Економічна історія України том 2

24.Економічне становище України в 1917–1920 рр. 151

165.В.І.Ленін про Україну. – Ч.ІІ: 1917–1922. – К., 1969. – С.232.

166.Ленін В.І. ПЗТ. – Т.37. – С.224.

167.Цит. за: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996. –

С.76.

168.Там само.

169.Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины (далі – СУ УССР, якщо цитата з російськомовного видання, і ЗУ УСРР – україномовного). – 1919. –

Ст.38.

170.ЦДАВО України. – Ф.4216. – Оп.1. – Спр.20. – Арк.7.

171.СУ УССР. – 1919. – Ст.39.

172.Там само. – Изд.1. – Ст.197.

173.Там само. – Ст.123.

174.Див. детальніше: Єфіменко Г.Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект (1917–1919 рр.). – К., 2008. – С.127-147.

175.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.13. – Арк.118.

176.СУ УССР. – 1919. – Ст.19.

177.Там само. – Ст.23.

178.Там само. – Ст.228, 457, 458, 462.

179.Там само. – Ст.48.

180.Там само. – Ст.92.

181.СУ УССР. – 1919. – Ст.52.

182.Там само. – Ст.79.

183.Цит. за: Равич-Черкасский М. История коммунистической партии (б-ов) Украины. – Харьков, 1923. – С.115,

184.СУ УССР. – 1919. – Ст.235.

185.Там само. – Ст.411.

186.Там само. – Ст.61.

187.Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине: Очерк истории экономической политики (1917–1920). – К., 1986. – С.70.

188.В.І.Ленін про Україну. – Ч.ІІ: 1917–1922. – С.213.

189.Там само. – С.220.

190.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.129. – Арк.4.

191.Там само. – Арк.6.

192.В.І.Ленін про Україну. – Ч.ІІ: 1917–1922. – С.252.

193.Там само. – С.213.

194.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.414. – Арк.10.

195.Там само.

196.Кондуфор Ю.Ю. Укрепление союза рабочего класса и крестьян на Украине в период гражданской войны (в ходе проведения продовольственной политики 1918–1920 гг.). – К., 1964. –

С.195.

197.СУ УССР. – 1919. – №3. – Ст.27.

198.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.110.

199.Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине… –

С.71.

200.Айхенвальд А. Радянська економіка. Економіка і економічна політика СРСР. – Харків, 1928. –

С.234.

201.Російський державний архів економіки (далі – РДАЕ). – Ф.3429. – Оп.1. – Спр.1066. –

Арк.116.

202.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.49. – Арк.9.

203.Див: Єфіменко Г.Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект… –

С.89-147.

204.ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад: Стенограф. звіт. – Харків, 1932. – С.76-77.

205.РДАЕ. – Ф.3429. – Оп.1. – Спр.1066. – Арк.133.

206.Там само. – Арк.130, 131, 134, 135.

152 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

207.Там само. – Арк.116.

208.Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине… –

С.115-116.

209.Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. –

Харків, 1932. – С.43.

210.Там само. – С.43-44.

211.ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад: Стеногр. звіт. – Харків, 1932. – С.183.

212.Там само.

213.Державний архів Російської Федерації. – Ф.1235. – Оп.55. – Спр.18. – Арк.6.

214.ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп.6. – Спр.15. – Арк.8.

215.Бюллетень V Всеукраинской конференции Коммунистической партии большевиков Украины. –

№3. – Харьков, 1920 – С.21.

216.В.І.Ленін про Україну. – Ч.ІІ: 1917–1922. – С.359.

217.Там само. – С.404.

218.Программа Российской Коммунистической партии (большевиков) // Восьмой съезд РКП(б).

Март 1919 года: Протоколы. – М., 1959. – С.390.

219.Там само. – С.403.

220.Собрание узаконений и распоряжений Всеукраинского Революционного Комитета. – №1. –

Ст.7.

221.СУ УССР. – 1920. – Ст.1.

222.Протоколы Президиума ВСНХ. 1919 год: Сб. док. – М., 1993. – С.323.

223.Протоколы Президиума Высшего Совета Народного Хозяйства. 1920 год: Сб. док. – М., 2000. –

С.89.

