Економічна історія України том 2

війни різниця між твердими і ринковими цінами неухильно зростала. На підприємствах Новоросійського металургійного товариства, фінансові можливості якого були колосальними, фіксовані ціни на хліб до лютого 1917 р. зросли порівняно з довоєнним періодом на житній хліб тільки на 16%, на пшеничний – на 28%, на м’ясо – на 47%, на цукор – на 57%108. Для порівняння зазначимо, що середні ціни на продовольство у Донецькому басейні зросли до того часу надзвичайно круто: на пшеничне борошно – на 139,6%, житнє борошно – на 157%, олію – на 178,6%, цукор – на 94%, сало – на 227%, білий хліб – на 143%, житній хліб – на 141%, м’ясо – на 212,5%109. Приблизно третину продовольства робітники і службовці цього регіону закуповували за значно вищими цінами вільного ринку, а вартість таких промислових товарів, як мануфактура, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку, зростала ще більшими темпами.

Серед причин, які призвели до стрімкого підвищення цін на продовольство і промислові товари, слід назвати й спекуляцію, яку розкручували промислові фірми і банки. Останні створили тенденцію до приховування величезних партій продовольства і промислових товарів з метою спекулятивних афер. Нестача на ринку цукру наприкінці 1915 – на початку 1916 рр. була створена значною мірою штучно, оскільки цього товару було вдосталь, але закупити його можна було тільки за цінами у півтора рази вищими у відділеннях Петроградського міжнародного банку, розташованих у Харкові, Сумах та інших містах України110. Масштабним розмахом товаропозикових хлібних операцій з метою приховування зерна й борошна для подальшого розкручування цін відзначалися на території України ще в 1915 р. Одеське – 363 тис. руб. і Харківське – 79 тис. руб. відділення РосійськоАзіатського банку111. Від банків не відставали різномасті промислові й торгові фірми, що з’явилися під час війни на ринку й розгорнули спекулятивні афери. За документальними свідченнями, до війни прибуток текстильних підприємств становив 5–6% на валовий оборот, а на початку 1917 р. через небувалий товарний дефіцит навіть занепалі торгові фірми стали отримувати 25% чистого прибутку112.

Отже, у роки війни ціни на продовольчі товари і предмети масового попиту значно перевищували купівельну спроможність населення, що призводило до зниження його життєвого рівня. В умовах зростаючого дефіциту державні органи та місцева влада запроваджували різноманітні заходи для його пом’якшення: таксування цін, закупівля та продаж населенню за заготівельними цінами борошна, дров, вугілля, гасу тощо.

Одним з найпоширеніших заходів боротьби з дорожнечею, які практикували міські управи, земства та створені при них спеціальні структури, стала такса на продовольчі товари. Проте її вплив на продовольчий ринок був суперечливим, а інколинавітьшкідливим. АналізпрацьвідомогоекономістаМ.І.Туган-Барановського, надрукованих в різних часописах, засвідчує песимізм вченого щодо таксування продуктів. У нормальних умовах товарообміну ціни справді визначалися співвідношенням пропозиції й попиту, але небувалий розлад на залізницях у роки війни сприяв посиленню хаосу на продовольчому ринку.

На переконання частини вищих урядовців і законодавців Російської імперії такса мала зацікавити торговців. Тільки тоді, коли такса відповідає «нормальній ціні» або навіть трохи перевищує її, вона «сприятиме надходженню продуктів і

92 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ціни самі по собі падатимуть». Проте навіть за дотримання цих умов негаразди на транспортних магістралях зводили часто нанівець результати «найоптимальнішого таксування продуктів».

У березні 1915 р. Всеросійський союз міст провів анкетування для з’ясування причин зростання цін і відпрацювання заходів боротьби з цим загрозливим явищем. По-перше, загальною причиною дорожнечі було визнано розлад залізничного транспорту, про що засвідчили відповіді 65 із 74 міст. По-друге, зверталася увага на негаразди організаційного характеру. По-третє, вказувалося на різке зростання попиту на продовольство для армії, біженців і вигнанців. Майже в четвертій частині відповідей причиною дорожнечі було визначено заборону владою вивозити продовольство з районів його виробництва. Зрештою, в переліку чинників, що впливали на зростання цін, були названі реквізиції, підвищення податків, дезорганізація кредиту та «черепахове» затвердження такс губернаторами. Деякі міста визнавали такси шкідливими заходом, що призводить до «втечі» товарів в інші міста, де такси не було. Саме з цієї причини 13% міст, що відповіли на запитання анкети, не впроваджували такс або відмовилися від них113. Четверта частина всіх відповідей причину зростання цін вбачала в спекуляції. В останньому звинувачували банки, торговців, землевласників, зрештою, і промисловців – борошномелів, цукрозаводчиків та ін.114 Попри всі суперечності, такса визнавалася найпоширенішим заходом боротьби з дорожнечею.

