4.3. Суб’єктивні знаки злочинів проти власності

Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що, вона впливає на кваліфікацію злочину, дає можливість відмежувати один злочин від іншого, відмежувати злочинне від незлочинного, впливає на призначення покарання, на рішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони – це завершальний етап у констатації складу злочину, як єдиної підстави кримінальної відповідальності¹. Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, а саме психічна діяльність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим Кримінальним кодексом, що виражає його відношення до злочину та його наслідків.

Суб’єктивна сторона характеризується такими ознаками як вина, мотив та мета злочину. При цьому вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину. Без вини не може бути суб’єктивної сторони складу злочину, а отже, і самого злочину. Що ж стосується мотиву і мети, то за загальним правилом – це факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину, тобто вони необов’язкові для суб’єктивної сторони складу всіх злочинів. Однак, їх необхідно встановлювати в кожному конкретному випадку для опису повної картини злочину.

З суб’єктивної сторони майже всі злочини проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи власного незаконного збагачення. Знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194) може бути вчинене як з прямим, так і з непрямим умислом, cуб’єктивна сторона умисного знищення чи пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, характеризується складною (змішаною) формою вини (ч. 2 ст. 194), а необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196) та порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197) можуть бути вчинені через необережність.

Вчинення крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186), викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (188¹), вимагання (ст. 189), шахрайства (ст. 190), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191) супроводжується реалізацією прямого умислу та корисливого мотиву, а розбою (ст. 187) – ще й метою заволодіння чужим майном².

Корисливий мотив – це прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Суб’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 185–187, 189, ч. 2 ст. 194 КК, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених статтями 188¹, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, 194¹, ст.ст. 195, 196, 197¹, 198 КК, – осудна особа, котра досягла 16-річного віку.

У злочинах, передбачених ст.ст. 191 і 197 КК, суб’єкт спеціальний. Це особа, якій майно було ввірено чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191 КК), службова особа (ч. 2 ст. 191 КК), особа, котрій доручено зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197 КК). Тобто, – це особи, які, поряд з загальними ознаками суб’єкта злочину (досягнення віку настання кримінальної відповідальності і осудність) повинні володіти деякими додатковими ознаками, які характеризують особу винного в даному конкретному злочині. Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути дише певна особа.

Згідно з ч. 3 ст. 18 КК передбачено загальне поняття службових осіб, ними є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Поняття службової особи також було змінено і в примітки 1 ст. 364 КК службовими особами у статтях 364, 365, 368, 368², 369 КК України є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Враховуючи те, що службові особи як суб’єкти злочинів передбачені ст.ст. 366, 367, 370 КК України, то наведене визначення з ч.1 примітки ст. 364 КК «службової особи» стосується і зазначених кримінально-правових норм.

Крім цього, в ч. 4 ст. 18 КК України службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.

Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини)та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо зазначені в законі. У кримінально-правовій літературі спостерігаються розбіжності у визначенні поняття спеціального суб’єкта, ознак, які його характеризують. Так одні автори під таким суб’єктом розуміють осіб, які мають не тільки загальні властивості всіх суб’єктів злочинів (осудність і вік), але й характеризуються додатковими властивими лише їм якостями; інші – осіб, які крім необхідних ознак суб’єкта повинні мати ще і особливі додаткові ознаки, які обмежують можливість притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності за скоєння даного злочину; треті звужують коло спеціальних суб’єктів до таких осіб, які мають, окрім указаних загальних, ще спеціальні додаткові ознаки, які характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого ним діяння; четверті пояснюють спеціальний суб’єкт як особу, яка має поряд з осудністю і віком кримінальної відповідальності також інші додаткові юридичні ознаки, передбачені в кримінальному законі, які прямо витікають з нього, що обмежують коло осіб, які можуть нести відповідальність за даним законом. Кожне із вищевикладених понять спеціального суб’єкта мають право на існування, так як вони вказують на те, чим спеціальний суб’єкт відрізняється від загального. Лише необхідно звернути увагу, що в цих поняттях відсутня така ознака загального суб’єкта, як фізична особа.