224.ЗУ УСРР. – 1920. – Ст.37.

225.Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.95.

226.Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад… – Харків, 1932. – С.102, 104.

227.Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине… –

С.133.

228.Там само.

229.Протоколы Президиума Высшего Совета Народного Хозяйства. 1920 год. – С.334.

230.Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського революційного комітету. – 1920. – Ст.18.

231.Там само.

232.Раковский Х. Отчет Рабоче-Крестьянского Правительства Украины IV Всеукраинскому съезду советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. 16-20 мая 1920 г. – Харьков, 1920. – С.12.

233.Центральный государственный архив Советской армии: В 2 т. – Т 1: Путеводитель. – М., 1991. – С.373-375.

234.Бюллетень V Всеукраинской конференции коммунистической партии большевиков Украины. –

Харьков, 1920. – №5. – С.2.

235.Там само. – С.15.

236.Там само. – №3. – С.29.

237.Советское строительство на Украине (по докладам отделов Губисполкомов). Итоги одной поездки. – Харьков, 1920. – С.54.

238.ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп.2. – Спр.440. – Арк.7.

239.Там само. – Арк.10.

240.СУ УССР. – 1920. – Ст.551.

241.Російський державний архів соціально-політичної історії. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.134. – Арк.98.

242.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.2. – Спр.262. – Арк.1.

243.Там само.

244.Бюллетень V Всеукраинской конференции коммунистической партии большевиков Украины. –

№5. – С.2.

245.ЗУ УСРР. – 1920. – Ст.63.

246.Там само. – Ст.352.

247.Там само. – Ст.234.

24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 153

248.Там само. – Ст.123.

249.Там само. – Ст.115.

250.Там само. – 1921. – Ст.44.

251.Там само. – Ст.78, 85.

252.Вопросы финансовой политики на второй сессии ВУЦИК // Финанс. вест. – 1922. – №1-2. –

С.35.

253.Сборник распоряжений и декретов по финансам. – Т.II: 1919–20. – Пг., 1920. – С.14.

254.Давид А. К пятилетию Советского бюджета // Финанс. вест. – 1922. – №7-8. – С.7.

255.Ленін В.І. ПЗТ. – Т.52. – С.22.

256.Давид А. К пятилетию Советского бюджета. // Финанс. вест. – 1922. – №7-8. – С.8.

257.ЗУ УСРР. – 1920. – Ст.155.

258.Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. – Т.9. – С.535.

259.СУ УССР. – 1920. – Ст.586.; ЗУ УСРР. – 1921. – Ст.119.

260.ЗУ УСРР. – 1921. – Ст.116.

261.В.І.Ленін про Україну. – Ч.ІІ: 1917–1922. – С.360.

262.Там само. – С.361.

263.Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919–1920): Зб. док. і матеріа-

лів. – К., 1957. – С.58.

264.Итоги аграрной революции на Украине. – Харьков, 1923. – С.3.

265.Радянське будівництво на Україні… – С.70-72.

266.Бюлетень 5-го Всеукраїнського з’їзду рад 28 лютого 1921. – №3. – С.49.

267.СУ УССР. – 1920. – Ст.481.

268.Бюлетень 5-го Всеукраїнського з’їзду рад 1 березня 1921. – №43. – С.90.

269.ЗУ УСРР. – 1920. – Ст.69.

270.СУ УССР. – 1920. – Ст.468.

271.Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.112.

272.СУ УССР. – 1920. – Ст.450.

273.ЗУ УСРР. – 1920. – Ст.401.; СУ УСРР. – 1920. – Ст.476.

274.СУ УССР. – 1920. – Ст.482.

275.Раковский Х. Отчет Рабоче-Крестьянского Правительства Украины IV Всеукраинскому… –

С.10.

276.Там само. – С.11.

277.Там само. – С.10.

278.Бюллетень V Всеукраинской конференции коммунистической партии большевиков Украины. –

Харьков, 1920. – №3. – С.2.

279.Там само. – С.4.

280.Цит. за: Україна: хроніка ХХ століття. – К., 2005. – С.258. Документ повністю надрукований у виданні: Комітети незаможних селян Харківщини 1920–1933. – Харків, 1961. – С.84-86.