Хоч би як там було, зниження рівня продовольчого постачання в містах України прискорило заходи з регулювання цін. У Києві харчові продукти були піддані таксуванню з 23 січня 1915 р., причому ціни на пшеничне борошно й овес були підвищені на 4%115. У Житомирі ще восени 1914 р. була встановлена такса за цукор: за один пуд першого сорту – 6,05 руб., 2-го сорту – 5,85 руб., цукрового піску – 4,50 руб. за пуд116. У 1916 р. в Харкові та інших містах України постало питання узгодження такс з твердими цінами і встановлення загальноімперської системи таксування на продукти першої необхідності. На наше переконання, його вирішення було неможливим і через величезні простори Російської імперії, і через занепад транспорту, і через надто велику різницю в заробітній платі в різних регіонах.

Впровадження такс на рудниках Бахмутського й Слов’яносербського повітів викликало негативну реакцію з боку підприємств і навіть споживчих товариств через різке скорочення надходження продуктів. Ціни на таксовані товари не узгоджувалися з оптовими цінами і таксами в інших районах. За умов, коли таксаційні ціни на продовольство значно поступалися закупівельним, не могло бути й мови про стабілізацію продовольчого ринку. Товари зникали, ціни на них зростали, посилюючи спекуляцію та інші негативні явища.

Отже, таксування продовольчих товарів у містах України набуло в роки війни значного поширення і мало як помітні здобутки, так і серйозні недоліки.

Найдієвішим засобом організації розподілу продуктів споживання в усіх країнах, що втягнулися в війну, стала карткова система. Німеччина впровадила її першою – через півроку від початку війни. Першим з’явилися картки на борошно, потім на м’ясо, масло, сало, гас тощо. Попри скептичне ставлення до карткової системи з боку урядових кіл, окремі її елементи поширювалися в Україні. За да-

ними градоначальника м. Миколаїв Херсонської губернії, цукор розподілявся між дрібними торговцями з обов’язковим продажем в одні руки не більше 2 фунтів за ціною 0,16 руб. за фунт117.

Карткова система в тих чи інших містах України впроваджувалася залежно від становища на продовольчому ринку. На хлібному ринку Києва ситуація загострилася ще в серпні 1915 р. і міська управа ухвалила постанову щодо введення карткової системи на випечений хліб і борошно.

Найчастіше карткова система розглядалася як засіб рівномірного розподілу серед населення продуктів першої необхідності й попередження спекуляції. Майже в усіх містах Київської губернії картки були впроваджені влітку і восени 1916 р. на цукор, сіль, гас та інші товари першої необхідності, а в Полтавській губернії – навіть на сало в жири118. У Чернігові картки на цукор були запроваджені постановою міської думи з 22 червня 1916 р.119 Нестача борошна прискорила введення карткової системи на хліб у Харкові на початку 1917 р. Ще раніше в цьому місті з’явилися картки на цукор і гас. На засіданні міської думи 12 січня 1917 р. продовольча комісія запропонувала навіть усунути з ринку всіх скупників хліба120. З 1 вересня 1919 р. карткова система на продукти першої необхідності була впроваджена в ряді міст Таврійської губернії121. Отже, карткова система в містах і промислових районах України впроваджувалася в міру загострення становища на продовольчому ринку.

Гірничозаводське населення Донбасу і Придніпров’я приблизно на дві третини своїх потреб забезпечувалося під час війни за рахунок централізованого постачання продовольства. З 5 жовтня 1916 р. для гірників, металургів і членів їхніх родин було встановлено місячну і добову норму споживання найважливіших харчових продуктів.

Отже, громадськість України доклала певних зусиль до стримування спричиненого війною розладу господарського життя. Важливе значення в цьому напрямі мали протидія зростанню цін і спекуляції, заходи з регламентації товарного ринку шляхом заготівлі продовольства, таксування продуктів масового попиту тощо.

