59. Історія активних дієприкметників української мови.

У давньоруській були: дієприкметники активні і пасивні (теперішнього і минулого часу). мали нечленні, і членні форми. Активні нечленні дієприкметники теп. часу → основа теп. часу + суф. -уч, -юч- і -ач-, -яч-. Проте в Н.в. одн. ч.р. і се.р. суф. -а, -я; у ж.р. суф. + флексія -и. У Н.в. множ. ч.р. зак. -є (несуче). У інших формах зак. імен. *jǒ- та *jа- основи або прикм. м’якого типу. Активні нечленні дієприкметники минулого часу →основа інфінітива + суф. -ъш- і -въш-. Суфікс -ъш- приєд. до основи на приголосний, а -въш- до основи на голосний. Відм. як дієприкметники теп. часу. Тут в Н.в. одн. ч.р. і се.р. суф. –ъ (без-ш-); у ж.р. суф. + флексія –и. У Н.в. множ. ч.р. має зак. –є. Членні активні дієприк. теп. і мин. часу утвор.. → нечлен.+ займ. и, ѥ, я., витісняючи останіх. Нечленні,втрачаючи функцію означення, втрачали відмінювання, бо відмінкові форми були формами узгодження з іменниками. Втративши зв’язок з імен. вони тяжіли до дієслова. активні нечленні дієприк., втративши форми непрямих відмінків, у наз.- відм. виступали в ролі другорядного присудка або обставини пря дієслові →процес перетворення дієприкм. на дієприслівник. У староукраїнській вживалися до XVIII ст. У СУМ є рідко,занепадають: активні дієприкм. мин. часу зникли; багато дієпр. на -уч-, -юч-, -ач-, -яч-, втративши дієслівні ознаки, перейшли до інших частин мови. У давньоруській нєсыи (несучєѥ/ия), знавыи (знавъшєѥ/ая) відмін., як членні прикметники м’якої групи. група невідмінюваних акт. нечленних дієпр. мин. часу з суфіксом -л- типу нєслъ,зналъ вони виступали як компонент складених дієслівних форм (перфекта, плюсквамперфекта, умовного способу, майбутнього часу). У СУМ вони є у вигляді форм минулого часу та умовного способу

60. Історія пасивних дієприкметників української мови.

Пасивні дієприкметники в давньоруській були теп. і мин. часу, мали нечленнї і членні форми і відм. як прикметники. Пасивні теп.часу→ утв. основа теп. часу + темат. голосні о, е, і+ суф. -м-. В СУМ не вжив.,частина перейш.до прикм. пасивні мин. часу→ утв. основа інфін. + суф. -н-, -єн-, -т-: а) до основ на -а, -ѣ + суф. -н-; б) до основ на приг. + суф. -ен-; в) до основ на –и +суф. -єн- (-и →j→сполука з j); г) до односкладової основи+ суф. -т- + -и, -ы, -ѣ, -а. В українськый мові пассивні дієприкметники теперрішнього часу не вживаються. Вона ріко вживаються і в пам'ятках 14-17 ст. Частина з них у членній формі перейшла до категоріх прикметників: відомий,знайомий,любимий, незримий. Нечленні дієприкметники минулого часу також вийшли з ужитку вже в мові української народності. Від них збереглися лише незмінні присудкові слова на –но-,-то-, які за своїм походженням є застиглими формами називного-знахідного відмінка однини середнього роду не членних пасивних дієприкм.пас.часу(план виконано,шлях перекрито)

61. Давальний самостійний відокремлений зворот. Способи вираження, функції, розвиток.

У давальному самостійному перший давальний виражався іменником або займенником, другий — іменником, прикметником, дієприкметником (переважно активним нечл енним) узгодженим у роді й числі з першим давальним. Другий давальний іменниковий витіснений орудним предикативним, а прикметниковий часто замінювали прийменникові конструкції з въ, за. Дієприкметники залежали від першого давального і були самостійні, функцією дорівнюючи дієслову-присудку.. Звідси назва давальний самостійний. такі конструкції були предикативні. Давальний самостійний виражав значення підрядної частини часу, причини, умови, допусту; був сурядною частиною або головною в складнопідрядному реченні; окремим реченням. Найбільшого поширення давальний самостійний набув у старослов’янській мові.У XVI ст. його почала витісняти підрядна частина складного речення. Він був стилетворчим засобом для передавання урочистості: в літописах, перекладній літературі й творах релігійного характеру (XVI— поч. XVII ст.). ще у ХУІІІ ст. він є у літописах Величка, Грабянки. давальний самостійний типовий для мови драм та деяких інших творів XVII— поч. XVIII ст. Його занепад це результат перетворення активних дієприкметників на дієприслівники, що мігли стосуватися тієї ж особи, що й головний присудок чи інших осіб. Такі дієприслівники могли вживатися і без першого давального. Та частковий прояв загальної тенденції до витіснення дієприкметникових зворотів підрядними реченнями