281.Обзор организации комитетов незаможных селян (с начала организации и до 1 декабря). – Харьков, б.д. – С.19.

282.Там само. – С.10.

283.Кактынь А. Организация народного хозяйства Украины // Народное хозяйство Украины: Сб. очерков и статей по хозяйственному строительству Украины. – Харьков, 1921. – С.28.

284.Цит. за: Ветошкин М. Основные этапы развития бюджетно-финансовой системы // Бюджетная система СССР. Сборник общесоюзного законодательства. – М., 1933. – С.2.

Розділ 25

ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ (1921–1928)

1. Господарська розруха

Тривалі переговори Росії та України з Польщею завершилися у березні 1921 р. підписанням Ризького мирного договору. Кордони радян-

ської України утвердилися по річку Збруч. Це була найбільша з національних радянських республік: територія – 452 тис. кв. км, населення – 25,5 млн осіб. Будучи формально самостійними, національні республіки фактично утворювали одну з Росією державу без назви. У грудні 1922 р. вожді більшовиків позбавили їх самостійного статусу й об’єднали в Радянський Союз.

Відносини з великими державами у більшовиків залишалися напруженими. Виняток становила переможена у світовій війні Німеччина, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У жовтні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся до держав Антанти з пропозицією скликати міжнародну конференцію для розгляду проблеми боргів та позик. У квітнітравні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція за участі Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. До складу російської делегації було включено голову Раднаркому УСРР Х.Раковського. Конференція закінчилася безрезультатно, але російській делегації завдяки дипломатичному хисту Раковського вдалося знайти спільну мову з іншим аутсайдером у переговорному процесі – Німеччиною. У передмісті Генуї Рапалло в квітні 1922 р. було підписано російсько-німецький договір про відновлення дипломатичних відносин. Сторони відмовлялися від взаємних фінансових претензій. Зокрема, Німеччина визнала націоналізацію власності своїх громадян в Росії та Україні і пере-

стала претендувати на відшкодування довоєнних боргів. Для радянської Росії створювався важливий прецедент: вона могла розраховувати на дипломатичне визнання іншими великими державами безвідносно до неврегульованої проблеми довоєнних і воєнних боргів.

Воєнні дії, що точилися майже безперервно з літа 1914 р., завдали величезної шкоди економіці України. Спустошення були жахливими: понівечені пожежами корпуси заводських будівель, зруйновані залізничні мости, висаджені в повітря домни і мартени, затоплені ґрунтовими водами шахти. Покидаючи порти Чорного моря, інтервенти Антанти і білогвардійці прихопили з собою всі пароплави. У чорній металургії, яка була базовою галуззю в Україні, працювала лише одна доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. З 10 773 промислових підприємств вважалися діючими 4060, переважно дрібні1. Але й вони працювали з перервами, постійно відчуваючи нестачу сировини, палива, електроенергії. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Рятуючись від безробіття й голоду, вони масово подавалися до села.

Щоб годувати армію, управлінський апарат і робітників, держава вилучала продовольство у селах методами продрозкладки, тобто примусово. Коли припинилися воєнні дії, невдоволення селян реквізиціями і забороною базарної торгівлі різко зросло. Нерідко воно виявлялося у вигляді збройного опору. Селяни пройшли школу світової і громадянської воєн, багато хто мав зброю. Офіційна пропаганда називала причиною продовольчих труднощів в місті саботаж заможної частини селянства, яку назвали куркульством. Селянський повстанський рух розглядався як куркульський бандитизм.

Радянський уряд мав свій план повоєнної відбудови. У лютому 1920 р. була утворена Державна комісія з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілася технічна реконструкція народного господарства, здійснювана на найпрогресивнішій енергетичній основі – електриці. VIII Всеросійський з’їзд рад розглянув і затвердив у грудні 1920 р. план ГОЕЛРО.

За цим планом передбачалося спорудити 30 теплових і гідравлічних електростанцій, кожна з яких мала задовольнити потреби великого промислового вузла або району (звідси назва: державна районна електрична станція, ДРЕС). У Південному економічному районі, який складався з України і прилеглої до неї частини РСФРР, передбачалося створити електроенергетичні потужності на 560 тис. кВт. Зокрема, треба було відбудувати й об’єднати в єдину мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт, побудувати ДРЕС у Штерівці, Лисичанську, Білій Калитві, Гришиному, а також звести гідроелектростанцію на Дніпрі біля Олександрівська2.

