Гра як явище культури і засіб виховання

Гра в житті людини і людства посідає дуже важливе місце. Є навіть думка, що поряд з висловом “людина, яка виробляє” треба поставити вислів “людина, яка грає”. Дитячу гру ще античні філософи розглядали як своєрідну модель всесвіту. Зокрема, Геракліт (VІ ст. до н.е.) зазначив: “Вічність – то дитина, що бавиться грою…”

Гра й ігрова діяльність у тій чи іншій формі й тією чи іншою мірою проходить через усе життя людини й суспільства, вона є особливим зрізом культури і специфічною діяльністю. Ігровий момент спостерігаємо у виробництві, людських стосунках, у побуті, політиці, релігії, спорті, мистецтві, у судовій і військовій справі. Ми говоримо про гру в театрі і в кіно, про спортивні й військові, ділові й комп’ютерні ігри абощо; про гру долі , випадку, уяви… Причому термін “гра” вживається і в негативному, і в позитивному значенні слова. Тож світ уявляється нам величезною сценою, на якій люди розігрують вигадані ними ж дійства й виконують ті чи інші ролі.

Таке розмаїття проявів гри дало підставу деяким зарубіжним культурологам стверджувати, що гра взагалі старша від праці та культури і що будь-яка людська діяльність, коли її проаналізувати, виявляється , власне грою. Отже, культура, на їхню думку, є дитям гри, у формі гри вона спочатку “Розігрується” й лише згодом стає тим, чим є сьогодні. Вважається, що реальність, названа грою, охоплює також світ тварин, які грають так само, як люди, і їхня гра має ті ж ознаки, що й людська.

Те, що тварини грають, уже давно відомий факт. Вони грають з різними предметами й одне з одним, імітуючи певну поведінку і дію, агресію або страх, серйозність або байдужість тощо, одначе, певних рамців, близьких до правил, й маючи з того насолоду.

Безпосередньою причиною й імпульсом до гри, яку спостерігаємо у тварин, вважають наявність надлишкової енергії і вродженого інстинкту наслідування. Ігрові дії тварини – то видова гра, що ґрунтується здебільшого на еволюційно-закріплених структурних утвореннях. Вони як “коди” чуттєвого, психічного подразника здатні “заводити” систему тваринного існування на певну поведінку, зокрема на гру.

Людина ж цю здатність не успадкувала від природи. Інтерес немовляти до яскраво-кольорових або звукових предметів, прагнення вхопити їх, торкнутися, вкусити ще не є грою у справжньому розумінні цього слова. Він, швидше, свідчить про те, що функціонально нейтральні колірні, звукові, світлові подразники здатні проникати прямо у підкірку й викликати певний психічний стан. Одним із прикладів цього є колискова пісня: її ритм і мелодія викликають у дитини сон.

То що ж усе-таки гра і навіщо вона потрібна людині?

Якщо проаналізуємо семантику розмаїття термінів, якими народи позначають гру, найчастіше стрінемо ті, змістом яких є така собі безтурботна й весела розвага, участь в обрядових дійствах, певна поведінка у вільний час, дії у специфічному просторі за визначеними правилами тощо. Істотними ознаками гри є безкорисливість і свобода вибору, умовність і двоплановість, рольовий характер дій і змагання, імпровізація і водночас чітке дотримання ігрових правил, розвага і бажана насолода.

З огляду на це можемо стверджувати, що гра пов’язана лише з людиною і є суспільно-історичним явищем, явищем культури, фактором соціалізації індивідів і своєрідним показником рівня їхнього розвитку. Оскільки основою становлення людини, невичерпним джерелом матеріальних і духовних вартостей є праця, то й гра, безумовно, значною мірою спричинена нею. Але сама праця завжди лишається, сказати б, “царством необхідності”, а от гру можна назвати царством вільного часу, дозвілля. Навіть бажана, вільна, творча праця, праця за покликанням, аж ніяк не збільшуючись у своєму обсязі й інтенсивності, врешті-решт приводить людину до втоми, до дисбалансу її життєвих сил, може деперсоналізувати або й “виключити” з дійсності. Праця у будь-якому вигляді, мистецька також, не може стати грою, розвагою, забавою.

Все те, що ми називаємо грою, ігровою діяльністю, хоча й пов’язане генетично з працею, функціонально протилежне їй і здійснюється поза роботою, під час відпочинку, дозвілля.

