1.2. Механізм реалізації кримінальної відповідальності

Застосування засобів кримінальної відповідальності до особи, яка визнана обвинувальним вироком суду винною у вчиненні злочину, є надзвичайно важким та багатогранним процесом, що має особливий механізм і певні форми реалізації такої відповідальності. Питання форм реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, є складними і різноаспектними, тому розглядаються у межах цієї теми окремо. Що ж стосується механізму реалізації розглядуваної відповідальності, то слід зазначити таке.

У сучасному тлумачному словнику української мови механізм визначається як внутрішня будова, система чогось або сукупність станів, процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та інше явище². Реалізація (франц, – realization) – це здійснення накресленого плану, програми, проекту³ або впровадження у життя завдань, задумів та волі законодавця.

Тому, у механізмі реалізації кримінальної відповідальності необхідно виділяти певні елементи, за допомогою яких втілюються в регульовані суспільні відносини приписи, що містяться в нормах, які встановлюють кримінальну відповідальність та регулюють застосування її засобів. Розгляд питання механізму реалізації кримінальної відповідальності має спиратися на розуміння механізму правореалізації, що є предметом дослідження загальної теорії права, яка є базовою для галузевих юридичних наук, у тому числі й науки кримінального права. Раніше ці питання нами розглядалися і було доведено, що юридичний механізм правореалізації складається з певного набору своєрідних елементів, які закономірно беруть участь у приведенні реалізованої норми в кожному конкретному випадку в «працюючий стан», у впровадженні усього її змісту в регульовані суспільні відносини, у досягненні вказаного в ній результату¹.

З деякою умовністю ці елементи можуть бути об’єднані в кілька взаємозалежних блоків, що уособлюють загальну модель реалізації кримінальної відповідальності та утворюють її власний механізм і сприяють її нормальному функціонуванню. Це – блок, що забезпечує початок реалізації розглядуваної відповідальності («законодавча платформа реалізації кримінальної відповідальності»), блок правовідносин, блок засобів кримінально-правового впливу і блок індивідуального правового регулювання, що приєднується до попередніх блоків у разі конкретизації певних обставин, необхідних для безперебійної реалізації кримінально-правових норм, що встановлюють покарання.

Для законодавчої платформи реалізації кримінальної відповідальності необхідні такі елементи:

1) введення кримінально-правової норми в дію. Воно обов’язкове для норм КК України, що встановлюють кримінальну відповідальність, та норм, що забезпечують її реалізацію, оскільки пов’язане із встановленням часових, просторових і суб’єктних меж її юридичної чинності, які можуть визначатися тільки ЗУпКВ. Важливим при цьому визнаються й заходи для фактичного «підключення» нових кримінально-правових норм до чинного КК. Р. О. Халфіна справедливо зазначає, що виклад того чи іншого правила в тексті нормативно-правового акта може виявитися лише зовнішньою оболонкою, якщо з якихось причин воно не включилося в систему чинного права². Слід також визнати суттєвим те, щоб вчасно скасовувалися застарілі кримінально-правові приписи, вносилися необхідні корективи в ті, що продовжують діяти, усувалися неясності, протиріччя тощо. Інакше можливі збої вже на початковому етапі механізму реалізації кримінальної відповідальності, що можуть призвести до небажаних наслідків;

2) юридичний факт чи фактичний склад. Для початку реалізації норм кримінального права потрібні певні юридичні факти чи їх сукупність (фактичний склад). Юридичний факт – конкретна життєва ситуація (обставина), з якою норма права пов’язує виникнення, зміну, призупинення чи припинення правовідносин. Фактичний склад є комплексом обставин, що спричиняють ті ж наслідки тільки у своїй єдності. Це – явища об’єктивної дійсності, що виражаються в конкретно вчиненому діянні (дії або бездіяльності) фізичної осудної особи, передбаченому КК як злочин. Вчинення такого діяння є підставою для виникнення відновлювальних правовідносин, які становлять інший блок юридичного механізму реалізації кримінальної відповідальності, для якого він є основним і починає функціонувати відразу ж за початковим блоком;

