Економічна історія України том 2

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 131

стаття В.Леніна, у якій він сповіщав: «Просто-таки величезними є надлишки хліба в Україні, і Радянський уряд України пропонує нам допомогу»188. Вождь 19 лютого 1919 р. у пропозиціях до постанови ЦК РКП(б) про продрозкладку в Україні писав: «Надлишок радимо визначити максимальний, наприклад, 500 мільйонів пудів по всій Україні, а для розверстки взяти одну п’яту або одну десяту частину»189.

Українські урядовці, обізнані з реаліями України, не змогли наважитися на таку відверту брехню про «надлишки зерна» та і з введенням продрозкладки не поспішали. Однак, наголошуючи на майже вдвічі меншому показнику «надлишків», вони після ухвалення 12 квітня 1919 р. рішення про запровадження продрозкладки поставили собі за мету зібрати 140 млн пудів хліба. Визначення «надлишку» в явно завищених розмірах давало своєрідні ідеологічні переваги при здійсненні продрозкладки: мовляв, у вас хліба хтозна скільки, ми беремо лише невелику частину.

Виразно мету приходу більшовиків в Україну висвітлює постанова ЦК РКП(б) від 2 березня 1919 р. «Про продовольчу політику». В ній жорсткі дії влади у царині «продовольчої політики» обґрунтовувалися небезпекою того, що «порівняно багаті, але все ж обмежені продовольчі та товарні ресурси України швидко вичерпаються та зникнуть в канали спекуляції»190. Якщо перевести це із мови агітаційно-пропагандистської на мову економічних показників, то ця ж думка виглядатиме так: реальна небезпека полягала в тому, що більшовицьке керівництво може втратити основний засіб контролю за «пролетарськими» центрами, якщо не матиме можливості винятково зі своїх рук утримувати місто. А це могло статися, якби селяни продали свій хліб якимось іншим заготівельникам – приватним або кооперативним.

Діючи «в інтересах постачання голодної Півночі та армії РСФРР», Кремль наголошував: «Українська армія забезпечується запасом продовольства на базах не більше, аніж на півтора місяці», – мабуть, щоб не забувала про завдання постійно поповнювати запаси та більшу їх частину відправляти на Північ, – а «компрод у справі перевезень продовольства для Півночі та перекидання своїх заготівельних експедицій – прирівнюється в правах до воєнних органів»191. Тобто це мала бути не заготівля хліба, а в прямому значенні цього слова – війна проти українського селянства. Тим більше, що вже після офіційного запровадження продрозкладки в України декретом РНК від 12 квітня Ленін говорив про можливість взяти хліб у розмірі 100 мільйонів пудів192. Щоб був зрозумілий порядок цифр, зауважимо, що протягом усього 1918 р. Кремль з підвладної йому території заготовив, за твердженням Леніна, 95 млн пудів193.

Допомагати здійснювати продрозкладку на селі та й взагалі підтримувати більшовиків мали б створені у січні 1919 р. за російським зразком комітети бідноти (комбіди). Однак, незважаючи на те, що члени комбідів перебували на державному утриманні (за кошторисом на травень-червень кожному з 34 559 комбідів мало бути асигновано 1500 руб. на місяць194) і передачу їм у розпорядження «законних» 10% від реквізованого хліба, а також усіх надлишків, що залишалися після виконання продрозкладки195, це не допомогло більшовикам у 1919 р. розколоти село. Тому стягнути з України заплановану кількість хліба Кремлю не вдалося. Хоча точну цифру встановити нема можливості, але наркомпрод УСРР заготував до червня 1919 р. 10,5 млн пудів хліба, причому, як визнавав Ю.Кондуфор, ця цифра набагато

132 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

менша від справжньої, оскільки «неможливо було врахувати найбільших витрат хліба – на армію, якій у більшості випадків місцеві органи відпускали хліб прямо з повітових, волосних та сільських зсипних пунктів»196.

Продовольче питання мало вплив навіть на визначення кордонів. 13 січня 1919 р. було ухвалено постанову уряду УСРР, у якій наголошувалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до Харківської губернії, Тимчасовий Робітниче-Селянський уряд України постановив: по клопотанню Білгородського ревкому включити Білгородський повіт до складу Харківської губернії»197. З цим не погодилася російська сторона. Суперечка тривала близько місяця і була розв’язана на користь РСФРР. Під час засідання спеціальної комісії з цього питання представник України Іванов наголосив на тому, що Білгородський і Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цієї аргументації, представник Росії Д.Гопнер підкреслив (і це було головною аргументацією російської сторони), що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. В тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому»198.