Війна засвідчила техніко-економічну і фінансову слабкість Російської імперії, залежність усього господарства країни від зарубіжних поставок різних машин і устаткування. Її затяжний характер поволі спрямовував економічний розвиток у суто мілітарне русло, посилюючи втручання держави у цю сферу. Проте правлячі кола імперії виявилися нездатними підтримати хоча б мінімальну рівновагу в господарському житті. Армія стала головним споживачем і промислової, і сільськогосподарської продукції, а тил був кинутий напризволяще. Виникли вкрай небезпечні диспропорції, які негативно впливали на зростання цін і прибутків, посилили спекуляцію й дорожнечу, розривали економічні зв’язки міста із селом, промисловості з сільським господарством.

Попри наявність значних хлібних ресурсів, війна засвідчила примітивізм і короткозорість політики імперського уряду щодо сільського господарства і продовольчої сфери. У ті роки Україна стала годувальницею найчисленнішої в світі армії, промислових і безхлібних регіонів європейської частини Російської імперії, але її сільське господарство залишилося без підтримки держави.

94 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

За слабкого техніко-економічного потенціалу й відсутності впорядкованої системи управління економічна криза загострювалася з кожним днем. Виснажлива війна дедалі більше посилювала занепад імперії.

Посилання до розділу 23

1.Горно-заводское дело. – 1914. – №32. – С.9395-9396.

2.Россия в мировой войне 1914–1918 годов (в цифрах): Статист. сб. – М., 1923. – С.5.

3.Горно-заводское дело. – 1914. – №30. – С.9355.

4.Россия в мировой войне 1914–1918 годов (в цифрах). – С.5.

5.Букшпан Я.М. Военно-хозяйственная политика: формы и методы регулирования народного хозяйства за время мировой войны 1914–1918 гг. – М.; Л., 1929. – С.43.

6.Россия в мировой войне 1914–1918 годов (в цифрах). – С.5.

7.Экономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистической революции: Документы и материалы. Март-октябрь 1917 г. – Ч.ΙΙ. – М.; Л., 1957. – С.432 (далі – Экономическое положение России… – Ч.ІІ).

8.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия ІІІ. – СПб., 1915. –

С.93.

9.Вестник сахарной промышленности. – 1915. – №23. – С.529.

10.Горно-заводское дело. – 1913. – №21. – С.7314.

11.Там само. – 1915. – №19. – С.10975-10976.

12.Ежегодник министерства финансов. – Пг., 1915. – С.4041.

13.Горно-заводское дело. – 1915. – №5. – С.10372.

14.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия ΙІІ. – С.96.

15.Гречко А.М. Организация народного хозяйства и кооперация. – Харьков, 1917. – С.4-10.

16.Клаус Р. Война и народное хозяйство России (1914–1917 гг.). – М.; Л., 1926. – С.34-35.

17.Народное хозяйство в 1916 году. – Пг., 1920. – С.7.

18.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия ΙV. – Стб.4091.

19.Вестник сахарной промышленности. – 1916. – №47. – С.483.

20.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия ΙV. – Стб.4090.

21.Экономическое положение России… – Ч.ΙΙ. – С.374.

22.Экономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистической революции: Документы и материалы. Март–октябрь 1917 г. – Ч.І. – М.; Л., 1957. – С.89-90 (далі – Экономическое положение России… – Ч.І).

23.Там само. – Ч.ІІ. – С.374.

24.Там само. – С.390.

25.Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти // Пробл. історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2007. – Вип.16. – С.99.

26.Горно-заводское дело. – 1915. – №4. – С.10316.

27.Там само. – №6. – С.10415.

28.Там само. – №45. – С.12223.

29.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. – К., 2004. – С.27-28.

30.ЦДІАК України. – Ф.2161. – Оп.1. – Спр.208. – Арк.21.

31.Горно-заводское дело. – 1916. – №38. – С.14307.

32.Там само. – 1917. – №5. – С.15228.

33.ЦДІАК України. – Ф.2161. – Оп.1. – Спр.198. – Арк.28.

34.Там само. – Спр.208. – Арк.17.

35.Там само. – Арк.17.

36.Там само.

37.Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С.100.

38.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Назв. праця. – С.55-71.

39.Вестник Всероссийской выставки 1913 г. в Киеве. – 1913. – №7. – С.104.

