Економічна історія України том 2

252 млн крб. До цього показника наближався лише бюджет міністерства шляхів сполучень. Решта міністерств мала більш скромне фінансування67.

Незважаючи на наявність в українському селі значних продовольчих ресурсів, заготівельні операції проводилися досить повільно. В промислових центрах почали виявлятися ознаки продовольчих труднощів, перебої з постачанням хліба. Міська влада змушена була вводити нормування продажу хлібовиробів. Наприклад, у Миколаєві було заборонено продавати більше 4 фунтів хліба одній особі в день. У деяких містах вводилася карткова система68.

Великих масштабів набула спекуляція продовольчими товарами, постійно зростали ціни на них. Апарат Мінпроду фактично не контролював численну мережу заготівельних структур. Частина співробітників міністерства була причетна до спекулятивних операцій.

Повільні темпи заготівель на експорт, стрімке підвищення цін, зростання спекуляцій хлібом викликали занепокоєння П.Скоропадського. Він надіслав голові Ради міністрів Ф.Лизогубу спеціального листа, в якому кваліфікував боротьбу уряду зі спекуляцією як незадовільну, наголошуючи, що «нелад в цій області викликає загальне невдоволення і броження серед маси населення»69. Незважаючи на вагання прем’єр-міністра, гетьман наполіг на відставці міністра Ю.Соколовського.

На цю посаду був призначений С.Гербель, великий херсонський землевласник, колишній член Державної ради Росії, кадет. Новий міністр енергійно взявся за справу, скоротивши близько 350 працівників апарату міністерства. Була також утворена слідча комісія, яка відкрила понад сотню кримінальних справ за фактами зловживань у продовольчій сфері70. Міністерство видало обов’язкову постанову про припинення спекулятивного підвищення цін, якою заборонялося заготівля не тільки хліба, а й худоби та м’яса без дозволу міністерства. Незаконно заготовлена продукція підлягала реквізиції із 20% зниженням оплати вартості. Порушники цієї постанови каралися штрафом до 3 тис. крб. або тримісячним арештом71.

ВідразупіслявступунапосадуС.Гербельвисловивсяпротихлібноїмонополії, введеної ще за поданням попереднього міністра. Проте німецький посол А.Мумм ужив енергійних заходів протидії цим намірам. У споминах П.Скоропадський кваліфікував введення хлібної монополії як одну з корінних помилок німців72. Хоч і сам не встояв у цьому питанні перед натиском союзників.

Крім хлібної монополії, в Українській Державі функціонували ще й цукрова та спиртова, які мали забезпечувати внутрішнє споживання та експортні поставки. В 1918 р. було вироблено 46 млн пудів цукру-піску і 13,3 млн пудів рафінаду. Договірні зобов’язання України перед союзниками становили по вивозу цукру 6,5 млн пудів і 20% від виробництва 4 млн відер скарбового спирту73.

Українська Держава отримала у спадок від УНР фінансове господарство у стадії формування. Для відродження економіки необхідно було утвердження власної грошової одиниці, створення банківської системи, Державної скарбниці, мережі фіскальних установ, збалансованого бюджету тощо. Розв’язання цих завдань було покладено на Міністерство фінансів, яке очолив відомий фахівець банківської та кредитної справи, член партії кадетів А.Ржепецький. Він єдиний з міністрів, який незмінно працював у всіх складах уряду.

112Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Зпершихднівфункціонуванняновавладазіткнуласязгостримдефіцитомобігових коштів – на виплату зарплати, утримання державного апарату, кредитування промисловості і сільського господарства. Вже 9 травня за поданням А.Ржепецького Рада міністрів дозволила емісійний випуск знаків Державної скарбниці на суму

400млн, а згодом ще 500 млн крб.74 Усвідомлюючи, що пряма емісія приведе до зростання інфляції, уряд 12 травня ухвалив випуск 3,6% облігації внутрішньої позики на 500 млн крб. Постановою від 9 липня Рада міністрів санкціонувала здійснення ще одного аналогічного за обсягом випуску державних облігацій75. Були дозволені обіг в Україні цінних паперів позик, випущених або гарантованих колишнім російським урядом, а також сплата відсотків по них76.

