Економічна історія України том 2

що в разі зволікання із втручанням держави в селянське виробництво насіннєве зерно з’їздять і нічим буде засіяти поля. Основний задум пропонованих заходів Ленін виклав цілком відверто, видаючи державний примус за благо для самого селянина: «Суть законопроекту в тому, щоб зараз прийти до практичних заходів допомоги селянському одноосібному господарству, яке переважає, такої допомоги, яка полягала б не тільки в заохоченні, але і в примусі»66.

Внесений Раднаркомом проект був затверджений з’їздом 23 грудня 1920 р. Пріоритет юридичних законів над об’єктивними законами ринкової економіки, на якому ґрунтувалася вся політична лінія державної партії, підштовхував суспільство не до комунізму в його пропагандистському вимірі, а до реального комунізму, який не відрізнявся від кріпосництва.

Перехіддонепунезмінивстратегічнихнастановпартіїваграрно-селянському питанні. На VI Всеукраїнській партконференції в грудні 1921 р. Х.Раковський висловився недвозначно: «Нові відносини на селі треба розглядати цілком певно як поступку дрібнобуржуазній сільській стихії, як доказ нашої нездатності або нашої невмілості розв’язати питання про колективізацію сільського господарства тими шляхами і підходами, які були пануючими в нашій політиці за три роки»67.

Чи можна було знайти інші шляхи для здійснення попередньої політики? Погляди В.Леніна звернулися до кооперації. Селяни ще з кінця ХІХ ст. організовували з власної волі різноманітні сільськогосподарські кооперативи – збутові, постачальницькі, переробні, кредитні. Ці форми не пов’язувалися з відчуженням селянської власності. Учасники кооперативів зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залишаючись господарями на своїй землі. Ефект колективізму виникав через взаємопов’язання їхніх інтересів на ринковій основі. Поза товарно-грошовими відносинами кооператив не міг існувати.

У програмі РКП(б) 1919 р. йшлося про зовсім інші колективні господарства, за якими закріпилася назва колгоспів. Якщо форми кооперативів розрізнялися за функціями, то форми колгоспів – за відчуженням засобів виробництва: цілковитим (у комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільного обробітку землі – тсозах). Якщо кооперативи становили елемент ринкової економіки, то колгоспи могли цілком обходитися без товарно-грошових відносин в своїй вищій формі – комунах, тобто вписувалися в економіку, засновану на директивному плануванні. Якщо в кооперативах селянин залишався власником засобів виробництва

ініс відповідальність за результати господарювання на своїй землі, то в колгоспах він позбавлявся індивідуальної відповідальності разом із засобами виробництва і у виробничому процесі посідав становище, яке не відрізнялося від становища найманої робочої сили на промислових підприємствах.

В.Ленін розумів принципову різницю між кооперативами і колгоспами. У квітні 1921 р. з’явилася його брошура «Про продовольчий податок», в якій селянські кооперативи розглядалися як чужорідне комуністичній доктрині, а тому негативне явище. Вождь підкреслював, що кооперування дрібних товаровиробників «неминуче породжує дрібнобуржуазні, капіталістичні відносини, сприяє їх розвиткові, висуває на перший план капіталістиків, їм дає найбільшу вигоду». Це не може бути інакше, додавав він, «раз є в наявності переважання дрібних хазяйчиків

іможливість, а також необхідність обміну»68. Інакше кажучи, негативізм Леніна

182 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

щодо селянської кооперації пояснювався залежністю її від товарно-грошових відносин і ринку. Комунізм з його запереченням приватної власності був несумісним з селянською кооперацією, яка могла існувати тільки в умовах ринку.

ОднакнеприйняттяселянськоїкоопераціїЛенінимяктеоретикомнесуперечило її схвальним оцінкам з боку Леніна як практика. У згаданій брошурі він закликав до максимального сприяння кооперативному будівництву на селі, щоб надлишки селянської продукції, що не вилучалися державою через податок, спрямовувалися в річище кооперативного капіталізму, а не надходили до споживача через вільну торгівлю. На його думку, кооперованому селянинові легше було перетворитися на колгоспника, ніж індивідуальному господарю. «Політика кооперативна, – писав він, – в разі успіху дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизначений строк, до великого виробництва на началах добровільного об’єднання»69.