План ГОЕЛРО вражав уяву, але базувався на хиткій основі – продрозкладці. До революції існували три головні джерела індустріалізації – податки, сплачувані переважно селянством у державний бюджет; іноземний капітал у формі державних позик або безпосередніх інвестицій у промисловість; капіталонагромадження в промисловості. За нових умов про внутрішнє інвестування не було й мови, тому що націоналізація підприємств і ліквідація ринку зробили виробництво економічно неефективним. Експропріація власності іноземців поставила хрест на перспективі зарубіжних інвестицій. Нарешті, не міг допомогти промисловості й державний бюджет, тому що інфляція перетворила податки на абстрактну величину. Залишався

156 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тільки один канал фінансування плану ГОЕЛРО: продовольча розкладка. Сподіваючись, що розкладка 1920/21 господарського року дасть до 300 млн пудів хліба, В.Ленін на VIII Всеросійському з’їзді рад зауважив: «Без такого фонду неможливо відбудувати промисловість країни, неможливо думати про відродження транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії»3.

2. Голод 1921–1923 рр.

Господарська розруха початку 20-х рр. ХХ ст. наклалася на голод, викликаний катастрофічною посухою 1921 р. в основних хлібовиробних регіонах – у Поволжі, на Північному Кавказі й у південних губерніях УСРР. Врожайність у регіонах, які не зачепила посуха, майже не поступалася звичайній нормі. Проте всюди селяни сіяли істотно менше, ніж у роки, які передували продрозкладці. Якщо врожай реквізувався, то вони старалися сіяти тільки для власних потреб. Регіонам, які не давали багато товарного хліба, тепер доводилося заступити вражені посухою основні зони зерновиробництва. Виникла нерозв’язна ситуація з хлібом, в якій масова загибель людей від голоду була ніби запрограмованою.

В Україні у більшості місцевостей Лівобережжя і особливо Правобережжя урожай видався непоганим. Перерозподіл лишків на користь південних губерній міг би запобігти голоду. Однак центральне компартійно-радянське керівництво вирішило взяти з України максимум хліба. 18 травня 1921 р. голова Раднаркому РСФРР В.Ленін телеграфував М.Фрунзе, який очолював війська УСРР і Криму (в копіях голові ВУЦВК Г.Петровському і Х.Раковському): «тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий. Питання життя і смерті для нас – зібрати з України 200– 300 мільйонів пудів»4. Доводячи завдання щодо вивозу хліба на північ, секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь і Г.Петровський супроводжували їх благально-загрозливими листами: що б там не трапилося, а вивозити треба! Наприклад, у листі керівникам Чернігівської губернії зазначалося: «Надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера, зокрема, в останні місяці, до нового врожаю зобов’язують радянську Україну прийти на допомогу, урізаючи до останнього ступеня власні потреби»5.

Однак у південних губерніях України селяни затято опиралися здаванню хліба, відчуваючи, що врожаю не буде. Поставки хліба в Росію скорочувалися з місяця в місяць. Обурений голова Раднаркому РСФРР запропонував у липні здійснити в Поволжі мобілізацію молоді в армію в кількості до півмільйона багнетів і розташувати їх в Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу серед «ненажерливих багатих селян»6. Однак реалізувати цей задум виявилося технічно неможливим через цілковиту дезорганізацію життя в Поволжі і стан залізниць. Поволзькі селяни самі кидали уражений посухою край і прямували пішки до благополучних місцевостей. 439 тис. біженців знайшли притулок в Україні7. Ними опікувалася створена в липні 1921 р. Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол) при ВУЦВК на чолі з Г.Петровським.

Намагаючись приборкати опір селян, які виробляли товарну продукцію, влада прагнула спертися на створені в українських селах комітети незаможників. Однак у критичній ситуації «класовий підхід» часто не спрацьовував, і тоді застосовувалася

запозичена з кріпосницьких часів колективна відповідальність за нездачу хліба – кругова порука. У наказі Вознесенського повітового особливого продовольчого комітету від 15 листопада 1921 р. місцевим органам влади предписувалося: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 осіб заложників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або, давши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами Радянської влади. Половина заложників мусить бути осуджена аж до застосування вищої міри покарання – розстрілу, після чого буде взято наступну групу»8.

