Економічна історія України том 2

85.Черниговская земская неделя. – 1914. – 11 июля; Огановский Н.П. Назв. праця. – С.31.

86.Палеолог М. Царская Россия накануне революции. – М., 1991. – С.249.

87.Государственная дума. Четвертый созыв. Сессия 1. – Ч.1. – Стб.293.

88.Там само. – С.293, 307, 308.

89.ДАКО. – Ф.2. – Оп.229. – Спр.263. – Арк.15.

90.Там само. – Арк.38.

91.Там само. – Арк.22 зв.

92.Реєнт О.П., Сердюк О.В. Вказ. праця. – С.173-175.

93.Минин А. Агрономия и землеустройство в их отношении к деревенской бедноте // Агроном. журн. Изд. Харьков. об-ва сельского хозяйства. – Кн.1. – 1914. – С.33, 34.

94.Агрономический журнал. – 1913. – Кн.6. – С.10.

95.Там само. – 1914. – Кн.1. – С.30.

96.Там само. – 1913. – Кн.9-10. – С.82-83, 84, 87, 91.

97.Витюгов А. Вказ. праця. – С.49.

98.Русские ведомости. – 1916. – 27 февр.

99.Землеустроительные работы в Валковском уезде Харьковской губернии // Землеустройство и землепользование. – 1910. – №29.

100.Ден В.З. Сборник узаконений и распоряжений по землеустройству и землевладению крестьян. –

СПб., 1912. – С.504.

101.Вопросы экономики. – 1990. – №10. – С.87.

102.Государственная дума. Четвертый созыв. Сессия 1. – Стб.1457.

103.Там само. – Стб.1527-1529.

104.Южно-русская сельскохозяйственная газета. – 1914. – 23 янв.

105.Там само. – 1914. – 27 февр.

106.Государственная дума. Четвертый созыв. Сессия 1. – Стб.734.

107.Там само. – Стб.1457-1459.

108.Агрономический журнал. – 1915. – Вып.7-8. – С.130.

109.Там само.

110.Там само. – 1914. – Кн.3. – С.26.

111.Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки столипінської аграрної реформи

//Укр. іст. журн. – 1973. – №6. – С.99, 103.

112.Романцов В.О. Український етнос: на одвічних землях та за їх межами (XVIII–ХХ століття). –

К., 1998. – С.54.

113.Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850–1916 рр. // Укр. іст. журн. – 1971. – №2. – С.67-68.

114.Там само. – С.68-70.

115.Романцов В.О. Назв. праця. – С.59, 62.

116.Шевченко Н.П. К вопросу о переселенческой политике государства во второй половине ХІХ в.

//Вест. Томск. гос. ун-та. Сер. История. – 2009. – №4(8). – С.28; Якименко М.А. Організація переселення селян з України в роки столипінської аграрної реформи (1906–1913 рр.) // Укр.

іст. журн. – 1974. – №7. – С.38.

117.Чуркин М.К. Переселенческое движение в Сибирь во второй половине ХІХ – начале ХХ вв.: опыт альтернативного прочтения [Электронный ресурс] // Электронный научный журнал «Вестник Омского государственного педагогического университета». – Вып.2006. – Режим до-

ступа: www.omsk.edu/article/vestnik-omgpu-4.pdf.

118.Якименко М.А. Організація переселення селян з України в роки столипінської аграрної реформи

(1906–1913 рр.). – С.37.

119.Якименко М.А. Переселення селян з України на Далекий Схід в епоху ринкових реформ кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Полтава, 2003. – С.84-85.

120.Там само. – С.80.

121.Там само. – С.89-90.

122.Боровой С.Я. До питання про місце України в системі російського фінансового капіталу // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – К., 1967. – Вип.3. –

С.23.

62Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

123.Крохмалюк Д.І. Банківська справа в Україні у складі Російської імперії (друга пол. 19 ст. – 1917) // Енциклопедія банківської справи України. – К., 2001. – С.58; Тицкий С.И. Всемирная история денег, кредита и банков. – К., 1997. – С.460.

124.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.462-463.

125.Там само. – С.463.

126.Кізченко В.І. Дрібний кредит в Україні (друга половина ХІХ ст.) // Пробл. історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000. – Вип.1. – С.69.

