Економічна історія України том 2

комуністична ідея вабила своїми іншими гранями: здобуттям соціальної рівності і недалекою, як здавалося, перспективою одержувати матеріальні й культурні блага за потребами.

Вожді партії не змогли перетворити експропрійовані поміщицькі маєтки на радгоспи. Поступаючись могутньому тиску селянства, вони змушені були розподілити землю і майно поміщиків між ними на зрівняльних засадах. Так само їм не вдалося загнати селян в комуни, щоб налагодити нетоварний економічний обмін між містом і селом. В умовах, що склалися, треба було або відмовлятися від спроб налагодити комуністичний розподіл, який давав більшовикам безмежну владу над суспільством, або базувати його на примусовому вилученні селянської продукції. Був обраний другий варіант, і тому народилася продрозкладка.

Від початку було зрозуміло, що будована на реквізиціях селянської продукції соціально-економічна система є нетривкою. Держава не мала засобів, щоб примушувати селян з року в рік виробляти продукцію не на продаж, а для реквізицій. Неважко було передбачити, що селяни візьмуться за зброю, щоб протистояти продрозкладці. Стихійна демобілізація царської армії в 1917 р. достатньою мірою наповнила село зброєю.

Загроза переростання так званого куркульського бандитизму у війну з багатомільйонним селянством змусила В.Леніна припинити соціально-економічні перетворення, які передбачалися затвердженою у 1919 р. програмою РКП(б). Який вигляд повинна була набути інша економічна політика, він ще не знав, але розумів, що від продрозкладки треба відмовлятися.

Припиняючи комуністичний штурм, який спровокував в країні громадянську війну і викликав економічний колапс, В.Ленін все-таки мав намір відновити його в більш сприятливих умовах. З цією метою він постарався запевнити партію і суспільство в тому, що політика радянської влади в 1918–1920 рр. була не комуністичною, а воєнно-комуністичною. Придуманий ним тільки у квітні 1921 р. термін «воєнний комунізм» мав на меті відділити комуністичну доктрину від політики комуністичного штурму, яка завдала величезних злигоднів народним масам.

Одночасно вождь попередив тих своїх соратників, які не бажали відмовлятися від продрозкладки, у величезній небезпеці протистояння з селянством. Зважаючи на цю небезпеку, попередження висловлювалося у невластивій для нього відвертій формі: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху»17. Корінь зла у старій політиці він бачив у передчасній спробі «заборонити, замкнути зовсім будь-який розвиток приватного, недержавного обміну, тобто торгівлі, тобто капіталізму, неминучий при існуванні мільйонів дрібних виробників»18.

Виникає логічне запитання: на що розраховувало партійне керівництво раніше, коли консервувало на невизначений час реквізиційний принцип у відносинах з селом? Чому до 1921 р. такий курс не здавався Леніну економічно неможливим

іполітично небезпечним?

Убільшовиків був розрахунок на світову революцію. Встановлення в європейських столицях залежних від Москви режимів надало б їм контроль за ресурсами промислово розвинутих країн. Покладаючись на ці ресурси, вони розраховували

грудні 1920 р. Ленін підписував один за одним декрети, які готували скасування товарно-грошових відносин. А 4 лютого 1921 р. конференція робітників-металістів

уМоскві ухвалила по його доповіді резолюцію, в якій вимагалося замінити розкладку натуральним податком20.

Думка про заміну розкладки податком не випадково була сформульована тільки у резолюції розширеної робітничої конференції. Немає сумніву в тому, що саме Ленін відредагував текст цієї резолюції. Йому потрібно було, щоб ключова теза була оголошена від імені робітничої конференції.

8 лютого голова Наркомзему РСФРР Н.Осинський (В.Оболенський) зробив на політбюро ЦК РКП(б) доповідь «Про посівну кампанію і становище селянства». Безпосередньо на цьому засіданні політбюро ЦК з-під пера Леніна вийшов документ, пізніше (у 1930 р.) опублікований під назвою «Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства». Це – перший документ, що стосувався нової економічної політики. У ньому пропонувалося задовольнити бажання селян про заміну розкладки хлібним податком, зменшити розмір податку порівняно з торішньою розкладкою і дозволити використання селянами лишків продукції після сплати податку

умісцевому господарському обороті21.

