогосподарського реманенту, купівлі й оренди землі, будівництва різноманітних споруд тощо132. Хоча кредитна кооперація сприяла значному поліпшенню становища селян, проте й вона не змогла повністю задовольнити попит сільських жителів на кредит.

Уцілому еволюцію кредитно-банківської системи підросійської України в 1900–1913 рр. характеризували: стабільність мережі відділень Дворянського та Селянського земельних банків; збільшення кількості відділень Державного банку; експансія російських комерційних акціонерних банків; зміцнення позицій українських іпотечних банків; розширення приватного банкірського підприємництва та стрімкий розвиток товариств взаємного кредиту й кредитної кооперації.

Початок ХХ ст. позначився зростанням національних кредитно-фінансових інституцій на західноукраїнських землях. Передусім це були кооперативні організації. Найбільшими з них у Східній Галичині залишались «Дністер» і «Народна торгівля». Остання в 1907 р. реорганізувалася у спілку українських споживчих кооперативів – Крайовий торговельний союз «Народна торговля». Збільшення кількості кредитних товариств зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитового (КСК), який об’єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних товариств. Якщо на момент заснування у ньому налічувалося 113 членів, з яких було лише 17 кооперативів, то в 1913 р. серед 906 його учасників кооперативи становили майже половину – 427, а власні капітали зросли у 58 разів – до 1 110 094 крон133.

На кредитну підтримку селян був орієнтований і Земельний іпотечний банк, відкритий у 1910 р. у Львові. Він мав право видавати позики на суму 15 млн крон під заставні листи. Одним із співзасновників банку, а згодом і віце-президентом був відомий громадський і політичний діяч К.А.Левицький.

УПівнічній Буковині ощадно-кредитні товариства об’єднувались у «Селянській касі» (1903 р.). У 1909 р. вона мала 20 тис. членів, а її обіг становив

48 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

98,3 млн крон. Проте у фінансовому відношенні «Селянська каса» значною мірою залежала від банківського капіталу134.

На Закарпатті за ініціативи пряшівського єпископа Ю.В.Фірцака було започатковано так звану верховинську акцію, спрямовану на обмеження лихварства й заснування кооперативних товариств, господарських і промислових спілок, ощадних кас. У 1909 р. в краї вже функціонувало 58 банків і ощадкас, 166 кредитних кооперативів, які надавали населенню іпотечний і комерційний кредити. Серед них виділялися Ужгородський торгово-промисловий банк, Мукачівський економічний банк, ощадна каса Ужанської долини та ін.135

Загалом кооперативний рух суттєво допоміг зміцнити господарське становище українських селян. Однак, незважаючи на це, на початку ХХ ст. майже всю банківську систему Західної України продовжували контролювати австро-угорські та німецькі банки.

8. Внутрішня і зовнішня торгівля

На початку ХХ ст. переважаючою формою внутрішньої торгівлі продовжувала залишатися стаціонарна. Мережа її неухильно збільшувалася. За 1895–1912 рр. кількість закладів постійної торгівлі в Наддніпрянській Україні зросла майже вдвічі – з 86 923 до 171 652. А темпи її розширення були в 1,5 раза вищими, ніж загалом по країні, що своєю чергою засвідчує значний розвиток на цій території ринкових відносин136. Подекуди приріст торговельної мережі випереджав навіть приріст населення. Наприклад, якщо в 1904 р. у Харкові налічувалося 3936 магазинів, лавок, рундуків та інших торгових точок, то в 1912 р. міська управа видала 5268 посвідчень на торговельні заклади. Тобто за вісім років мережа зросла на 33,8%, тоді як чисельність жителів міста лише на 16,3% – з 206 315 до 239 904 осіб137.

Характерною ознакою розвитку постійної торгівлі в Україні у першому десятилітті ХХ ст. було посилення ролі монополістичних капіталів. Функціонування останніх виявлялося насамперед у двох напрямах: намаганні продавати свою продукцію через стаціонарні торговельні заклади й у створенні різноманітних компаній і об’єднань для здійснення безпосередньої торговельної діяльності. У зв’язку з цим значно зросла кількість агентурно-комісіонерських контор, головні завдання яких полягали в рекламі й збуті продукції синдикатів у віддалених районах. Вони відкривались в основному в тих регіонах, на які поширювалася сфера впливу того чи іншого монополістичного об’єднання. Найбільше їх налічувалось у Херсонській, Катеринославській і Київській губерніях.