Отже, хід думок цілком зрозумілий: про колективізацію мріяти не треба, замість цього влада повинна зосередитися на кооперативному будівництві, яке є «передумовою» колективізації.

Нова економічна політика, як розраховував Ленін, повинна була тривати максимум два десятки років. У цих хронологічних рамках, як він вважав, мали створюватися передумови добровільної колективізації селянських господарств. Конкретних строків переходу до колективізації Ленін не називав. «Невизначений строк» – ось вираз, якому він надавав перевагу.

Така обережність пояснювалася засвоєнням уроків відчайдушного опору, який чинили селяни політиці насадження комун у 1919 р. Коли на ІХ з’їзді РКП(б) більшість делегатів, які працювали у кооперативній секції, прийняла запропоновану В.Мілютіним резолюцію про одержавлення кооперації, В.Ленін домігся від з’їзду протилежного рішення «через те, що ми маємо справу з класом, який менш доступний нам і ні в якому разі не піддається націоналізації». «Дух мілютінської резолюції, – говорив він делегатам з’їзду, – є дух чекістський, неправильно внесений у господарське питання»70. Не слід забувати, що в цей час (весна 1920 р.) стосовно «більш доступного» робітничого класу провадилася жорстка лінія на мілітаризацію праці.

Так само негативно Ленін поставився через два роки до представлених в ЦК РКП(б) тез Є.Преображенського з аграрного питання. У відповідності до партійної програми 1919 р. Преображенський вимагав «розвивати радгоспи, підтримувати і розширювати пролетарське землеробство на ділянках, наданих фабрикам, заохочувати розвиток сільськогосподарських колективів і залучати їх в орбіту планового господарства як основну форму перетворення селянського господарства в соціалістичне». Вождь партії передав тези іншим членам політбюро ЦК з негативним відгуком, а в листі до Н.Осинського наголосив на тому, «щоб невмілим втручанням не утруднити успішного розвитку сільськогосподарського виробництва»71.

Загальний напрям аграрно-селянської політики перших років непу справді полягав у тому, щоб «не утруднити» необережними діями господарського піднесення, яке почало відчуватися на селі після скасування продрозкладки. В центрі уваги партії вперше опинилися проблеми приватних господарств і створюваних ними кооперативів. Доктрина вимагала від них відмовлятися від приватного господар-

ства на користь колективного, а сувора реальність економічного життя не залишала сумнівів щодо нездатності колгоспів стати опорою державі. Не даючи продукції на сторону, комунари постійно вимагали від держави пільг і субсидій.

Тому серед керівних діячів партії склалася компромісна точка зору на наявні в сільському господарстві виробничі об’єднання різного типу. На V конференції КП(б)У у листопаді 1920 р. Г.Петровський заявив, що вищою формою землеробства має бути не колгосп, і особливо – не комуна, яка працює тільки на себе, а радгосп. Е.Квірінг у газетній статті висловився так: «Щоб господарчо зміцнитися, незаможники, крім своєї політичної організації – комнезамів, повинні організуватися у виробничі артілі й товариства. Це аж ніяк не означає – в сільськогосподарські комуни, де все спільне. Ні, хай у кожного залишиться своє господарство, свій будинок і т. д., а для польових робіт складеться артіль, яка спільними зусиллями здійснить ці роботи»72.

