3.4. Перспективи подальшого вдосконалення законодавчої бази, якою захищаються життя та здоров’я людей

Принцип законності кримінального права вимагає не лише верховенства закону над усіма іншими правовими актами, а й чіткості, ясності, однозначного розуміння всіх термінів і термінологічних конструкцій, що містяться у Кримінальному кодексі України. Це має виключати неоднозначне тлумачення та застосування норм КК, адже у КК, відповідно до його завдань – охорона правопорядку та запобігання злочинам, мають бути визначені максимально чіткі ознаки та межі злочинної поведінки. Вимагаючи від суб’єктів кримінально-правових відносин завчасного знання та дотримання усіх положень КК, неприпустимими є положення, які не зрозумілі навіть для висококваліфікованих юристів і розкриття змісту яких вимагає складного тлумачення.

На термінологічні вади КК України звертали увагу у своїх працях В. О. Навроцький, З. А. Тростюк¹, М. І. Хавронюк² та ін. Слід зазначити, що терміни, зміст яких визначений у законах України, і терміни, зміст яких визначений у підзаконних актах, з точки зору кримінального права мають дещо різний правовий режим. Так відповідно до ч. 2 ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Це конституційне положення можна, за відсутності його офіційного роз’яснення, тлумачити і так, що незнання особою підзаконного нормативно-правового акта, може бути підставою для звільнення її від юридичної відповідальності, оскільки у зазначеній нормі Конституції значиться лише закон, а підзаконний акт не значиться.

Оціночних понять у КК України уникнути інколи неможливо, але їх має бути якнайменше. Необхідність максимального обмеження судового розсуду рамками закону випливає із положення ст. 24 Конституції, згідно з яким «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Це означає необхідність забезпечити однаковий зміст закону. Не припустимо різночитанням покладати на одного більший обсяг обов’язків, ніж на іншого, вимагати від одного те, що не вимагається від іншого. Це передусім стосується оціночних понять, які характеризують суспільно-небезпечні наслідки злочину.

Так, М. І. Хавронюк зазначає, що чинний КК для визначення суспільно-небезпечних наслідків злочину є непослідовним при застосуванні понять «загибель», «смерть», «тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки»³. З урахуванням законодавчої полісемії поняття «загибель людей» В. О. Навроцький висловив думку відносно того, що необхідно законодавцю відмовитися від вказівки на наслідки, які полягають у заподіянні смерті одній чи кільком особам в диспозиціях статей КК, передбачені іншими розділами Особливої частини (крім розділу ІІ особливої частини КК «Злочини проти життя і здоров’я»). Тоді заподіяння смерті у всіх випадках буде кваліфікуватись за сукупністю з відповідними статтями розділу ІІ Особливої частини КК⁴. В умовах існування чинних конструкцій злочинів у КК автор пропонує кваліфікувати діяння, що призвели до смерті однієї особи, за такими правилами: «якщо поряд з наслідками у вигляді загибелі людей в КК передбачені інші тяжкі наслідки, то заподіяння смерті одному потерпілому слід оцінювати як ці наслідки; коли диспозиція статті не передбачає заподіяння інших тяжких наслідків, то скоєне потрібно кваліфікувати за сукупністю зі статтями про умисне чи вчинене через необережність вбивство однієї особи»⁵.

У тому разі, якщо законодавець прямо вказує у диспозиції статті на людську смерть, як конститутивну чи кваліфікуючу ознаку складу того чи іншого злочину, принаймні не виникає сумніву щодо характеру заподіяної шкоди як суспільно небезпечного наслідку відповідного складу злочину. Що ж до терміну «тяжкі наслідки», яким позначається відповідна ознака складу злочину, що не має своєю альтернативою загибель людей, то така диспозиція статті Особливої частини не дає підстав для висновку про те, що тяжкими наслідками охоплюється шкода у вигляді смерті людини.

На думку Л. П. Брич, в окремих випадках поняття «смерть людини» входить у обсяг поняття «тяжкі наслідки», але для цього необхідно порівнювати санкції. Так, санкції ч. 4 ст. 152 КК «Зґвалтування» та ч. 3 ст. 153 КК «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом», у яких особливо тяжкі наслідки, як прийнято вважати, охоплюють смерть потерпілої особи, заподіяну через необережність, є явно суворішими за санкцію ч. 1 ст. 119 КК – норми про основний склад вбивства через необережність. Те саме можна сказати й щодо санкції ч. 2 ст. 147 КК «Захоплення заручників» і змісту такої кваліфікуючої ознаки цього складу злочину, як «тяжкі наслідки»¹.

