Економічна історія України том 2

позиції в загальноімперському експорті збіжжя (майже 50%) й випередила за його вивозом США та балканські країни.

Важливе місце у вивозі за кордон продовжували посідати продукти тваринницької галузі. У кілька разів порівняно з попередніми роками зріс експорт худоби, найбільше якої постачалося з Київської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній. Водночас на європейські ринки відправлялося й м’ясо великої рогатої худоби. Особливим попитом користувалася яловичина зі Слобожанщини, яка вирізнялася «скороспілістю і ніжним мармуровим кольором». Проте експорт цього товару часто мав епізодичний характер через нестачу, а то й повну відсутність необхідного холодильного обладнання як у місцях забою тварин, так і на залізничному й морському транспорті.

У зв’язку з занепадом вівчарства його продукція задовольняла в основному потреби внутрішнього ринку. Однак і на зовнішні ринки продовжували вивозити овечу вовну, бринзу, сир тощо, хоч і в значно менших обсягах. У той же час зросла роль свинарства у продажу за кордон м’яса. Причому Наддніпрянська Україна стала головним експортером свиней із Російської імперії. Ринками збуту останніх були переважно Польща, Англія та Німеччина.

Суттєво збільшився вивіз продукції птахівництва. За 1901–1910 рр. загальний експорт домашньої птиці з країни зріс на 70%, а для перевезення курячих яєць тільки залізницями необхідно було близько 25 тис. вагонів щорічно149.

На початку ХХ ст. посилився вивіз промислових товарів і сировини, зокрема, цукру, спирту, марганцевої й залізної руди, гасу, вугілля, рейок, лісоматеріалів. Найбільше у цій групі експортувалося цукру. Так, за період з 1 вересня 1911 р. по 1 вересня 1912 р. з Російської імперії через українські сухопутні митниці та одеський порт в Австро-Угорщину, Болгарію, Німеччину й Туреччину його було відправлено майже 6 млн пудів150. Однак загальний вивіз продукції промисловості залишався незначним порівняно з сільськогосподарським експортом, що становив понад 80%.

АсортиментпривізнихтоварівзалишавсяпрактичнонезміннимзкінцяХІХст. Перші місця посідали метали та вироби з них, текстиль, готовий одяг і галантерея. При цьому порівняно з попереднім періодом частка України зменшилася як у загальноімперському, так і світовому імпорті.

Під час передвоєнного економічного піднесення з Наддніпрянської України направлялося більше товарів (у вартісному вираженні) на всеросійський ринок, ніж на зовнішній. У середньому за 1909–1911 рр. з українських губерній було вивезено товарів на суму майже 800 млн руб., з яких на внутрішній ринок припадало більше половини – 420 млн руб. За даними 1913 р., в економічному обміні між Україною й іншими регіонами імперії на першому місці був цукор, вивіз якого становив понад 260 млн руб., далі йшли хлібопродукти – 250 млн руб., вугілля і метал – 160 млн руб.151 Найбільше ввозилося мануфактури та продукції промислового машинобудування.

На західноукраїнських землях продовжували розвиватися всі види торговельної діяльності. Основою періодичної торгівлі залишались ярмарки. У Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті щороку відбувалося близько 1 тис. ярмарків. Найбільші з них проходили у великих торгово-промислових центрах.

52 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Постійно зростала кількість базарів, які відбувалися один-три рази на тиждень. Як правило, вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли. Щоденні базари функціонували лише у Львові. Як і в підросійській Україні, на них продавали переважно харчові припаси, продукцію тваринництва та кустарні вироби.

Дедалі вагомішою ставала стаціонарна торгівля, найбільшим центром якої був Львів. За 1870–1911 pp. кількість осіб, зайнятих у постійній торгівлі міста, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Загалом у Східній Галичині в 1902 p. налічувалося 45,5 тис. стаціонарних торгових підприємств152. Поступово розвивалися прогресивні форми товарообміну й у Закарпатті та на Буковині.