127.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.460-461.

128.Гиндин И.Ф. Русские коммерческие банки. Из истории финансового капитала в России. – М., 1948. – С.182-184.

129.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.460-461.

130.Кізченко В.І. Назв. праця. – С.56.

131.Фареній І.А. Кредитні кооперативи Наддніпрянської України на початку ХХ ст. // Пробл. історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – №9. – С.195.

132.Там само. – С.196.

133.Вербовий М.Б. Крайовий союз кредитовий як феномен національного господарського руху в Галичині на межі ХІХ–ХХ ст. // Наук. Вісн. НЛТУ України: Зб. наук.-техн. пр. – Львів, 2004. –

Вип.14.1. – С.129-130.

134.Стеблій Ф.І., Кравець М.М., Ілько В.І. На шляху до утвердження ринкових відносин. Східна Галичина і Північна Буковина. Закарпаття. Повсякденне життя села // Історія українського се-

лянства. – К., 2006. – Т.1. – С.443.

135.Комаринська З.М. Банки та банківська справа в Західній Україні // Енциклопедія банківської справи України. – К., 2001. – С.51.

136.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России в конце ХIХ – начале ХХ века. На материалах Украины. – Самара, 1992. – С.60.

137.Чорний Д.М. Торгівля в Харкові на початку ХХ ст. // Укр. іст. журн. – 2005. – №5. – С.55-56.

138.Кругляк Б.А. Вказ. праця. – С.68.

139.Гуржій О.І Влада й основні організаційні заходи в галузі торгівлі та підприємництва м. Києва XIX ст. // Пробл. історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип.16. – С.49.

140.Підраховано за: Чорний Д.М. Назв. праця. – С.56-57.

141.Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – Т.4. – К., 1978. – С.240.

142.Кругляк Б.А. Вказ. праця. – С.117, 123.

143.Там само. – С.132.

144.Шиханов Р.Б. Біржі Південної України. 1886–1914 рр.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. –

Запоріжжя, 1999. – С.12.

145.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.375.

146.Степаненко В.В. Північне Причорномор’я у системі зовнішньоторговельних зв’язків Російської імперії (90-і рр. ХІХ ст. – 1914 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2006. – С.14.

147.Шевченко А.М. Зовнішня торгівля портів на Півдні України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Одеса, 2008. – С.10.

148.Пилипенко О.Є. Зовнішня торгівля України й Росії напередодні та в роки Першої світової війни // Пробл. історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип.9. – С.118.

149.Промышленность и торговля. – 1911. – №17. – С.172-173; Российская экспортная палата. Отчет за 1912 год. – СПб., 1913. – С.101.

150.Пилипенко О.Є. Назв. праця. – С.126.

151.Історія Української РСР. – Т.4. – С.240-241.

152.Там само. – С.377.

153.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.487.

154.Ліндер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860–1914 рр. – К.; Донецьк, 2008. – С.40.

155.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.487.

156.Лубны-Герцык Л.И. Движение населения на территории СССР за время мировой войны и революции. – М., 1926. – С.75.

157.Вологодцев И.К. Особенности развития городов Украины // Тр. комиссии по изучению перспектив развития городов. – 1930. – Вып.2. – С.130.

158.Линднер Р. Превращение из «Южного Петербурга» в город предпринимателей: Екатеринослав и динамика символов // Гуманітар. журн. – 2001. – №3-4. – С.41.

159.Дніпропетровськ: Віхи історії. – Дніпропетровськ, 2001. – С.88.

160.Туган-Барановский М. Русская фабрика. – М.; Л., 1934. – С.262.

161.По Екатерининской железной дороге. – Екатеринослав, 1903. – Вып.1. – С.142-143.

162.Южно-русская областная сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка 1910 года в Екатеринославе. – Екатеринослав, 1912. – С.6.

163.Маргулов А.Х. Урбанізація Донбасу у 1861–1917 роках: Автореф. дис. … канд. іст. наук. –

Донецьк, 2005. – С.13-14.

164.Ліндер Р. Назв. праця. – С.59-60.

165.Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. – К., 1969. – С.26.

166.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Назв. праця. – С.413-414.

167.Історія міст і сіл Української РСР. Київ. – К., 1968. – С.167.