Примусові заходи почали застосовувати не відразу. На початку березня О.Шліхтер підкреслював: «Наркомпрод поки що ще не став на точку зору примусового вилучення хліба»199. Спочатку більшовики спробували діяти в Україні переважно «економічними» методами. Термін «економічні» взято в лапки недарма, оскільки реального товарного забезпечення для закупівлі хліба у Кремля не було. Реально йшлося про емісійні кошти. Аналіз економічних показників доводить, що у заготівельній кампанії 1918–1919 рр. більшу частину продовольства вдалося отримати завдяки емісії, а не продрозкладці. За оцінками середини 1920-х рр. вартість вилученого за допомогою емісії значно перевищувала отримане за допомогою продрозкладки (табл. 24.1)200.

Таблиця 24.1. Вартість продовольства, отриманого у заготівельній кампанії 1918–1919 рр., млн довоєнних руб.

Ці дані стосуються всієї підконтрольної Кремлю території. Бачимо, що від емісії було отримано коштів в 4 рази більше, аніж від продрозкладки. Враховуючи наведені вище приклади та українські особливості, можна вважати, що в Україні частка емісії була ще більшою.

Намагання викачати потрібні Росії ресурси стало прикметною ознакою економічної політики Кремля також і в сфері промисловості. Більшовицький центр

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 133

бачив усю промисловість як єдине ціле. Але реально про сприяння економічному розвитку України майже не йшлося. Першочерговою потребою була евакуація всіх можливих ресурсів до Росії. Така політика об’єктивно посилювала антицентралізаційні настрої. Тому ті діячі, які працювали в Україні, з часом поставилися до цього питання значно обережніше, ніж в Кремлі. Ось що писав 24 березня 1919 р. у доповіді до ВРНГ РСФРР В.Чубар, тоді – член Президії ВРНГ: «Все, с кем мне приходилось говорить на эту тему, утверждали, что практически провести в жизнь нашу программу о «взаимоотношениях Советских республик» в условиях развития Украинской хозяйственной жизни невозможно в данный момент. Признавая нашу платформу принципиально единственно правильной, они подчеркивали неподготовленность широких масс к проведению определенной объединительной хозяйственной политики, иллюстрируя эти доводы примерами открытого сопротивления, оказываемого местными уездными и губернскими органами при осуществлении такой политики на местах. При этом мнения некоторых членов комиссии ВСНХ склонилось к несвоевременности проведения централизации по всем отраслям производства, уже организованным в Советской России. В общем и целом мое стремление разубедить их в том, что они чересчур высоко расценивают тенденции к «самостийности» не увенчались успехом и некоторые товарищи просто заявили, что мы в Москве недооцениваем положения и питаем себя иллюзиями, ожидая в скором будущем объединений Украинских предприятий и отраслей производства с нашими»201. Зазначимо, що це були враження від спілкування з головою УРНГ Е.Квірінгом і членами комісії ВРНГ РСФРР на чолі із А.Нікітіним, яка напряму була підпорядкована Кремлю і реально керувала УРНГ202. Члени комісії були не меншими централістами, аніж В.Чубар, що підтверджують їх дописи в Москву203, але перебування в Україні змусило їх дещо реальніше оцінити ситуацію.

Відомості про економічний визиск України влада намагалася приховати. Х.Раковський на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у відповідь на зауваження представника УСДРП(незалежних) М.Авдієнка про надмірну централізацією економічних ресурсів зауважив: «Ми не допомагаємо Радянській Росії, а вона нам допомагає, відправляє нам нафту для наших шахт, бензин, вона нам відправляє мануфактуру, а ми, маємо із соромом визнати, – відправили їй не більше трьохсот-чотирьохсот вагонів продовольства, нормованих і ненормованих продуктів і вісімсот тисяч пудів цукру»204.