Зовнішньоекономічні зв’язки західноукраїнських земель, як і раніше, спрямовувались на Західну Європу та Наддніпрянську Україну. В Австро-Угорщину й Німеччину вивозилося чимало продукції тваринницької галузі, зокрема, худоби, пригнаної з українських губерній Російської імперії. Також експортувалися продукти вівчарства, птахівництва, необроблена шкіра, жири й масло. Водночас на захід відправляли велику кількість місцевої сировини – нафтопродуктів, озокериту, деревини, харчової та калійної солі. Головними статтями вивозу до Наддніпрянської України залишалися лісоматеріал і продукція деревообробки. Загалом напередодні Першої світової війни в експорті західноукраїнських земель сировина становила понад 90%. Імпорт краю складався переважно з фабрично-заводських виробів: сільськогосподарські машини, залізо, текстильні й галантерейні товари, одяг, аптекарське приладдя тощо.

Отже, на початку ХХ ст. розвиток українських земель, які входили до складу імперій Романових і Габсбургів мав як спільні, так і відмінні риси. У внутрішній торгівлі були поширені одні й ті ж форми товарообміну (стаціонарні заклади, ярмарки, базари), а зовнішню торгівлю характеризував експорт продуктів сільського господарства, сировини й напівфабрикатів та імпорт готових виробів, що своєю чергою не сприяло створенню в Україні цілісного господарського комплексу. З другого боку, Наддніпрянська Україна в означений період стала одним із найбільш економічно розвинутих регіонів царської Росії й активним учасником світового продовольчого ринку, тоді як західноукраїнські терени залишались на периферії Австро-Угорщини.

9. Розвиток міст

В умовах економічного прогресу наприкінці ХІХ – на початку XX ст. швидко зростали українські міста, створювалися нові промислові центри. У 1897 p. міські жителі України становили близько 13% загальної чисельності населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11,8% міського населення. При цьому подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35% міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. осіб у кожному153.

54 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ХХ ст. особливою притягальною силою відрізнялися саме значні міста, які вже склалися, а також молоді промислові центри. Причиною зростання чисельності міського населення було зростання промисловості і торгівлі157.

У 1900 р. в Придніпровському регіоні, головним центром управління гірничодобувної промисловості якого був Катеринослав, видобули 57,6% залізної руди, виплавили 51,7% чавуна, виробництво продукції з металу і криці становило 53,7% від загальних показників в Російській імперії. На початку ХХ ст. Катеринослав вже належав до сімки найбільших міст Російської імперії158.

Про темпи розвитку промисловості у місті свідчать такі цифри: якщо у 1880 р. в Катеринославі налічувалося 49 фабрик і заводів з обсягом виробництва 1,5 млн руб. і з кількістю робітників 572 людини, то у 1903 р. їх було вже 194, сумарний обсяг виробництва становив 21,5 млн руб., а кількість робітників сягнула 10 649159. Катеринославське промислове обличчя визначали не салотопні, воскобійні, миловарні або в кращому разі цегляні заводи, як у попередню добу, а гіганти промисловості, величезні підприємства, що скупчилися в самому місті й

унайближчих приміських зонах, визначаючи напрями подальшого географічного зростання Катеринослава. Поштовх успішному розвитку металургії дала сприятлива кон’юнктура – стабільні державні замовлення, переважно на матеріали для будівництва залізниці (потреба країни у нових залізничних шляхах сполучення створила певну штучність небачених успіхів обробної промисловості)160.

Первістком індустрії в місті став Олександрівський Південно-Російський завод Брянського товариства. Основний капітал цього товариства у 1900 р. налічував понад 12 млн руб. Завод на 1900 р. мав 5 домен, 140 коксових печей, 65 мартенівських, кілька комплектів прокатних станів, центральну електростанцію. В 1902 р. тут працювало близько 6 тис. робітників161. Залізо та хліб стали головними важелями економічного розвитку Катеринослава. Саме вони спричинили появу

умісті десятків магазинів та млинів. Значну роль в економіці міста відігравала і торгівля лісом, що сплавлявся з верхнього та середнього Подніпров’я. Найкращим свідченням економічних успіхів Катеринослава стала проведена у місті у 1910 р. Південно-Російська промислова, сільськогосподарська і кустарна виставка162.