ТезиЛенінабулисхвалені. ПолітбюроЦКутворилокомісіюускладіЛ.Каменєва, Н.Осинського і О.Цюрупи для підготовки на їх основі проекту постанови ЦК. «Правда» з 17 лютого почала пропагандистську кампанію, покликану обґрунтувати майбутній поворот у державній політиці.

24 лютого комісія представила «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком» пленуму ЦК. Після обговорення документ було передано до нової комісії у складі О.Цюрупи (голова), М.Муралова і П.Попова22. 7 березня комісія наркома продовольства РСФРР Цюрупи передала доопрацьований варіант документа на розгляд чергового пленуму ЦК. Після цього документ був переданий «для остаточної розробки» новій, третій за рахунком комісії у складі В.Леніна, Л.Каменєва, О.Цюрупи і Г.Петровського. Відредагований цією комісією проект Х з’їзд РКП(б) ухвалив 15 березня без поправок.

Формулюючи для з’їзду проект постанови про заміну розкладки податком, члени комісій боялися дозволити селянам вільно розпоряджатися продукцією, яка залишалася після сплати податку. Інакше кажучи, вони боялися відродження ринкових відносин між містом і селом. А точніше – легалізації відносин, які продовжували існувати у формі переслідуваного властями «мішечництва». Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу народногосподарської продукції. А тому, не вдаючись у деталі, Ленін залишив в остаточному варіанті з’їздівської постанови про натуральний продовольчий податок тільки коротке й туманне формулювання про те, що селяни мають право використовувати лишки своєї продукції « у місцевому господарському обороті».

Х з’їзд РКП(б) розглянув також пов’язане з переходом на продподаток питання про «капіталістичне оточення», з яким виступив Л.Каменєв. Його доповідь так і називалася: «Радянська республіка в капіталістичному оточенні». Формулюючи свою проблему, доповідач висловлювався гранично чітко: «Чи ставив хто-небудь коли-небудь з відповідальних комуністів перед собою завдання – створити господарство соціалістичної Росії, не спираючись на все світове господарство в цілому,

164 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

на його техніку, на його винаходи, на його сировину, на сировину всього світового господарства? Ні, це завдання так поставлено бути не може». Далі він констатував, що світова революція не йде так швидко, як це було б бажано, а тому доведеться мати справу з чужоземним капіталом і платити йому за відсталість країни, за запізнення із взяттям влади пролетарями передових країн світу23.

Як зустріло кардинальний поворот в економічній політиці керівництво КП(б)У? 13 лютого 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило тези доповіді голови Бюро по відбудові промисловості (Промбюро) В.Чубаря на V Всеукраїнському з’їзді рад. Чубар констатував, що селянське господарство замкнулося в собі й після усунення радянською владою торговця-посередника перестало бути джерелом харчування робітників. Відновлення зв’язків між містом і селом, зазначав він, можливе тільки на ґрунті розвитку фабрично-заводського виробництва, яке дасть змогу посилити постачання селянства промисловими товарами. Кінцевий висновок голови Промбюро заслуговує прямого цитування: «Неможливість швидкого створення необхідних для цієї мети (тобто постачання селянства. – Авт.) матеріальних фондів викликає неминучість застосування засобів примусу для одержання потрібних у теперішній час продуктів сільськогосподарського виробництва»24. Ось так науково – подібно обґрунтовувалася необхідність продрозкладки на весь період до остаточної відбудови промисловості. Заборону приватної торгівлі, що призвела до зникнення зв’язків між містом та селом, Чубар сприймав як об’єктивну реальність, хоч вона була не більш як волюнтаристським рішенням державної партії, спрямованим на реалізацію умоглядних уявлень про комунізм.

Не менш показові тези ЦК КП(б)У до Х з’їзду РКП(б) опублікувала харківська газета «Коммунист» 15 лютого. В них пропонувалося довести до кінця зосередження в руках держави засобів і знарядь виробництва, проголошувався курс на натуралізацію заробітної плати і масові мобілізації робітників та службовців щодо трудової повинності. Не дивно, що керівництво КП(б)У з неприємним подивом зустріло надісланий до Харкова за підписом Л.Каменєва «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». Підготовлений першою комісією ЦК РКП(б) під керівництвом Каменєва, цей документ надіслали 18 лютого в усі партійні комітети губернського рівня.