3) індивідуально-правове регулювання. Елементом законодавчої платформи реалізації кримінальної відповідальності воно стає при необхідності владної організуючої участі уповноваженого на те органу чи посадової особи на самому початку чергового циклу реалізації тієї чи іншої кримінально-правової норми. Така необхідність зазвичай обумовлюється невизначеністю обов’язкових юридичних фактів, потребою доказування виниклих кримінальних правовідносин, що вимагає залучення кримінальних процесуальних норм, та складністю самого блоку правовідносин. Реалізація кримінально-правових норм, пов’язаних із встановленням кримінальної відповідальності, та норм, що регулюють її застосування, не може по-справжньому розгорнутися, поки не прийнятий акт індивідуального регулювання судом у встановленій процесуальній процедурній формі. Хоча в юридичній літературі існує думка, що розглянуті акти індивідуального правового регулювання є частиною фактичного складу й у такій якості виступають як частина юридичного факту³. Як показало дослідження, ці акти призводять невизначені чи спірні фрагменти об’єктивної реальності до стану «істинності і безперечності»¹, але не створюють і не доповнюють їх, самі не стають складовою об’єктивно існуючого юридичного факту, що виступає підставою виникнення відновлювальних кримінально-правових відносин.

Розглянуті вище елементи законодавчої платформи реалізації кримінальної відповідальності, взаємодіючи між собою залежно від фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, покликані забезпечити безперебійний і повноцінний початок реалізації кримінально-правової норми, що встановлює покарання. Задля того, щоб вони працювали ритмічно й ефективно, необхідно постійно аналізувати їх якість і реальний стан, виявляти і вчасно усувати наявні в них слабкі місця і прогалини, підвищувати рівень їхньої злагодженості.

За законодавчою платформою реалізації кримінальної відповідальності розташовується блок правовідносин, який вміщує, насамперед, суспільні відносини, що пов’язані з учиненням суспільно небезпечного діяння, передбаченого конкретною статтею (частиною статті) КК, та необхідністю відповідного реагування на їх вчинення з боку держави. У межах відновлювальних кримінальних правовідносин реалізуються передбачені в санкції та нормах Загальної частини КК кримінально-правові засоби, що спрямовані на виконання завдань ЗУпКВ.

Однак для встановлення наявності виниклих відновлювальних кримінально-правових відносин, а також для початку реалізації в межах цих відносин кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, потрібно для «роботи» цього блоку задіяти кримінальні процесуальні норми. Саме цими нормами регулюється діяльність органів досудового розслідування та суду зі встановлення всіх ознак складу злочину, передбаченого КК, у вчиненому особою діянні, що є підставою для початку реалізації кримінальної відповідальності щодо такої особи. Кримінальні процесуальні норми покликані забезпечити реалізацію кримінально-правових норм, що встановлюють покарання. Тому доречніше і доцільніше називати ці відносини забезпечувальними.

Забезпечувальні правовідносини виникають на підставі юридичного факту, яким є протиправна поведінка суб’єкта кримінально-правових відносин. Якщо в диспозиції реалізованої норми передбачалася поведінка, що спеціально заохочується, і вона фактично мала місце, то виникає такий різновид кримінально-правових відносин, як заохочувальні правовідносини. Коли ж допущена протиправна поведінка, за яку санкціонується покладання на винного обмежень особистого, майнового та іншого характеру, виникають відновлювальні кримінальні правовідносини².

Під час роботи цього блоку реалізації кримінальної відповідальності постійно виникає необхідність «підключення» блоку індивідуального правового регулювання у всіх випадках, коли вимагається:

– встановлення юридичного факту – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, що породжує кримінально-правові відносини, які виникають на підставі норм, які встановлюють покарання;

– конкретизація змісту обмежень особистого, майнового та іншого характеру (первинна чи повторна);

– примусове виконання обмежень особистого, майнового та іншого характеру, що становлять зміст кримінальної відповідальності;

– закріплення прийнятих рішень щодо руху кримінального провадження, встановлення наявності юридичного факту, конкретизації (індивідуалізації) кримінальної відповідальності тощо в акті застосування кримінально-правових норм, що встановлюють кримінальну відповідальність та покарання³.

Відновлювальні кримінальні правовідносини у своєму змісті мають два елементи: юридичний і фактичний. Юридичний елемент у таких правовідносинах виражається в кримінальній відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, і в координованому з нею праві держави застосовувати до цієї особи засоби такої відповідальності, які можуть здійснюватися примусово. Фактичний елемент змісту кримінальних правовідносин складається з правомірної поведінки його безпосередніх учасників з використання своїх прав, виконання обов’язків і перетерплювання засобів кримінальної відповідальності. У таких випадках необхідно задіяти індивідуальне правове регулювання. При реалізації санкцій норм кримінального права таке регулювання може мати не тільки первинний, але й додатковий (вторинний) характер, як це, наприклад, відбувається у разі, якщо особі, засудженій обвинувальним вироком до позбавлення волі, після відбуття певної частини покарання ухвалою суду невідбута частина покарання може бути замінена більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