В.Ленін у цей час теж вважав, що серед незаможників повинна утвердитися не комуна, а форми колгоспів з частковим відчуженням селянської власності. Про це свідчить, зокрема, його телеграма Х.Раковському і М.Фрунзе від 16 жовтня 1920 р. У ній накреслювалося така програма дій для українських незаможників: колективний обробіток, прокатні пункти, завершення аграрної революції («Відібрати землю у куркулів зверх трудової норми, сільгоспзнаряддя куркулів брати на прокат пункти»). Телеграма закінчувалася такою рекомендацією: «Всі ці заходи проводити тільки за умов успіху колективного обробітку і під реальним контролем. Комуни поставити на останнє місце, бо найбільш небезпечні штучні лжекомуни»73. Незабаром після цього на VIII Всеросійському з’їзді рад вождь партії порівняв комуни з богадільнями, а на радісно-наївний рапорт залізничників станції Пролетарська Владикавказької залізниці, які повідомили у січні 1921 р. про влаштування сільськогосподарської комуни, відповів так: «Без ділового, практичного, господарського успіху я комунам вірю погано і трохи навіть комун боюсь»74.

У попередні роки очолювана В.Леніним партія старалася «загнати» селян в комуни, мотивуючи свої дії тим, що колективне господарство має більшу економічну ефективність порівняно з індивідуальним. Справжньої причини такої політики більшовики не називали, хоч все було зрозуміло: пов’язане з ринком приватне господарство селянина не вписувалося в комуністичну доктрину. Самим своїм існуванням багатомільйонні маси селян кидали виклик політичному режиму. Адже вони були економічно незалежні від режиму. Навпаки, це режим був залежний від них, тому що потребував продовольства для армії і націоналізованих «командних висот» економіки.

З переходом до непу і навіть раніше (гасло колективізації стало неактуальним після катастрофічних для влади експериментів в Україні у 1919 р.) апріорні твердження про більшу економічну ефективність колгоспів зависли у повітрі. В.Ленін тепер відкидав звичний аргумент, який залишався у пропагандистському арсеналі. У згаданих вище тезах Є.Преображенського він звернув увагу на такі рядки: «Що стосується бідніших прошарків сіл, то, за виключенням господарств колективних, тут помічається тенденція не до розвитку, а до падіння продуктивних сил, скорочення посівних площ тощо»75. На полях проти цих слів він написав: «Не

184 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

доведено, що у «колективів» взагалі краще. Не слід дратувати селян брехливим комсамохвальством»76.

У ситуації, що склалася після переходу до непу, керівники партії повели себе прагматично, якщо проаналізувати ключовий документ ЦК РКП(б) – циркулярний лист до місцевих партійних комітетів від 18 березня 1922 р. «Про сільськогосподарську кооперацію». В листі читаємо: «Робота попередніх років з усуспільнення сільського господарства створила в країні широку мережу колгоспів. Колгоспи ці як найбільш сталі радянські осередки на селі можуть здійснити позитивний і помітний вплив при введенні їх в загальне кооперативне річище»77. Партійним організаціям на місцях рекомендувалося сприяти створенню єдиних колгоспно-кооперативних спілкових об’єднань.

Отже, витоки сталінської формули «колгоспно-кооперативна форма власності», яка сама по собі була поєднанням непоєднуваних понять, сягали 1922 р. В роки, які передували суцільній колективізації сільського господарства, парування кооперативів і колгоспів пояснювалося сподіваннями на те, що успішні в економічному плані селянські об’єднання кооперативного типу утримають на поверхні організаційно прив’язані до них колгоспи. Паруючи їх, керівники партії вважали кооперативи нижчими формами колективних об’єднань, а колгоспи – вищими.

Наприкінці 1923 р. ЦК КП(б)У доручив здійснити обстеження наявних в республіці колгоспів. Виявилося, що кількість їх з 707 у жовтні 1920 р. зросла до 5105 у липні 1923 р. Питома вага колгоспів у селянському землекористуванні не перевищувала на початку 20-х рр. 2–3%. Переважали форми з незначним ступенем відчуження селянської власності на засоби виробництва, а частка комун не перевищувала 4%. Склад колгоспників на 70% був незаможницький. Економічне становище колгоспів характеризувалося ухильно, але все-таки правдиво: «Істотне кількісне зростання колективних господарств, що спостерігається за останні роки, далеко не відповідає зростанню їх господарської могутності»78.

