Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття «склад злочину».

2. Як співвідносяться поняття «злочин» і «склад злочину»?

3. Які ознаки та елементи становлять загальну структуру складу злочину?

4. Розкрийте проблеми класифікації складів злочинів.

5. Які основні функції виконує склад злочину в механізмі кримінально-правового регулювання?

6. Дайте поняття кваліфікації злочинів.

7. Які підстави (критерії) поділу складів злочинів на види використовує сучасне кримінальне право України?

8. Охарактеризуйте загальний механізм кваліфікації злочинів.

9. Дайте поняття формули кваліфікації злочину (злочинів).

10. У чому полягає юридичне формулювання обвинувачення як основної форми закріплення кваліфікації злочинів у процесуальних документах?

Рекомендована література

Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Я. М. Брайнін. – К. : Вид-во Київського ун-ту, 1964. – 188 с.

Гаухман Л. Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика / Л. Д. Гаухман. – М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 316 с.

Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндский. – М., 1975. – 230 с.

Кримінальне право України. Загальна частина : [підруч.] / за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. І. Тація. – К.–Х. : Юрінком Інтер – Право, 2002. – С. 78–88.

Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений / В. Н. Кудрявцев.  – М. : Юрид. лит., 1972. – С. 70–145.

Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина : [підруч.] / П. С. Матишевський. – К. : А.С.К., 2001. – С. 89–95.

Науково-практичний коментар кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. та доповн. – К. : Атіка, 2004. – С. 11–15.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С. С. Яценко. – 2-ге вид., перероб. та доповн. – К. : А.С.К., 2002. – С. 8.

Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації : [навч. посіб.] / В. О. Навроцький. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

Теорія кваліфікації злочинів : [підруч.] / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко ; за заг. ред. Є. М. Моісеєва та О. М. Джужи, наук ред. І. А. Вартилецька. – К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 300 с.

Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления / А. Н. Трайнин. – М. : Госюриздат, 1957. – 364 c.

Тема 3 Проблеми кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи

3.1. Конституційні основи захисту життя та здоров’я громадян. Види злочинів проти особи.

3.2. Недосконалість чинного законодавства щодо відповідальності за посягання на життя та здоров’я особи та спроби їх вирішення у керівних положеннях вищої судової інстанції.

3.3. Встановлення суб’єктивних ознак складів злочинів шляхом визначення ознак об’єктивної сторони.

3.4. Перспективи подальшого вдосконалення законодавчої бази, якою захищаються життя та здоров’я людей.

1. Конституційні основи захисту життя та здоров’я громадян. Види злочинів проти особи

Недостатній рівень кримінально-правової охорони і захисту права на життя і здоров’я, що є однією із основних цінностей людини і громадянина, зумовлює необхідність подальшого дослідження вказаних цінностей і запровадження ефективних засобів їх захисту.

У широкому розумінні «життя» – це сукупність фундаментальних загальнобіологічних ознак, що об’єднують органічних істот, відрізняючи їх від неорганічних об’єктів. Життя визначається як форма існування матерії, найхарактернішими рисами якої є обмін речовин, самооновлення та самовідтворення. Поняття «здоров’я» належить до числа складних медико-філософських уявлень. Нині існує відносно значна кількість визначень поняття «здоров’я». Визначити «здоров’я» можна як стан живого організму, при якому організм у цілому і всі органи здатні виконувати свої життєві функції. Також слід зазначити, що «здоров’я» – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін. Здоров’я людини визначається комплексом біологічних (спадкових та набутих) і соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров’я або в появі і розвитку хвороби, що в преамбулі статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я записано: «Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад»¹. Таке визначення поняття «здоров’я» є найбільш чітким, зрозумілим, повним і вміщує насамперед біологічні, соціальні та психологічні аспекти цієї проблеми.

Згідно Конституції України найвищою соціальною цінністю є життя людини та її здоров’я. Р. О. Стефанчук називає чотири підходи до визначення цінності життя. По-перше, життя знаходиться на найвищому ієрархічному ступені соціальної значимості та пріоритетності. По-друге, усі інші цінності по відношенню до життя є другорядними. По-третє, за відсутності життя людини, усі інші права та блага втрачають сенс, отже, життя є основоположною складовою, яка стоїть на вершині всіх суспільних пріоритетів. І по-четверте, життя повинно мати належне забезпечення та охорону².