Становище в південних губерніях України, які постраждали від посухи одночасно з Поволжям, трагічно загострювалося. Однак газетам заборонялося писати про голод. Допомога хлібом формально незалежної України сусідній державі виглядала б дивно, якби було відомо, що українські селяни також вмирають від голоду. Було опрацьовано й техніку замовчування. Під час обговорення доповіді наркома продовольства УСРР М.Владимирова «Про кампанію боротьби з голодом» політбюро ЦК КП(б)У 4 серпня 1921 р. ухвалило резолюцію, яка не потребувала пояснень: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, які постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами»9.

У грудні 1921 р. відбулася VI конференція КП(б)У. У звіті ЦК, з яким виступав Х.Раковський, не було жодного натяку на голод з численними смертними випадками, який вирував у південних губерніях. Обговорюючи звіт, М.Скрипник торкнувся цієї болючої теми, після чого Раковський поставив у порядок денний доповідь секретаря ЦК КП(б)У Д.Мануїльського «Голод і засівна кампанія». В ній уперше було поставлено знак рівності між голодом в Поволжі і південних українських губерніях. Раковський після цього офіційно звернувся до ЦК РКП(б) з проханням зняти інформаційну блокаду, на що після певних зволікань дістав згоду. 14 січня 1922 р. Раднарком УСРР оголосив південні губернії голодуючими. 16 січня політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання «Про організацію посівної кампанії» і доручило Агітпропу і ЦК Допгол «вжити заходів до розміщення в пресі якомога більше відомостей про голод на Півдні України»10.

Не гаючи часу, Х.Раковський уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) – неурядовою організацією, утвореною в США для подання допомоги потерпілим від світової війни європейським країнам. У радянській Росії АРА діяла з серпня 1921 р. Були залучені також ресурси благодійної місії Ф.Нансена, міжнародних менонітських і єврейських організацій, Міжнародної спілки допомоги дітям, утвореного в Берліні за участі Комінтерну Міжнародного робітничого комітету допомоги голодуючим радянської Росії (Міжнародна робітнича допомога, скорочено – Міжробдоп), Шведського Червоного Хреста.

Хоча голод в південних губерніях більше не замовчувався, Україна мусила й далі вивозити хліб. Г.Петровський кілька разів звертався в Москву з проханням припинити вивіз продовольчих вантажів Наркомпроду УСРР, але позитивне рішення центр ухвалив тільки в червні 1922 р. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян.

158 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Коли цей урожай зібрали, російський уряд зробив першу з 1914 р. спробу вийти на світовий хлібний ринок. З України тоді було експортовано 13,5 млн пудів хліба11. Аби експорт не виглядав аморально, було оголошено, що врожай 1922 р. припинив голод. У жовтні 1922 р. ЦК Допгол при ВУЦВК був перейменований в Центральну комісію по боротьбі з наслідками голоду (ЦК Наслідгол). Щоб допомога закордонних організацій не припинялася, оргбюро ЦК КП(б)У спеціальним розпорядженням від 17 березня 1923 р. заборонило друкувати в пресі цифри і факти щодо експорту хліба, «допускаючи теоретичну дискусію»12.

Перший досвід експорту хліба у зимові місяці 1922/23 господарського року визнали задовільним. Аби надати йому масштабності, політбюро ЦК РКП(б) утворило комісію з хлібного експорту на чолі з Й.Сталіним. Вона негайно запропонувала більшовикам України розгорнути експортну роботу. ЦК КП(б)У 23 березня 1923 р. відреагував дисципліновано: «Доручити Раковському стежити за безумовним виконанням радянськими органами України постанов комісії політбюро ЦК з експорту хліба»13. Це призвело до того, що голод у південних губерніях тримався весь 1922 рік і перейшов на першу половину 1923 р.