Стрімко розвивалися міста Донбасу. Будувалися вони біля шахт і промислових підприємств. Серед перших населених пунктів краю, заснованих саме як промислові поселення, на початку XX ст. найбільш значними були Юзівка й Горлівка. Робітниче селище Горлівка формувалося як за лінійним способом (центральна частина), так і хаотично (робітничі райони). Від шахти простяглася головна мощена вулиця Конторська, яка вела до церкви. Паралельно головній проходила вулиця Поштова, а перпендикулярно – Десятинна, за якою влаштували ринковий майдан. За межами центру розміщувалися халупи для робітничого люду. Вулиці називалися лініями. Селище при ртутному заводі мало устрій, аналогічний Горлівці. Щоправда, головна будівля – садиба із садом управляючого – була віддалена від заводу, з його шкідливими викидами. У житловому масиві було п’ять двокімнатних кам’яних будинків із літніми кухнями, сараями, клунями. У кожному дворі було місце під садок, будинки – огороджені високими кам’яними парканами. Вулицю замостили щебенем. Ці житла призначалися для штейгерів, механіків, бухгалтерів. Ближче до рудника й заводу були розміщені 12 двоквартирних будинків для кваліфікованих

працівників – майстрів, машиністів, десятників. Некоронованим «ртутним королем Росії» почував себе О.А.Ауербах, абсолютний монополіст у своїй галузі. Авторитетний геолог, учений, підприємець, він став одним із ініціаторів З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії, а з 1885 р. – директором-розпорядником «Товариства ртутного виробництва О.Ауербаха і К°».

На початку XX ст. робітниче селище навколо заводу директора-розпорядника Новоросійського товариства англійця Дж.Х’юза називалось Юзівка. Відірвати селянина від землі й створити з нього робітника, здатного тільки до найманої промислової роботи методом «батога і пряника», стало головною метою іноземного підприємця. Він будував пристойне житло для кваліфікованих робітників і спеціалістів, щедро оплачував їхню роботу, а в землянках і казармах жили заробітчани й чорнороби. Робітниче селище Юзівка невдовзі поглинуло найближчі населені пункти й промислові підприємства – рудники «Вєтка», «Смолянка», які з’єднувалися залізницею. Центром Юзівки була Торгова площа з шинком «Новий світ», кілька десятків лавок з товарами, базаром, дерев’яною будівлею цирку. На початку XX ст. місто забудовувалось за англійським зразком. Було розплановано паралельні 19 вулиць-ліній, котрі перпендикулярно перетиналися провулками – проспектами. В елітній частині селища були побудовані засклені, прикрашені вітражами будинки, де розміщувалися банки, друкарні, навчальні заклади, готелі. Вулиці були вимощені камінням, упорядковані, усю ніч освітлювалися електричними й газовими ліхтарями. За престижним центром були побудовані робітничі будинки – «четирьохрубльові» – бо за проживання платили щомісяця 4 руб. У цей період Юзівка являла місто з адміністративним, торговельним, культурним і релігійним центром, парком, літнім театром і ставком. Кількість мешканців досягала 70 тис., житлових будівель налічувалося понад 4,5 тис. Заводські споруди були оточені поселеннями, які робітники прозвали «шанхаєм», «собачівка», «нахабівка».