168.Вологодцев И.К. Вказ. праця. – С.131.

169.Ліндер Р. Назв. праця. – С.49.

170.Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К., 1971. – С.307.

171.Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. – К., 1967. – С.87.

172.Чаянов А. Очерки по теории трудового хозяйства. – М., 1913. – Вып.2. – С.25.

173.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.499.

174.Дерев’янкін Т.І., Голобуцький В.О., Горбоватий М.Д. Назв. праця. – С.373.

175.Там само. – С.371.

176.Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. – К., 1969. – С.68.

Розділ 23

УКРАЇНА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ

ВІЙНІ (1914–1917)

1. Фінансування воєнних витрат

Гроші – основоположна складова війни, і це усвідомлювали ще в стародавні часи. Враховуючи потребу в грошах, країни, що готувалися до війни, заздалегідь мобілізували наявне золото, що було на ринках Лондона, Парижа і Нью-Йорка. Найбільшу активність у золотонакопичувальних операціях виявив Державний банк Німеччини, мобілізуючи золото протягом трьох передвоєнних років. Йому наслідував Державний банк царської Росії, котрий також спромігся збільшити запаси наявного золота. З накопиченням наявних запасів золота на частку Франції припадало в грошовому вираженні 1,8 млрд руб., царської Росії – 1,7 млрд, Німеччини – 1 млрд, Австро-Угорщини – 0,5 млрд, Великої Британії – 0,5 млрд руб. Сумарно у власності п’яти перелічених держав налічувалося близько 275 тис. пудів чистого золота на суму 5,5 млрд руб.1 Це казкова цифра, оскільки до того часу на всій планеті було видобуто близько 1 млн пудів золота на суму

в 25 млрд руб.2 Однак наявність золота становить тільки один

аспект фінансування війни. Більш важливим у цій справі є загальне економічне становище, від якого найбільшою мірою залежить ведення довготривалої війни. Попривеликийзолотийзапасфінансовасистема царської Росії була вразливою. Протягом кількох попередніх десятиліть держава позичила на зовнішніх ринках 8,8 руб. На щорічну виплату самих тільки відсотків доводилося вишукувати 403 млн руб. До війни ця сума могла покриватися за рахунок надходжень від експорту сільськогосподарських продуктів на світовий ринок, але з початком воєнних

дій експорт упав до мінімальних показників. Потреби війни змусили уряд закуповувати у великих обсягах зброю та боєприпаси. Держава втратила можливість отримувати повноцінні гроші, що призвело до пасиву балансу зовнішньої торгівлі й зростання боргу, а також посилювало інфляцію. Відсутність упевненості щодо стійкості рубля виявилася вже напередодні війни через доволі різке подорожчання іноземної валюти і «втечу» золота за кордон. Ці та інші факти сигналізували про фінансово-економічне неблагополуччя Російської імперії й спричинили прискорене вичерпання золотого запасу.

Наближення Європи до війни викликало паніку на біржах Лондона, Парижа, Берліна та Санкт-Петербурга. Колосальне знецінення дивідендних паперів було перервано тільки припиненням фондовими біржами всіх угод і обміну іноземної валюти. Постановою Ради міністрів, опублікованою 24 липня 1914 р., на території імперії припинився обмін паперових грошей на золоту монету. Державному банку надавалося право понаднормового випуску кредитних білетів, вартість яких не покривалася золотом3. Ці заходи мали попередити переростання фінансового потрясіння в катастрофу.

Після оголошення війни асигнування на мобілізаційні заходи, виконання замовлень для армії зростали неймовірно і з часом досягли астрономічних сум, про що свідчать дані табл. 23.1.

Таблиця 23.1. Фінансування війни урядом Російської імперії4

Воєнні витрати більш розвинених країн перевищували трати Росії. Велика Британія витратила на війну 49 215 млн дол., Німеччина – 47 048, Франція – 33 557, США – 36 583, царська Росія – 19 954 млн дол.5 Звідки бралися імперським урядом такі колосальні ресурси?