40.Экономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистической револю-

ции: Документы и материалы. Ч.ΙIΙ: Сельское хозяйство и крестьянство. – Л., 1967. – С.56 (далі – Экономическое положение России… – Ч.ІІІ).

41.Там само. – С.34-36.

42.Там само. – С.48-49.

43.Известия Киевского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности. – 1916. – №1. – С.24.

44.Экономическое положение России… – Ч.ІІІ. – С.94.

45.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Назв. праця. – С.161-162.

46.Вестник Всероссийской сельскохозяйственной палаты. – 1914. – №3. – С.85.

47.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1914. – 28 авг.

48.Экономическая жизнь Подолии. – 1914. – №21. – С.39; Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1914. – 24 окт.

49.Пажитнов К.А. Влияние войны на условия сбыта и на стоимость жизни // Вестн. кооперации. – 1914. – №6-7. – С.24.

50.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия IV. – Стб.1841.

51.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Назв. праця. – С.171-172.

52.Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С.100101.

53.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1916. – 16 июня.

54.Шапошнікова Н.О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (липень

1914 – лютий 1917 рр.). – К., 2002. – С.32.

55.ЦДІАК України. – Ф.2161. – Оп.1. – Спр.155. – Арк.18 зв.

56.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1915. – 26 нояб.

57.Экономическое положение России… – Ч.ІІ. – С.390.

58.Горно-заводское дело. – 1915. – №3. – С.10279.

59.Шацилло К.Ф. От Портсмутского мира к Первой мировой войне. Генералы и политика. – М., 2000. – С.261.

60.Падение царского режима. Стенографические отчёты допросов и показаний, данных в 1917 г. в Чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства. – Т.VII. – М.; Л., 1927. –

С.117.

61.Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914–1918 гг. – Т.I. – М., 1923. – С.126.

62.Известия Главного комитета по снабжению армии. – 1916. – №12. – С.73.

63.Букшпан Я.М. Вказ. праця. – С.303.

64.Известия Главного комитета по снабжению армии. – 1916. – №12. – С.19-20.

65.Там само. – С.60-62.

66.Там само. – №14. – С.20.

67.История организации уполномоченного Главным артиллерийским управлением по заготовлению снарядов по французскому образцу, генерал-майора С.Н.Ванкова. 1915–1918 гг. – М., 1918. – С.156 (далі – История организации С.Н.Ванкова.).

68.Маниковский А.А. Боевое снабжение русской армии в мировую войну. – М., 1937. – С.90; История организации С.Н.Ванкова. – С.157, 160.

69.История организации С.Н.Ванкова. – С.156.

70.Маниковский А.А. Вказ. праця. – С.90; История организации С.Н.Ванкова. – С.165.

71.Киевская земская газета. – 1914. – 15 авг.

72.Соколовский Ю.Ю. О заготовке в Полтавской губернии продуктов для армии // Вестн. Хорольского общества сельского хозяйства. – 1915. – №6. – С.13-14.

73.Известия главного комитета по снабжению армии. – 1915. – №4-5. – С.151; 1916. – №12. –

С.19-20.

74.Там само. – 1916. – №12. – С.19-20.

75.Экономическая жизнь Подолии. – 1914. – №18. – С.31; №19. – С.4.

76.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Назв. праця. – С.219.

77.Черниговская земская неделя. – 1915. – 14 авг.

78.Детальніше про участь кооперативів у заготівлі сільськогосподарських продуктів для потреб армії див.: Реєнт О.П., Сердюк О.В. Назв. праця. – С.215-222.

96 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

79.Известия Главного комитета по снабжению армии. – 1916. – №12. – С.13-15.

80.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1916. – 4 апр.

81.Известия Главного комитета по снабжению армии. – 1915. – №6. – С.133.

82.Прокопович С.Н. Война и народное хозяйство. – М., 1917. – С.186.

83.Экономическое положение России… – Ч.ΙΙΙ. – С.204-205.

84.Известия Особого совещания по продовольственному делу. – 1917. – №2. – С.35.

85.Китанина Т.М. Война, хлеб и революция (продовольственный вопрос в России, 1914 – октябрь

1917 г.). – Л., 1985. – С.74.

86.Островский А.В. Государственно-капиталистические и кооперативные тенденции в экономике России: 1914–1917 гг. // Россия и первая мировая война: Материалы междунар. науч. коллок-

виума). – СПб., 1999. – С.485.

