10. Мальви

Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, шугають червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум'я загориться хата... Ніхто не знає, коли й хто посадив їх на сонячному причілку. Мати кажуть, що ті рожі посадила колись давним-давно ще бабуся у свої дівочі літа.

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони не­від'ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з'являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в'язалися бутони, які наприкінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими й темно - пурпуровими квітами.

Здавалося, то не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних висо­ких пагонах малинові, оранжеві, сріблясті дзвоники. Вечорами, коли спа­дала літня спека, мальви стояли урочисті серед золотого надвечір'я, тихо граючи золоту пісню на своїх чутливих грамофонних трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві

палаци не могли зрівнятися із чарівним видовищем простої селянської оселі серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір'я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який вростав у рожеву гущавину. (За І. Цюпою, 180 слів)

11. Маки

Як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь чи в зеленій гущі городу, чи на окремій грядці, чи попід сма­рагдовою латкою буряків вони попідставляли свої рум'яні чашечки, скла­дені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочуть націдити по він­ця, — та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, і вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушно, обережно підставляти рум'яні чашечки, чекати — наллє сонце свого тепла чи не наллє.

Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою й непорочністю, і ще тоді, дитиною, не порівняєш їх ні зі своїм власним життям, ні свого життя не порівняєш із їхнім цвітінням, — це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах...

І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно - щойно визволяє свої пелюстки з тугого пуп'янка, нашорошує їх і випрос­тує; уявиш десь посеред городу, на світанку, коли бентежне молоко тума­ну тече без берегів, а у великій краплині роси, що зібралась за ніч між пелюстками, відбивається весь той щойно народжений світ, щойно наро­джений ранок, і тремтить у тій краплині його прохолода, й віддзеркалю­ється невидимий вітерець і ще щось таке, чому й слів не підбереш. (За Є. Гуцалом, 180 слів)

12. Лелеки

Ніби щоразу ранньої весни, коли з Єгипту летять у далеку Україну табуни лелек, стрічають їх у путі темні зграї анатолійських орлів. Могутні орли не підпускають нікого, хто хоче проникнути на материк з моря й островів, повисають над безлюдними, спеченими сонцем горами похму­рою летючою стіною, б'ють на смерть усе живе — усе йдуче, повзуче і летюче.

Лелеки знають, яка доля вготована їм над білими горами, але здають також і те, щб десь далеко-далеко ждуть їх велетенські річки із солоною водою, ждуть безмежні плавні, озера й непрохіддя боліт; усі вони — від могутніх лелек-ватажків до молоденьких лелечок - перволіток — народи­лися в тих далеких зелених краях і мають вертатися щоразу туди, верта­тися знов і знов, завжди і вічно, бо їхнє лелече перелітне життя є не що інше, як безупинне вертання і повертання до своїх народжень, до того, що назавжди лишається найріднішим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить і не повернеться ніколи, але. однаково треба щоразу битися грудьми, крильми через силу. У відчайду­шному клекоті пориватися і пробиватися до рідної ріднизни — і що там перешкоди, перепони, небезпеки і чиясь зла воля! (За П. Загребельним, 180 слів)