Починаючи з 25 лютого у Харкові працював V Всеукраїнський з’їзд рад. На пленум ЦК республіканської партійної організації, який 27 лютого мав обговорити каменєвський документ, секретар ЦК КП(б)У В.Молотов запросив усіх присутніх на цьому з’їзді секретарів губкомів партії і голів губвиконкомів. Прийнята постанова з трьох пунктів виявилася заплутаною до незрозумілості. Та її загальний зміст не залишав сумнівів щодо ставлення українських цекістів до проекту ЦК РКП(б): вважати заміну продрозкладки податком у всеросійському масштабі недоцільною; стосовно України визнати проведення проекту неприйнятним; у разі здійснення проекту в РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Дискусію з цього питання компартійно-радянське керівництво обмежило вузькими рамками, сподіваючись, очевидно, на те, що проект не здобуде більшості на черговому партійному з’їзді. Йому вже було відомо, що 24 лютого пленум ЦК РКП(б) ухвалив проект про скасування розкладки за основу і передав його для обговорення на з’їзд. Українські газети аж до початку з’їзду партії жодним словом не відреагували на «єретичні»

думки. Однак на самому з’їзді доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень25.

Коли новий стратегічний курс здобув схвалення Х з’їзду РКП(б), периферійним функціонерам не залишилося нічого іншого, як взяти на озброєння гасла, що стали офіційними. На відміну від гасел комуністичного будівництва, з якими апаратники (але не суспільство!) зжилися за попередні три роки, втілювати нові гасла у життя було напрочуд легко. Мобілізації, реквізиції та інші форми примусу аж до терору, які були невіддільні від комуністичної організації виробництва і розподілу, відходили у минуле. Але поворот до ринку суперечив партійній програмі і викликав у людей, відданих комуністичній ідеї, глуху опозицію.

Керівники партії боролися з опозиційними настроями як погрозами, так і умовляннями. Підбиваючи підсумки дискусії на VII конференції КП(б)У в квітні 1923 р., в якій лунали голоси проти нової економічної політики, Х.Раковський закликав до єдності. «Ілліч був за неп, – умовляв він, посилаючись на авторитети, – усі постанови і резолюції ЦК говорять про це, і нам потрібно як дисциплінованим, добрим товаришам підкорятися, можливо, не завжди віддаючи собі звіт, в чому полягає ця політика»26.

Л.Троцький, який на цій конференції виступив з доповіддю про діяльність ЦК РКП(б), постарався по-своєму роз’яснити делегатам зміну економічної політики, започатковану рішенням Х з’їзду партії про заміну продрозкладки продподатком. Неправлена стенограма партконференції, звичка Троцького виступати без підготовленого завчасно тексту і властива тільки йому прямота висловлювань допомагають зрозуміти найпотаємніші мотиви, якими керувалися вожді, приймаючи рішення про нову економічну політику. «Звідки узявся цей великий історичний поворот, який ми проробили на Х з’їзді? Цей поворот виріс внаслідок повільного темпу світової революції, – говорив Троцький. – Виявилося, що протягом дуже тривалого часу (ось чому ми й сказали: «всерйоз і надовго») Союзу радянських республік доведеться існувати у капіталістичному оточенні. Пряму й безпосередню допомогу від пролетаріату держав більш високого типу, більшої економічної потужності, ніж ми, ми не скоро одержимо. Ми не знали у 1920 році, про один, два, три або про десять років йде мова, але ми знали, що перед нами починається епоха серйозної і тривалої підготовки»27.

Розібратися у змісті, причинах і перспективах нової економічної політики рядовим партійним функціонерам справді було важко. Це вже потім, з кінця 30-х рр., виникла концепція, яка пояснювала доконані факти й події. В ній підкреслювалося, що сутністю непу є встановлення ринкової змички між державною промисловістю і приватновласницьким селянським господарством. Мірою перетворення останнього на колективне ринкові форми змички заступав державний план. Вважалося, що остаточно нова економічна політика була вичерпана у середині 30-х рр., коли централізоване планування охопило всі галузі народного господарства. Неп розглядався як закономірний етап, властивий кожній країні, яка просувається від капіталізму до соціалізму. Ця концепція зберігалася на озброєнні істориків до кінця існування державної партії. Остаточно вона не подолана й досі.