У підпорядкуванні Луганської гірничозаводської управи в 30 верстах від повітового міста Слов’яносербськ розмістилося селище Луганськ. З кінця ХІХ ст. розпочався процес перетворення його на місто. Розміщені там кам’яні церкви та 1,5 тис. будинків належали ливарному заводу. У селищі була школа, шпиталь, аптека, поштова контора, гірничозаводський музей, бібліотека, обсерваторія, поліція. Усе населення становило 10,5 тис. осіб. У вересні 1882 р. імператорським указом робітниче селище стало повітовим містом Луганськ, куди входило робітниче містечко Луганський завод з селищем Кам’яний Брід. Зі зламу століть, аж до 1914 р., характерним явищем стає певне облаштування й благоустрій центральної елітної частини робітничих селищ і міст, а також налагодження життя заможних, кваліфікованих верств їх мешканців. Умови життя більшої частини жителів промислових міст – некваліфікованих і низькокваліфікованих робітників – залишалися незмінно незадовільними163.

Помітну роль в економічному житті України відігравав центр Слобожанщини – Харків. До 1900 р. в цьому місті було побудовано потягобудівний і цукроворафінадний заводи та броварню. Однак криза збуту з 1899 по 1902 рр. та наслідки російсько-японської війни 1904–1905 рр. зумовили падіння виробничих показників. У 1911 р. кількість підприємств зросла до 102, які були здебільшого металообробними заводами. На той час у Харкові статистика зафіксувала 11 163 фабричних ро-

56 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

бітника, майже половина з них (5247) працювали в машинобудуванні (47%). Лише на підприємствах «Російської потягобудівної та механічної акціонерної компанії» налічувалося 2126 найманих працівників, у машинобудівній фірмі «Гельферіх– Саде» працювало 1480 осіб, а на підприємстві Мельгозе були зайняті 380 людей. Серед промислових підприємств з виробництва споживчих товарів виділялася шоколадна фабрика «Жорж Борманн» швейцарського підприємця Георга Борманна, на якій було зайнято 790 працівників. Загалом у 1911 р. у Харкові переважали підприємства металообробної (27) та харчової (19) галузей. Помітну роль в економічному житті міста відігравали друкарні (23), які обслуговували таких оптових замовників, як університет, технологічний і ветеринарний інститути. До 1914 р.

вХаркові зросла й мережа громадських закладів, що створило чималі фінансові труднощі органам міської влади. Видатки на водопостачання, каналізацію, трамвай (з 1906 р.), залізницю, автобус (із 1910 р.), освітні заклади, музеї, бібліотеки, лікарні та громадські установи соціального забезпечення зі зростанням населення теж постійно збільшувалися, однак їх весь час не вистачало для того, щоб принаймні належним чином задовольнити проблеми з водопостачання і санітарної гігієни164.

Важливе місце у розвитку промисловості і торгівлі на Півдні імперії Романових посідала Одеса. У 1914 р. в Одесі налічувалося 420 заводів і фабрик, на яких працювало 30 тис. робітників165. Одеський морський порт був одним із найбільших в країні. На початку ХХ ст. за вантажообігом він зайняв друге місце після Петербурга. Сюди щорічно прибувало в середньому 1100 парових і 120 парусних суден. В Одесі перебувала головна контора Російського товариства пароплавства і торгівлі, яке здійснювало перевезення не лише на Чорному і Азовському, а й на Балтійському морях. Воно поширювало свою діяльність також на басейни Дніпра, Південного Бугу і Дністра166.

Головними галузями виробництва в Києві на зламі століть були галантерея, машинобудування і переробна сільськогосподарська промисловість. 110 навколишніх цукрових і рафінадних заводів покривали половину загальної потреби у цукрі всієї імперії і робили Київ цукровою столицею держави.

Найбільшим машинобудівним виробництвом Києва був Південноросійський завод. Під час світової кризи 1900–1903 рр. виробництво різко впало, значно зменшилась кількість робітників. Однак у 1907–1908 рр. тут почалося деяке пожвавлення, яке у наступні роки змінилося піднесенням. Київський завод «Арсенал» на 1 січня 1904 р. мав 758 робітників, у тому числі 500 кваліфікованих металістів. Продовжувало зростати виробництво на заводі АТ «Гретер і Криванек»167.