Однак, якщо це правило діє відносно інших злочинів, то щодо злочинів проти довкілля воно не працює. Частиною 1 ст. 119 КК установлено покарання за вбивство через необережність у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той же строк, а вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність (ч. 2 ст. 119 КК), карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років. У той же час заподіяння смерті через необережність фігурує як злочинний наслідок при вчиненні злочинів, передбачених статтями 236 та 237 КК, частинами другими статей 238, 239, 240–243, 245, 253 КК, ч. 3 ст. 239¹ КК. Так, ч. 2 ст. 253 КК передбачає покарання за розробку і здачу проектів, іншої аналогічної документації замовнику службовою чи спеціально уповноваженою особою без обов’язкових інженерних систем захисту довкілля або введення (прийом) в експлуатацію споруд без такого захисту, якщо вони спричинили тяжкі технологічні аварії або екологічні катастрофи, загибель або масове захворювання населення або інші тяжкі наслідки у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк до п’яти років. Порушення правил охорони вод (водних об’єктів) (ч. 2 ст. 242 КК України), що спричинило смерть людей або їх масове захворювання, масове захворювання об’єктів рослинного або тваринного світу, тягне покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той же строк. Стаття 237 КК України встановлює покарання у за ухилення від проведення або неналежне проведення на території, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням, дезактиваційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення особою, на яку покладено такий обов’язок, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, у виді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Частина 2 ст. 238 КК передбачає покарання за приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей про екологічний, в тому числі радіаційний, стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, у виді обмеження волі на строк від двох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

У публікаціях М. І. Хавронюка, В. О. Навроцького, З. А. Тростюк та інших вчених звертається увага на те, що подібних термінів у КК України дуже багато. Ці проблеми вже з’явилися в нових статтях у КК 1960 р., прийнятих в постперебудовчий період. Суттєво допомогти в усуненні цих недоліків міг би новий Словник кримінально-правових термінів, оскільки з часу розробки старого, підготовленого В. О. Навроцьким і З. А. Тростюк у 1997 р. багато що змінилось, з’явились термінологічні неточності. Після опрацювання та уточнення деяких термінів їх слід внести до КК України.

Крім того, нами відмічається, що на жаль законодавство України не містить визначення понять «захворювання людей» і «масове захворювання людей». Не тлумачить ці терміни і Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля».

У науковій літературі зміст цих понять розкривається по-різному. Так, П. С. Берзін і В. В. Кудрявцев під захворюванням людей розуміють погіршення стану здоров’я хоча б однієї людини, поєднане зі стійкою втратою працездатності, зараженням епідемічними або інфекційними хворобами кількох осіб, появою відхилень у розвитку дітей, значним зниженням тривалості життя, захисних можливостей імунної системи організму людини¹. В. І. Антипов зазначає, що під захворюванням людей слід розуміти хворобу двох або більше осіб, викликаних забрудненням довкілля².

О. О. Дудоров вважає, що захворювання людей охоплює: 1) заподіяння шкоди здоров’ю окремих осіб або хоча б однієї людини, що відповідає за ступенем тяжкості тяжким або середньої тяжкості тілесним ушкодженням; 2) заподіяння шкоди здоров’ю населення (поява спадкової патології, потворності або інших відхилень у розвитку дітей, скорочення тривалості життя, істотне підвищення захворюваності населення тощо³.

У зв’язку з цим виникає питання про співвідношення понять «захворювання людей» і «тілесні ушкодження». Під тілесними ушкодженнями, згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6 (далі – Правила), розуміється порушення анатомічної цілісності тканин, органів і їх функцій, що виникає внаслідок впливу одного чи декількох зовнішніх вражаючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. За ступенем тяжкості КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох видів: тяжкі, середньої тяжкості та легкі, які в свою чергу поділяється на два підвиди – з короткочасним розладом здоров’я або незначною втратою працездатності та такі, що характеризуються відсутністю цих ознак.

Основні ознаки тілесних ушкоджень за ступенем їх тяжкості наводяться в статтях 121, 122 та 125 КК, а конкретизуються вони у зазначених Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Відповідно до ст. 76 Кримінально-процесуального кодексу України для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень обов’язково призначається експертиза. Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з КПК та самими Правилами (п. 1.1).

Однак тілесні ушкодження у контексті норм закону про кримінальну відповідальність не мають нічого спільного із поняттям «захворювання людей», як наслідком злочину проти довкілля. Крім того, захворювання людей ні за яких умов не може стосуватися хвороби однієї особи, як на те вказує О. О. Дудоров.

Захворювання – це порушення нормальної життєдіяльності організму; хвороба, недуга⁴. Хвороба – це порушення нормальної життєдіяльності організму під впливом несприятливих чинників внутрішнього й зовнішнього середовища⁵. Отже, захворювання людей, як наслідок вчинення злочинів проти довкілля, – це порушення нормальної життєдіяльності організму, що розвилися серед населення (двох або більше осіб) якої-небудь території під впливом шкідливих факторів середовища проживання (хімічних речовин або фізичних факторів) та проявляються характерними для дії цього причинного фактора симптомами і синдромами або іншими неспецифічними відхиленнями.

Підвищений рівень забруднення об’єктів довкілля спричиняє зростання таких захворювань, як порушення ендокринної системи та обміну речовин, ураження органів дихання і травлення, зниження імунітету, бронхіальна астма, алергійний риніт, холецистит, жовчнокам’яна хвороба, холангіт (неспецифічне запалення жовчних протоків внаслідок проникнення в них інфекції з жовчного міхура, кишечника, кровоносних та лімфатичних судин), камені в нирках і сечоводах, ракові захворювання, уроджені аномалії тощо. При цьому негативний вплив можуть справляти не тільки індивідуальні хімічні сполуки, органічні або неорганічні, але й різні їх комбінації з проявом синергізму або антагонізму¹.

Захворювання людей слід відрізняти від масового захворювання людей, що причинно пов’язане з вчиненням злочинів проти довкілля. Законодавство України не визначає поняття «масове захворювання людей». Разом з тим ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» містить визначення «масові неінфекційні захворювання (отруєння)», під якими слід розуміти масові захворювання, виникнення яких зумовлено впливом біологічних, фізичних, хімічних чи соціальних факторів середовища життєдіяльності, у тому числі об’єктів господарської та інших видів діяльності, продукції, робіт, послуг².

Під масовим захворюванням людей у розумінні норм, що встановлюють покарання за злочини проти довкілля, мається на увазі поширення хвороб (і не лише інфекційних), яке значно перевищує рівень захворюваності, що зазвичай реєструється у даній місцевості.

За відсутності законодавчого визначення та роз’яснення Пленуму Верховного Суду, більшість вчених розуміє під масовим одночасне захворювання значної кількості числа людей. Так, В. І. Антипов вказує на те, що під масовим захворюванням людей слід розуміти одночасне захворювання багатьох людей, принаймні не менше десяти³.

Санітарні лікарі оперують іншими термінами – «рівень захворюваності». Так, наприклад, Міністерством охорони здоров’я України виокремлюються такі рівні захворюваності: 1) спорадична захворюваність – поодинокі випадки без подальшого розповсюдження; 2) низький – < 5,0 на 100 тис. населення; 3) середній – 5,0 на 100 тис. населення; 4) високий – > 10,0 на 100 тис. За даними критеріями виявляються проблемні території, де першочерговим завданням є встановлення причин активізації епідемічного процесу та застосування оперативних рішень для поліпшення епідемічної ситуації⁴.

Отже, відомчі акти містять терміни, невідомі Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», а останній закон використовує іншу термінологію, ніж КК України. Тому визнання захворювання масовим належить до розсуду органів досудового слідства і суду.

Окремі вчені на свій розсуд намагаються встановити мінімальну кількість людей, захворювання яких можна визнати масовим. Зокрема, А. В. Борбат і Б. Д. Завідов пропонують таким уважати захворювання двох або більше осіб⁵. Однак у такому разі ігнорується вказівка закону на масовість захворювання, тобто занедужати повинна велика кількість осіб.

Окремі автори виступають проти використання в КК терміна «масове захворювання людей». Так, В. О. Чугаєв стверджує, що з урахуванням прийнятої в Кримінальному кодексі термінології бажано було б використовувати конкретнішу правову категорію «шкода здоров’ю багатьох осіб»⁶, яка також носить оціночний характер.

Слід зазначити, що передбачені законодавцем види заподіяння шкоди здоров’ю особи, не охоплюють усіх видів такої шкоди, що мають місце в реальній дійсності. У переважній більшості випадків КК під шкодою здоров’ю передбачає лише саме ушкодження, тобто порушення анатомічної цілісності, органів і тканин, або їх супровід – втрату працездатності. Однак шкода здоров’ю може бути заподіяна і без тілесних ушкоджень. Це можуть бути різні гострі та хронічні захворювання, що виникли при отруєнні, інфекційні захворювання. Такі захворювання можуть носити різний характер небезпеки, аж до невиліковного, небезпечного для життя. Нарешті, хвороби може й не бути, але може виникнути загальний розлад здоров’я, стан несвідомості, погіршення фізичного стану тощо. У зв’язку з цим нами пропонується розширити перелік видів злочинних наслідків, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров’ю людини.

У КК України застосовується така класифікація опису тяжкості шкоди здоров’ю: тяжкі тілесні ушкодження; середньої тяжкості тілесні ушкодження; легкі тілесні ушкодження; побої і мордування; катування. Але цей перелік не включає захворювань, які виникають внаслідок забруднення довкілля. Так, рівень смертності вищий в містах з металургійною промисловістю¹, де більш високий рівень забруднення атмосферного повітря. Тому, на наш погляд, у законі про кримінальну відповідальність має бути включений термін «зараження хворобою, що є небезпечною для життя та здоров’я» (венеричною хворобою, вірусом імунодефіциту людини, зараження іншою хворобою, в тому числі невиліковною інфекційною), яка за своєю властивістю не супроводжується порушенням фізичної цілісності організму, але становить об’єктивну небезпеку для життя та здоров’я людини.

Замінивши це поняття на більш вузьке «зараження іншою невиліковною інфекційною хворобою» (ст. 130 КК України) ми отримаємо уніфікований вид шкоди, заподіюваної здоров’ю людини, який може бути позначений відповідним узагальнюючим поняттям «зараження хворобою, що є небезпечною для життя та здоров’я». Останнє поняття може бути використано для характеристики значної категорії як уже існуючих, так і тих хвороб, що тільки з’являються у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації в країні.

З урахуванням нашої пропозиції вся система визначення законом про кримінальну відповідальність видів шкоди здоров’ю і характеристика кожного виду шкоди може бути представлена таким чином:

1) тяжке тілесне ушкодження (небезпечність для життя в момент заподіяння, спричинення втрати будь-якого органу або його функцій, психічної хвороби або іншого розладу здоров’я, поєднаність зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності, непоправне знівечення обличчя);

2) середньої тяжкості тілесне ушкодження (не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК, спричинення тривалого розладу здоров’я або значної стійкої втрати працездатності менш як на одну третину);

3) легке тілесне ушкодження (спричинення короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності);

4) побої і мордування (не пов’язані із заподіянням легких тілесних ушкоджень, з юридично значущою втратою працездатності, незначний розлад здоров’я, викликаний відчуттям нездужання, слабкості, фізичному болю, його вищому і тривалішому ступеню – фізичних страждань, а також моральних страждань у вигляді різного роду негативних змін в емоційно-психологічній сфері людини, стресовому стані, при якому потерпілий не здатний повною мірою усвідомлювати, що відбувається навколо і керувати своїми діями у повному обсязі);

5) катування (сильний фізичний біль, фізичне чи моральне страждання без короткочасного розладу здоров’я і настання стійкої втрати працездатності);

6) зараження хворобою, що є небезпечною для життя та здоров’я (зараження венеричною хворобою, вірусом імунодефіциту людини, іншою хворобою, в тому числі невиліковною інфекційною. При цьому мається на увазі настання будь-якого наслідку у вигляді заподіяння шкоди здоров’ю або життю особи).

На користь включення зараження хворобою, що є небезпечною для життя та здоров’я у перелік різновидів шкоди, заподіяної здоров’ю особи, свідчить як виділення даних видів заподіяння шкоди в самостійні склади злочину, так і та обставина, що внаслідок цих дій може наступити будь-яка шкода життю та здоров’ю особи, в тому числі й смерть людини.

Отже, застосування поняття «зараження хворобою, що є небезпечною для життя та здоров’я» дозволить значно спростити роботу законодавця, оскільки за рівнем узагальнення це словосполучення може охоплювати як усю сукупність вже існуючих небезпечних захворювань, так і нові захворювання, які за своїми властивостями становлять реальну небезпеку для життя і здоров’я особи та, на думку законодавця, повинні включатися до складу злочинних наслідків. Таким чином, відпаде необхідність вносити зміни в чинний закон і вводити нові склади, щоб передбачити покарання за зараження якоюсь новою хворобою.

Кримінальний кодекс України акцентує увагу на протидії зовнішньо видимим, найпоширенішим і таким, що фіксуються, видам шкоди здоров’ю особи – ушкодженням. Разом з тим уже досить тривалий час ученими порушується питання про необхідність передбачити покарання за винне заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю особи. Характеризуючи різні види заподіяння шкоди здоров’ю людини, слід виокремити й такий різновид злочинного наслідку, як психічний розлад здоров’я особи. Підтвердженням справедливості цієї тези є та обставина, що заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю можливе не тільки шляхом заподіяння ушкоджень, але й іншим шляхом, у тому числі, якщо в результаті злочинних дій настає суспільно небезпечний наслідок у вигляді психічного розладу, передбачений диспозицією ч. 1 ст. 121 КК.

У юридичній літературі та законодавцем цьому питанню приділене недостатньо уваги. Частково це пояснюється складністю визначення психічної хвороби, що спричинила тяжкі тілесні ушкодження, що обумовлюється такими аспектами:

1) у медичній і юридичній літературі немає устояного розуміння поняття «психічна хвороба», як і немає критеріїв, що її розкривають. У «Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень» питання визначення поняття «психічна хвороба» не розглядається, а міститься тільки вказівка на те, що під душевною хворобою належить розуміти психічне захворювання (психічну хворобу). До психічних захворювань не можна відносити пов’язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно спричинило розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров’я. Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або переляку, сильного психічного струсу (зворушення). Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв’язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюється психіатричною експертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначається судово-медичним експертом з урахуванням висновків цієї експертизи¹. Таким чином, тяжкість ушкоджень, що спричинили психічну хворобу, і тяжкість психічного розладу, що є самостійним проявом шкоди здоров’ю, визначає одна й та сама експертиза;

2) психічний розлад може бути розглянутий як один із результатів фізичного впливу на організм людини, а також як результат психічного впливу або перенесеного сильного психічного стресу. Так, у ст. 115, 121, 122 КК передбачено покарання за умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження та умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження відповідно.

Зрозуміло, що шкода у вигляді настання смерті, тілесних ушкоджень заподіюється конкретній особі. Однак законодавець не бере до уваги, що одночасно шкода заподіюється рідним і близьким потерпілому людям, які нарівні з ним страждають, співпереживають те, що трапилося. Злочинець, по суті, заподіює шкоду не тільки конкретному потерпілому, але й набагато більшому колу людей, пов’язаних з потерпілим родинними зв’язками. У разі смерті рідної людини переживання його родичів можуть спричинити для когось психічний розлад, психічну хворобу. Дії, спрямовані проти одного потерпілого, у цьому випадку торкаються життя і здоров’я іншої людини. Психіатрична практика знає безліч таких випадків.

У разі заподіяння шкоди здоров’ю і встановлення інвалідності потерпілого, його родича, близькі особи також піддаються опосередкованому злочинному впливу, оскільки їм також заподіюється шкода як психологічного (морального), так і матеріального характеру. У зв’язку з цим ми вважаємо, що в кримінально-правовому значенні психічна хвороба є таким захворюванням, при якому воно може виступати як результат безпосереднього впливу на психіку, фізичне тіло і організм людини, відносно якої відбувається злочинне посягання, а також як результат морально-психологічного переживання близьких для потерпілого осіб.

Отже, ЗУпКВ має потребу в удосконаленні норм, якими встановлюється покарання за кримінально-протиправні посягання на життя та здоров’я особи, що пояснюється наявність прогалин і великою кількість оцінних понять.