Періодизація історії української мови. Походження термінів Україна, український.
Хронологія за О. Шахматовим до VI ст. — праслов'янська (спільнослов'янська) мова VII-VIII ст. — праруська (прасхіднослов'янська, спільносхіднослов'янська) епоха IX-X ст. — епоха діалектного розгалуження східнослов'янської мови на північну (російська), середньоруську (білоруська) та південноруську (українська) групи XI-XII ст. — мовні об'єднання східного слов'янсьтва — спільні мовні явища з XIII та пізніше — епоха формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних систем XIV ст. — мова української народності з XVIII ст. — мова української нації
Хронологія за Г. Півтораком До VI ст. — праслов'янський період: дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленню всіх слов'ян і потім в інших мовах змінилися — в українській вони збереглися повністю, деякі виявилися спільними з білоруською мовою. VI-X ст. — формування низки переважно фонетичних ознак (у давньокиївських пам'ятках вони фіксуються не як описки, а як міцно закріплені риси мови). XI-XII ст. та пізніший період — занепад редукованих голосних, найбільш показові та специфічні для української мови перетворення Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів: • протоукраїнський — VII-ХІ ст., • давньоукраїнський — ХІ-XIV ст., • ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст., • середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст., • пізньосередньоукраїнський — XVIII ст., сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні. Термін Україна дослідив Скляренко. У прасловянській мові існувало кілька походженнь іменника –край. «украй» - віддалений шматок землі, відділена частина племені, крайня межа цієї частини. «країна» - територія яка належить племені. «Україна» - відділений шматок території племені, окреме феодальне князівство. після 15 століття відбувся переніс наголосу. термін остаточно став пов'язуватися З усією територію України на початку 18 століття.
Специфічні ознаки української мови.
Ознаки, що об’єднують українську мову з іншими східнослов’янськими.
Монофтонгізація дифтонгів у праслов’янській мові. Історія звука *ĕ.
У праслов’янській мові існуючі дифтонги, закінч. нескладотворчими елементами і робили склад закритим. Із посиленням Зак. відкр. складу ці дифтонги почали змінюватись: -якщо дифтонг стояв у середині слова перед приголосним або в абсолютному кінці слова то складоподіл відбувався після дифтонга *kl-еn-wь –КЛЮВЪ. Дифтонги перетворюються у монофтонги*poiti – ПятьТИ -якщо у середині слова перед голосним, то при складоподілі межа складу зміщувалась, нескладотворний елемент відходив до наступного слова, з часом несклад.друга частина переходила у приголосний *ko/uati-КОВАТИ. У результаті монофтонгізації дифтонгів у праслов’янській мові з’явився новий звук<`U>після пом’якшеного приголосного. Більш поширеними стали ЯТЬ та И. *AI – перед голосною переходить в А+Й; перед приголосною – в ЯТЬ. *OI перед голосною – О+Й, перед приголосною - ЯТЬ *EI – перед голосною – Е+Й, перед приголосною – в И *OU-перед голосною – О+В, перед приголосною – в ОУ *EU-перед голосною в Е+В, перед приголосною - в Ю. У складі давньоруського вокалізму пізнішої доби відбулась еволюцію [ě], рефлекси якого розкинувся з двох звукових джерел: з [ē]та з дифтонга [оі],[аі] в процесі його монофтонгізації. У переважній частині українських говорів як відповідник до давньоруського [ě] виступає голосний [і]. Він становить і норму сучасної української літературної мови.