Відповідно до розпису 1914 р. на армію і флот виділялося 974 млн руб., що становило 27,4% бюджетних витрат6. Найважливішим джерелом поповнення бюджету були надходження від реалізації алкогольних напоїв у торговельній мережі. У 1913 р. прибуткова частина бюджету становила 3 417 359 тис. руб., з них від алкогольних напоїв – 953 028 тис. руб., або 27,9%. Власне, від продажу казенного вина до державної скарбниці надійшло 886 860 тис. руб.7 За статистичними даними бюджетної комісії Державної Думи, надходження до бюджету від горілчаних напоїв зросли від 718 884 тис. руб. у 1909 р. до 899 299 тис. руб. у 1913 р.8

66 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

На самому початку війни трапилася подія, яка суттєво вплинула на співвідношення джерел надходження до бюджету, отже, і на фінансування війни. У серпні 1914 р. царським повелінням заборонявся продаж спирту, вина й горілчаних напоїв до закінчення війни. Стався унікальний випадок у світовій історії під час масштабного воєнного конфлікту, не обґрунтований з позиції державного фінансового інтересу і навіть загадковий. Його справжні причини до нашого часу все ще не з’ясовані істориками.

Реакція торгово-промислових кіл на царський указ була хоча й стриманою, але негативною. У цьому середовищі добре розуміли, що втрати бюджету потягнуть за собою зростання податків. На ІХ з’їзді представників промисловості й торгівлі наприкінці травня 1915 р. М.С.Авдаков у дещо завуальованій формі піддав критиці царський указ. «У цю надзвичайно тяжку годину государю імператору забажалося, – говорив він, – проявити стурбованість щодо тверезості населення, і це позбавило бюджет майже мільярда карбованців, які тим чи іншим шляхом слід поповнити»9. Треба зауважити, що прибуткова частина бюджету зазнала й інших втрат. Різко скоротилися, зокрема, митні прибутки і надходження від казенних залізниць внаслідок майже повного припинення зовнішньої торгівлі та скорочення комерційного руху.

У зв’язку з цим доцільно розглянути ступінь податкового обкладання населення імперії напередодні війни. У 1911 р. на одну душу припадало в середньому 11,23 руб. різних податків, у Німеччині – 27,38, Франції – 41,66, Англії – 48,54 руб. Саме на цих цифрах зосереджували увагу громадськості урядові чиновники, зокрема, міністр фінансів В.М.Коковцев. На перший погляд наведені цифри могли справляти позитивне враження. Але суть справи полягала в тому, що вони не віддзеркалювали всієї суми явищ навколо цієї проблеми. Залишився, зокрема, поза увагою той факт, що ступінь податкового тягаря залежить від прибутку населення. З цього погляду платники податків у царській Росії перебували формально в однакових умовах з іншими країнами Європи. Співвідношення податкового обкладення до прибутку в імперії становило 17,8%, Франції – 17,9, Англії – 17,8, Німеччині – 14,9%. Зіставляючи ці та інші цифри, часопис промисловців слушно зауважував, що російські 17,8% забираються державою із жалюгідних 63 руб., що припадають на душу населення, у Франції 17,9% – з 233 руб., в Англії 17,8% – з 273 руб. прибутку на душу населення. Крім того, величезне значення мали непрямі податки, які сплачувалися переважно бідними верствами населення. Питома вага таких податків у 1911 р. становила в Росії 76,8% від усього обкладання, а в Німеччині – 56,8, Франції – 47,1, у Великій Британії – лише 40,5%. Два роки по тому зазначена тенденція стала ще більш несприятливою для платників податків у Російській імперії10.

До того ж тягар податкового обкладення відзначався в Росії нерівномірністю. Менш обтяжливим він був для великого землеволодіння, яке домінувало на політичній сцені імперії. Податкові привілеї помісного дворянства викликали незадоволення з боку торгово-промислового класу. П.Л.Барк визнавав, що обкладення приватновласницької земельної власності становило 5,7%, а торгово-промислових підприємств – 10,2% прибутковості11. Попри протести буржуазної громадськості проти «нецивілізованої податкової системи», питання щодо її реформування залишилися в рамках декларативних заяв. Проект прибуткового податку, що перед-

бачав рівномірне обкладення приватної власності, затримався в думських комісіях на сім років.