15 листопада 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило на підставі проведеного обстеження постанову «Про дальшу роботу по колективізації сільського господарства». У постанові вказувалося, що колективізація повинна здійснюватися тільки у випадках, коли є впевненість у зміцненні нових колективів. Форсування «згоди» переведенню нижчих форм колективів (тсозів і артілей) в комуни заборонялося. Основною базою колективізації визначалося тільки незаможне селянство79.

Симптоматичним є те, що зміст постанови суперечив її назві. Формула «про дальшу роботу» вимагала активізувати діяльність партійних комітетів у розглядуваному напрямі. Тут же йшлося про те, щоб не прискорювати темпів колективізації, не форсувати в колгоспах, що існували, дальше відчуження приватної власності у колгоспників, не тягнути в колгоспи середняцькі та заможні верстви селянства.

ХІ з’їзд РКП(б) у квітні 1922 р. ухвалив рішення про обов’язковість участі сільських комуністів у сільськогосподарських кооперативах і колективах (тобто колгоспах), а в разі відсутності таких – про необхідність виявлення комуністами ініціативи щодо їх створення80. Не підлягає сумніву, що це рішення мало суто ідеологічну мотивацію. Працівники центрального партійного апарату пустили його на самоплив. В опублікованому навесні 1923 р. звіті ЦК КП(б)У визнавалося, що у виконанні цієї директиви за рік були досягнуті «незначні результати»81. У зв’язку з

цим на VIII Всеукраїнській партконференції секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь запропонував приймати селян у комсомол і партію тільки через колгоспи. У заключному слові Х.Раковський відкинув цю пропозицію як недоречну і зауважив: «А ви знаєте, до чого це може призвести? Провал колективів позначиться й на партії. Адже у нас тепер 4500 колективів. Якщо їх всі перепустити через сито, то з них, можливо, одна третина або одна чверть є колективами, що розвиваються природно, а три чверті створюються внаслідок різних пільг»82. Дискусія на цю тему об’єктивно показала дійсне становище колгоспів.

Отже, на початку 20-х рр. партія більшовиків опинилася в своїй аграрноселянській політиці на роздоріжжі. Об’єктивні обставини – як економічні, так і політичні, вимагали від її керівництва налагодити «змичку», як тоді казали, між націоналізованими «командними висотами» і приватним сектором в сільськогосподарській частині економіки. Інтереси зміцнення диктаторської влади вимагали продовження будівництва держави-комуни, тобто фундаменту, на якому трималася диктатура.

Виходячи з колізії між теорією і практикою комуністичного будівництва на селі, можна зафіксувати п’ять фундаментальних положень:

1.Створювані переважно селянами – власниками кооперативи розглядалися владою як елементи капіталістичної економіки.

2.Створювані переважно незаможниками колгоспи вважалися елементами соціалістичної економіки (комунізм уже перетворився на термін, що означав «світле майбутнє»).

3.Ставлення партії до наявних комун як вищих за доктриною форм колгоспів було негативним внаслідок їх економічної неефективності, але наявна суперечність між теорією і практикою не коментувалася.

4.Широка колективізація сільського господарства відкладалася на невизначене майбутнє, але держава сприяла пільгами організації нових колгоспів, тому що вбачала в них паросток соціалістичного ладу.

5.Держава сприяла також розвиткові кооперативів, розглядаючи їх як передумову майбутньої широкої колективізації.

Ця інвентаризація окремих елементів аграрно-селянської політики початку 20-х рр. є потрібною, щоб зіставити їх зі змістом статті В.Леніна «Про кооперацію». Без такого зіставлення аналіз статті виявиться непродуктивним. Стаття була продиктована напівпаралізованою людиною, яка формулювала думки із зусиллями,

аіноді навіть губилася в них. Складається враження, що деякі думки навмисно звучали нечітко, щоб не відштовхнути комуністів, вихованих на постулатах програми РКП(б) 1919 р.

Наприкінці грудня 1922 р. мав відбутися Х Всеросійський з’їзд рад, на якому повинна була розглядатися кооперативна політика партії. В.Ленін планував один з виступів на з’їзді присвятити кооперації. Зберігся план цієї доповіді, озаглавлений так: «Центроспілка: її особливе значення»83. У листі до голови Центроспілки Л.Хінчука вождь просив подати останні дані про діяльність кооперативних об’єднань84.