87.Известия Особого совещания по продовольственному делу. – 1917. – №2. – С.21.

88.Россия в мировой войне 1914–1918 гг. (в цифрах). – С.4, 24.

89.Лященко П.И. Хлебная торговля на внутренних рынках Европейской России. – СПб., 1912. –

С.50, 74.

90.Черниговская земская неделя. – 1914. – 14 марта.

91.Русский мельник. – 1916. – №3. – С.128.

92.Журнал №144 Особого совещания для обсуждения и объединения мероприятий по обороне государства // Журналы Особороны. – М., 1977. – С.219-220.

93.Экономическое положение России… – Ч.ΙΙΙ. – С.468.

94.Горно-заводское дело. – 1916. – №4. – С.12835.

95.Там само. – 1910. – №24-25. – С.770.

96.Падение царского режима. Стенографические отчеты допросов и показаний, данных в 1917 г. в Чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства. – Т.VII. – М.; Л., 1927. –

С.137-138.

97.Киевская земская газета. – 1917. – 20 янв.

98.Известия Киевской городской думы. – 1915. – №1. – С.9, 12.

99.Торгово-промышленная газета. – 1916. – 27 мая.

100.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия ΙV. – Стб.41.

101.Известия Киевской городской думы. – 1915. – №1. – С.13-14.

102.Известия Симферопольской городской думы. – 1915. – №5-6. – С.419.

103.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1916. – 29 апр. и 6 мая.

104.Известия Киевского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности. – 1917. – №2. – С.14.

105.Экономическое положение России… – Ч.ΙІΙ. – С.171.

106.Известия Харьковской городской думы. – 1917. – №1-3. – С.179.

107.ЦДІАК України. – Ф.2161. – Оп.1. – Спр.159. – Арк.15, 42.

108.Там само. – Арк.14.

109.Там само. – Арк.42.

110.Горно-заводское дело. – 1916. – №4. – С.12796.

111.Экономическое положение России… – Ч.Ι. – С.101-105.

112.ЦДІАК України. – Ф.2161. – Оп.1. – Спр.192. – Арк.2.

113.Горно-заводское дело. – 1915. – №29. – С.11491.

114.Там само. – С.11489-11490.

115.Известия Киевской городской думы. – 1915. – №1. – С.33.

116.Там само. – 1914. – №11. – С.114.

117.Известия Особого совещания по продовольственному делу. – 1916. – №27. – С.109.

118.Киевские городские известия. – 1916. – №11. – С.134.

119.Там само. – №7-8. – С.177.

120.Известия Харьковской городской думы. – 1917. – №1-3. – С.24.

121.Известия Особого совещания по продовольственному делу. – 1916. – №28. – С.52.

Розділ 24

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В 1917–1920 РР.

1.Соціально-економічна політика урядів УНР доби Центральної Ради

Уперші місяці після Лютневої революції в центрі уваги Центральної Ради було вирішення політичних та організаційних питань. Економічні проблеми посідали другорядне місце в її діяльності. Розвиток політичних подій вимагав водночас від цієї представницької інституції виявити своє ставлення до найголовніших проблем соціально-еко- номічного життя, які хвилювали широкі верстви на-

селення.

Однимізнайважливішихбулопитанняпроземлю. В найбільш загальних рисах воно було задеклароване вже в І Універсалі Центральної Ради. У ньому зазначалось про бажання передати «по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські й інші землі у власність народів». Наголошувалось, що кошти, які збираються в Україні, російський уряд відмовлявся повернути їх в Україну «на потреби нашої школи, освіти й організації». В зв’язку з цим Центральна Рада ставила завдання «всім організованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам з 1 числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно і регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради»1.

За тиждень від дня оголошення І Універсалу було утворено уряд України – Генеральний секретаріат. У його складі було три економічні секретарства: фінансових, земельних страв і продовольчих справ2. В декларації Генерального секретаріату зазначалось про необхідність розв’язувати не лише національнополітичні домагання мас, а й багато інших, які висувала «і економічна, і соціяльна обстановка»3.

98 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Після видання ІІ Універсалу Центральної Ради кількість економічних секретарств у її уряді зросла. Генеральне секретарство земельних справ очолив Б.Мартос, фінансових справ – Хр.Барановський, харчових справ – М.Стасюк, шляхів – Вс.Голубович. Посади генеральних секретарів праці, торгівлі і промисловості залишились на якийсь час незаміщеними.