Однакпотребивійнивимагалидокорінногореформуванняподатковоїсистеми, негайного обкладення всіх прошарків і суспільних груп на основі прогресивного оподаткування. Саме цим шляхом пішли країни Західної Європи, однак він виявився непрохідним у лабіринтах виконавчої і законодавчої влади царської Росії. Урядоваполітика зводиласядопідвищення старихі введенняновихподатків. Пряме обкладання населення на 1915 р. порівняно з попереднім роком зросло на 35%12. Щоб компенсувати зменшення прибутків і перетворити «п’яний» бюджет на «тверезий», на залізницях ввели податок на перевезення пасажирів і вантажів. Зокрема, обкладення хліба підвищили на 25%, а солі – на 40%13. Податок на залізничні перевезення, зауважував голова бюджетної комісії Державної Думи М.М.Олексієнко, «зачіпає весь торговопромисловий оборот, тяжко позначається на вантажах малої відстані йнегативновпливаєнатоварніціни»14. З’їздпредставниківбіржової торгівлі й сільського господарства висловив негативне ставлення до вантажного податку. В ухваленій з цього приводу резолюції зазначалося, що підвищення залізничних тарифів, які ще до війни були надмірними, – небезпечний для країни захід.

За роки війни було підвищено промислове, поземельне і квартирне обкладення. Зріс податок на спирт, вино і пиво, що реалізовувалися в ресторанах і готелях, а також на цукор, чай, тютюн, сірники, успадкування нерухомого майна тощо. Підвищився митний податок, гербовий збір, поштовий і телеграфний тарифи. Було введено оподаткування на телефон, бавовну, папіросні гільзи та папір15. Зрештою, 6 квітня 1916 р. було затверджено закон про прибутковий податок. Згідно з ним обкладанню підлягали прибутки в розмірі понад 850 руб. на рік. Цей податок зачіпав інтереси широких мас населення, життєвий рівень яких різко знизився за роки війни. 13 травня 1916 р. було введено податок на воєнний прибуток на 1916–1917 рр. Обкладенню підлягали товариства з чистим прибутком понад 8% на основний капітал і середній прибуток за 1913 і 1914 рр.16 Промисловці висловлювали незадоволення введенням цього податку.

Порівняно з надходженнями 1915 р. прибутки державної скарбниці 1916 р. зросли на 1143 млн руб., або на 40%17. Найбільші прирости дали промисловий податок, залізничні перевезення, митний і тютюновий податки. Отже, податковий тягар в роки війни небувало зріс.

Витрати на війну значною мірою покривалися сумами від кредитних операцій держави на внутрішньому й зовнішньому ринках. За даними бюджетної комісії Державної Думи, в усіх кредитних установах країни на 1 січня 1914 р. налічувалося 6112 млн руб. внесків громадян, а на початку 1916 р. – 9580 млн руб.18 Звісно,

зурахуванням інфляції остання цифра вже була значно меншою в своїй реальній вартості.

За традицією, вільні капітали в царській Росії було вигідно розміщувати на ринку цінних паперів і отримувати часто більші прибутки, ніж у підприємництві. «Краще вкладати капітал в облігації державної позики, нічим не ризикуючи, і жити

звідсотків, перебуваючи в стані облігаційної благодаті», – обурювалися дописувачі часопису цукропромисловців19. Зазначена вище тенденція посилилася в роки війни внаслідок прискореного зростання кримінально-спекулятивного капіталу.

68 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Урядова пропаганда всіляко наголошувала, що війна стала народною і населення має позичати гроші державі для підтримки армії. За даними А.І.Шингарьова, за перші півтора роки війни на внутрішньому ринку було випущено позики на 3 млрд руб. На початку 1916 р. реалізувалася чергова позика на 2 млрд руб.20 Представники торгово-промислового капіталу, робітники, службовці й селяни розміщували свої заощадження й отримували процентні папери, сподіваючись мати у майбутньому певний прибуток. Загалом до повалення династії Романових було випущено 6 довготермінових воєнних позик на суму 8 млрд руб. Однак, за даними засобів масової інформації, населення ставилося до позик стримано. Більшу їх частину брали на себе банки й ощадні каси. Перші дві воєнні позики були випущені на 50 років, третя – на 80 років, четверта, п’ята і шоста – на 10 років.