Однак 16 грудня стався новий напад хвороби, після чого у Леніна виникли сумніви щодо можливості повернення до політичного життя. Бажаючи висловити

186 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

останню волю, він домігся у лікарів дозволу щоденно диктувати стенографістці. До березня 1923 р., коли черговий спалах хвороби перетворив його на розумового інваліда, він надиктував три листи до ЦК РКП(б), а потім п’ять статей. Другою з них була стаття на тему, сформульовану так: «Про Центроспілку та її значення з точки зору непу». Текст, надиктований в два прийоми, 4 і 6 січня 1923 р., Н.Крупська передала до ЦК РКП(б) тільки у травні. 26 і 27 травня вона була надрукована в газеті «Правда» під назвою «Про кооперацію»85.

Ця стаття посідає окреме місце в усій теоретичній спадщині вождя більшовиків. Якщо в 1921 р. В.Ленін припинив дальше комуністичне будівництво, як він думав, тимчасово, то в 1923 р. публікацією цієї статті він зняв з політики більшовиків покрівлю тимчасовості. У статті в дещо замаскованому вигляді обґрунтовувалася концепція «кооперативного соціалізму», яка була альтернативою комуністичній доктрині. Однак Ленін більше не визначав державної політики. Кооперативний план, який партія негайно прийняла до керівництва, з часом виродився у протилежне йому за змістом колгоспне будівництво. Утім, доцільно виявити справжню суть цього плану як нереалізованої альтернативи комуністичному будівництву.

Через те, що кооперація ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, вона розглядалася більшовиками як елемент капіталістичної економіки. З цієї причини сільськогосподарська кооперація не могла стати елементом будованого комуністичного ладу. Вона вважалася тільки школою колективізму, засобом переходу селян від приватного дрібного до колективного виробництва, передумовою широкої колективізації сільського господарства.

Та вже під час переходу до непу В.Ленін заявив про «економічну неможливість» політики, здійснюваної у попередні три роки в точній відповідності до канонів комуністичної доктрини. Ця заява пролунала тільки один раз, а на кожний день використовувалася інша аргументація: неготовність держави і непідготовленість сільського господарства до революційних перетворень. Поєднати інтереси індивідуального виробника з суспільними інтересами іншим, ніж ринковий, механізмом виявилося неможливим. Це змусило партію повернутися обличчям до ринку, дозволити приватну торгівлю і навіть розгорнути державну торгівлю. За два роки непу вдалося досягти істотних успіхів на шляху господарського відродження. Чи варто було за цих умов прогнозувати повернення до політики нищення товарногрошових відносин, чого вимагала комуністична доктрина?

Відповідь на це питання давала стаття «Про кооперацію». Це була неясна відповідь, вождь партії ухилявся від зіставлення економічної політики до і після 1921 р. Але він сміливо починав свою статтю з неймовірних для послідовників комуністичної доктрини тверджень: при максимальному кооперуванні населення сама собою досягається соціалістична мета; в непі ми зробили поступку принципові приватної торгівлі, але саме з цього випливає (протилежно тому, що думають) гігантське значення кооперації; лад цивілізованих кооператорів – це є лад соціалізму.

Ще за кілька тижнів до диктовки цієї статті, 20 листопада 1922 р. В.Ленін заявив з трибуни Мосради: «з Росії непівської буде Росія соціалістична». Неп і соціалізм були для нього несумісними поняттями. Неп вважався інструментом соціалістичного будівництва, не більше. А на початку січня 1923 р. Ленін дикту-

вав стенографістці: «тепер ми знайшли ту міру поєднання приватного інтересу, приватного торгового інтересу, перевірки і контролю його державою, міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів».

Тут все сказано відверто, особливо про узгодження приватного торгового інтересу з інтересом суспільства. Тобто держава не бере на себе задоволення інтересу суспільства, розгортаючи власну торгівлю, а узгоджує, як це робилося в усіх цивілізованих країнах, приватний інтерес з суспільним.