Організація і діяльність економічних міністерств уряду налагоджувалась повільно. Насамперед вона обмежувалась серпневою (1917 р.) інструкцією Тимчасового уряду, яка позбавляла Генеральний секретаріат реальної можливості впливати на місцеві органи влади, а також необхідних фінансових ресурсів для проведення в життя економічних заходів. В остаточно затвердженому Тимчасовим урядом складі Генерального секретаріату було лише два економічних секретарства – фінансів та хліборобства4.

Після провалу наступу російської армії в Галичині Росія опинилась перед загрозою тотальної розрухи й анархії. Село наповнилось агітаторами, які закликали не слухатись влади і приступати до розподілу землі, захоплення поміщицьких маєтків. Відбувався розвал залізничного транспорту і пов’язаних з ним продовольчих труднощів.

Влада Тимчасового уряду фактично втратила реальні важелі впливу на економічну і політичну ситуацію в країні. Виступ Л.Корнілова у серпні лише поглибив анархію і розлад. За цих умов навіть ті суспільні сили, які не підтримували український рух, покладали свої надії на Генеральний секретаріат, сподіваючись, що він покладе край руїні, грабункам і насильству, не допустить поглиблення соціальних конфліктів.

29 вересня Генеральний секретаріат виступив з черговою програмовою декларацією на засіданні Малої Ради. Поряд з важливими політичними питаннями в ній було порушено також низку економічних проблем. Генеральний секретаріат висловлював переконання, «що в теперішнім часі неможливо скасувати капіталістичну форму промисловості і торгу». В той же час він наголошував на необхідності введення «державного контролю і регуляції господарського життя» в інтересах «трудящих мас»5. Висувалось завдання розробити план земельної реформи і декларувалося – «трудящим масам України належить право на землю, що вони її обробляють». Остаточне вирішення аграрної проблеми мало належати «Українським і Всеросійським Установчим зборам». На ближчу перспективу передбачалось, що впорядкування земельних відносин буде відбуватись «через земельні комітети з широкою компетенцією щодо розпорядження земельними фондами»6.

ПередбачалосянайближчимчасомстворенняЕкономічного комітету, якиймав регулювати «всю справу постачання та поділу харчів, сирих матеріалів та палива, і разом регулювати всю промисловість і торг». Ставилось завдання розпочати процес «розмежування в напрямі децентралізації спільнодержавних і спеціальномісцевих українських фінансів». У цьому ж напрямі планувалось формування окремого українського бюджету. Його поповненню мало слугувати насамперед «підвищення оподаткування маючих верств людности». Планувалося заснування Українського національного банку, реалізація широкої програми робітничої політики7.

Політика державного регулювання економіки в умовах розрухи, яку переживала Україна, могла стати ефективним антикризовим засобом. Однак до жовтневого

перевороту в Петрограді Центральна Рада та Генеральний секретаріат фактично залишились неспроможними здійснювати конкретний соціально-економічний курс. Лише уконституювавши себе як уряд на початку листопада 1917 р., Генеральний секретаріат приступив до його проведення.

Найбільш загальні положення економічної програми, викладені в урядовій Декларації 29 вересня, були повторені в ІІІ Універсалі Центральної Ради. Він проголошував скасування приватної власності на землю, запровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом8.

Надзвичайно важливим для Центральної Ради була необхідність висловити свою принципову позицію в аграрній справі. «Віднині на території Української Народної Республіки, – зазначалося в Універсалі, – чинне право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні касується»9. Наголошувалося, що земля є власністю «всього трудового народу» і має перейти до нього без викупу. Генеральному секретарю земельних справ доручалося негайно розробити закон про земельні комітети, які мали розпоряджатися відчуженими землями на місцях до Українських Установчих Зборів10.

У спеціальному роз’ясненні з приводу цього Генерального секретаріату зазначалось, що від дня проголошення Універсалу колишнім власникам заборонялось продавати, купувати чи передавати землю будь-кому у власність. Усі ці землі передавались у відання земельних комітетів. У той же час наголошувалося, що приватна власність скасовується тільки на землі нетрудових господарств, усі інші залишались у господарів на правах приватної власності.