Допомога міжнародних організацій продовольством і медикаментами тривала

зберезня 1922 р. по червень 1923 р. Статистика показує, наскільки вона була ефективною і яка з організацій внесла найбільший вклад у справу рятування голодуючих. У тогочасній пресі пропагувалася міжнародна пролетарська допомога, тоді як роль «буржуазних» організацій замовчувалася. Тимчасом Міжробдоп надав голодуючим України тільки 383 тис. продовольчих пайків, місія Ф.Нансена – 12,2 млн,

АРА – 180,9 млн14.

Цілком зрозуміло, чому керівники державної партії турбувалися про продовольче постачання міського населення й забували про голодуючих селян. Голодні й згуртовані робітники для будь-якої диктатури були небезпечніші, ніж розпорошені селяни. Але в політиці центру виявлялося й неоднакове ставлення до селянства різних регіонів: співчутливе для Поволжя й агресивно-жорстоке для південних губерній України. Тут нема мови про «українофобію», пояснення приховане в конкретній ситуації, що склалася в Україні.

Українське село з другої половини 1920 р. було охоплене повстанським рухом, ініційованим продрозкладкою і забороною торгівлі. У другій половині 1921 р. цей рух різко пішов на спад. В радянській історіографії вказувалося на те, що селяни відчули благотворний вплив нової економічної політики і тому перестали боротися

звладою. Але методи хлібозаготівель у цей час стали більш жорстокими внаслідок поглиблення економічної кризи через посуху небачених масштабів. Більш переконливо звучить пояснення, що випливає з досвіду повстанської боротьби Нестора Махна. Його рейд по донецьких і поволзьких степах зазнав цілковитої невдачі. В умовах голоду, що наближався, повстанська готовність селян зменшилася практично до нуля. Ніким не підтриманий, Махно змушений був повернути тачанки на захід, перетнув спочатку Дніпро, а потім Дністер і опинився в Румунії.

Голод виявився чинником, який утихомирював більш ефективно, ніж каральні експедиції. Конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних районів України, становище яких було не менш тяжким, ніж у поволзьких селян, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з «куркульським бандитизмом».

3. Формування концепції нової економічної політики

Нову економічну політику неможливо зрозуміти у відриві від попередньої, яку В.Ленін після переходу до непу почав іменувати в маскувальних цілях «воєнним комунізмом». Усталений у радянській історіографії погляд на неп як перехідний період від капіталізму до соціалізму не витримує критики навіть за суто формальною причиною: неп прийшов на зміну не капіталізму, а «воєнному комунізму», сутність якого трактується в історіографії по-різному. Факти свідчать, що партія більшовиків у 1918–1920 рр. здійснювала певну, наперед продуману політику, але зустрілася з непереборними труднощами, внаслідок чого змушена була припинити її на півдорозі. Припинення старої політики супроводжувалося хаотичним відступом, в ході якого поступово, протягом кількох років викристалізовувалася політика, названа новою. Слід визнати правоту гарвардського професора Р.Пайпса, який у книзі «Росія під більшовицьким режимом» (так звучить назва книги в оригіналі) зробив таке проникливе зауваження: «Хоча вважається, що «воєнний комунізм» – це імпровізація, а неп – це спланований крок, у дійсності все було навпаки»15.

Уявлення про неп як перехідний період від капіталізму до соціалізму сформувалося вже після того, як його замінила політика «побудови фундаменту соціалістичної економіки», а потім – політика «наступу соціалізму по всьому фронту». Такі назви мали відповідні розділи в сталінському курсі «Історії ВКП(б)», який з’явився в теоретичному арсеналі більшовиків у 1938 р.

Розташування відомих фактів в інших причинно-наслідкових зв’язках, ніж ті, які пропонувалися зазначеною вище «Історією ВКП(б)», змушує задуматися над співвідношенням таких відомих, здавалося б, понять, як соціалізм і комунізм. Без цього не можна зрозуміти природу нової економічної політики.

