Історія української мови

1. Предмет та завдання курсу історії української мови, зв’язок її іншими галузями знань, зокрема з порівняльно-історичним мовознавством. Поняття прамова, порівняльно-історичний метод, реконструкція.

Історія української мови наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденціїі сторичного розвитку української мови. Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення. Предмет історії мови фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни. Вивчення історії мови сприяє розкриттю основних тенденцій розвитку мови, що забезпечили її сучасний стан, прогнозуванню її подальшого розвитку, а також опису змін, яких зазнали фонетико-фонологічна, лексична, граматична, стилістична системи мови в різні історичні періоди її побутування Завдання історії укр. мови: Визначення і систематизація фонетичних і граматичних змін у системі мови Визначення етапів староукр. Мови та їх рис Розуміння розвитку мови у діахронії Дослідження історичного розвитку мови і її місця на різних етапах та чинників, що відобразилися у мові. Прамова мова-основа, мова-предок, з діалектів якої виникла підгрупа, група або сім’я споріднених мов. Порівняльно-історичний метод метод встановлення генетичних зв’язків між мовами на підставі відтворення закономірних звукозмін і семантичних трансформацій відповідних звукових і морфологічних елементів досліджуваних мов. Реконструкція-у Порівняльно- історичному мовознавстві сукупність методів і прийомів для відтворення гіпотетичної (не засвідченої пам’ятками) форми слова (морфеми, звука, звукосполуки тощо). Р. внутрішня спирається на порівняння фактів однієї мови, Р. зовнішня на порівняння фактів різних мов.

2. Джерела вивчення історії української мови. Найважливіші пам’ятки української мови, стан їх вивчення.

1) жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації; 2) писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінні датовані пам’ятки: вони дають найдостовірніший матеріал для встановлення хронології мовних явищ. Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української мови, можна виокремити такі групи: написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068); рукописні книги (Остромирове євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282)); грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130); 3) свідчення споріднених мов, завдяки яким в українській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и]; 4) лексичні запозичення, що можуть бути свідченням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку ІХ ст. слово варяг, довів, що в той час ще існували носові голосні, бо скандинавське uaringr зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /#/, яка тоді була властива східнослов’янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [¬], пізніше — [а]; 5) топоніміка, що має великі реконструктивні можливості, оскільки власні географічні назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням; 6) письмові свідчення іноземних мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.