Праці В.Леніна та інших вождів РКП(б), партійні документи 1921–1923 рр. дають при аналітичному вивченні достатній матеріал для того, щоб дістатися крізь

166 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

просочені пізнішою сталінською концепцією історіографічні нашарування до реальної історії. Цілком зрозуміло, що після трьох років комуністичного будівництва партія у 1921 р. змушена була відступити. У працях Леніна про відступ говорилося неодноразово. Він полягав у поверненні, при збереженні контролю над «командними висотами», до ринкових форм зв’язку між містом і селом. Запровадження непу не вело до соціалізму, як стверджувалося у пізнішій історіографії. Воно означало припинення спроб побудувати комунізм в країні з переважно селянським населенням. Партія зупиняла комуністичне будівництво не з власної волі. Це визнавав

іЛенін, але суть альтернативи, яка стояла на початку 1921 р., набагато чіткіше, ніж в його працях, висловлена у позбавленій дипломатичних тонкощів резолюції Всеукраїнської партійної наради (травень 1921 р.). «Перед пролетарською партією стояла двоякого роду можливість, – вказувалося в цій резолюції: або, не чекаючи допомоги західноєвропейського пролетаріату, в обстановці тимчасової міжнародної ізольованості російської революції, піти на відкриту громадянську війну з масою селянства і покласти весь тягар російської революції на плечі кількісно ослаблого, фізично виснаженого, знекровленого трирічною війною російського пролетаріату, або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним соціальну базу радянської влади і революції»28.

У1918 р. партія більшовиків, не зупиняючись перед очевидною загрозою громадянської війни, здійснила націоналізацію «командних висот» народного господарства. Перевага в цій війні була їй гарантована, тому що селянство підтримувало ліквідацію буржуазії і поміщиків. У 1921 р. вона змушена була зупинитися перед загрозою нової війни в суспільстві, тому що цього разу їй протистояла вся багатомільйонна селянська маса. Запровадження нової економічної політики означало капітуляцію державної партії перед селянством, або, як висловився на Х з’їзді РКП(б) Д.Рязанов, «селянський Брест»29.

Свої сподівання на вичерпання нової економічної політики Ленін пов’язував з досягненням такого становища, коли вітчизняна промисловість, відбудована або власними силами, або за допомогою західноєвропейського пролетаріату у разі його приходу до влади, стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію товари широкого вжитку і виробничого споживання. Єдиною причиною гальмування комуністичних перетворень у 1921 р. він вважав неспроможність держави обійтися без реквізицій селянської продукції. Відбудова промисловості і подальша індустріалізація країни на основі схваленого в грудні 1920 р. плану ГОЕЛРО забезпечували, на його думку, можливість повернутися до перетворень, розпочатих з 1918 р. Отже, Ленін не переглядав партійної доктрини, а тільки припиняв на певний період запровадження комуністичного виробництва і розподілу. Протягом цього періоду держава повинна була налагоджувати обмін продукцією між містом

іселом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику.

Тривалість її Ленін визначав цілком конкретно. «Мінімальний строк, – говорив він у березні 1921 р. на Х з’їзді партії, – протягом якого можна було б так налагодити велику промисловість, щоб вона утворила фонд для підпорядкування собі сільського господарства, обчислюється в десять років. Цей строк – мінімальний, при нечувано сприятливих технічних умовах. А ми знаємо, що ми перебуваємо в умовах, нечувано несприятливих»30. У підготовчих матеріалах до брошури «Про

продовольчий податок», яка вийшла з друку у травні 1921 р., строки «правильних співвідносин з селянством» визначалися Леніним в інтервалі від 10 до 20 років31. Отже, поправка на «нечувано несприятливі умови» удвоє подовжувала прогнозовані строки непу.

Коли на Всеросійській партійній конференції у травні 1921 р. Н.Осинський заявив, що нову економічну політику треба здійснювати «всерйоз і надовго», Ленін підхопив цей вислів і потім не раз його використовував. Але прогноз Осинського (25 років) він розглядав як надмірно песимістичний. У резолюції цієї конференції тривалість нової економічної політики визначалася обережно, без конкретних строків: «Цю політику партія визнає встановленою на довгий, рядом років вимірюваний, період часу»32. До речі, словосполучення «нова економічна політика» вперше з’явилося якраз у документах цієї конференції, а також в доповіді О.Рикова на IV Всеросійському з’їзді раднаргоспів, який працював у ці дні33.