Сухі цифри звітів різних відділів УРНГ свідчили про свідому маніпуляцію (хліб був не єдиним і далеко не основним предметом вивозу) фактами з боку Раковського. Так, за даними комісаріату шляхів сполучення, за лютий місяць до Росії було спрямовано таку кількість вагонів: вугілля – 828, гірничозаводської продукції – 145, хліба – 171, цукру – 350, з військовим обладнанням – 1734, інших – 1106, усього за лютий – 4334 вагони. А лише за 12 днів березня: вугілля – 1049, гірничозаводської продукції – 201, хліба – 192, цукру – 129, з військовим обладнанням – 555, всього за 12 днів березня – 3233 вагони205. Водночас у звітах різних відділів УРНГ, поряд із переліком відправленого до Росії, постійно зустрічаються відомості про потреби отримати продукцію з Росії, яка була необхідна для подальшої організації виробництва. Зазначимо, що станом на середину березня жоден із

134 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

відділів, який подав детальний звіт, необхідного для себе обладнання або сировини не отримав. У цих звітах була фраза: «Замість того від РСФРР у вигляді товару нічого не отримано»206. Зрештою, масове вивезення продукції з України визнавав у вказаній записці й В.Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно і ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау»207.

Фінансувати потреби України Кремль не поспішав. Так, з 1 лютого по 1 липня 1919 р. РНК УСРР прохав від центру фінансування на суму близько 15,25 млрд руб. для усіх республіканських наркоматів. Однак отримано було 5,6 млрд руб., тобто близько 37%. Якщо виокремити потреби Наркомату військових справ (більше 3 млрд руб.), недофінансування якого становило всього 13%, то виявиться, що частка отриманого фінансування зменшується до 20%, тобто п’ята частина від затребуваного208.

УКремлі дійшли висновку, що принципово позбутися суперечностей можна лише у разі ліквідації навіть формальної державності радянської України. Це відповідало справжнім намірам більшовицького керівництва і з точки зору управління господарським життям було б цілком логічним кроком, оскільки ліквідовувало б зайві бюрократичні перепони у вигляді урядових структур УСРР. Вагомим кроком до ліквідації формальностей стала постанова ВЦВК РСФРР 1 червня 1919 р. про воєнно-політичний союз з Україною. Згідно з цим документом керівництво п’ятьма галузями зосереджувалося в єдиних московських колегіях (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, праця). Довести справу об’єднання до логічного завершення не вдалося – під тиском селянських повстань більшовики були змушені залишити Україну.

Земельне питання. Найбільш вразливими для авторитету нової влади стали її підходи до розподілу землі. Якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала виявом своєрідного запаморочення від успіхів. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого ІІ Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», в 1919 р. в УСРР земля становила «єдиний державний фонд»209. У законі про землеустрій зазначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращі засоби досягнення згаданих цілей; тим то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані»210. Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель. Тим більше, що у законі усі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» – «землі спеціальної культури і промислового значення», – індивідуальному розподілу не підлягала.

Уземельному питанні з більшовиками категорично не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону про землеустрій О.Шумський у виступі на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад зазначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5% маєтків не будуть радянськими (господарствами. – Авт.), інші будуть радянськими… Адже в Україні немає маєтків, не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 135

за приклад маєтки Великоросії. Там культурних маєтків небагато… Така редакція неможлива. Вона лише заважає Радянській владі»211.

Так само боротьбисти виступали проти намірів наказом зверху перейти до організації комун на селі. О.Шумський зауважив, що в принципі він є прихильником «комуністичного порядку», але додав: «Ми не можемо сказати, щоб сьогоднізавтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто було пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією із форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства»212. Схожі перестороги висловлював і уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР Д.Гопнер у листі до М.Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя при відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?»213 Але ЦК КП(б)У не дослухалося до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків в 1919 р. Разом з продрозкладкою це покликало до життя могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Підбиваючи підсумки більшовицької політики в 1919 р., зауважимо, що постійна невідповідність обіцянок і реальних дій збурила українське селянство і воно піднялося на збройну боротьбу. У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», що могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та на практиці забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовики залишили поза увагою той факт, що, як справедливо зауважували у листі до ЦК РКП(б) П.Попов, А.Зорін і Ларик, «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Радянська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом»214. Тож цілком логічно, що коли українські селяни побачили, що їхні сподівання на більшовиків не здійснюються, то вони повернули зброю проти них. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький поворот у масових настроях.