Поповнення грошової маси йшло за рахунок друку у Німеччині грошей, замовлених як УНР, так і гетьманатом. Загалом уряд замовив друк грошей на суму 11,5 млрд гривень, проте встиг отримати лише близько 4 млрд77. Міністерству фінансів довелося розв’язувати й проблему нестачі розмінних грошей. З цією метою було продовжено започатковану ще УНР практику випуску розмінних марок-шагів, еквівалентних половині копійки. Це значно полегшило розрахункові операції.

А.Ржепецький зайняв тверду позицію щодо обігу в Україні німецької та австрійської валюти, виступав проти нав’язуваного представниками Центральних держав завищеного курсу марки і крони. Він наполіг на тому, щоб усі валютні операції проводилися через кредитну канцелярію міністерства78. 22 червня уряд ухвалив закон про обмеження спекуляцій з іноземною валютою79. Були також ужиті заходи з обмеження ввозу в Україну російських грошових знаків80.

Фактично заново довелося створювати Державний банк, оскільки Центральна Рада тільки задекларувала перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український державний банк. Формально робота з відкриття національної банківської установи була завершена у серпні. Банк мав досить розгалужену мережу своїх установ – Київську, Харківську та Одеську контори, а також 21 відділення81.

Для обслуговування потреб аграрної реформи у вересні 1918 р. розпочав діяльність Державний земельний банк. Для створення його резервного капіталу з Державної скарбниці було асигновано 20 млн крб. Крім того, банк успадкував земельні маєтності Дворянського земельного і Селянського поземельного банків, на базі яких він власне й фундувався82.

Активізували свою діяльність приватні комерційні банки. Встановлення в Росії більшовицького режиму сприяло перетіканню капіталів до України. 13 листопада Рада міністрів ухвалила закон про правомочність правлінь акціонерних комерційних банків. Вони дістали значну свободу дій, а повноваження їх правлінь, обраних у 1917 р., були продовжені на наступні роки83. Їхня діяльність сприяла пожвавленню ринкового сегмента економіки України.

Постійний дефіцит державного бюджету вимагав проведення жорсткої фіскальної політики. Були відновлені горілчана та тютюнова монополії. Ставки акцизу з вина, горілки, спирту постійно підвищувалися. Це ж стосувалося й виробів цигаркової та сірникової промисловості84. Був встановлений патентний збір на виробництво і збут квасу, морсів, штучних мінеральних вод та інших безалкогольних напоїв. Оподатковувалися прилюдні вистави, гуляння, ввезення гральних карт.

Запроваджено гербовий збір з усіх актів, документів, клопотань тощо. Встановлювалася плата навіть за проїзд та прогін худоби через дніпровські мости85.

Міністерство фінансів активно опікувалося складанням державного бюджету. 19 червня Рада міністрів зобов’язала всі міністерства і відомства подати кошториси для їх подальшого зведення та підготовки державного бюджету. У липні при Мінфіні була створена міжвідомча бюджетна комісія86. Однак через зволікання низки міністерств у визначенні власних кошторисів вона лише наприкінці вересня розпочала розгляд проекту державного бюджету. Робота ця була завершена вже після падіння гетьманату і подана на розгляд Директорії наприкінці грудня 1918 р. На думку Д.Дорошенка, цей документ мав «скоріше характер виконавчої «сміти» або відчиту по державним прибуткам і видаткам за 1918 рік»87. Загальні видатки державного бюджету становили понад 5,3, а прибутки – 3,2 млрд крб. Дефіцит становив 2,1 млрд крб. і покривався за рахунок випуску білетів Державної скарбниці та кредитових операцій88. І все ж зміцнення фінансово-банківської системи було одним із найсуттєвіших здобутків економічної політики гетьманського уряду.

Складений міністерством проект державного бюджету був схвалений новим урядом УНР. Проте один із найфаховіших міністрів гетьманату А.Ржепецький був ув’язнений і помер навесні 1919 р. внаслідок дій слідчої комісії Директорії з розгляду «злочинів» гетьманського режиму.