Розваги й насолоди – необхідний компонент життєдіяльності людини і культури суспільства. Без них не відбувається відновлення фізичних сил, оновлення почуттів і думок, оздоровлення психіки, зміна “валентності” індивіда, швидке перемикання психоемоційних механізмів, украй важливе для дітей і підлітків, а також для людей з неврівноваженою психікою. У цьому полягає одна з причини захоплення молоді суто розважальними формами культури: забавами, дискотеками тощо.

Разом з тим у вільний час частіше ніж звичайно здійснюються аморальні вчинки і злочини. До того ж зосередження на розвагах і насолоді прищеплює смак до “солодкого життя”, породжує соціальну байдужість.

Будь-яка гра є насамперед проявом безкорисливості й свободи, і вже завдяки цьому вона виходить за рамці природного процесу й суспільної необхідності, матеріальної залежності й буденного життя, первісної потреби й усталених у суспільстві рамців у вигляді правил, норм, законів. Вже для тварин сама здатність до гри свідчить, що вона все-таки щось більше й складніше, ніж “організм” і “механізм”, а її гра – щось вище, ніж звичайна потреба виходу надлишку енергії. Для цього мудра природа знайшла б інші засоби – хоча б у формі механічних реакцій. Але ж ні, вона дала нам гру з її напругою, з її забавою і радістю.

Одначе тільки людина здатна діяти і ставитися безкорисливо і бути вільною. Лишень людина має очі й вуха за своїх “теоретиків”, тобто здатна сприймати річ просто як річ, безвідносно до її використання. І тільки людина може бути вільною, самовиявляючись у своїх здібностях, саморозвиваючись у своїх родових якостях, самостверджуючись як особистість без будь-якого зовнішнього тиску, відповідно до своїх бажань, прагнень та ідеалів.

Звичайно, інтереси окремої людини не завжди збігаються з інтересами суспільства й інших людей, тому вони так чи інакше їм протистоять, змагаючись за блага, роль, славу, престиж тощо, а ставкою може бути і матеріальна, і духовна цінності. У грі також закладений якийсь інтерес, матеріальний чи духовний. Загалом же задля користі й винагороди люди не грають а працюють, і там, де домінують вигода й практичний результат, гри як такої немає або вона самоліквідується.

Гра, поряд із діяльністю естетичного характеру і мистецтвом, передусім спрямована на зміну внутрішнього світу людини, а не зовнішньо-речового, як це спостерігаємо у матеріально-предметній діяльності. Її сенс не в досягненні утилітарної мети і не у встановленні істинності світу, який об’єктивно існує, а в можливості самому брати участь у детермінації процесів та подій, імпровізувати і творити, насолоджуючись вільним проявом своїх фізичних і духовних сил – “видовищем розвитку духу”. Тут значущі інтенсивність і характер переживань, міра входження в атмосферу гри, її естетичний бік (гра має бути красивою, гармонійною, витонченою). Привабна також для людини можливість проявити спритність, мужність, мудрість, чесність та інші свої якості. Це, власне, є головною спонукою до гри і становить змістову сутність ігрової діяльності.

Обов’язковим компонентом гри є спілкування, а отже, воно задовольняє потреби комунікації і співжиття. Входження у гру від самого її початку є своєрідним діалогом з партнером або учасниками ігрового спілкування. У цьому стосунку ігрове дійство є своєрідною школою спілкування, де правує взаєморозуміння дій партнера. Але особливістю спілкування у грі є те, що партнери не завжди вибирають один одного й не завжди симпатизують одне одному.

Як “небуденне життя” і “тимчасова дія”, гра відбувається у певному культурологічному просторі: знаємо сцену, арену, стадіон, храм святі й судні місця, залу, відчужену для гри землю. Тут діють свої правила, яких суворо дотримуються їхні учасники. Гра є своєрідною діяльністю, яка, з огляду на об’єктивну дійсність, перебуває з нею в особливій кореляції і має свої механізми входження в життя. Ця реальність багато в дечому умовна, загадкова і таємнича. Вона поєднує два плани: матеріально-предметний та ідеально-уявний і є власне, рухом з одного плану в інший, залежно від того, на чому треба зосередити увагу. Це дає змогу, з одного боку, не поривати зв’язки з дійсністю, а з другого – унеможливлює натуралізацію дії. Бо й грі, як і в мистецтві, необхідне певне відчуження, дистанціювання від безпосередньо-речового, щоб, скажімо, не налякати інших учасників ігрового дійства. Тому, наприклад, туземець – виконавець танцю “бізона”, “страуса” чи “тюленя” – час від часу піднімає маску, щоб нагадати глядачам: насправді він не бізон, не страус, не тюлень, а водночас, щоб довіряли його образові й не зіставляли умовний танець з реальною дійсністю.