Отже, визначальними факторами у здійсненні економічної політики в Україні в 1919 р. слід назвати спроби реалізувати на практиці більшу частину комуністичної утопії та наміри прискорити процес «світової революції». При цьому в ейфорії була призабута потреба утримувати владу й авторитет у суспільстві, недостатньо уваги зверталося на національні особливості України. Повсталі українські селяни завадили вже запланованому і навіть розпочатому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед на Румунію, Угорщину та Словаччину. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший – відступом з України.

Апогей комуністичного будівництва: рік 1920. Після того як повсталі се-

ляни вигнали більшовиків з України, їх перспективи здавалися примарними. Але в них знайшовся рятівник – А.Денікін. Значення білогвардійської окупації для долі компартійної влади в Україні у листопаді 1920 р. представник ЦК РКП(б) наV Всеукраїнській конференції КП(б)У Г.Зінов’єв охарактеризував так: «Денікін настільки грубо відновлював панщину на Україні, настільки хапав навіть у багатого селянина, що коли його вигнали, настрій був таким, якого не було на початку революції. Ми

136 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

б були дурнями, якби не використали цього»215. Те саме можна було сказати і про демонстративне невизнання денікінцями національно-культурних прав українців, а про державні годі й казати.

Компартійні керманичі врахували досвід 1917–1918 рр. та усвідомили необхідність демонстрації національного та селянського лібералізму. Зміні підходів посприяли аргументи боротьбистів, керівник закордонної групи яких М.Полоз восени 1919 р. перебував у Москві, і федералістів з КП(б)У, насамперед П.Попова, який поширював схожі на боротьбистські ідеї через Українську комуністичну організацію при Московському партійному комітеті. У більшовицьку агітацію і пропаганду повернулася «незалежницька» риторика. Вихідною її точкою стала резолюція «Про радянську владу на Україні», ухвалена на початку грудня 1919 р. В її першому пункті зазначалося: «Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР»216. Ще більш промовистим прикладом використання ідеї української незалежності став написаний наприкінці грудня 1919 р. лист В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним». У ньому наголошувалося, що Україна є незалежною і цю незалежність визнали усі російські державні і партійні владні органи217.

Пильна увага до національних особливостей України та кроки в напрямі здобуття авторитету в селянських масах зовсім не означали наміру Кремля загальмувати хід комуністичного будівництва всередині країни та відмовитися від зафіксованої в програмі РКП(б) 1919 р. вступної тези про те, що «почалася ера всесвітньої пролетарської, комуністичної революції»218. Названі чинники і визначали напрям соціально-економічних перетворень в Україні в останній переднепівський рік. Але ступінь їхнього впливу на різні сфери економічного життя був неоднаковий.

Управління українською економікою. Звільнення від денікінців поставило питання про те, якою бути далі Україні. Досвід попереднього року продемонстрував, що підпорядковані РНК УСРР господарські органи, навіть якщо їх очолювали централістично налаштовані діячі, все-таки централізацію певним чином гальмують. До того ж боротьбисти та федералісти в КП(б)У неодмінним атрибутом відновленої радянської влади вважали створення республіканського економічного центру. Здавалося б, це було логічним наслідком тієї незалежницької риторики, яку дозволяв Кремль. Однак в очах компартійних керманичів дозвіл на господарську автономію України на той час виглядав як невчасний відступ від комуністичної доктрини. Адже незадовго перед цим, у березні 1919 р., була ухвалена нова програма РКП(б), у пункті 3 економічних завдань якої зазначалося, що для відбудови економіки потрібне «максимальне об’єднання всієї господарської діяльності країни за одним загальнодержавним планом; найбільша централізація виробництва у розумінні об’єднання його за окремими галузями і групами галузей і зосередження його в найкращих виробничих одиницях і в розумінні швидкості виконання господарських завдань; найбільша злагодженість всього виробничого апарату, раціональне та економне використання усіх матеріальних ресурсів країни»219.

Такою ж була і точка зору керівництва УСРР, яке до того ж бачило в боротьбистах винятково конкурентів. Однак у Кремлі зрозуміли, що для більшовиків після втрати ними авторитету в Україні важливо продемонструвати спільність дій

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 137

зіншими партіями, що стояли на радянській платформі. Шляхом вмовлянь, тиску та надання обіцянок, які ніхто не збирався виконувати, Х.Раковському 17 грудня 1919 р. вдалося досягти домовленості про включення представника боротьбистів до створеного 11 грудня 1919 р. Всеукрревкому.