«Камінь спотикання», який став фатальним для політики комуністичного штурму, уособлювало собою багатомільйонне селянство. Щоб реалізувати програму РКП(б), треба було позбавитися селянства, тобто змінити докорінно соціальну природу кожного селянина, перетворити селян-власників на найману робочу силу в одержавлених колгоспах. Це був справжній «камінь спотикання», якщо зважити на питому вагу селян у населенні країни.

Новий погляд на кооперацію, яка здатна існувати тільки в ринкових умовах, виводив державну партію з глухого кута, в який вона загнала себе сама. У статті «Про кооперацію» В.Ленін не знайшов місця, щоб згадати про колгоспи і колективізацію. Причина зрозуміла: заявою про те, що «просте зростання кооперації для нас тотожне… із зростанням соціалізму» вождь партії знімав з порядку денного завдання відчуження засобів виробництва у селян. Скільки б більшовики не твердили, що майбутня колективізація має бути добровільною, їм не вдавалося знайти людей, готових повірити у те, що селянин-власник здатний добровільно відмовитися від свого господарства. А в кооперативи селяни охоче йшли з дореволюційних часів. Ленін не випадково попросив стенографістку виділити у статті курсивом найголовнішу думку: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш

простим, легким і доступним для селянина».

Протягом трьох попередніх років вождь виголосив багато промов із закликами створювати комуни і радгоспи. Кооперацію він третирував як торгашеську. І ось тепер, у статті, яка мала всі ознаки політичного заповіту, Ленін відповідав на ключове питання, яке сам поставив, і постановка якого здалася б єретичною йому самому за кілька тижнів до того: «Якими засобами можна і треба зараз же почати розвивати цей «кооперативний» принцип так, щоб всякому і кожному було ясне його соціалістичне значення?»

Зміна точки зору Леніна на кооперацію дала йому змогу прогнозувати тривалість перетворень у сільському господарстві, а не ховатися за виразом про «невизначене майбутнє». Адже під соціалістичними перетвореннями на селі розумілися вже не колективізація, якій селяни чинили лютий опір, а кооперування, здійснюване за ініціативи самих товаровиробників. «Щоб досягти через неп участі в кооперації поголовно всього населення – ось для цього потрібна ціла історична епоха, – підкреслював він. – Ми можемо пройти в кращому разі цю епоху в одне – два десятиріччя». Інакше кажучи, тривалість створення «ладу цивілізованих кооператорів» визначалася в межах виконання плану ГОЕЛРО.

До непу державна партія йшла нерішучими кроками, лише поступово осмислюючи необхідність пристосування до ринкової економіки. У січні 1923 р. Ленін зробив черговий відступ від комуністичної доктрини, який став вирішальним. Він

188 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

змінив точку зору на кооперацію. Це означало зміну точки зору на ринкові відносини і на політику, пов’язану з ринковими відносинами, тобто на неп. Поставити знак рівняння між кооперацією і соціалізмом, між непом і соціалізмом означало відмову від традиційного для більшовиків розуміння терміна «соціалізм» як першої фази комунізму. Бажав цього Ленін чи ні, але він фактично відмовлявся від більшовизму, ленінізму, комунізму. Соціалізм, який здатний ужитися з товарногрошовими відносинами і ринком, ставав схожим на лад, який був ідеалом західноєвропейських соціал-демократів з часів Е.Бернштейна, російських меншовиків, українських соціал-демократів.

Після цього прояснюється значення найбільш загадкового, як це визнавалося в історіографії, уривку знаменитої ленінської статті: «Тепер ми вправі сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне… із зростанням соціалізму, і разом з цим ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм».

Висловлена Леніним в останніх листах і статтях політична воля була спотворена його наступниками, хоч вони робили вигляд, нібито ретельно виконують конкретні вказівки вождя. Найяскравіший приклад такого спотворення дає концепція кооперування.

