Тема 4.7. “Ігри - атракціони”

Атракціони – це гра. В перекладі з французького означає “привабливість”, “притяжіння”.

Атракціони не потребують великої аудиторії і великого інвентарю, з великим успіхом використовуються в роботі парків, культури і дозвілля.

В клубах використовуються прості атракціони. Часто готуються кімнати для атракціонів. Слід враховувати, що при проведенні атракціонів, треба залучати всіх людей.

Ігри – атракціони це частина клубної ігротеки, бо атракціон – це гра обов’язкова з реквізитом.

Наприклад: “Знайти цифру”

“Веселий рахунок”

“Постав ніс на місце” та ін.

Можуть в культурно – дозвіллєвих закладах ставитись стаціонарні атракціони, але вони коштують значних коштів, тому не кожен може їх придбати. А простий атракціон виготовлений руками ентузіастів – фантазерів, мислячих людей – є також цікавою розвагою для молоді і дітей.

Тема 4.8. “Українські народні ігри”

П Л А Н

1. Українські народні ігри та їх характеристика.

2. Особливості українських народних ігор.

3. Методика проведення українських народних ігор.

Л І Т Е Р А Т У Р А :

Ковальчук О.В. Українське народознавство. Київ “Освіта” 1994

Воропай О. “Звичаї нашого народу” Київ, 1993

Дитяча розвага. Вид. “Криниця” Київ, 1993

Цвось В. Українські народні ігри та забави. Луцьк “Надститр’я” 1994.

В результаті життя і побуту мільйонів людей протягом віків в Україні сформувались самобутні народні ігри, які шліфувались і перевірялись досвідом людей багатьох поколінь. В них, як в дзеркалі, відображаються звичаї нашого народу, їх побут та уявлення про світ.

Українська народна гра це духовна спадщина нашого народу. Це втілення багатовікової культури і мудрості наших предків, вони тісно пов’язані з національним традиціями та обрядами нашого народу. Це багатовікова історія людської культури.

Своїм корінням українські ігри сягають в доісторичні, ще язичницькі часи. Тоді наші предки жили в тісних зв’язках з природою і їх господарські заняття та світогляд єдналися з явищами природи. Вони щиро вірили, що є такі боги правлять світом і особливо шанували тих, від кого надіялись добра і щастя. Прихід весни зустрічали веснянками (гаївками), в яких тісно поєднувалися хорові пісні з іграми і танцями. Поворот сонця з літа на осінь знаменувало свято Івана Купала – день “великого очищення вогнем”. Ігри присвячувались Матері – Землі, богу, що посилає грім та блискавку, Перуну, богу сонця – Ярилі. В той час гра була складовою частиною великого ритуалу, що мав на меті вплинути на явища природи і життя. Уставлення божеств піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу – задобрити оточуючу природу і таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя. З часом обрядові дійства наших предків тратили своє ритуальне значення і від них лишились тільки молодіжні та дитячі забави. Крім того, в процесі життя і побуту багатьох мільйонів людей виникли рухливі ігри, спеціально спрямовані на фізичний розвиток дітей. Це “Піжмурки”, “Довга лоза”, “Тягти бука”, а також ігри з предметами. Деякі ігри – “Швигалка”, “Праща” мають своє походження від стародавнього військового обладнання, що було колись вірним супутником слов’янських племен. Ігри постійно передавались від старшого покоління до молодшого. Кожне покоління давало щось своє, придумувало нові забави. Колективна народна мудрість породила багато різноманітних ігор, виховне значення яких важко перецінити. Природні умови, історичні та економічні особливості розвитку тієї чи іншої частини України наклали свій відбиток на народні ігри. В степовій частині України, де багато рівних майданчиків, в більшій мірі поширені ігри з елементами метання, бігу, в гірських місцевостях розвинулись ігри на рівновагу, перетягування.

Разом з тим, незважаючи на вказані відмінності, українські ігри мають багато спільного, що зумовлено споконвічними хліборобськими традиціями. Це і “Просо”, і “Гречка”, і “Огірочки” … В них широко застосовується імітація оранки, сівби, збирання врожаю. Велику групу склали ігри з відображенням поведінки птахів і звірів: “Зайчик”, “Коза”, “Ворона”, “Перепілочка”.