Майже відразу після опанування Харкова, який відтоді й до червня 1934 р. був столицею УСРР, почали ухвалюватися рішення в економічній сфері. Формально вся повнота влади належала Всеукрревкому, тому за підписами саме його членів 27 січня 1920 р. була видана постанова «Про об’єднання діяльності УСРР та РСФРР», у якій наголошувалося: «Всі декрети і постанови УСРР, що стосуються органів влади і підвідомчих установ, зв’язаних з вищевказаною угодою (як-то: Військових, ВРНГ, Продовольства, Праці, Шляхів сполучення, Пошти та Телеграфу) анулюються й замінюються декретами РСФРР, що вступають у дію на усій території України

змоменту публікації цього і підлягають негайному виконанню»220. Названі галузі мали напряму керуватися з центру. Тому цілком закономірно, що після саморозпуску Всеукрревкому 19 лютого 1920 р. і відновлення діяльності Президії ВУЦВК і Раднаркому України кількість наркоматів в уряді УСРР порівняно з 1919 р. відчутно зменшилася. Згідно з оприлюдненою 20 лютого постановою Президії ВУЦВК створювалося лише сім наркоматів: внутрішніх справ, землеробства, освіти, продовольства, юстиції, соціального забезпечення, охорони здоров’я. Восьмим членом РНК УСРР (Х.Раковський одночасно був головою уряду і наркомом внутрішніх справ) був уповноважений ВРНГ РСФРР В.Чубар221.

Отже, таке поняття, як «українська економіка», певний період не існувало взагалі. 18 грудня 1919 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення «обласних РНГ на Україні не створювати і визнати за необхідне організації промисловості в Україні за планом, ухваленим в Радянській Росії». Натомість при Всеукрревкомі «для керівництва організацією господарчих органів України» створювалася комісія на чолі із В.Чубарем222, яка дістала назву Промбюро України (повна назва – Організаційне бюро по відновленню промисловості при Всеукрревкомі, пізніше – при Раднаркомі УСРР). Спочатку це був суто інструкторський для місцевих господарських відділів орган і лише 15 квітня 1920 р. ВРНГ ухвалив рішення про перетворення Промбюро України на «обласний економічний орган»223. І навіть після цього рішення Промбюро так і не зуміло стати реальним центром економічного життя України, оскільки, як зазначалося в звіті про його діяльність за 1920 р., «ті невеликі творчі і технічні сили (які були на початок 1920 р. в Україні. – Авт.) на той час вже осіли в інших місцях».

Інструкторський характер Промбюро України періоду першої половини 1920 р. не давав йому змоги виступати від імені УСРР. Тому навіть формально під час здійснення націоналізації одержавлені підприємства переходили у власність не УСРР, а РСФРР. Так, як це було, приміром, з націоналізацією Кадіївських коксобензольного, ректифікаційного та нафталінового заводів. У цьому підписаному В.Чубарем рішенні зазначалося, що «все цім заводам приналежне, як – будівлі, селища для робочих, засоби, живий та мертвий реманент, де б воно не заходилось, вважається власністю РСФРР»224.

Влада намагалася націоналізувати якомога більше приватних підприємств. Компартійні керманичі вперто не бажали визнавати згубних народногосподарських

138 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

наслідків націоналізації і намагалися її здійснити до кінця. 29 листопада 1920 р. ВРНГ РСФРР ухвалила рішення про націоналізацію промислових підприємств з кількістю робітників не менше п’яти за наявності механічного двигуна і не менше десяти за відсутності двигуна225. У резолюціїV Всеукраїнського з’їзду рад (1921 р.) на доповідь В.Чубаря про господарське будівництво наголошувалося: «Зважаючи на потребу найскорішого відродження господарства для утворення міцної бази революційному рухові пролетарських мас, V з’їзд рад УСРР вважає: …обов’язковим неухильно продовжувати зосередження всіх продукційних ресурсів у руках держави, для чого Укрраднаргоспові доручається: а) здійснити до кінця націоналізацію і концентрацію приватновласницьких підприємств»226. Формально націоналізацію було припинено рішенням президії Українського раднаргоспу лише 9 травня 1921 р.227 Однак до того часу відсоток націоналізованих підприємств в Україні був значно менший, ніж у Росії: завдання виявилися наскільки всеохопні, що виконати їх не було змоги. Із зафіксованих промисловим переписом 1920 р. 63 480 підприємств на кінець року органи ВРНГ націоналізувала понад 11 тис.228