Послідовники К.Маркса спочатку були комуністами і вважали, що майбутнє людства пов’язане з ліквідацією в ході пролетарської революції класу підприємців

ікапіталістичного підприємництва взагалі. Вони розрізняли дві фази комунізму – комунізм виробництва, коли матеріальні і культурні блага розподілятимуться по труду, і комунізм споживання, коли вони розподілятимуться за потребами. Перша фаза комунізму стала іменуватися соціалізмом. Однак після європейських революцій 1848–1849 рр. основоположники марксизму відійшли від ідей, проголошених у «Маніфесті Комуністичної партії», хоч не оголошували привселюдно про свій відхід. Вони побачили можливість забезпечити інтереси робітничого класу політикою соціального миру, а тому відмовилися від розпалювання соціальної війни. Марксисти переконалися у можливості досягати своїх цілей демократичними засобами

іперетворилися з комуністів на соціал-демократів. Соціалізм став популярним гаслом, його взяли на озброєння немало європейських партій лівого спрямування, не обов’язково марксистських. В Україні відданість соціалізму задекларувала навіть близька до конституційних демократів (кадетів) партія правого спрямування – соціалісти-федералісти. Всі ці партії включно з їхнім електоратом розуміли під соціалізмом політику перерозподілу коштів, які надходили до бюджету як податок з прибутків підприємців, передусім – на потреби слабозахищених членів суспільства. Такий соціалізм виростав на ґрунті капіталістичного підприємництва.

Натомість більшовики взяли на озброєння революційний марксизм доби «Ма-

160 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ніфесту Комуністичної партії», тобто здійснили зворотну еволюцію – від соціалдемократів до комуністів. Соціально-економічні перетворення в радянській Росії розпочалися з ліквідації класу підприємців і капіталістичного підприємництва як такого. Якщо ми хочемо розрізнити західноєвропейський соціалізм від ленінськосталінського, то повинні визнати, що в радянських республіках від початку будувався комунізм. Власне, В.Ленін ще у «Квітневих тезах» 1917 р. поставив перед більшовиками три завдання на найближчий після завоювання влади період: ввести термін «комунізм» в назву партії, залишаючи стару назву меншовикам, створити Комінтерн і побудувати державу-комуну.

Відстань між соціалізмом в розумінні більшовиків і комунізмом в перші роки радянської влади вважалася короткою і майже несуттєвою через бажання вождів партії об’єднати в своїх руках контроль за виробництвом і розподілом матеріальних благ. За К.Марксом, розподіл за потребами був такою же ознакою комунізму в сфері розподільчих відносин, як ліквідація приватної власності на засоби виробництва – в сфері виробничих відносин. Залишаючи пропагандистам ідею повного комунізму з розподілом благ за потребами членів суспільства, вожді бажали організувати розподіл при соціалізмі за власними потребами. Йшлося про розподіл тієї мізерної кількості продукції, яку виробляла відстала й напівзруйнована економіка країни. Пріоритет в розподілі вони віддавали багатомільйонній армії. Ленінський Раднарком створив її в ситуації загальної демобілізації армій в інших країнах після закінчення світової війни, щоб відвоювати територію Російської імперії, яка розпалася, і організувати похід в Європу на допомогу «світовій пролетарській революції».

Комуністичні перетворення в «командних висотах» економіки далися вождям більшовиків без особливих труднощів, тому що експропріація капіталістів була підтримана робітничим класом. Підтримка забезпечувалася об’єктивним соціальноекономічним становищем пролетарів, які нічого не втрачали в комуністичній революції, крім своїх кайданів. Після націоналізації промисловості, транспорту і банків утворився усуспільнений сектор виробництва, функціонування якого повинна була забезпечувати створювана більшовиками держава-комуна.

Будівництво комунізму штурмовими методами не могло обмежитися тільки «командними висотами» економіки хоча б тому, що задіяні в них працівники були споживачами сільськогосподарської продукції. Тому нова програма РКП(б) передбачала поширення націоналізованого сектора економіки на село у вигляді радянських господарств (радгоспів) і об’єднання селян в колективні господарства – комуни. Засновані на приватній власності господарства дрібних виробників (кустарів і ремісників) та дрібних землеробів не мали права на існування в державі-комуні. В.Ленін так і заявляв: «Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів»16.

Суть комунізму, за К.Марксом, корінилася у ліквідації приватної власності, і саме цю мету вождь більшовиків поставив як головну одразу після взяття влади. Однак у країні, населення якої майже на 90% складалося з дрібних власників, не існувало політичних сил, які могли б підтримати те, що було суттю комунізму. Рядових членів більшовицької партії і співчуваючих більшовикам робітників та селян