Можливість спотворення була полегшена самим Леніним. У статті «Про кооперацію» він не висловив негативного ставлення до ідеї колективізації. Про це можна було тільки здогадуватися, читаючи статтю між рядків, а партія звикла до чітких ідеологічних настанов. Ці настанови залишалися у непорушеному вигляді, у тому числі головна з них – ленінська програма РКП(б) 1919 р. Досвід комуністичного штурму 1918–1920 рр. теж міг би багато сказати про те, як працюють програмні схеми організації виробництва. Але під маскувальною покрівлею концепції «воєнного комунізму», яку теж винайшов Ленін, щоб не заплямувати комуністичний лад, скласти справжнє уявлення про ефективність комуністичної організації виробництва було неможливо. Тому для партапаратників і рядових членів партії кооперування залишалося передумовою колективізації, і не більше.

За кількістю публікацій стаття «Про кооперацію» набагато перевищувала будь-який з інших творів В.Леніна. Та незважаючи на мільйонні тиражі, вона залишалася в партії «непрочитаною». Про це, наприклад, свідчать дебати на жовтневому (1923 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Розглядаючи питання про виробничі об’єднання селян, деякі учасники пленуму заперечували можливість колективізації селянських засобів виробництва, тобто обирали політику кооперування. Більшість, однак, вважала доцільним залишити гасло колективізації в партійному арсеналі. Тому в резолюції щодо політики на селі пленум ЦК вирішив оголосити курси на кооперування і на колективізацію рівноцінними. Через півроку, у травні 1924-го, VII конференція КП(б)У знову повернулася до проблеми селянських виробничих об’єднань і підтвердила тезу про рівноцінність кооперування і колективізації86.

Судження більшовиків республіканського рівня не відігравали ролі у визначенні основ економічної політики. Вони цікаві лише тим, що показують, як політика Кремля сприймалася в нижчих ланках партійного апарату. В цьому разі можна зробити висновок, що кооперування розглядалося як перша стадія передбачуваного програмою РКП(б) максимального відчуження засобів виробництва. У

1921–1922 рр. В.Ленін добре попрацював над тим, щоб саме таке судження відклалося в головах членів партії.

Найбільш впливові члени політбюро ЦК РКП(б) у 1923–1924 рр. займалися боротьбою за владу. Тому принципові проблеми господарського будівництва, включно з пошуком економічної політики для села були віддані на відкуп діячам другого ешелону – теоретику М.Бухаріну і практику О.Рикову. Вони не претендували на місце, яке звільнив В.Ленін, але були його найближчими соратниками. Через це вони знали, як змінювалися погляди вождя на соціально-економічні проблеми в ході засвоєння уроків непу. Теза про те, що кооперація стає для радянської держави найважливішим економічним завданням на цілий історичний період, уперше побачила денне світло ще в квітні 1923 р., тобто до опублікування статті «Про кооперацію» і навіть до передачі цієї статті у розпорядження ЦК РКП(б). Ця теза з’явилася у резолюції ХІІ з’їзду партії «Про роботу РКП на селі» як буденна фраза, без виділення принципового значення закладеної в ній думки. Далі в резолюції підкреслювалася актуальність рішення попереднього з’їзду про обов’язкову участь комуністів у сільськогосподарських кооперативах і колективах, а також думка про необхідність державної підтримки товариств, артілей і комун87.

Ідеї статті «Про кооперацію» у неспотвореному вигляді позначилися на поточній політиці партії тільки у 1924 р. ХІІІ з’їзд РКП(б) у травні цього року поставив питання «Про кооперацію» як окремий пункт порядку денного. Підкреслювалося, що просування до соціалістичного господарства визначатиметься двома паралельними моментами: зрушеннями у розвитку великої державної промисловості й успіхами кооперування населення. Гасло колективізації у резолюціях з’їзду не порушувалося. Вважалося, що кооперування не тільки перетворить дрібні селянські господарства на великі, а й забезпечить їх технічну реконструкцію. Виступаючи у травні 1924 р. в партійній організації Бауманського району Москви з доповіддю про підсумки роботи з’їзду, голова Раднаркому СРСР О.Риков заявив, що кооперування по лінії виробництва, збуту і постачання становитиме більше половини соціалістичної роботи над організацією селянства, після чого залишиться тільки боротьба за техніку, підготовку кваліфікованих кадрів тощо88.