Хоча Промбюро України, перейменоване після укладення 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР та РСФРР на Центральну раду народного господарства України229, так і не стало реальним загальноукраїнським економічним центром, таку роль досить несподівано перебрав на себе інший орган – Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). Цей орган створювався для керівництва терміновими заходами з відбудови господарства, що здійснювалися шляхом переведення діючих армій на виконання трудових повинностей. Рішення про створення Укррадтрударму було ухвалено в Москві, розглянуто і затверджено на засіданні Всеукрревкому, а положення про нього було опубліковане 10 лютого як спільне рішення РНК РСФРР і Всеукрревкому. У пункті першому зазначалося: «В районі Півд-Західного фронту (Україна) утворюється Укррадтрударм». Крім України, він охоплював «Олександрівсько-Грушівський район бувшої Донської округи». Завданням цього органу вважалося «максимальне збільшення здобичі продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робітничою силою»230.

В умовах будованої держави-комуни ставав потрібен все більший апарат насильства. Не менш потрібною була організована робоча сила. Тому в постанові зазначалося: «В розпорядження Укррадтрударму передаються військові частини, резервні або із запасних частин фронту (дивлячись по умовах), в розмірі не менше армії. Ці частини використовуються як робітнича сила або як знаряддя примусу зглядно на обставини»231. Очолив цей орган «особливий уповноважений Ради Оборони на правах голови – член Ради Оборони т. Сталін». Уже сам той факт, що Укррадтрударм очолив член політбюро ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей РСФРР, говорив про велику роль новоутвореного органу влади. Тим більше, що у перші два місяці існування керований Сталіним Укррадтрударм розгорнув активну діяльність і навіть вирішив питання про зміну кордонів між РСФРР та УСРР на користь України. Така зміна уможливилася саме тому, що зникла небезпека «відходу України», а сама УСРР вже не мала навіть формальної економічної автономії. Та обставина, що управління Укррадтрударму перебувало в Харкові і його діяльність обмежувалася територією національної республіки (після зміни

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 139

кордонів 15 березня 1920 р.), дозволяє назвати його органом центральної влади України.

За наведеними на IV Всеукраїнському з’їзді рад (травень 1920) даними, чисельність Української трудової армії на початок травня становила 30 тис. осіб. Значна частина їх, перебуваючи формально на військовій службі, працювала на відновленні транспорту, у вугільній промисловості тощо232. З часом Укррадтрударм створив свої відгалуження. Обидві регіональні організації – польовий штаб Української трудової армії в Донбасі (створений 31 березня 1920 р., з 13 грудня 1920 р. – штаб Донецької трудової армії, центр – Бахмут) та польовий штаб Української трудової армії на Правобережній Україні (створений в серпні 1920 р., центр – Київ) – були створені з метою поліпшення умов для виконання рішень про мілітаризацію праці. У першому випадку – це постанова Укррадтрударму від 20 лютого про мілітаризацію вугільної промисловості, а в другому – постанова від 20 липня 1920 р. про мілітаризацію цукрової промисловості на Правобережній Україні233.

Більш широкому застосуванню подібної практики, за визнанням В.Чубаря, зробленим на V Всеукраїнській конференції КП(б)У (листопад 1920 р.), заважало те, що «об’єктивні умови життя на Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати у повній мірі внаслідок нестачі сил примусу»234. Бачимо, що про економічну недоцільність чи тимчасовість примусу в цьому випадку не йшлося. У зв’язку з відновленням воєнних дій кількість «сил примусу» була зменшена, а роль Укррадтрударму в господарському житті дещо знизилась. Але після ліквідації воєнної загрози значення цього органу державного управління відновилося і навіть почало зростати. У виступі на V Всеукраїнській партійній конференції Х.Раковський визнавав: «Розвиток Трудової армії показав, що в Україні, зокрема, роль Трудармії може бути більш вагомою, аніж широке застосування окремих червоноармійських частин на трудфронті. Іншими словами, виявилося, що Радтрударм може стати свого роду вищою економічною радою України»235.