Базові для економіки галузі промисловості, насамперед важкої – гірнича, металургійна, машинобудівна, перебували в занепаді. У легкій та харчовій промисловості питома вага державного сектора була незначною. В складі уряду функціонувало Міністерство торгівлі і промисловості. Вже сама назва його свідчила про галузеві пріоритети відомства.

Міністром був призначений відомий одеський біржовий діяч, кадет С.Гутник. З огляду на визнання гетьманом усіх зобов’язань по Брестському мирному договору основним завданням Мінторгпрому стало виконання економічних угод з Німеччиною та Австро-Угорщиною у частині товарообміну. При міністерстві був створений департамент закордонної торгівлі. Фактично під його егідою діяв комітет для зовнішньої торгівлі, згодом перетворений на торговельну раду, до компетенції якої було включено й внутрішню торгівлю. Законом від 20 серпня Мінторгпром дістав винятково право регулювання і контролю зовнішнього товарообміну89. Як відомо, Україна мала до 31 липня 1918 р. поставити Центральним державам 60 млн пудів збіжжя, 2 млн 750 тис. пудів рогатої худоби, 400 млн штук яєць, картоплі та овочів 1,5 млн пудів, а також сировинні матеріали: деревину, залізну, марганцеву руду тощо90. Влітку 1918 р. стало очевидним, що зобов’язання по поставках харчових продуктів виконані вчасно не будуть, а сировина майже не експортувалася. Тому за ініціативи Центральних держав 10 вересня було підписано новий економічний договір. Він був ще більш обтяжливим для України, яка мала поставити до початку грудня 40 млн пудів зерна, муки, круп, 6 млн пудів рогатої худоби тощо. Крім того, додавалися поставки овець – 160 тис. голів, домашньої птиці – 2 млн, сала 400 тис. пудів, масла і сирів 60 тис. пудів, цукру 2,5 млн пудів, спирту до 20 млн л91. Точних підсумкових даних щодо кількості вивезеного з України продовольства і сировини за Брестським і наступними домовленостями не існує. Це пояснюється

114 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

багатоканальністю поставок, які здійснювалися структурами Мінпроду Української Держави, господарчими заготівельними організаціями союзників, військовим командуванням, продуктовими посилками німецьких і австро-угорських солдатів. До того ж у зведеннях фігурують різні одиниці виміру – фунти, пуди, тонни, вагони.

Д.Дорошенко, спираючись на відомості Мінторгпрому, наводить загальні дані за квітень-вересень: 44,5 тис. вагонів, з них 6,3 тис. – хліба92. Тогочасний фахівець

зпитань зовнішньої торгівлі О.Андерсен вважав, що на кінець листопада було експортовано до Центральних держав 9,3 тис. вагонів хліба, 23,2 тис. вагонів харчових продуктів93. Німецькі джерела констатують, що загалом план експорту з України був виконаний лише на 20%94. Сучасні вітчизняні дослідники оцінюють кількість вивезеного хліба приблизно в одну третину від 75 млн пудів, заготовлених установами Державного хлібного бюро95.

Уряд вживав заходів з оживлення промислового виробництва. Активізувалася робота Харківського паровозобудівного заводу, який одержав з державної скарбниці кошти, заборговані за поставлені раніше машини. Відновилася робота Катеринославського металургійного заводу96. Було ухвалено надати державну допомогу кораблебудівельним заводам «Наваль» і «Россуд». Щомісячний видобуток вугілля дещо зріс, проте був утричі менший проти початку 1917 р.97

Вумовах глибокого занепаду базових галузей промисловості Рада міністрів проводила політику концентрації основних ресурсних засобів у руках держави. У червні уряд ухвалив закон про підпорядкування Мінторгпрому всіх установ і урядовців, які відали виробництвом, заготівлею і продажем палива98. Наступним законом впроваджувалися контроль і регулювання торгівлі металом і металовиробами. Міністерство набуло надзвичайних повноважень у цій сфері аж до накладання арешту на продукцію. При ньому була створена особлива нарада з питань металу99. Було також засновано Державне бюро із закупівлі за кордоном і продажу в Україні нафти та виробів з неї. Аналогічні бюро діяли при Мінторгпромі

зпитань торгівлі залізною рудою, розподілу паперу тощо100. Суттєвих зрушень у промисловій сфері домогтися не вдалося, тому Україна була змушена завозити з Центральних держав вугілля, паливно-мастильні матеріали, сільськогосподарські машини тощо. Монопольне розпорядження промисловою продукцією дозволило задовольняти першочергові потреби держави, однак вело до згортання товарного ринку, зростання ажіотажного попиту та спекуляції.