У 1925 р. вже почалася непомітна ззовні, але істотна деформація концепції «кооперативного соціалізму». XIV Всесоюзна партконференція у квітні цього року заслухала доповідь О.Рикова «Про кооперацію». Доповідач постарався донести популярною мовою до делегатів конференції концепцію «кооперативного соціалізму». Основний зміст його доповіді визначався у кількох реченнях, які варто навести у повному обсязі: «Розвиток різних форм колективних об’єднань на селі треба заохочувати, і в майбутньому їхня роль зростатиме. Проте основною формою масового об’єднання селянства, головним шляхом організації сільського господарства у наш час є кооперативна організація багатомільйонного селянства як товаровиробників. Не можна й гадати, що ми протягом найближчого року або найближчого ряду років зуміємо створити з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої була б значною в загальній системі нашого господарства. Середняки, тобто основна маса селянства, при нинішній техніці виробництва ще на тривалий час не можуть не залишатися поза колгоспами. А колективна організація кількох селянських госпо-

190 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

дарств, що обробляють землю дерев’яною сохою, аж ніяк не являє собою соціалістичного господарства»89.

Отже, О.Риков не заперечував доцільності організації колгоспів, але не надавав їм великого значення. Основна частина селянства, як це було йому зрозуміло, не брала участі в колективізації і не збиралася робити це у майбутньому. Просте складання наявних у незаможників жалюгідних засобів виробництва не являло собою великого господарства. Доповідач вбачав соціалістичне майбутнє села тільки у кооперативах.

Проект резолюції партійного з’їзду або конференції за встановленим порядком представляв доповідач. Але від проекту Рикова у схваленій конференцією резолюції не залишилося нічого. Вправною рукою Й.Сталіна в резолюцію були внесені положення, які перебували у непримиренній суперечності з концепцією «кооперативного соціалізму». Щоправда, конференція проголошувала, що «кооперативне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення». Показово, однак, як це твердження аргументувалося: «В умовах свободи товарообороту й панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основна суспільно-економічна форма зв’язку між державним господарством і дрібним товаровиробником села»90. Тут не було ключової ідеї Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму. Кооперація розглядалася не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а як «форма зв’язку» двох протилежних соціальноекономічних укладів. Кооперативний товаровиробник залишався в уявленні Сталіна дрібним товаровиробником. Велике виробництво на селі, створення якого було метою партії, пов’язувалося не з кооперуванням селянства, а з колективізацією. Тобто відбувався поворот від статті «Про кооперацію» з усіма її новаторськими ідеями до попереднього теоретичного доробку державної партії, втіленого в її програмі. Далі по тексту резолюції відбувалася реанімація, здавалося б, похованої ленінським заповітом концепції колективізації. Реанімація була малопомітною і формулювалася так: «Колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі»91.

Жовтневий (1925 р.) пленум ЦК РКП(б) уже ставив рішучу вимогу «всебічно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств) маломіцного і середнього селянства»92. Гасло колективізації, яке знову виповзло на поверхню політичного життя, поширилося на селян-власників, за більшовицькою термінологією – середняків. Газети знову почали використовувати напівзабутий за попередні кілька років термін «куркуль», яким таврувалася найзаможніша частина селян-власників. Реальних куркулів, які постійно використовували працю односельців для збільшення обсягу товарної продукції свого господарства, після проведеного за вимогами самих селян «чорного переділу» вже не існувало. Однак тавро «куркуль» було потрібне владі, щоб в ході майбутньої колективізації нацькувати менш заможних селян на більш заможних. Спиратися тільки на селянську бідноту влада більше не могла. Переважна частина бідняків після одержання землі і реманенту в ході «чорного переділу» (в УСРР він завершився у 1923 р.) перейшла в категорію селян-власників.

Доречно порівняти резолюції з аграрно-селянського питання, які готувалися в центрі, з рішеннями, що приймалися на периферії. У 1924 р. вплив статті