Цінність здоров’я можна визначити наступним чином. По-перше, здоров’я складає основу життєдіяльності особи. По-друге, здоров’я є засобом пізнання навколишньої дійсності. По-третє, здоров’я є засобом здійснення особою самостійної поведінки. По-четверте, здоров’я забезпечує незалежність особи.

Підсумовуючи викладене, можна вважати, що і життя, і здоров’я знаходяться на найвищому ієрархічному ступені соціальної значимості та пріоритетності та складають основу, без якої життєдіяльність особи неможлива.

Зміст права на життя і здоров’я становить можливість особи самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм життям і здоров’ям. Відомо, що на міжнародному рівні процес проголошення прав і свобод людини набув нормативної сили з часу прийняття Організацією Об’єднаних Націй у 1948 р. Загальної декларації прав людини³. У статті 3 цього документу вказано, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість. Згідно зі статтею 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого у 1966 р., право на життя є невід’ємним правом кожної людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя¹.

Значущим правовим документом є також Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яку прийнято Радою Європи у 1950 р. У цьому документі саме правом на життя відкривається перелік основних прав і свобод людини². Згідно зі статею 2 Конвенції право на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше, ніж на виконання вироку суду. Конвенція у подальшому була доповнена протоколами, в яких уточнювалася регламентація окремих прав. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод³, прийнятий у 1983 р., стосується скасування смертної кари. У ньому вказано, що держави-підписанти відмовляються від такого виду покарання, як смертна кара.

Право на життя та здоров’я відображені і в Конституції України. У статті 3 Конституції України вказано, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Право на життя також регламентує стаття 27 Конституції України, яка встановлює: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань».

Заслуговує на увагу також висвітлення проблеми реалізації права на життя дітей. Прийняття у 1989 р. Конвенції про права дитини стало важливим чинником регламентації становища дітей у суспільстві⁴. Згідно зі статтею 6 Конвенції держави-учасники визнають, що кожна дитина має невід’ємне право на життя. При цьому необхідно у максимально можливій мірі забезпечити виживання і здоровий розвиток дитини.

Цивільний Кодекс України більш детальніше регламентує право особи на життя. ЦК України встановлює, що фізична особа має невід’ємне право на життя і не може бути позбавлена життя. Передбачено, що фізична особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. Найдискусійнішим питанням світових вчених-цивілістів є можливість задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, так звана евтаназія.

Право на здоров’я регламентовано Європейською соціальною хартією, затвердженою у 1961 р. та переглянутою у 1996 р. Згідно зі статтею 3 Хартії усі працівники мають право на безпечні та здорові умови праці⁵. Це право гарантовано також статтею 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У ч. 1 ст. 12 Пакту визнано право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я⁶. Згідно із Статутом Всесвітньої організації охорони здоров’я, який був прийнятий на міжнародній конференції охорони здоров’я у Нью-Йорку 22 липня 1946 р., поняття «здоров’я» визначається як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя. Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національного законодавства мають такі міжнародні нормативно-правові акти з питань медичної допомоги, як Міжнародний кодекс медичної етики, що  визначає загальні обов’язки лікаря, види діяльності, що вважаються неетичними тощо; Ліссабонська декларація прав пацієнта⁷, прийнята на 34-й Всесвітній медичній асамблеї у вересні – жовтні 1981 p.; Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників⁸ тощо. Стаття 11 Європейської соціальної хартії гарантує кожній людині право користуватися будь-якими заходами, що дозволяють їй досягти найкращого стану здоров’я.

Право на здоров’я посіло своє місце і в Конституції України, яка визначає право на охорону здоров’я і проголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Реалізація права на охорону здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Конституційно закріплено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Наголошується, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно.

Право на охорону здоров’я також гарантується ЦК України. Зазначається, що охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Гарантується право особи на надання їй медичної допомоги, право на інформацію про стан свого здоров’я.

Отже, право на життя і здоров’я регулюється міжнародними та внутрішньодержавними актами, що сприяє кращому дослідженню даного питання. Право на життя є головним, фундаментальним правом людини, найбільш важливим та найбільш невивченим особистим немайновим правом. Дане право є доволі складним та досить об’ємним за своєю конструкцією, що не дозволяє повною мірою регулюватися законодавством. У сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя людини. Право на життя можна визначити як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння, користування та розпоряджання незабороненим законом способом власного життя, а також захисту власного життя та життя інших осіб в межах, що передбачені законодавством.