Налагодження функціонування транспортної інфраструктури стало одним із життєво важливих завдань уряду. Міністерство шляхів очолив досвідчений та ініціативний інженер Б.Бутенко. Значні кошти були виділені на реконструкцію та добудову залізничних колій Гришино–Рівне (40 млн крб.), Жмеринка–Могилів (10 млн крб.). Розпочалося проектування ліній Миколаїв–Умань, Херсон–Джанкой, Новоград-Волинський–Жмеринка та ін. Понад 90 млн крб. було виділено на збільшення оборотних капіталів залізниць101. Водночас продовжувала накопичуватися заборгованість залізничникам з заробітної плати, їх сім’ї були позбавлені безплатного проїзду, обмежені права галузевої профспілки тощо. Це призвело у липні до загальноукраїнського страйку залізничників, який фактично паралізував рух. Уряд вжив жорстких заходів щодо страйкарів – звільнення, арешти, вислання тощо. Шляхом тиску, а також певних поступок з боку влади конфлікт вдалося владнати.

Опікувалося міністерство й облаштуванням шосейних і ґрунтових шляхів. Зокрема, Київській шляховій окрузі було виділено близько 4 млн крб.102 Значні кошти асигнувалися на підтримання життєдіяльності портів Одеси, Херсона, Миколаєва, Маріуполя, а також річкового флоту.

Міністерствопрацювалонадперспективнимипроектами– Вісло-Дніпровсько- го водного шляху, каналу Північний Донець – Дніпро та ін. Зокрема, на проектнопошукові роботи з шлюзування суден на дніпровських порогах уряд виділив 8 млн крб.103 Загалом на потреби міністерства шляхів з державного бюджету було виділено 1 млрд 151 млн крб.104

Отже, у результаті реалізації економічної політики, базованої на принципах приватної власності, Українська Держава спромоглася здійснити суттєві зрушення у створенні дієздатної фінансово-банківської системи, проведенні прогресивної аграрної реформи, поліпшенні роботи залізничного транспорту, налагодженні зовнішньої торгівлі. Проте діяльність уряду з розвитку економіки стримувалася не тільки наслідками глибокої господарської кризи, а й становищем гетьманату як держави – сателіта центральноєвропейських імперій. Пріоритет їхніх економічних інтересів детермінував гальмування земельної реформи, деформації у продовольчій справі, валютно-курсову асиметрію, одновекторність зовнішньоторговельних зв’язків. Безперечно, далося взнаки й надто короткотермінове функціонування Української Держави.

3. Соціально-економічні перетворення більшовиків

Першим і основним чинником, котрий формував вектор радянської економічної політики, був світогляд більшовицького керівництва. Майбутнє не лише Росії, а й усього світу В.Ленін вбачав у комунізмі. Головною ознакою комунізму називалася відсутність приватної власності. Теоретично вона виглядала як закономірний процес проголошеної в «Капіталі» К.Маркса «експропріації експропріаторів». Там вимальовувалася така картина: заради збільшення прибутку капіталісти посилюють тиск на пролетаріат, у результаті чого «зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатація, але разом з тим зростає обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно… Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва й усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними із їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б’є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють»105.