Коли Х з’їзд РКП(б) легітимізував економічну політику, яку назвали новою, ніхто в партійному керівництві не збирався відмовлятися від комуністичної доктрини. Йшлося не про те, щоб назавжди припинити небезпечний експеримент і повернутися на дорогу, якою йшло усе цивілізоване людство. Йшлося тільки про тимчасову зупинку на шляху комуністичного будівництва. Уже здійснені комуністичні перетворення у «командних висотах» економіки залишалися недоторканними, якщо не брати до уваги того, що їх стали називати соціалістичними.

Відмова від розкладки повертала селян до ринкових, тобто еквівалентних в своїй основі відносин з державою. Держава до певного часу (протягом 25 років – за Осинським, від 10 до 20 років – за Леніним) повинна була витримувати незручну еквівалентність обміну разом із супутніми ринковими відносинами. Цей строк вона мала використати для такої розбудови промисловості, яка дала б можливість більше не повертатися до продрозкладки, а забезпечити надходження селянської продукції в міста шляхом планового, тобто позаринкового постачання в села промислової продукції у достатніх кількостях. Ленін неодноразово стверджував, що продрозкладка – це вимушений захід, бо в своєму розпорядженні держава мала слаборозвинуту з дореволюційних часів і до того ж зруйновану воєнними діями промисловість, яка була нездатна задовольнити селян достатньою кількістю товарів.

Саме таким був хід думок у всіх керівників РКП(б), коли вони відмовлялися від продрозкладки під загрозою виникнення нової фази громадянської війни – війни з селянством. Проте конструктори непу, починаючи з Леніна, не враховували економічних наслідків того, що вони залишили недоторканними комуністичні перетворення у «командних висотах». Позбавлена справжнього господаря, націоналізована промисловість не могла працювати ефективно. Вона виявилася нездатною здійснювати розширене відтворення за рахунок нагромаджень, створюваних у собі самій.

Не могла промисловість розраховувати і на чужоземні ресурси, які були одним з головних чинників індустріалізації дореволюційної Росії. Цьому перешкоджало економічне, політичне та ідеологічне протистояння комунізму всьому іншому світові. У пошуках коштів для індустріалізації країни з переважно селянським населенням керівники державної партії могли звернути свої погляди тільки на селянство.

168 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Політика форсованої індустріалізації, коли для неї надійшла пора, повинна була знищити нову економічну політику.

В сучасній російській історіографії проблематиці непу приділяється істотно менше уваги, ніж в радянські часи. Щоправда, Інститут російської історії РАН продовжує за інерцією організацію наукових форумів, започаткованих у 1971 р. В.Дмитренком у зв’язку з 50-річним ювілеєм непу. На шостій ювілейній конференції, що відбулася після 75-ї річниці (у вересні 2002 р.), обговорювалася постановочна доповідь О.Сенявського. Вчений визнав, що творчий потенціал непу виявився гранично обмеженим, після чого зробив такий висновок: «Новая элита, став у руля государства, вынуждена была прагматично решать совокупность проблем, которые объективно стояли перед российским государством независимо от того, каким политическим силам принадлежала государственная власть. И здесь историки сталкиваются с целым комплексом проблем, которым пока не уделяется должного внимания. Здесь и глубинные, социокультурные условия развития страны в 1920-е годы, и международные условия, предопределявшие весьма узкий спектр альтернатив, между которыми могла выбирать власть. А может быть, здесь был выбор только между гибелью и выживанием – причем не только самой власти, но и всей страны…»34.

Якщо первинна теза про тимчасовість непу (яка збігається з численними висловлюваннями В.Леніна 1921–1922 рр.) є справедливою, то наступні висновки, хоч би як обережно вони формулювалися, перебувають у логічному полі добре знаної радянської максими «Народ и партия едины». І далі, використовуючи ним же вигадану альтернативу (або постійно неп з наступним буржуазним переродженням СРСР, або модернізація у формі соціалістичної індустріалізації, яка вимагатиме істотних матеріальних жертв з боку селян), проф. Сенявський знову доходить кінцевої тези, цього разу в гранично чіткій формі: «Методологический ключ к изучению и оценке нэпа – в объективно стоявшей перед страной задаче модернизации в контексте перспектив мирового развития в 1930-е – 40-е годы ХХ века, грядущей мировой войны, «исторического цейтнота». По сути, вопрос стоял не об идеологической окраске власти и даже не об общественной системе в целом, а о самом существовании страны и населяющих ее народов»35.