Життя та здоров’я в першу чергу охороняється законом України про кримінальну відповідальність. Саме тому розділ другий Особливої частини КК України містить усі можливі посягання на особу, її життя і здоров’я (ст.ст. 115–145 КК України). Пріоритетний захист особи, і насамперед життя та здоров’я людини, виражається в КК України не тільки в зміні розташування розділу про злочини проти життя і здоров’я особи, але й в інших його особливостях: 1) установлення (збереження) високих санкцій за найбільш небезпечні злочини проти особи, 2) урахування при розробці санкцій насильницького способу вчинення злочинів; 3) при використанні як криміноутворюючої чи кваліфікуючої ознаки тяжких наслідків вони розкриваються в законі шляхом вказівки в першу чергу на заподіяння смерті чи іншої тяжкої шкоди здоров’ю людини (особливо це помітно в транспортних, екологічних і інших злочинах проти громадської безпеки); 4) захист особистої власності нарівні з державною й іншою формами власності. Ці ж ідеї слугують розширення кола правоохоронюваних інтересів, охоплюваних поняттям «особа»¹. У попередньому законодавстві особистість як об’єкт кримінально-правової охорони згадується в найменуванні відповідної глави Особливої частини («Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи» – Кримінальний кодекс УСРР 1922 року, Кримінальний кодекс Української РСР 1926 року (введений в дію в 1927 р., КК УРСР 1960 р.), а згодом – у Загальній частині (ст. 1 КК УРСР 1960 р.). Поняття особи як родового об’єкту виникло природним шляхом в результаті інтеграції тих безпосередніх об’єктів, про які говорилося у відповідній главі Особливої частини КК: «Родовим об’єктом цих посягань є особа, а безпосередніми основними об’єктами такі блага особи, як життя, здоров’я, воля, честь, гідність².

Кримінальний кодекс України вперше включив до злочинів проти особи посягання на конституційні права і свободи людини і громадянина. У найменуваннях розділів ІІ–V КК України чітко позначені ті види індивідуальних правових благ особи, що є безпосередніми об’єктами злочинів, передбачених відповідним розділом (життя та здоров’я особи, воля, честь і гідність особи, статева свобода та статева недоторканність особи, виборчі, трудові та інші особисті права і свободи людини та громадянина. У теорії кримінального права вказувалося на те, що інтереси особи захищаються й у тих розділах КК, що встановлюють покарання за посягання на особисту власність громадян, за порушення їх політичних і трудових прав, за порушення національної чи расової ворожнечі, за транспортні злочини тощо¹. Б. С. Никифоров називав злочини проти особистої власності громадян злочинами проти особи в широкому значенні слова². Однак у вузькому, спеціальному значенні злочинами проти особи продовжували називати тільки злочини проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності. Сукупність цих благ утворює родовий об’єкт³.

Деяке розширення кола складів злочинів у групі злочинів проти особи не слід розглядати як побудови для побудови деякого надродового об’єкта. Кожний злочин, передбачений розділами ІІ–V КК України, посягає на суспільні відносини, що забезпечують нормальне існування особи. Можна визнати, що немає підстав для протиставлення категорій «особа» і «людина» як об'єкт кримінально-правової охорони. Особа як родовий об’єкт злочинів – це людина, розглядувана у системі соціальних ролей і суспільних відносин. Вона є одночасно і біологічною істотою, і носієм визначених прав, обов’язків, свобод і соціальних благ. У Кримінальних кодексах Республіки Білорусь і Грузії відповідний розділ називається «Злочини проти людини». Однак зміст цих розділів ідентичний розділу VІІ КК РФ. Поняття «особа» більш підходить для позначення родового об’єкта, оскільки соціальний елемент займає в ньому більший обсяг, ніж у понятті «людина».

Серед індивідуальних благ особи найважливішими є життя і здоров’я. Злочини проти життя і здоров’я об’єднані в одному розділі ІІ КК України через їхню подібність за соціальною значущістю і деякими об’єктивними і суб’єктивними ознаками. Однак кожна з цих двох груп злочинів має свій безпосередній об’єкт. У рамках розділу ІІ КК України вони розміщені окремо.