Положення про незборимі суперечності між капіталом і працею, які лише посилюються з розвитком капіталізму, стало аксіомою для більшовицьких керманичів. Внаслідок тривалої війни ці суперечності загострилися, що спонукало В.Леніна до формування програми переходу до комуністичного будівництва. У вересні 1917 р. Ленін наголошував на сприятливому для пролетарської революції впливі війни, яка, «надзвичайно прискоривши перетворення монополістичного капіталізму на державно-монополістичний капіталізм, тим самим надзвичайно наблизила людство до соціалізму»106. Пройнятих революційним запалом діячів не зупиняла пересторога К.Маркса, висловлена ним у передмові до першого видання

116 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

«Капіталу»: «Суспільство… не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами»107. Адже війна, на думку В.Леніна, сприяла формуванню передумов для комуністичних перетворень не лише завдяки централізації економіки, а й за іншими показниками: «Не було ще ніколи» такої розрухи, таких кривавих страхіть, таких бідувань, такого краху всієї культури. Не чиє б то не було нетерпіння, не чия б не була пропаганда, а об’єктивні умови, небаченість цього краху всієї культури – ось що змушує переходити до контролю за виробництвом та розподілом, за банками, фабриками і т.ін.»108. Такий крах влаштовував більшовиків, оскільки лише завдяки йому перспектива ліквідації приватної власності видавалася реальною.

Вперше про потребу якнайскорішого переходу до комуністичних перетворень, або, висловлюючись словами самого вождя, до будівництва «держави-комуни», В.Ленін заявив у «Квітневих тезах» (1917 р.). І там же він виклав їхню суть: конфіскація всіх поміщицьких маєтків і перетворення їх на радянські господарства «під контролем Рад батрацьких депутатів і на громадський рахунок», націоналізація всіх земель і «господарювання на спільних засадах, а господарювати повинні Ради батрацьких депутатів», запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів, злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк109. Для успішного здійснення запланованого Ленін вважав за доцільне формалізувати запропоновані зміни. Для цього, на його думку, більшовикам потрібно було перейменувати свою партію на комуністичну, ухвалити нову, комуністичну за змістом, програму, а для поширення комунізму в світі створити новий інтернаціонал – Комуністичний110.

Реалізація видозмінених програмних засад потребувала необмежених владних повноважень. Тому другим чинником впливу на економічну політику слід назвати боротьбу більшовиків за утримання влади. Залежно від ступеня контролю над суспільством більшовицькі керманичі впроваджували програмні засади комунізму у життя.

Визначивши у «Квітневих тезах», що «своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії… до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства», вождь висунув гасло «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!»111. Важелем для здійснення своєї програми він вбачав ради, в яких більшовики ще не мали більшості, але сподівалися, що час та обставини змінять розстановку сил. Ленін зазначав: «Рада робітничих депутатів – єдино можливий уряд, уряд, ще не бачений в світі, окрім Комуни… Ніякого уряду, окрім Ради робітничих і батрацьких депутатів. Сказати про Комуну – не зрозуміють. Але сказати, що замість поліції – Рада робітничих і батрацьких депутатів, навчіться управляти – нам ніхто не перешкодить, – (це зрозуміють)»112. Саме ради як єдиний і неподільний орган влади у разі контролю над ними могли дати більшовикам можливість здійснити грандіозні перетворення.

Щоб завоювати ради, потрібно було досягти відповідності більшовицьких гасел прагненням активних народних низів. Тому в серпні 1917 р. були внесені суттєві корективи в найбільш уразливі для широких верств населення питання – про мир та земельне, а комуністичні гасла були приховані. Перехоплене в есерів гасло

«Землю – селянам!», помножене на обіцянку швидко втілити його в життя разом

звистражданим «Мир – народам!», тобто вимогою негайно завершити війну (на заміну гасла про перетворення імперіалістичної війни на громадянську) допомогло більшовикам завоювати прихильність насамперед тієї частини селянства, яка на той час була одягнута в солдатські шинелі. Ленін у вересні 1917 р. публічно всіляко відхрещувався від суті (але не форми!) власного ж програмного бачення розвитку села: «Навіть для революції соціалістичної* аж ніяк не «потрібне зречення від усіх своїх майнових прав десятків мільйонів громадян». Навіть для соціалізму (а контроль над банками і фабриками ще не є соціалізм) нічого подібного не потрібно. Це – найбільший наклеп на соціалізм. Жоден соціаліст ніколи не пропонував відняти власність у «десятків мільйонів», тобто у дрібних і середніх, селян»113.