У сучасному суспільстві правореалізація органічно поєднує суб’єктивні права, юридичні свободи, юридичні обов’язки або повноваження, якими наділяються учасники регульованих суспільних відносин. Невипадково Л. С. Явич зазначав, що способом буття державної волі в праві є не тільки форми її вираження – нормативні акти, але й права, обов’язки учасників регульованих відносин¹. У разі, якщо певні життєві ситуації підпадають під дію реалізованої правової норми, то обов’язково утворюються зазначені правові феномени, що складають юридичну модель виникаючих при цьому суспільних відносин, де й починається реалізація норми кримінального права. Правомірна ж поведінка формується пізніше, у межах виниклих суспільних відносин, унаслідок узгодження їх учасниками власного волевиявлення з уже наявними в них правами, свободами, обов’язками та повноваженнями. Неправомірна поведінка відхиляється від заданого вектора таких життєвих відносин, а отже стає підставою для реалізації відновлювальних норм.

У зв’язку з цим не можна не вказати на хибність точки зору, відповідно до якої «вихідною формою реалізації права... є законотворчість»². Але, цілком закономірно вести мову про реалізацію вже створених, а не створюваних норм права. Тому незрозумілою є позиція Ю. В. Бауліна, який вважає, що встановлення потенційної кримінальної відповідальності здійснюється в межах конституційних правовідносин. Саме щодо такої діяльності вживають поняття криміналізації (передбаченості ознак діяння як злочину), пеналізацїї, а також диференціації такої відповідальності. Суб’єктом криміналізації, пеналізацїї і диференціації кримінальної відповідальності є саме Верховна Рада України. Вона встановлює і диференціює вид та міру обмежень прав і свобод людини, яка в майбутньому може бути визнана судом винною в учиненні конкретного злочину. Початковим моментом зазначеної відповідальності є день набрання чинності законом про кримінальну відповідальність, а кінцевим моментом – день втрати ним такої чинності (за винятком зворотної дії закону в часі – ст. 5 КК)³.

З точки зору правореалізації і потенційна, і реальна кримінальна відповідальність мають реалізовуватися саме в кримінально-правових відносинах, для яких початком виникнення має бути один і той же юридичний факт – вчинення суспільно небезпечного діяння, вже передбаченого КК. Немає ані сенсу, ані якої-небудь потреби змішувати правотворчість і правореалізацію, тим паче, що вони пов’язані з функціями двох різних соціальних підсистем, а саме – правотворчість з регулюючою, а правореалізація, зазвичай, з регульованою підсистемами в суспільстві.

Слід визнати правильною позицію тих учених, які сутність правореалізації вбачають у втіленні вимог норм права в суспільних відносинах⁴, у перетворенні в суспільних відносинах того, що проголошується державною владою як правові норми⁵. У принципі ця позиція дає змогу подолати зазначені вище неузгодженості та створити цілісну картину процесів реалізації кримінально-правових норм, що включає їх юридико-формуючі й результативно-поведінкові моменти. Хоча деякими авторами правореалізація розглядається і як певна діяльність, і як її результат¹, однак під реалізацією правових норм слід розуміти втілення в регульованих ними актуальних суспільних відносинах усього того, що в цих нормах закладено.

Йдеться про втілення в суспільних відносинах як самих загальних стандартів забороненої поведінки, передбачених у диспозиціях норм кримінального права, так і їх велінь щодо мети, суб’єктного складу, необхідних життєвих ситуацій і засобів кримінально правового впливу на осіб, діяння яких підпадають під ознаки вказаного стандарту.

Слід погодитися з С. М. Братусем, який зазначає про неможливість відриву суспільних відносин від фактичних (реальних) і В. М. Кудрявцевим, який справедливо вважає людську діяльність змістом суспільних відносин². Стосовно ж соціальних зв’язків, то їх також не можна відривати від суспільних відносин, оскільки в сучасній філософській літературі соціальне є сукупністю певних специфічних рис суспільних відносин, взаємно інтегрованих суб’єктами або певними групами при спільній діяльності³. У соціології соціальний зв’язок, в яких би формах він не виявлявся, розглядається як такий, що має складну структуру. Основними елементами соціального зв’язку є: по-перше, суб’єкти зв’язку, по-друге, предмет зв’язку і, по-третє, механізм свідомого регулювання взаємовідносин між суб’єктами-індивідами, соціальними спільностями (правила гри)⁴. Будь-які соціальні зв’язки є суспільними відносинами. Однак не можна погодитися зі зворотним констатуванням, що будь-які суспільні відносини можна розглядати як соціальні зв’язки.