Постійне зростання населення зумовлювало зростання забудови міста. Так, у Києві в 1908 р. було збудовано 240 будинків, а в 1912 – 454168. Швидкими темпами розвивалася міська інфраструктура. Зокрема, з 1892 р. по 1911 р. в місті було прокладено 160 км ліній для руху міського трамваю з парком у 300 вагонів, відкрито додатково вісім маршрутів. Вигідне залізничне сполучення, найбільший залізничний міст в Європі, а також перший електричний трамвай на території Російської імперії ознаменували початок стрімких змін у розвитку міста169.

ВажливимадміністративнимцентромПравобережжябувКам’янець-Подільсь- кий. Однак розвиток економіки цього міста залишав бажати на краще. У 1913 р.

вКам’янці-Подільському було 312 майстерень, 53 магазини, 1,3 тис. крамниць і

лотків та 47 трактирів, харчевень, пивних, декілька банків, 2 кредитних товариства170.

Перед Першою світовою війною в Полтаві було 53 значних підприємства, не рахуючи залізничних майстерень, потягобудівного та вагонного депо, з них з паровими двигунами 35 – чавуноливарний, винокурний, крохмальні, олійні, маслоробні, цегельні заводи, фабрики – тютюнові, макаронна, ковбасні та інші, друкарні і т. п. Загальна вартість продукції цих підприємств, за далеко неповними і неточними даними, становила – без залізничних підприємств і млинів – понад 6 млн руб. На підприємствах і в кустарних майстернях міста працювало понад 6 тис. робітників, при загальній кількості населення – 60 131 осіб. Переважна більшість населення жила на окраїнах в дерев’яних мазаних будівлях із солом’яними стріхами. Електрикою користувались тільки в будинках, розташованих на центральних вулицях міста, а на околицях гасовими лампами. Вулиці центру освітлювалися електричними ліхтарями, інші – газовими, на околицях не освітлювались зовсім. Водогін обслуговував знову ж таки тільки центр міста, інші райони користувались колодязями. Каналізації в місті зовсім не було. Вулиці забруковувалися лише в центрі171.

Про стан харчування жителів українських міст дає обсяг добового споживання (в грамах)172:

Наведені обсяги споживання харчових продуктів засвідчують, що головна частка у харчуванні мешканців міст припадала на хліб і хлібопродукти. Другу позицію у складі раціонів посідала картопля. Частка м’яса та риби порівняно з попередніми видами продуктів була меншою.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення цього регіону. Великих міст на території українських земель імперії Габсбургів було небагато. Однак наприкінці XIX – на початку XX ст. міське населення Західної України поступово зростало. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880–1910 pp. збільшилася на 62,8%. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1%, а в 1910 р. – 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5%.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869–1910 pp. міське населення збільшилося на 71%, тоді як усе населення зросло на 45%173. Незначні темпи урбанізації були спричинені відсталістю промисловості.

58 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Так, наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті діяло лише дві порівняно великі меблеві фабрики – в Ужгороді (400 робітників) і Хусті (160 осіб) і кілька менших, які мали по 20–60 робітників і виготовляли, крім меблів, паркет, різні столярські вироби174. Торгово-промислове населення регіону в цілому за цей період зростало значно швидше.

Міське промислове виробництво на теренах українських земель імперії Габсбургів залишалось переважно дрібним. Так, понад 94% промислових підприємств Галичини (36,1 тис. у 1902 р.) залишалися дрібними (мали до 5 осіб), слабо механізованими. На них працювало більше половини зайнятого в промисловості населення. Це були ремісничі заклади, які орієнтувалися здебільшого на замовника175.