Разом із гаслами «Фабрики – робітникам!», в яке робітничі маси вкладали відмінний від більшовицького керівництва зміст, і пропагандою «права націй на самовизначення аж до відокремлення», яке було взято на озброєння ще в березніквітні 1917 р., нові гасла у питанні про мир і землю допомогли більшовикам опанувати ключові ради робітничих і солдатських депутатів і шляхом маніпуляцій здобути більшість на ІІ Всеросійському з’їзді рад. Після Жовтневого перевороту вони були змушені видати низку законодавчих актів, якими втілювали обіцяні гасла в життя. Ленін добре розумів, що в жовтні 1917 р. час для власне комуністичних перетворень ще не настав, бо невиконання обіцяного в умовах ще неутвердженої влади могло призвести до її втрати.

Якщо досвід політичної боротьби більшовики мали, то організацією господарства вони ніколи не займалися. Відповідно й алгоритму дій, який би привів до реалізації їхнього бачення майбутнього, у більшовицьких керманичів не було. Тому третім чинником впливу на економічну політику слід назвати процес набуття досвіду та формування конкретних форм управління промисловістю та сільським господарством.

Як приклад можна назвати зміну ролі та функцій Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР, якій спочатку планувалося надати необмежені функції

зуправління всією економікою, а згодом їх було звужено до управління централізованою промисловістю. Майже зовсім випала з кута зору нової влади планомірна робота у сфері податкової політики, яка з 1919 р. на селі переросла в продрозкладку, відчутними були коливання в земельній політиці тощо.

Невизначеність і хитання у здійсненні економічної політики мали й інші джерела. Ще в 1915 р. В.Ленін наголосив що «можлива перемога соціалізму спочатку в небагатьох і навіть в одній окремо взятій капіталістичній країні»114. В 1916 р. він уже стверджував як «непорушний висновок: соціалізм не може перемогти одночасно в усіх країнах. Він спочатку переможе в одній або декількох країнах, а інші протягом деякого часу залишаться буржуазними або добуржуазними»115. Однак навіть після захоплення влади в Росії керівники більшовизму вважали, що час цей мав бути нетривалим. Тому четвертим чинником впливу на економічну політику більшовиків слід назвати ідею світової революції.

*По суті – «комуністичної». Але в публічній діяльності в 1917 р. визначення «комуністичний» більшовиками ще не використовувалося.

118 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Протягом 1917–1920 рр. економічна політика Кремля постійно коливалася внаслідок віддалення чи гіпотетичного наближення цієї ідеї до реалізації на практиці. Сама світова революція в баченні більшовиків була невід’ємною складовою комуністичного будівництва. Тому при віддаленні перспектив її втілення на економічну політику найбільше впливали нагальні потреби організації внутрішньоросійського господарського життя, а при наближенні – орієнтовані назовні потреби експорту революції.

В 1923 р. Ленін визнавав: «Пам’ятається, Наполеон писав: «On s’engage et puis… on voit». У вільному перекладі це означає: «Спочатку треба встряти в серйозний бій, а там вже видно буде». Ось ми встряли спочатку в жовтні 1917 р. в серйозний бій, а там вже побачили такі деталі розвитку (з точки зору світової історії це, безсумнівно, деталі) як Брестський мир або неп і т. ін.»116. Як перше, так

ідруге назване Леніним стало наслідком нереалізованості ідеї світової революції. Але в 1918 р. йшлося про її нетривале відтермінування. Агітуючи за укладення Брестського миру, Ленін наголошував (цитата подається російською, оскільки переклад не передає емоційної сили аргументів. – Авт.): «Если европейская революция опоздала родиться, нас ждут самые тяжелые поражения, потому что у нас нет армии, потому что у нас нет организации, потому что этих двух задач решить сейчас нельзя. Если ты не сумеешь приспособиться, не расположен идти ползком на брюхе, в грязи, тогда ты не революционер, а болтун, и не потому я предлагаю так идти, что это мне нравится, а потому, что другой дороги нет, потому что история сложилась не так приятно, что революция всюду созревает одновременно»117.