Суспільні відносини вважаються багатоаспектнішим явищем, ніж соціальні зв’язки, і співвідносяться з ними як загальне та особливе. Наукою обґрунтовано положення, відповідно до якого категорія «відносини» є родовим у зіставленні з категорією «зв’язок»⁵. Суспіль-ні відносини можуть виражатися не тільки у інтерактивних зв’язках двох контрагентів, але й у багатобічних спілкуваннях, однобічних контактах, відокремленнях. Так, при кримінально-правових заборонах будь-яка особа, яка їх не порушує, не включається в сферу тих відносин, що виникають у зв’язку з порушенням заборони, зазначеної у диспозиції статті (частини статті) Особливої частини ЗУпКВ.

Все вищезгадане дозволяє дійти висновку, що ті суспільні відносини, які регулюються нормами кримінального права, є єдиним каналом реалізації кримінально-правових норм, а отже, й кримінальної відповідальності. Саме тому правовідносини нами розглядаються окремим блоком розглядуваного механізму, а сучасний стан розвитку науки дозволяє ставити завдання з моделювання правореалізаційних процесів. Так, на думку П. М. Рабіновича, побудова і запровадження моделей правореалізації сприяє повнішому її дослідженню. Крім того, він запропонував її загальну схему реалізації права, виділивши в ній такі блоки (ланки), як загальносоціальні і юридичні умови правореалізації, мотивація поведінки суб’єктів права, їхні особистісні властивості, організаційна діяльність щодо формування передумов здійснення права, матеріально-технічна діяльність щодо реалізації права, її результати й гарантії законної, ефективної правореалізації⁶. Ця схема має в більшо-му ступені загальносоціологічну спрямованість, орієнтовану скоріше на характеристику дії права в цілому. Вона недостатньо прийнятна для відтворення структури безпосередньо самої правореалізації, а також механізму реалізації кримінальної відповідальності.

Це пов’язано насамперед з тим, що при моделюванні складних соціальних систем, поводження яких залежить від великої кількості взаємозалежних факторів різного роду, можливі різноманітні евристичні моделі, що доповнюють одна одну. Однак у кожній із цих моделей відображуваний предмет має відтворюватися у всіх істотних моментах його статики (структури) й динаміки, узятих під певним ракурсом.

Для наукового відтворення тих юридично значущих процедур і феноменів, з яких складаються дійсні структура і механізм функціонування реалізації кримінально-правових норм необхідна її загальнотеоретична конструкція. Оскільки такі процеси охоплюють більш-менш чітко виражені цикли, то закінчення останнього з них стає початком іншого. При цьому моделі реалізації різних норм неоднакові і залежать від специфіки регульованих суспільних відносин, методу загального правового регулювання, виду створених норм, характеру фактичного волевиявлення осіб, які беруть участь у правореалізаційних процесах. Найпростішою є модель реалізації статутної норми постійної дії, диспозицією якої впорядковуються суспільні відносини, що не потребують індивідуальної регламентації (наприклад, ст. 30 Конституції України про право на недоторканність житла). У цьому випадку на одному рівні розміщаються такі взаємозалежні процеси, як: а) введення норми в дію; б) втілення передбаченого в ній загального правила в регульовані суспільні відносини, взяті в юридичній конструкції; в) існуюча відповідно до цієї конструкції юридична свобода; г) співузгодження учасниками цих відносин власної поведінки із цією конструкцією.

Дещо на іншому рівні вибудовуються супровідні до них процеси реалізації тих норм, що передбачають нагляд і контроль за правореалізацією у цілому. Інакше кажучи, структура правореалізації виражається в схемі: «законодавча платформа початку реалізації кримінальної відповідальності» і блок правовідносин, що складаються на двох рівнях – на рівні реалізації самої статутної норми та на рівні реалізації норм, що регулюють контрольно-наглядову діяльність у країні. Коли ж у блоці кримінальних (у даному випадку запобіжних) правовідносин відбувається відхилення у виді здійснення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 162 КК України (порушення недоторканності житла), те ця модель доповнюється забезпечувальними правовідносинами, що припускають індивідуальне кримінально-правове регулювання на якомусь іншому рівні порівняно із саморегуляцією, і виконанням обвинувального вироку суду, що набрав чинності.