За даними перепису 1895 р. у Чернівцях налічувалось багато дрібних підприємств, на яких працювало 2566 робітників. Але поступово відбувалася концентрація виробництва. В 1902 р. в місті вже було 17 підприємств, на кожному з яких працювало понад 20 робітників. Найбільшими вважалися: цегельний завод (122 робітники), пивзавод (91 робітник), два млини (55; 70 робітників). В 1910 р. в місті було 2140 ремісників, у тому числі 346 кравців, 193 шевця, 106 ковалів, 30 слюсарів, 25 електротехніків, 14 ювелірів. Важлива роль в економіці міста належала торгівлі. В 1910 р. тут жило 1402 торговці. Крім Петровського ярмарку (тривав 2 тижні), щопонеділка, середи і п’ятниці відбувалися базари. З Чернівців до різних країн світу щороку вивозилося близько 18 тис. вагонів лісоматеріалів. На експорт ішли хліб, худоба, продукти тваринництва, фрукти176.

Загалом економічне зростання українських міст у складі імперій Романових і Габсбургів на початку ХХ ст. відбувалось відповідно до економічного розвитку того чи іншого регіону. Так, на Півдні України та на Донбасі значного розвитку набули міста як великі промислові центри. В середовищі їх мешканців переважали наймані робітники. Міста Південно-Західного краю Російської імперії реалізовувалися передусім як адміністративні губернські центри. Поміж них своєю значущістю виділявся Київ, адже його населення зростало найшвидше. Міста на українських землях імперії Габсбургів розвивалися повільніше порівняно з містами підросійської України. Водночас протягом початку ХХ ст. в містах України, завдяки розвитку товарно-грошових відносин та розширенню промислового виробництва, збільшувалась кількість фінансових установ, зростала трамвайна мережа, розвивались заклади стаціонарної торгівлі та громадського харчування, зростав товарооборот внутрішньої торгівлі, розвивалось комунальне господарство міст за рахунок будівництва каналізації, розширення водогінної мережі, впровадження телефонного зв’язку. Завдяки розвитку технічного прогресу зростали електричні мережі, впроваджувалось електричне вуличне освітлення. Важливу роль у економічному зростанні міст відігравало розширення залізничного сполучення поміж головними містами України.

Посилання до розділу 22

1.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Історія народного господарства Української РСР. – Т.1: Економіка досоціалістичних формацій. – К., 1983. – С.391.

2.Яковлев А.Ф. Экономические кризисы в России. – М., 1955. – С.252.

3.Нестеренко А.А. Очерки истории промышленности и положения пролетариата Украины в конце ХІХ и начале ХХ в. – М., 1954. – С.100.

4.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Назв. праця. – С.391.

5.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.255.

6.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.102.

7.Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку ХХІ ст.). – Дрогобич, 2009. –

С.97.

8.Хонігсман Я.С. Проникнення іноземного капіталу в економіку Західної України в епоху імпе-

ріалізму (до 1918 р.). – Львів, 1971. – С.52.

9.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.260.

10.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.101.

11.Там само. – С.103.

12.Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР (Дожовтневий період). – К., 1970. –

С.263.

13.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.271.

14.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.104.

15.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.271.

16.Хонігсман Я.С. Назв. праця. – С.64.

17.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.101; Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.262.

18.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.286.

19.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.105.

20.Там само. – С.107-108.

21.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.243.

22.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: 1999. –

С.477.

23.Нестеренко А.А. Вказ. праця. – С.109.

24.Там само. – С.218.

25.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.243.

26.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.36.

27.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.479.

28.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.38.

29.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.480.

30.Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.223-224.

31.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.268.

32.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.488.

33.Ковалев Н.К.Экономика нефтяного района Прикарпатья в период владычества иностранного капитала и в годы Советской власти (историко-экономический очерк). – К., 1960. – С.43; Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.285.

34.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.500.

35.Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – М., 1999. – С.531.

36.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.264; Нестеренко А.А. Назв. праця. – С.117; Вірник Д.Ф. Матеріальні і соціальні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції // Економічні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції (на матеріалах України): Респуб. між-

від. наук. зб. – К., 1967. – С.12.

37.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Назв. праця. – С.359-360.

38.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.482.

39.Молчанов В.Б. Економічна історія. – Житомир, 2003. – С.70.