Важливе місце у стаціонарній торгівлі посіли також торговельні доми, яких на 1914 р. функціонувало понад 1,5 тис., що становило 24,7% торговельних домів усієї імперії138. Переважна їх частина розміщувалася в повітових містах, робітничих селищах і великих населених пунктах повітового підпорядкування. З губернських міст за кількістю торговельних домів лідирував Київ, а з торгово-промислових центрів – Одеса. У Харкові подібні підприємства не набули помітного поширення у зв’язку з високою конкуренцією там монополій.

Новою формою організації постійної торгівлі стали виставки: промислові, сільськогосподарські та змішаного типу. Вони слугували зручним місцем для укла-

50 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

(1902 р.), Бердянську (1906 р.), Херсоні (1906 р.), Катеринославі (1907 р.), Феодосії (1908 р.), Маріуполі (1910 р.), Рівному (1910 р.), Сімферополі (1914 р.). Отже, напередодні Першої світової війни в українських губерніях налічувалося 14 із 93 функціонуючих у країні бірж, що становило 15% їх загальної кількості.

Спостерігалася й подальша спеціалізація у біржовій торгівлі. Так, особливі відділи для здійснення операцій з цінними паперами й валютою, які до того часу існували лише в Одесі, відкрилися на Київській і Харківській біржах. Остання також стала спеціалізуватися на збуті свійських тварин. У 1904–1910 рр. через цю установу щорічно продавалося в середньому більше 160 тис. голів великої рогатої худоби, овець і свиней143. У січні 1902 р. у Харкові було засновано ще одну біржу – кам’яновугільну й залізоторговельну. На ній укладалися мільйонні угоди зі збуту палива, руди та заліза різних сортів. Головним предметом торгівлі бірж південного регіону залишалося зерно. На рубежі ХІХ–ХХ ст. через них проходило близько 60% загального експорту хлібних культур із південноукраїнських портів144.

У передвоєнний період у внутрішню торгівлю активно включилися сільгоспкооперативи. Основні їхні функції полягали у створенні сприятливих умов для збуту продукції селянських господарств і придбанні необхідних знарядь праці. На торгівлі залізом і сільськогосподарською технікою поступово стали спеціалізуватися земства. Вони відкривали свої склади в губернських і повітових містах, волосних центрах і великих селах. Причому ціни на продукцію, яка реалізовувалася через земську торгівлю, були на 3–4% нижчими, ніж в інших торговельних закладах. Це своєю чергою сприяло підвищенню купівельної спроможності сільгоспвиробників

ізбільшенню механізації їхніх господарств. Крім того, земства займалися закупкою та продажем селянам зерна й насіння, а також породистої худоби.

1900–1913 рр. позначилися подальшим інтенсивним втягуванням Наддніпрянської України у світовий ринок. У загальному експорті Російської імперії на той час частка останньої становила майже 26%, а в імпорті – 11,5%145. Як і раніше, основною статтею вивозу залишалися продукти сільського господарства, насамперед зерно. Важливу роль у його продажу за кордон продовжували відігравати чорноморсько-азовські порти. Однак на початку ХХ ст. Одеса остаточно втратила лідируючі позиції в експорті хлібних культур. На перше місце вийшов Миколаївський порт. Швидко зростало значення Херсона як зерноекспортного пункту. В 1913 р. вивіз хлібних культур розподілявся таким чином: Миколаїв – 78,6 млн пудів

(40,6%), Одеса – 62 (32,1%), Херсон – 49,9 (25,8%), Скадовськ – 3 (1,5%)146. У ці-

лому середньорічний експорт зерна з південноукраїнських портів у 1909–1913 рр. становив 287 млн пудів, проти 23 млн пудів у 1860 р. Тобто за період розвитку ринкових відносин він збільшився в 12,5 разів147.

Чимало відправлялося збіжжя й через сухопутні митниці. Лише з Волинської і Подільської губерній у передвоєнні роки було вивезено через німецький

іавстрійський кордон відповідно 40% і 32% всіх експортованих звідси хлібних культур148.

Зростання вивозу зернопродуктів відбулося переважно за рахунок освоєння нових ринків збуту. Якщо в 1860–1870-х рр. їх постачали в Англію, Францію й Туреччину, то на початку ХХ ст. основними покупцями стали Німеччина, Голландія, Бельгія, Франція та країни Близького Сходу. Отже, Україна зберегла провідні