У змісті та назвах ігор відображені різноманітні особливості праці: “Коваль”, “печу, печу хліб”, історичні події, соціальні та сімейно-побутові відносини: “Запорожець на Січі”, “Батько і діти”.

Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з’ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій.

Наприклад відомий варіант дитячої гри у жмурки – “киці - баба” не що інше, як уривок з ритуалу, що присвячений Рожаниці і певно виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов’язаний з ловінням дітей, а глибше – із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності – “киці - баби” – простягнені вперед руки – відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць.

У народному побуті створювались ігри, які переходячи з покоління в покоління змінювались, набували нових якостей. Народ створював ігри, в яких органічно поєднувались простота, емоційність і великий простір для всебічного вияву фізичних сил і творчих здібностей.

Українські народні ігри поділяються на дівочі, парубоцькі, змішані, дитячі. Дівочі ігри супроводжувалися співами й танцями (“Подоляночка”, “Мак”, “Король”). Парубоцькі ігри мали спортивний характер (“Гилка” – гра з м’ячем, “Спраклі” – вид кеглів, “Бабка”, “Цурки”). В них іноді брали участь і літні люди.

Взимку на льоду хлопці грали у “Булку” – вид сучасного хокею, “Сніжки”, “Колесо”. Поширені були також мішані ігри: влітку – “Квач”, “Горидуб”, взимку – “Калита”, “Тісна баба”.

В обрядових та святкових іграх знаходили своє відображення господарської роботи, поетичне ставлення до природи. Відповідними жестами, рухами, учасники гри ілюстрували або імітували трудові процеси – сіяння проса, льону, маку, тощо.

Дуже багато стародавніх ігор дійшли й до наших часів. Наприклад: “А ми просо сіяли”… Місцем для цієї гри могли бути зелений майдан, діброва, гай, або просто вулиця.

Протягом віків народні ігри шліфувалися, народжувалися нові засоби виразності, з’являлися елементи театралізації, які найчастіше використовувалися під час проведення традиційних свят.

Під час народних ігор учасники виступали в масках, або просто фарбували обличчя. В разі потреби наклеювали бороду, вуса з клоччя, або кожушини.

В народних іграх, зокрема хороводних, трудових піснях, гаївках тощо, де зображувалися різноманітні сільськогосподарські роботи, були зародки балету, комедійного дійства, пантоміми, народні драми. Сюжет гри поступово ускладнювався – від ілюстрації до використання елементів театральності.

В українському культурному дозвіллі існує багато ігор і забав. Всі вони розподіляються на групи за призначенням:

Рухливі ігри та забави із співом, приказками та примовками: “Батько й діти”, “Подоляночка”, “Жника”, “Мак”, “Грибок”, “У вишневому садочку”, “Ледачий Гриць”, та багато інших.

До ілюстративно-хороводних можна віднести веснянки, зокрема відому “Перепілку”.

Важко переоцінити яку роль відіграють українські народні ігри у вихованні дітей. Завдяки ним формуються такі якості: як стриманість, кмітливість, наполегливість, організованість, розвиваються сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість. Це досягається через різноманітність рухів: ходьбу, стрибання, біг, кидання чи перенесення предметів. Розумно організована гра є дійовим методом трудового виховання. З одного боку, хороший фізичний розвиток створює добрі передумови для повноцінної і активної трудової діяльності. З іншого, - в багатьох іграх спостерігається наслідування трудових дій дорослих. Через багаторазове повторення ігрових дій народна мудрість прагне прищепити дітям повагу до праці, до звичаїв і традицій рідного народу.