40.Матвєєва Л.В. Монополістичні тенденції у гірничозаводській промисловості України в 70-90-х роках ХІХ ст. // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – 1980. –

Вип.14. – С.43.

41.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.484.

42.Корнійчук Л.Я. Питання мит на з’їздах гірничопромисловців Півдня Росії (з історії економічної думки на Україні, 70-ті роки ХІХ ст.) // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – 1971. – Вип.6. – С.80-87.

60 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

43.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.484.

44.Молчанов В.Б. Назв. праця. – С.71.

45.Кульчицький С.В. Залізничне господарство в системі державно-монополістичного капіталізму

//Економічні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції (на матеріалах України): Респуб. міжвід. наук. зб. – К., 1967. – С.117.

46.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.265.

47.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.485.

48.Цукерник А.Л. Синдикат «Продамет». – М., 1959. – С.22.

49.Молчанов В.Б. Назв. праця. – С.71.

50.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.266.

51.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.219.

52.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Назв. праця. – С.386.

53.Китаніна Т.М. Синдикат «Трубопродаж» (1908–1914 рр.) // Економічні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції (на матеріалах України) : Респуб. міжвід. наук. зб. – К., 1967. – С.62.

54.Яковлев А.Ф. Назв. праця. – С.220.

55.Кульчицький С.В. Назв. праця. – С.117.

56.Уперенко М.О. До історії створення синдикату «Врожай» // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – 1974. – Вип.8. – С.74-77.

57.Голобуцький В.О. Назв. праця. – С.242.

58.Молчанов В.Б. Назв. праця. – С.71.

59.Хонігсман Я.С. Назв. праця. – С.142.

60.Молчанов В.Б. Назв. праця. – С.72.

61.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.497.

62.Хонігсман Я.С. Назв. праця. – С.143, 144, 145.

63.Там само. – С.144, 145.

64.Там само. – С.151.

65.Там само. – С.154-158.

66.Стенографический отчет Государственной думы. Четвертый созыв. Сессия IV. – СПб., 1913.

67.Вестник Всероссийской сельскохозяйственной палаты. – 1916. – №2-3.

68.Речь П.А.Столыпина в заседании общего собрания Государственной думы 5 декабря 1908 г. // Ососов А. Земельный вопрос в 3-ей Государственной думе. – СПб., 1913. – С.546.

69.Сборник речей Петра Аркадьевича Столыпина. – Пг., 1916. – С.40.

70.Речь А.В. Кривошеина в заседании общего собрания Государственной думы 10 ноября 1908 г.

//Ососов А. Вказ. праця. – С.431.

71.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. – К., 2004. – С.116, 119.

72.Государственная дума. Четвертый созыв. Сессия І. – Ч.1. – Стб.1446-1448.

73.Витанович І. Аграрна політика царських урядів. 1917–1920 // Укр. історик. – 1967. – №3-4. –

С.10.

74.Агрономический журнал. – Кн.8. – Харьков, 1913. – С.73, 79.

75.Статистика землевладения в 1905 году. Свод данных по 50-ти губерниях Европейской России. –

СПб., 1907. – С.XXIX.

76.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1915. – 16 апр.

77.Речь А.В. Кривошеина в заседании общего собрания Государственной думы 10 ноября 1908 г.

//Ососов А. Вказ. праця. – С.709.

78.Горнозаводское дело. – 1910. – №32-33. – С.940.

79.ДАКО. – Ф.2. – Оп.224. – Спр.307. – Арк.15 зв.

80.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1914. – 27 февр.

81.Витюгов А. Итоги землеустройства в Черниговской губернии // Черниговский отдел Лиги аграрных реформ. Бюллетень №1. – 1917. – С.36, 37.

82.Государственная дума. Четвертый созыв. Сессия. 1. – Стб.1459.

83.Огановский Н.П. Революция наоборот (Разрушение общины). – Пг., 1917. – С.25.

84.Речь графа И.И.Капниста 20 февраля 1909 г. в заседании общего собрания Государственной думы // Ососов А. Вказ. праця. – С.674.