Витрати на війну покривалися також сумами від кредитів держави на зовнішньому ринку. З початком війни і до березня 1917 р. від кредитних операцій надійшло 26 404 млн руб., з яких на іноземних ринках було отримано 6593 млн руб.21 Безперечно, у справі фінансування війни колосальною виявилася роль банків, які надавали кредити державі, промисловим підприємствам, залізницям, земським

і міським управам тощо. У роки війни банки придбали облігацій воєнних позик на 6200 млн руб., залізничних облігацій на 350 млн руб. і 5%-х зобов’язань державної скарбниці на 2 млрд руб. Із банківських засобів на покриття викликаних війною фінансових потреб надійшло близько 9 млрд руб. Загальний результат усіх банківських кредитів становив до 25 грудня 1916 р. 26 800 млн руб., тобто майже 45% усієї суми, витраченої на війну всередині країни22.

Нарешті, для фінансування війни уряд звернувся до посиленого випуску паперових грошей, які не були покриті золотим запасом. Цей ресурс призвів до потрясінь фінансової системи внаслідок насиченості ринку знеціненими папірцями. На початку війни в обігу перебувало кредитних білетів на 1633 млрд руб., на 1 січня 1916 р. – 5616 млн руб., на 1 березня 1917 р. – 9949 млн руб.23

Таблиця 23.2. Поквартальне зростання грошової маси в роки війни, млн руб.24

Отже, основними джерелами наповнення державного бюджету і фінансування війни стали податки, запозичення урядом грошей на зовнішньому і внутрішньому ринках, введення в обіг величезної маси кредитних білетів, не покритих ні золотом, ні товарами. Підвищення старих і впровадження нових обкладень різко посилило податковий прес на всі суспільні верстви і прошарки. Надмірне введення в обіг кредитних білетів призвело до падіння купівельної спроможності рубля, знецінення грошових внесків населення у кредитних установах.

2. Вплив війни на промисловість і транспорт

Унаслідок воєнних дій значно загострилася економічна ситуація в українських землях. Складною і суперечливою була ситуація в промисловості. З одного боку, на початку війни промислове виробництво в Україні зростало, оскільки підприємства виконували вигідні державні замовлення для армії. Це дозволило наростити їм обсяги продукції. Але водночас відбулося порушення внутрішніх і зовнішніх торгових зв’язків, зростання військового і скорочення цивільного виробництва (легкої, харчової, будівельної і лісової галузей), загострення хронічних транспортних

іфінансових проблем. Особливо нищівного удару під час війни зазнала економіка західноукраїнських земель. Вона була майже повністю зруйнована внаслідок фактично безперервного проходження тут лінії фронту.

Величезна кількість біженців і вигнанців із прифронтових регіонів підсилила

ібез того значний розлад на залізницях, викликаний відступом царських військ на широкому фронті улітку 1915 р. і евакуацією з прифронтових губерній промислового устаткування, адміністративних установ, навчальних і культурних закладів.

За даними Головного управління залізниць, біженці й евакуйовані вантажі зайняли від 100 до 115 тис. вагонів. Наприкінці 1915 р. залізнична станція Харкова, наприклад, була повністю заставлена галицькими вузькоколійними вагонами з обладнанням евакуйованих підприємств.

Крім того, з Правобережної України вивозилися хлібні й цукрові запаси, велика рогата худоба й інші продовольчі вантажі. Для евакуації з цього регіону тільки селекційних станцій і сортового бурякового насіння необхідно було віддати під завантаження 1500 товарних вагонів. За свідченнями вищих членів уряду, евакуація у величезному обсязі промислової і сільськогосподарської продукції остаточно заплутала роботу залізничної мережі. Протягом кількох місяців вантажний обіг перебував у хаотичному стані. Тисячі похапцем евакуйованих вагонів із вантажами, які часто не мали документальних посвідчень, місяцями подорожували з однієї магістралі на іншу. Унаслідок закриття прямих напрямів залізничного руху вагони рушали окружними шляхами, що призводило до надмірного пробігу транспорту.