Після укладення Брестського миру основні зусилля Кремля були зорієнтовані на господарське будівництво всередині країни, але повалення монархії в Німеччині та Австро-Угорщині знову посилили сподівання на світову революцію. Наведемо два вислови, що ілюструють ситуацію. Обидва вони належать провідному більшовицькому економісту В.Мілютіну, одному з керівників ВРНГ. В обох випадках його слова відповідали суті ухвалених рішень, а тому їх порівняльний аналіз допомагає зробити висновки щодо позиції Кремля в цілому. У першому з висловів, зробленому у травні 1918 р. на І Всеросійському з’їзді раднаргоспів, він, звертаючись до наслідків Брестського договору, наголошував: «Відміни у кордонах викличуть тільки переміщення центральноїпромисловостідоУралутаСибіру… Колибнавітьмалась цілковита ізольованість Росії, так з економічного боку вона цілком зможе справитись з ситуацією завдяки існуючим ресурсам»118. Та вже у грудні 1918 р. на ІІ Всеросійському з’їзді раднаргоспів тональність виступу В.Мілютіна була геть іншою: «Єдиний шлях до порятунку – це збройне повстання пролетаріату Західної Європи

істворення єдності цього виступу, злиття в одне радянської Німеччини, Франції і Англії. Ось картина, з якої ми повинні виходити у побудові наших перспектив»119.

Названі чотири чинники (комуністичний світогляд, боротьба за владу, відсутність досвіду в господарському управлінні й ідея світової революції) впливали на економічну політику більшовиків. Та в Україні діяв ще й п’ятий фактор впливу, який коригував названі чинники і мав часом вирішальне значення – більшовики були змушені зважати на національні особливості України. Йдеться не лише про потребу враховувати національно-культурні потреби та побутові особливості

українців, що теж було потрібно, а й про протидію народжуваному українському руху, економічні засади якого природно мали протилежний більшовицькому централізму вектор. Склалася парадоксальна ситуація: щоб запобігти економічній децентралізації, більшовицькі керманичі були змушені декларативно підтримувати національно-культурні вимоги українців. Для цього на противагу УНР Центральної Ради була створена радянська УНР, а після загибелі Української Держави українська радянська державність була відновлена у вигляді УСРР.

Урахування національних особливостей мало ще один аспект. Центром більшовизмубулаЦентральнаРосія. Самецятериторіяпостійнозалишаласяпідконтролем нової влади і звідси відбувалося її поширення на Україну, яке з часом мало дедалі більш організований збройний характер. Формальне створення української форми радянської влади призвело ще й до формування взаємовідносин між радянськими українським і російським урядами. Економічні директиви центру часом ставали предметом суперечок між керівництвом радянської України та Кремлем. Про розвиток промисловості центральної Росії влада турбувалася в першу чергу, оскільки її втрата, на відміну від відступу з України, означала загибель більшовизму. Тому логічним і необхідним для виживання Кремля було його ставлення до України як до джерела різного роду ресурсів. Аналізуючи економічну політику більшовиків в Україні, варто враховувати й цю обставину, бо завдання допомоги «голодній Півночі» було одним із головних для влади радянської України.

Ставлення до національних особливостей України значною мірою визначало успіхи та невдачі більшовиків протягом 1917–1920 рр. Щоб підкорити Україну, більшовики витратили три спроби. Перша – з грудня 1917 по квітень 1918 р. Друга припала на січень-серпень 1919 р. І лише з третього разу, з грудня 1919 р., більшовики остаточно опанували Україну. Під час кожної зі спроб економічна політика радянської влади мала власні особливості й відрізнялася від того, що здійснювалося в Росії. Тому аналіз соціально-економічних перетворень більшовицького керівництва в Україні протягом 1917–1920 рр. доцільно розглядати поетапно і через призму вказаних чинників.