Крім того, у першому, другому і третьому визначеннях спеціального суб’єкта не відзначається, що ці ознаки повинні бути вказані у диспозиціях статей Особливої частини кримінального кодексу або встановлюватись шляхом тлумачення чи характеризуватись в особливій нормі (наприклад, поняття службової особи дається в примітці до ст. 364 КК).

Як відомо, в раніше діючому кримінальному законодавстві ознаки спеціального суб’єкта злочину зв’язувались майже виключно з характером діяльності особи. У зв’язку із збільшенням кількості складів злочинів із спеціальним суб’єктом розширилось і уявлення про додаткові ознаки суб’єкта.

На підставі викладеного можна запропонувати визначення спеціального суб’єкта злочину. Під спеціальним суб’єктом злочину слід розуміти таку особу, яка має поряд з ознаками фізичної особи – осудністю і віком кримінальної відповідальності – і інші, додаткові ознаки, що передбачені в кримінальному законі або прямо витікають з нього і характеризують соціальну роль та правове положення суб’єкта, стосуються фізичних властивостей суб’єкта, характеризують взаємовідношення суб’єкта з потерпілим і обмежують коло осіб, які можуть бути виконавцями певного злочину. Так, у ст. 197 КК України для характеристики ознаки спеціального суб’єкта злочину законодавцем використано конструкцію: «особа, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна» (принагідно зазначимо, що в цій конструкції допущено граматичну помилку, для виправлення якої слово «охорона» слід замінити словом «охорону»). Як відомо, ст. 197 КК України передбачає відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов’язків як щодо охорони, так і щодо зберігання чужого майна, а ця стаття назву має «Порушення обов’язків щодо охорони майна». Отже, існує невідповідність між назвою статті та її змістом. Цю невідповідність слід усунути шляхом внесення змін до кримінального закону, тобто назву ст. 197 КК України після слів «обов’язків щодо» слід доповнити словами «зберігання чи».

Обов’язок охорони чи зберігання чужого майна може виплива­ти: безпосередньо із закону; з трудового договору; з цивільно-правових угод. Наприклад, безпосередньо із закону випливає обов’язок покупця (одержувача), у випадку відмови від прийняття товару, забезпечити схоронність товару, переданого продавцем (ст. 690 Цивільного кодексу України). Цивільно-правовими договорами, із яких можуть випливати вказані обов’язки, є договір зберігання та договір охорони. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК України). За договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються; володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов’язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охо­ронцю встановлену плату (ст. 978 ЦК України). Згідно із трудовим договором обов’язок зберігання чи охорони чужого майна може бути віднесений до професійних чи службових обов’язків особи (сторож, експедитор, матеріально-відповідальна особа).

Отже, для встановлення такого елементу складу злочину, як суб’єкт, при кваліфікації вчиненого  за  ст. 197 КК України, необхідно встановити (крім осудності та віку кримінальної відповідальності) наявність в особи на момент вчинення злочину правового обов’язку зберігання чи охорони чужого майна. Як відомо, кожен із елементів складу злочину перебуває у тісному взаємозв’язку з іншими елементами. Стосовно аналізованого складу злочину важливе значення має зв’язок таких елементів, як суб’єкт та об’єктивна сторона. Зокрема, йдеться про наявність у суб’єкта в цій конкретній ситуації реальної можливості діяти певним чином (виконати активні дії і запобігти злочинним наслідкам). При оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються і її суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій. Прикладом об’єктивних чинників, здатних позбавити особу можливості виконувати свої обов’язки щодо зберігання чи охорони, є непоборна сила, неправомірний вплив на неї з боку інших осіб (застосування фізичного насильства, незаконне позбавлення волі тощо). Прикладом суб’єктивних чинників можуть бути, зокрема, поганий стан здоров’я, недостатність навичок і досвіду тощо. Якщо наявний хоча б один із таких чинників, через що особа фактично була позбавлена можливості належним чином виконувати покладені на неї обов’язки, то склад злочину «Порушення обов’язків щодо охорони майна» відсутній.

Крім того, у кожному випадку вчинення такого діяння слід встановлювати, які саме обов’язки покладалися на особу й які з цих обов’язків не виконані чи виконані неналежним чином, а також, які конкретні нормативні акти порушено винним.