Дальше роз’яснення основних засад аграрної політики було викладене у відозві Генерального секретарства земельних справ від 14 листопада 1917 р. У цьому документі підтверджувалось, що право власності скасовується лише щодо нетрудових господарств – поміщицьких, духовенства, купецтва, міщан та інших власників, тобто таких, на яких господар не працює. На землевласників, які мали земельну площу в розмірах трудового господарства, тобто 50 десятин, дія Універсалу не поширювалася.

Секретарство обіцяло розробити законопроект, згідно з яким земельні комітети мали порядкувати нетрудовими господарствами. Остаточне розв’язання аграрної проблеми покладалось на Українські Установчі Збори11. Проект земельного закону, підготовлений нашвидкуруч, був обговорений на 8-й сесії Центральної Ради. Він підтвердив усі задекларовані загальні положення, однак трудову норму понизив до 40 десятин.

Обговорення законопроекту показало чималі розбіжності в підході до вирішення аграрного питання між основними політичними партіями. Особливо гострої критики зазнав аграрний законопроект з боку українських лівих есерів, які були політично дуже близькі до більшовиків і намагалися підірвати Центральну Раду з середини. Політичною метою більшовиків було завдання не допустити ухвалення Центральною Радою аграрного законопроекту з тим, щоб створити враження, що наділяє селян землею лише більшовицький уряд. Розагітовані селянські депутати рішуче виступили проти норми в 40 десятин і за проведення «соціалізації» землі, хоча і не розуміли чітко, що вона означає. Зрештою, за схвалення законопроекту

100 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

проголосували лише українські соціал-демократи та безпартійні і він був провалений.

Утім, УНР зазнала неприхованої агресії з боку більшовицької Росії. 25 грудня

уХаркові на так званому Всеукраїнському з’їзді рад було утворено Центральний виконавчий комітет, який проголосив радянську владу по всій Україні. Більшовицькі загони розпочали наступ на Київ.

9 січня 1918 р. Центральна Рада видала свій ІV Універсал, який проголосив Україну «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу»12. При цьому в Універсалі зазначалось, що вибрана на останній сесії Центральної Ради комісія вже розробила закон «про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі».

18 січня 1918 р. на 9-й сесії Центральної Ради, коли на вулицях Києва точилися бої з більшовиками, вищий орган влади України ухвалив тимчасовий закон про землю13. Цей акт скасовував «право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами». Всі ці землі проголошувалися надбанням народу УНР, користуватися якими мали право всі громадяни УНР без різниці статі, віри і національності. Верховне порядкування землею до скликання Українських Установчих зборів покладалось на Центральну Раду, а на місцях – на органи міського самоврядування, сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети в межах їх компетенції.

Ухваленням цього закону лідери Центральної Ради сподівалися вибити ґрунт з-під ніг більшовицької антиукраїнської агітації, однак сподіваного ефекту не було досягнуто. По-перше, закон був опублікований, коли Центральна Рада під натиском більшовиків уже залишила Київ і не мала змоги провести його в життя. Демагогічна агітація більшовиків досягла позитивного для них результату. Вона знаходила підтримку в частини селянства не правним підґрунтям аграрних перетворень, а привабливими для несвідомих мас гаслами «грабуй награбоване», «земля селянам» і т. п. В результаті селянський рух за землю набрав стихійно-анархічного характеру і ставив своїм завданням отримати землю у будь-який спосіб. Самовільні захоплення й нищення в результаті не тільки зумовили гострі соціальні конфлікти між великою земельною власністю і незаможним селянством, а й призвели до різкого протиборства в самому селянському середовищі.

До січня 1918 р. український уряд не виходив за рамки завдань, проголошених в Декларації 29 вересня і ІІІ Універсалі. Вважаючи неможливим ліквідацію буржуазного ладу, Центральна Рада та її уряд виразно дистанціонувалися від подій

уПетрограді й намірів більшовиків перебрати владу у свої руки в Україні. Поміркованість задекларованого Центральною Радою соціально-економічного курсу давала надію промисловим і фінансовим колам в Україні на те, що вони не втратять тут свою власність. Тому перші тижні після жовтневого перевороту в Петрограді засвідчили прагнення встановлення контактів підприємців з урядом України. Це, зокрема, підтвердила поїздка товариша генерального секретаря торгу і промисловості І.Ганіцького до Харкова і Катеринослава у листопаді 1917 р.14 Промисловці південних регіонів України погодились на включення до складу таких структур, як «Югомет», «Монотоп», «Донком» та інших комісарів Генерального секретаріату.