За допомогою рухливих ігор діти в ранньому віці опановують першими елементами грамотності, завчають вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри, такі як “Класики”, “Піжмурки” розвивають і математичні здібності. Не випадково, що добра половина українських ігор супроводжується піснями, примовками та приказками. Адже, якщо дитина в процесі гри, змагання співає або складно промовляє, то в неї ніколи не виробляться агресивність, зверхність, почуття переваги над іншими. Місце приспівів та примов у грі досить різноманітне, ними розпочинається або закінчується гра. Вони можуть пов’язувати серед дітей ролі. Діалоги дійових осіб наповнені поетичними текстами, вони багаті народними звертаннями. Ігри-пісні вчать дитину вправно володіти словом, додержуватись етичних норм поведінки, вони пробуджують мистецький хист до художнього слова, танцю й театрального мистецтва. Ряд ігор-пісень нагадують невеликі театральні вистави, де немає сторонніх глядачів – усім учасникам відведена посильна роль.

Для вибору гри потрібно чітко знати завдання, які вирішуватимуться грою, рівень розвитку дітей і місце проведення.

Зміст гри повинен відповідати віковим особливостям фізичного і психофізичного розвитку дітей. Для дітей молодшого шкільного віку, рухливий досвід який дуже малий, рекомендуються ігри сюжетного характеру з елементарними правилами і простою структурою (“Мак”, “Іди, іди дощику”). Для дітей середнього шкільного віку застосовуються більш різноманітні ігри з швидкими рухами і стрибками (“Запорожець на Січі”, “Пускайте нас”). Для дітей старшого шкільного віку рекомендуються ігри з короткочасним силовим напруженням, точними і швидкими рухами (“Гилка складна”, “Ходулі”, “Перетяжка”).

Народні ігри, як правило, не вимагають спеціальних майданчиків. Грали на вулиці, на вигоні, на лузі, у полі, серед пасовищ й навіть за працею, коли наступав короткий перепочинок.

Для організації гри велике значення мають лічилки, які дають можливість швидко організувати гравців, настроїти їх на об’єктивний вибір ведучих: котилася торба, з великого горба, а в тій торбі: хліб – паляниця, кому доведеться той буде жмуриться. Крім лічилок існує й жеребкування. Найчастіше застосовується коли потрібно розділити дітей на дві команди. Ще спосіб вибору ведучих за загальною згодою дітей. Цей прийом має велике значення у педагогічному відношенні тому, що дозволяє виявити колективне бажання дітей, які звичайно вибирають найбільш достойних.

В ході гри керівник зосереджує увагу дітей на її змісті, слідкує за точністю рухів, робить короткі методичні вказівки, підтримує підвищений емоційний настрій і товариське взаємовідношення між гравцями. Пояснювати нову гру можна по – різному, в залежності від її виду і змісту. Пояснюючи сюжетну гру, потрібно коротко розповісти про хід гри, пояснити роль ведучого, дати послухати діалоги. Для кращого засвоєння гри пояснення рекомендується супроводжувати показом. Головне завдання педагога – навчити дітей гратися активно і самостійно. Давати сигнал про закінчення гри найкраще тоді, коли діти отримали від неї задоволення, але й не перевтомилися. Про закінчення гри можна попередити словами: “Залишилось дві хвилини”, “Граємо до одного м’яча”. Несподіване закінчення гри може вплинути негативну реакцію гравців.

Після закінчення гри керівник повинен оголосити її результати. Під час оголошення результатів необхідно назвати помилки, що були допущені в техніці і тактиці гри, вказати на шляхи їх виправлення. Доцільно згадати позитивні і негативні моменти гри, відзначити кращих гравців. Бажано залучати до аналізу ігрових дій самих дітей, що дає змогу привчати до спостережливості і значно підвищує інтерес фізичної культури.

Народні ігри, як правило, не вимагають складного обладнання. Інвентарем часто служив підручний матеріал: палиці, камінці, горіхи, квасоля і т.п. із спеціального інвентарю можна назвати м’яч, гилку, цурку, спраклі та ін. Гилка – палиця діаметром 3-5 см. та завдовжки до метра. Вона використовувалась для того, щоб підбивати м’яч. Цурка – це загострена з обох боків паличка із міцного дерева, завтовшки 20 – 30 см. Великою популярністю користувались ходулі. Їх виготовляли таким чином: в дві високі жердини з боків вкручувались маленькі палички або прибивалися дощечки. Можна навіть декілька: нижче і вище.

Наведемо декілька прикладів: