3.3. Встановлення суб’єктивних ознак складів злочинів шляхом визначення ознак об’єктивної сторони

Визнаючи об’єктивну сторону обов’язковим елементом для кожного злочину проти життя та здоров’я особи незалежно від інших елементів складу злочину, не стверджується, що вона має самостійне кримінально-правове значення. Всі інші елементи також необхідні для визнання діяння злочином. За об’єктивною стороною можна установити інші елементи й ознаки складу: об’єкт, суб’єктивну сторону, а й іноді і суб’єкта злочину. Встановлення об’єктивної сторони злочину може мати важливе значення для визначення спрямованості наміру винного. Відображаючись у вчинках, діях, психічні процеси одночасно стають доступними для сприйняття, що здійснюється за допомогою аналізу вчинків і дій.

Умисні злочини проти життя та здоров’я людини (ст.ст. 115, 121, 122, 125 тощо КК України) теоретично, як і будь-які інші умисні злочини, можуть вчинятися з прямим чи непрямим умислом щодо кожного із зазначених у КК наслідків – заподіяння смерті, тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження потерпілому. Стосовно прямого умислу це означає, що винний крім того, що усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), при заподіянні тієї чи іншої шкоди життю та здоров’ю людини передбачає можливість чи неминучість настання цілком конкретного результату вчиненого (у тому числі ступеня тяжкості тілесного ушкодження потерпілому) та бажає його настання. Отже, суб’єкт, який здійснює те чи інше посягання на життя та здоров’я іншої людини, не тільки усвідомлює характер заподіяння шкоди, але і його обсяг і низку інших об’єктивних обставин із усіма наслідками, що можуть бути спричиненні діянням, для кримінально-правової оцінки злочину. Таким чином, винний бажає настання заподіюваної його діями шкоди лише в тому обсязі, що ним усвідомлюється.

Як уявляється, подібний зміст елементів прямого умислу в злочинах проти життя та здоров’я іншої людини може мати місце лише в обмеженій кількості випадків. Як справедливо відзначав І. І. Карпець, «практично неможливо спричинити умисне тяжке тілесне ушкодження з конкретизованим умислом», оскільки в цьому випадку треба заздалегідь розмірити силу майбутнього удару, знати стан здоров’я майбутнього потерпілого: умре він від удару чи витримає його, отримавши тільки тяжке тілесне ушкодження¹. Майже аналогічну точку зору висловлює Н. Ф. Кузнєцова, яка допускає заподіяння тяжкого тілесного ушкодження потерпілому з конкретизованим (визначеним) умислом тільки у разі невиправного знівечення обличчя².

Так, у юридичній літературі зазначається, що здебільшого при заподіянні шкоди життю та здоров’ю людини умисел є прямим у тому сенсі, що суб’єкт передбачає та бажає настання шкідливого результату, але цей намір є невизначеним, оскільки він спрямований на заподіяння шкоди будь-якої тяжкості³. Таке, так зване «складне» уявлення про зміст прямого умислу при вчиненні злочинів проти життя та здоров’я особи відносно давно склалося в теорії кримінального права⁴. Щодо концепції «невизначеного» умислу винному інкримінується той результат, що реально настав, внаслідок його дії. При цьому із суб’єктивної сторони потрібна наявність усвідомлення суб’єктом можливості настання зокрема і того результату, що наступив. Винний, який діє з невизначеним умислом уявляє собі цю можливість загалом, спеціально не виділяючи у своїй свідомості з маси можливих результатів той результат, що дійсно наступив. Насамкінець, якщо винний умисно заподіює іншій людині шкоду життю та здоров’ю, не визначаючи заздалегідь характеру і ступеня заподіюваної життю та здоров’ю потерпілого шкоди, учинене кваліфікується залежно від реально заподіяної шкоди винним, що ним свідомо допускались¹.

З теоретичної точки зору ця концепція, як уявляється, не може викликати істотних заперечень. Ускладнення при кваліфікації окремих випадків на практиці виникають у зв’язку з необхідністю встановлювати справжню спрямованість умислу на вчинення убивства. Невизначений умисел у злочинах проти життя та здоров’я особи – це не який-небудь самостійний вид умислу, а різновид прямого умислу за його змістом. Тому в рамках прямого умислу, на нашу думку, слід розрізняти прямий визначений умисел і прямий невизначений умисел, тому що це має велике практичне значення при кваліфікації розглядуваних злочинів. Аналогічні судження висловлювалися іншими вченими-криміналістами².

При розмежуванні злочинів проти життя та здоров’я особи за тяжкістю заподіяної чи можливої шкоди, за загальним правилом, напевно, немає необхідності точно встановлювати спрямованість умислу винного, оскільки зазвичай для відповідальності буває досить того, що він у цих випадках діє з невизначеним умислом. Разом з тим, невизначений характер умислу винного не виключає, як уявляється, доцільності вивчення в цих випадках суб’єктивної сторони злочину з урахуванням способу, знарядь, засобів, оскільки всі ці обставини можуть мати значення при визначенні міри покарання³.

Установлення справжньої спрямованості умислу з урахуванням зазначених об’єктивних обставин є обов’язковим лише в тому разі, якщо він свідчить про об’єкт вчиненого злочину. Мається на увазі випадки розмежування умисного вбивства й умисних тяжких тілесних ушкоджень, спричинили з необережності смерть потерпілого, та випадки розмежування умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень та побоїв і мордування. У зазначених випадках правильне встановлення умислу винного, з одного боку, дозволяє диференціювати кримінальну відповідальність за посягання на суспільні відносини, що забезпечують життя людини, і суспільні відносини, що забезпечують здоров’я людини, і суспільні відносини, що забезпечують тілесну недоторканність.

Отже, при спрямованості умислу на заподіяння визначеної за своєю тяжкістю шкоди здоров’ю людини, тобто при прямому визначеному (конкретизованому) умислі, відповідальність настає за ту шкоду здоров’ю, на спричинення якої був спрямований умисел, якщо така шкода реально була заподіяна, або ж за замах на заподіяння цієї шкоди здоров’ю, якщо реально була заподіяна шкода здоров’ю меншої тяжкості чи взагалі не було заподіяно ніякої шкоди здоров’ю⁴. При цьому на наявність спрямованості умислу можуть вказувати як суб’єктивні моменти (визнання обвинувачуваним своєї вини, показання свідків), так і об’єктивні (характер використаних при вчиненні цих злочинів знарядь та засобів, способів їхнього застосування, кількість ударів, важливість ураженого органа тощо)⁵. Як показує практика, подібні ситуації в цілому правильно розглядаються судами різних інстанцій.

Найбільш складним і дотепер остаточно невирішеним ні в теорії кримінального права, ні на практиці є питання про кваліфікацію злочину, вчиненого з невизначеним (неконкретизованим) умислом. Багато радянських криміналістів вважали, що при невизначеному умислі діяння має бути кваліфіковано відповідно до наслідків, що фактично наступили. Така позиція має потребу в уточненні. На нашу думку, якщо передбаченням особи, яка вчиняє злочинне діяння, охоплюється можливість заподіяння потерпілому шкоди здоров’ю різного ступеня тяжкості, то справжній ступінь суспільної небезпеки й учиненого визначається найбільш тяжким із всіх можливих об’єктів і наслідків, що передбачаються винним. Однак у таких випадках має місце вчинення злочину не з невизначеним (неконкретизованим), а з визначеним (конкретизованим) альтернативним умислом, при якому особа передбачає два чи більш точно визначених у її свідомості наслідків. Так, у випадках спричинення тілесних ушкоджень з прямим умислом, коли з тих чи інших причин, що не залежать від волі винного, не наступили найбільш тяжкі з передбачених бажаних їм наслідків, його дії повинні бути кваліфіковані як замах на заподіяння саме цих, самих тяжких із вхідних у злочинні наміри винного ушкоджень здоров’ю людини. Особливе значення це положення набуває в тому разі, якщо злочинне діяння через ті чи інші обставини взагалі не спричинило шкідливих наслідків, наприклад, коли умислом винного охоплювалося альтернативне відсікання кисті руки чи тільки пальця, але не удалося реалізувати ні того, ні іншого.

Поряд з цим не можна забувати, що навіть фактичне настання наслідків не завжди є доказом умислу щодо їхнього заподіяння. І неконкретизований умисел має свій обсяг, свої межі¹, установленню яких необхідно приділяти серйозну увагу. Очевидний результат посягання, зафіксований у висновку судово-медичної експертизи, може вважатися заподіяним умисно тільки в тому випадку, коли буде доведено, що серед можливих наслідків злочинного діяння, настання яких передбачав і бажав винний, був і наслідок, що фактично наступив. Всі інші наслідки заподіяння шкоди людині можуть бути кваліфіковані тільки як заподіяні через необережність.

Характеризуючи злочини проти життя та здоров’я особи, вчинені з прямим умислом, важливо вказати на те, що подібні посягання зустрічаються в судовій практиці в переважній більшості випадків, складаючи приблизно 75% усіх учинених злочинів відповідної спрямованості. Причому, крім фактів скалічення і невиправного знівечення обличчя потерпілого, ця форма прямого умислу присутня при умисному нанесенні удару ножем у живіт чи спину, при катуванні потерпілого, при нанесенні удару ногою в живіт вагітній жінці, завідомо знаючи, природно, про її вагітність, і в багатьох інших випадках, що неможливо вичерпно перелічити. Слід лише вказати, що саме завідомість протиправного переривання вагітності, як уявляється, визначає сутність однієї з ознак тяжкого тілесного ушкодження, зазначеної в ч. 1 ст. 121 КК України, хоча ця обставина не врахована сьогодні законодавцем, що, по суті, є проявом об’єктивного ставлення при кваліфікації злочинів проти здоров’я особи. З метою вдосконалення ЗУпКВ щодо встановлення покарання за умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в цьому зв’язку пропонується внести доповнення в згадану статтю в частині розгляду ознаки шляхом указівки на завідомість дій винного при перериванні вагітності потерпілої.

Аналізуючи непрямий умисел у злочинах проти життя та здоров’я особи, зазначимо, що його зміст багато в чому схожий за інтелектуальним моментом з прямим наміром, однак істотно відрізняється за вольовим. Так, винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає можливість заподіяння шкоди життю та здоров’ю особи, не бажає, але свідомо допускає чи байдуже ставиться до її спричинення. При цьому, як справедливо вказується в юридичній літературі, характеризується відсутністю індивідуально визначеного уявлення про фактичні властивості діяння та їх наслідки¹. Шкода здоров’ю заподіяна фактично, усвідомлюється суб’єктом як один з можливих результатів.

Характеризуючи суб’єктивну сторону злочинів проти життя та здоров’я особи – вину, слід зазначити, що деякі з розглянутих злочинів можуть бути вчинені через необережності. Про зміст елементів злочинної самовпевненості та злочинної недбалості, а також про різне психічне ставлення винного при вчиненні злочинів проти життя та здоров’я до діяння (у формі умислу) і його наслідків (у формі необережності) досить докладно описано в юридичній літературі².

Окремою проблемою в рамках суб’єктивної сторони злочинів життя та здоров’я є подвійна (змішана, складна) форма вини в складі умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило з необережності смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України). Ця кримінально-правова норма як би поєднує в собі два самостійних злочини, один з яких є умисним, а інший – необережним, причому обидва можуть існувати самостійно, але в поєднанні один з одним утворюють якісно інший злочин зі специфічним суб’єктивним змістом.

На відміну від КК Російської Федерації КК України не містить положень, що визначають законодавчу модель відповідальності за злочини, вчинені з двома формами вини. Так, ст. 27 КК РФ передбачає, що злочин із двома формами вини наявний у тому разі, якщо внаслідок вчинення умисного злочину заподіюються тяжкі наслідки, що за законом тягнуть суворіше покарання, і не охоплювалися умислом особи. Кримінальна відповідальність за такі наслідки настає лише у разі, якщо особа передбачала можливість їхнього настання, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховувала на їх запобігання, чи у разі, якщо особа не передбачала, але повинна була і могла передбачати можливість настання цих наслідків³.

Значення подвійної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпеки злочину; 2) відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади злочинів; 3) правильно кваліфікувати вчинене та індивідуалізувати покарання винного. ПВСУ роз’яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) визначальним є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю⁴.

Отже, слід висловити деякі зауваження, що за ознаками об’єктивної сторони можна говорити про інші елементи складу тільки в їх сукупності. Це пов’язано з тим, що зв’язок між елементами складу злочину не є однозначним: він допускає й інші варіанти. Ті ж удари ножем можуть означати і терористичний акт, і необхідну оборону, і дії неосудного, і необережне спричинення смерті. Тому робити остаточні висновки про характер і ступінь небезпеки злочину на підставі ознак однієї тільки об’єктивної сторони було б неправильно. Тільки сукупність всіх елементів складу злочину в цілому є підставою кримінальної відповідальності, тільки всі ознаки вчиненого в їхньому сполученні дозволяють правильно вирішити питання про ступінь вини особи та справедливу міру покарання⁵.