Негативну роль у ході евакуації відіграло і те, що залізнична мережа була розрахована на наступальні дії царської армії. Заради цього вона була спроектована і побудована таким чином, що, наближаючись до західного кордону, пропускна спроможність залізничних магістралей зростала. Коли ж величезні евакуаційні хвилі пішли у зворотному напрямі, то зіткнулися на лініях Петроград–Харків– Севастополь із пропускною спроможністю залізничних магістралей утричі меншою, ніж у прикордонній смузі. На залізничних станціях всюди створювалися затори25.

Отже, Російська імперія втягнулась у масштабну й виснажливу війну з недостатньо розвиненою залізничною мережею і дефіцитом перевізних засобів. Мірою затягування війни транспорт виявився найуразливішою ланкою господарства. Воєнні потреби призвели до виникнення та розвитку загрозливої тенденції – колосального зростання пробігу рухомого складу залізниць особливо на головних напрямах вантажних потоків. Останнє прискорило зношення паровозів і вагонів, спричинило небувале зростання споживання залізницями донецького мінерального палива.

70 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

На думку більшості дослідників, саме транспортна криза (а не брак мінерального палива або ще якоїсь сировини) у роки війни призвела до економічного занепаду. Загалом гірники виконували поставлені перед ними завдання і забезпечили необхідні для роботи промисловості обсяги вугілля.

Війна круто змінила становище на паливному ринку імперії в несприятливому напрямі. По-перше, через закриття кордонів перестало надходити іноземне паливо. По-друге, Домбровський басейн (Царство Польське) відразу ж опинився в зоні воєнних дій, внаслідок чого практично повністю зупинився видобуток вугілля, а влітку 1915 р. його територія була окупована німецькими військами. По-третє, різко погіршилося кредитування промисловості, що негативно впливало на комерційні стимули для проведення підготовчих робіт у вугільній промисловості. По-четверте, війна відразу ж виявила дефіцит рухомого складу залізниць та їх недостатню пропускну спроможність. Різниця між пропозицією і попитом на мінеральне паливо, яка існувала ще до війни, стала різко зростати. За таких украй несприятливих обставин перед вугільною промисловістю України постало завдання неймовірної складності – замінити сотні мільйонів домбровського й іноземного палива, забезпечивши при цьому традиційні ринки.

До зазначених вище негараздів додалася ще одна, можливо, найгостріша проблема, яка тяжіла над гірничозаводською промисловістю України і полягала у вигляді нестачі інженерів, техніків і загалом робочої сили. Мобілізації запасних військовозобов’язаних до армії, негаразди на залізницях з постійними затримками вантажів для приватних споживачів призвели до нерівномірного видобутку та вивозу вугілля й антрациту. У липні 1914 р. вивезення палива залізницями з Донецького басейну зменшилося на 30% проти відповідного періоду попереднього року, а в листопаді – на 20%26.

Через різкі коливання з видобутком і вивозом мінерального палива стали звідусіль надходити повідомлення про призупинення підприємств, у скрутному становищі опинилося населення міст уже восени 1914 р. Нестача залізничних вагонів призвела до того, що навіть у Харкові, розташованому неподалік від вугільного басейну, паливна криза набула загрозливих розмірів.

Ускладнення з подачею вагонів у райони вуглевидобутку тривали і в наступні місяці. Створювалася парадоксальна ситуація, коли ринкова паливна кон’юнктура почасти стала визначатися не обсягами вуглевидобутку, а чисельністю залізничних вагонів. Зважаючи на це, з кінця 1914 р. вугільні підприємства працювали не всі робочі дні. «Систематична нестача вагонів, закриття для вивозу палива тих чи інших залізничних напрямків, ускладнення, створювані для копалень, які поставляють паливо приватним споживачам шляхом передавання вагонів залізницям та іншим привілейованим споживачам – все це створило для кам’яновугільних і особливо антрацитових підприємств Донецького басейну абсолютно ненормальні умови, ускладнені до того ж труднощами кредиту, недостатнім забезпеченням підприємств фінансовими засобами, підвищенням собівартості видобутку тощо», – з роздратуванням зазначали на сторінках харківського часопису гірничопромисловців27.

Улітку 1915 р. різко погіршилася ситуація на фронті. Царські війська відступали, що призвело до евакуації біженців і втрати матеріальних цінностей. Посилилося безладдя на транспортних магістралях. Якщо у травні було вивезено 121 млн