Ще однією немаловажною обставиною є те, що в процесі функціонування забезпечувальних правовідносин виникає необхідність вибору кримінально-правового засобу впливу на особу, яка вчинила злочин, передбачений ст. 162 КК України. Ця стаття, як і всі інші в Особливій частині КК, що моделюють кримінально-правові заборони, як на такий засіб містить вказівку тільки на той чи інший вид покарання. Як показало дослідження, покарання фактично не є ні найчастіше застосовуваним, ні найкращим з погляду мети і принципів кримінально-правовим засобом впливу. Сукупний обсяг застосування альтернативних покаранню засобів кримінально-правового впливу в судовій практиці України помітно перевищує обсяг застосування передбачених ст. 51 КК видів покарань. Один тільки вид таких засобів – звільнення від відбування покарання з випробуванням – застосовується відносно понад половини осіб, які засуджуються судами України. До того ж і політика держави в сфері протидії кримінальній активності населення усе більше орієнтується на гнучке поєднання покарання й інших засобів впливу, що не є покаранням, з перевагою на користь останніх. Усе це уможливило розглядати блок кримінально-правових засобів впливу на осіб, визнаних винними у вчиненні кримінальних правопорушень, у структурі механізму реалізації кримінальної відповідальності окремо.

Продовжуючи розгляд схеми реалізації статутної норми, необхідно вказати на те, що у випадку появи якого-небудь нормативно-правового акта, здатного порушити недоторканність житла на території України, за певних умов у блоці правовідносин можливе ухвалення рішення Конституційним Судом України про конституційність або неконституційність такого акта, прийнятого відповідно до статей 51, 61, 63, 65, 93, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Крім того, на більш високому рівні відбувається одночасно реалізація процесуальних (процедурних) норм, оскільки індивідуальне правове регулювання здійснюється відповідно до них. Причому це – спрощена схема, оскільки вся діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду регулюється, своєю чергою, процесуальними й процедурними нормами, що реалізуються у ході її здійснення. Коли ж мова йде про моделювання процесів реалізації нестатутної кримінально-правової норми, кожний черговий цикл якої пов’язаний із настанням юридичних фактів і може бути пов’язаний з індивідуальним правовим регулюванням зі встановлення таких фактів, офіційного підтвердження наявності кримінально- правових відносин, з конкретизації прав і обов’язків їх учасників тощо, то загальнотеоретична модель правореалізації ще більше ускладнюється. У ній «законодавча платформа початку реалізації кримінальної відповідальності» доповниться юридичними фактами та актом індивідуального правового регулювання зі встановлення таких фактів, блок кримінальних правовідносин – актами індивідуального правового регулювання з визнання наявності цих відносин, з конкретизації прав та обов’язків їх учасників або з вирішення інших юридичних питань, що виникають на цьому етапі реалізації кримінально-правових норм.

Отже, реалізація кримінальної відповідальності за вчинення дій, що порушують недоторканність житла, розглядається як процес реалізації кримінально-правової норми, передбаченої ст. 162 КК. Оскільки практика застосування кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого вказаною статтею КК, недостатньо ефективна, виникає необхідність переосмислення всіх правореалізаційних процесів у кримінальному праві для з’ясування причин неефективності дії цієї, а також багатьох інших кримінально-правових норм. Це пов’язано, перш за все, з тим, що для виявлення «робочого» стану абстрактних моделей (конструкції конкретної норми, її зв’язків з іншими кримінально-правовими нормами), які показують структурно-функціональні взаємозалежності і справжній зміст правореалізаційних процесів, необхідно не тільки дослідити питання механізму реалізації норм кримінального права, а й створити сучасну концепцію реалізації кримінальної відповідальності за вчинення того чи іншого суспільно небезпечного діяння, вже передбаченого КК України як злочин. Такий підхід дозволить не тільки виявляти недоліки у застосуванні кримінально-правових норм, а й створити надійну систему орієнтирів для своєчасної криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь.

З усього вищезгаданого можна зробити висновок, що механізм реалізації кримінальної відповідальності є частиною механізму реалізації норм кримінального права в цілому і розуміється автором як певний набір своєрідних елементів, що закономірно беруть участь у впровадженні приписів реалізованої кримінально-правової норми конкретні правовідносини, у досягненні вказаного в ній результату, а також у застосуванні кримінально-правового засобу впливу, через який реалізується кримінальна відповідальність для досягнення її мети та завдань закону України про кримінальну відповідальність, що застосовується до особи, яка визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення. Розглянутий механізм складається з блоку, що забезпечує початок реалізації такої відповідальності («законодавча платформа початку реалізації кримінальної відповідальності»), блок (запобіжних, відновлювальних і забезпечувальних) правовідносин, блок кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, і блок індивідуального правового регулювання, що приєднується до попередніх блоків за необхідністю.