Особливості економічної політики на початку 1918 р. Після перевороту в Петрограді більшовицькі керманичі дістали змогу втілювати свої задуми в життя. Комуністичний світогляд з характерною для нього вимогою монополізації і централізації усього господарського життя спонукав їх до протидії Центральній Раді, яка намагалася добитися економічної автономії. Коли після ухвалення ІІІ Універсалу Генеральний секретаріат усвідомив конечну необхідність, а Раднарком* – неминучість і невідворотність українських спроб добитися економічного самоврядування, то з’явився «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», переданий Раднаркомом 17 (4) грудня 1917 р. Хоча в тексті самого ультиматуму фінансово-економічні вимоги не висувалися, однак того ж дня була отримана телеграма від В.Оболенського – на той час комісара (голови)

* У цьому разі й далі у тексті, присвяченому першому періоду радянської влади в Україні, під терміном «Раднарком» маємо на увазі вищий виконавчий орган радянської Росії, оскільки уряд радянської України мав іншу назву. Починаючи з 1919 р., вживаючи термін «Раднарком», ми обов’язково додаватимемо назву республіки.

120 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Державного банку радянської Росії та Г.Пятакова – його першого заступника, в якій ставився вже інший, «фінансовий» ультиматум. Наголошувалося, що доки українська влада не визнає комісарів від «Київського Совєта робітничих депутатів», гроші до Київського державного банку перераховуватися не будуть120.

Генеральний секретаріат у відповідь ухвалив ряд рішень, за умови виконання яких Раднарком потрапляв у важке становище. Серед них заборона відправлення продовольства до Росії без отримання готівкових грошей, з яких третина мала бути золотом121, а також прискорення підготовки друку власних грошей»122, затверджені 22 (9) грудня 1917 р. Малою Радою законопроекти: про перетворення Київської контори Державного банку на Український державний банк, «Державні кошти України» (всі податки і прибутки – в українську скарбницю), «Головна скарбниця (казначейство)» (централізований всеукраїнський розподіл коштів), «Цукрова монополія» (керувати монополією українським фінансовим органам)123.

Ситуацію терміново потрібно було змінювати. Немає підстав стверджувати, що в Раднаркомі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинення України. Дії формувалися залежно від ситуації. Однак після того, як перший з’їзд рад України, що відбувався в Києві 17–19 (4–6 грудня) 1917 р., дав більшість прихильникам Центральної Ради, більшовицьке керівництво віддало перевагу створенню паралельного Центральній Раді українського радянського центру. Делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з’їзду рад ДонецькоКриворізького басейну. Об’єднаний з’їзд відбувся 24–25 (11–12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» Всеукраїнським з’їздом рад. На ньому було проголошено про створення радянської УНР. Обраний на з’їзді вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з’їздами рад було названо ЦВК рад України, який в свою чергу обрав уряд – Народний секретаріат.

Перші рішення Народного секретаріату засвідчили важливість економічних передумов його утворення. Вже наступного дня після утворення цього органу за підписом народного секретаря з питань фінансових В.Аусема вийшла постанова такого змісту: «Всі розпорядження Української Центральної Ради та її Генерального секретаріату, які установлюють для України осібні від всієї Російської Федерації правила в галузі грошової циркуляції – відміняються»124. У постанові Народного секретаріату від 2 січня 1918 р. (20 грудня 1917 р.) розкривалися причини подібного рішення. Зокрема, наголошувалося, що Генеральний секретаріат намагається випустити «невартові (невартісні. – Авт.) паперові гроші, т.є. користається найбрутальнішим обманом народу, який не розбирається в тонкощах фінансового питання та грошовій циркуляції». Водночас із таким, здавалося б, цілком слушним застереженням, провиною і ледь не злочином Генерального секретаріату називалося те, що він «також домогався від Ради Народних Комісарів уплати однієї третини слідуємих грошей за хліб золотом»125. На таку, здавалося б, логічну між двома рівноправними партнерами вимогу російський Раднарком, звичайно, не погодився. Створити «свою» Україну виявилося дешевше.

Перше практичне рішення Раднаркому щодо радянської України у фінансовій сфері теж засвідчило підтримку Народного секретаріату. 30 (17) грудня була ухвалена постанова Раднаркому, зміст якої був такий: «Слухали: Про переведення 13 680 000 руб., призначених для Києва, до Харкова для виплати заробітної плати