Отже, нема мови про штучність того суспільно-економічного ладу, який більшовики прагнули побудувати методами насилля і пропаганди, щоб підвести фундамент під встановлений ними у 1917 р. режим «пролетарської диктатури». Нема й бажання зрозуміти, що сталінський комуністичний штурм, який здійснювався під гаслом модернізації, так само як ленінський штурм 1918–1920 рр. і період нової економічної політики між ними – це ланки одного ланцюга, охарактеризованого в програмі РКП(б) 1919 р. Виводити комуністичну революцію з Російської революції 1917 р., так само як приписувати мільйонним масам населення прагнення побудувати комуністичне суспільство – це даремна справа. Проте у книзі, сформованій Інститутом російської історії за результатами наукової конференції, не знайшлося опонентів О.Сенявському. Як правило, російські вчені сприймають радянський період власної історії як об’єктивну реальність, не відділяючи її від світового історичного процесу.

4. Неп у «командних висотах» економіки

Після скасування продрозкладки вожді партії робили все можливе, щоб утримати за собою контроль над виробництвом та розподілом народногосподарських ресурсів. Х з’їзд РКП(б) визнав право селян реалізувати лишки своєї продукції тільки в «місцевому господарському обороті». Але утримати ринкові відносини у вузьких рамках сільських базарів більшовикам не вдалося. Чи означало це, що вони капітулювали перед селянством, яке вимагало свободи торгівлі?

В.Ленін зробив спробу переконати своїх послідовників у помилковості такого розуміння суті нової економічної політики. Виступаючи 5 липня 1921 р. на ІІІ

конгресі Комінтерну, він заявив: «Свобода торгівлі означає свободу капіталізму, але разом з тим нову його форму. Це значить, що ми, до певної міри, заново створюємо капіталізм. Ми робимо це цілком відкрито. Це – державний капіталізм. Але державний капіталізм у суспільстві, в якому влада належить капіталові, і державний капіталізм у пролетарській державі – це два різні поняття»36.

Пробна куля про нову природу державного капіталізму не викликала ентузіазму у депутатів конгресу. Позбавлені, на відміну від Леніна, безпосередньої відповідальності за державу, зарубіжні й вітчизняні комуністи не бажали визнавати ринкових реалій. Тим часом держава поступово скидала з себе тягар відповідальності за постачання підприємств та їхніх працівників, який виявився непосильним. Дрібні заклади передавалися артілям або приватним особам, не виключаючи колишніх власників, і в їхніх руках вони починали ефективно функціонувати. Великі підприємства залишалися за державою, але управління ними було вирішено передати на місця. Х.Раковський у бесіді з кореспондентом харківської газети «Коммунист» з цього приводу висловлювався так: «Перехід підприємств на бюджетну систему, внесення принципу самоокупності, вишукування місцевих ресурсів, пробудження і підтримка ініціативи низів – ось ті практичні завдання, які стоять в теперішній час перед країною»37.

Наприкінці жовтня 1921 р. у виступі на VII Московській губпартконференції В.Ленін спробував теоретично осмислити запроваджені після Х з’їзду партії кардинальні зміни в економічній політиці. Він розчарував західноєвропейських соціалдемократів, котрі разом з російськими почали вважати неп переходом більшовиків на їхні позиції, а саме: державна влада може втручатися в розподіл матеріальних благ з метою допомоги незабезпеченим і соціально незахищеним членам суспільства, але повинна віддати виробництво приватній ініціативі. Вождь запевнив, що економічна диктатура партії, яка стала можливою внаслідок одержавлення виробництва в ході перших комуністичних перетворень, залишиться непорушною. Так званий державний капіталізм, на думку Леніна, означав не більш як запозичення державою властивих ринковій економіці методів і форм господарювання. Потреба в них мала відпасти після того, як в країні буде створений адекватний комуністичному розподілу економічний фундамент. Тоді і тільки тоді партія зможе припинити відступ і повернутися до «безпосереднього», тобто не опосередкованого товарногрошовими відносинами, комуністичного будівництва. Ленін почав використовувати слово «відступ», характеризуючи нову економічну політику, тому що попередню