Це були не просто слова. Раковський у перемовинах з Кремлем обстоював тезу про те, що «умовою відродження України є самостійність українського апарату у цей момент»236. Після поїздки Україною і спілкування з місцевими працівниками він так оцінив перспективи подальшого розвитку: «В Україні зберігся весь промисловий апарат. Він очікує на незначний ремонт, а головне – на достатню кількість палива, сировини, грошових знаків, щоб запустити його на повну потужність. Потрібно наголосити, що під час поїздки ще раз вияснилося, як важко відображаються на промисловості ультрацентралістські тенденції»237. Після кількох конфліктних ситуацій Х.Раковський звернувся до В.Леніна зі скаргою на зневажання Москвою економічних інтересів України. Він зауважив, що «в минулому році ми з одного лише Києва вивезли цінностей (золото, коштовності і валюта), що рівні усій сумі, яку ми отримали з Москви на потреби України»238. Одним з кроків до розв’язання проблеми «про більш правильне постачання нас грошовими знаками» Раковський бачив у вивченні питання «про створення філіального відділу державної експедиції на Україні»239. Така пропозиція набула й офіційного оформлення: РНК УСРР 25 листопада 1920 р. ухвалив постанову «Про відкриття в Харкові фабрики по заготовці грошових знаків», у якій пропонував Наркомату фінансів РСФРР утво-

140 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

рити таку фабрику в Україні «як підсобного органу щодо задоволення українських потреб»240. Звичайно ж, ця ідея не набула розвитку.

Отже, українська верхівка до осені 1920 р. усвідомила потребу господарської автономії. У цьому Х.Раковський залучився підтримкою Л.Троцького, який восени 1920 р. у листі ЦК РКП(б) зазначав: «В области промышленной и хозяйственной вообще единственным выходом является превращение Укрсовтрударма

вмогущественный хозяйственный центр, что станет вполне возможным после ликвидации Врангеля. Уже сейчас все местные хозяйственные органы чрезвычайно тяготеют к Укрсовтрударму, ибо только при интенсивном взаимодействии местных органов возможно возрождение хозяйства на Украине». Троцький також пропонував створити єдиний залізничний округ в Україні, який би мав подвійне підпорядкування – московському центру та Раднаркому УСРР241.

Кремль, за визнанням Раковського, пішов назустріч. Це виявилося, насамперед, в ухваленні 26 жовтня 1920 р. нового положення про Укррадтрударм, який ставав «обласним органом Ради Праці та Оборони РСФРР, який об’єднує діяльність усіх господарських, продовольчих, промислових, транспортних, та, за погодженням з РВРР (Революційна військова рада республіки. – Авт.) Південно-Західного та Південного фронтів, військових установ на території УСРР, який узгоджує свою роботу як перелічених, так і інших установ у відношенні постановки завдань щодо відновлення господарства»242. При цьому Укррадтрударм, який виконував розпорядження ВУЦВК та РНК УСРР, Ради праці та оборони (РПО) РСФРР, ВЦВК і РНК РСФРР, мав право на видання самостійних рішень, і лише у найбільш принципових питаннях вимагалося узгодження з Раднаркомом УСРР. Очолював таку значущу установу голова РНК УСРР, а його заступника за узгодженням з українським Раднаркомом призначала РПО РСФРР243. До Укррадтрударму входили також представники економічних наркоматів. Отже, Укррадтрударм став центром економічного життя України на завершальному етапі політики воєнного комунізму. Відповідаючи на питання про місце цього органу у системі влади, Раковський у листопаді 1920 р. зауважив: «Укррадтрударм замінює [той] Раднаргосп, який ми думали зорганізувати на самому початку, до якого мало входити не лише Промбюро, а й відділ землеробства, і відомство шляхів сполучення і т. ін. Це є той необхідний

вРадянській республіці Раднаргосп, який їй був давно потрібен244».

Мілітаризація та примус до праці. Як вже зазначалося, в Україні була створена трудова армія. У ній працювали офіційні військовослужбовці. Однак більшовицьке керівництво не мало змоги та бажання економічно стимулювати продуктивність праці. Тому воно вирішило за військовим зразком перебудовувати якомога більшу частину виробничих відносин. На початку 1920 р. мілітаризована праця бачилася багатьма більшовицькими діячами як один з елементів будованого ними комуністичного суспільства. Л.Троцький 22 січня 1920 р. в газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення загальної трудової повинності. Мілітаризація розпочалась з видобутку вугілля і поступово охоплювала все нові й нові галузі виробництва.

Праця на державу ставала обов’язком кожного громадянина. В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові Уповноваженого Наркомату праці і со-