96. Райський степ

Яка розкішна така подорож влітку серед українського райського степу! Він замаєний пахучими квітами, у ньому бринить бджілка — ви­користовує пору і погоду. Перепелиця б'є, деркач передражнює її, гомо­нять степові пташки. Часом зірветься стадо диких кіз, яким і не снилося, Що над'їдуть такі створіння, які їх виполошать з безпечного пасовиська. То знову заколихається степова трава. Це стадо турів занепокоїлося. То знову стрінеться табун диких коней, Кінь-водій підносить високо голову, стриже вухами, а далі видає із себе голос перестороги, зрозумілий усій дружині. Вдаряє задніми копитами об землю, піднімає хвіст і втікає вихо­ром, аж земля дудонить. За ним летить увесь табун...

А небо? Яке ж може бути українське небо, як не синє, чисте, аж ду­ша в радощах розпливається. Сонце, те невсипуще джерело всього життя, простирає на ньому своє панування, огріває своїм блискучим промінням усю землю, наповнює радощами все живе — від людини До манюсінької комашки —усе, що живе на землі й живиться її матірними соками. Під небом повис, мов цяточка, жайворонок і виспівує свою одноманітну, але таку гарну пісеньку. А ще вище орел кружляє великими крилами, мов човен по спокійних хвилях моря пливе. Здалеку чути крукання журавлів. (За А* Чайковським, 180 слів)

97. Лебединий шлях

З давніх-давен через село Медвин пролягає лебединий шлях. Коли запахне відталою землею і березовим соком, птиці, розколихуючи м'яку сонячну основу, приносять на святкових крилах вологе тепло. Іноді лебе­ді падали недалеко від села на прибутну воду, близько підпускали до себе дітвору й дорослих. Потім птиця, струшуючи живі краплини, розгонисто підіймалася вгору, а людина, роняючи піт, хилилася в роботі низько до землі; проте їй ще довго-довго ввижались оті сонцем перемиті віщуни тепла, що на крилах приносять весну і з нею відгомін неясних надій.

Уже другий день над фіалковим маревом лісу, над сіро-зеленуватим туманцем верб і яворів, над зеленооким безладдям замшілих стріх сіється срібний двоголосий передзвін. Може, то не тільки птиця, а й вербне сонце розгойдує свій передсвятковий дзвін і струшує на землю співуче золота росин. Воно, це сонячне золото, нерівними жмутками лягло на гребені хвиль, по вінця залило тихі, з вибіленими кладками копанки, а кожна калюжка вмістила в собі не мало і не багато — цілий круг світила,

Над водою гірко і п'янко пахло осиковими сережками, вербовими котиками й соком, що пробивав молоду кору. Біля острова лунко викину­вся сом і перелякано, крізь сон, заячали лебеді. (За М. Стельмахом, 180 слів)

97. Безіменні квіти

Вони прорізуються із щойно розмерзлої землі напровесні, коли по видолинках ще не зовсім розтанув ніздрюватий, подібний до грубої, кру­пчастої солі сніг. Прислухайтесь — почуєте, як протинає землю їх цупка поросль. Наче зеленими вістрями списів уперто пробиваються вони з безформного мороку до прозорого повітря. Здається, ось-ось рядами по­стане з-під землі міфічне воїнство, що зродилось із засіяних у ріллю зубів велетенського дракона. Постане, щоб тут же спрямувати списи один про­ти одного, знов лягти у землю, яка дала їм і снагу, й завзяття. Що не день — ряснішає поросль, цупкішим стає загострене листя. Наввипередки, що є сили, пнуться угору пружні стебла, жадібно тягнуться до сонця, поки, врешті, не повторять його — жовтим суцвіттям на верхівці. Саме тоді вбивається у силу літо. Жовті квіти все ще вдивляються, ніяк не надив­ляться, у сонце, яке щедро вділило їм тієї барви, підказало форму. А коли запахне в саду стиглими яблуками, стає та барва ще чистіша, ще яскраві­ша. Та водночас наче сумніша. Може, тому, що підгинаються, розтратив­ши п'янкі весняні соки, стебла, хиляться додолу суцвіття. А ще, може, тому, що над ними, ген у високості неба, уже шикуються до відльоту бузьки. (А. Содомора, 179 слів)

99. На дні міжгір'я

Там, за горами, давно вже день і сяє сонце, а тут, на дні міжгір'я, ще ніч. Простерла сині крила і тихо вкрила одвічні бори, чорні, похмурі, застиглі, що обступили білу церковицю, немов черниці дитину, і пнуться колом по скелях, усе вище та й вище, одні над другими, до клаптя неба, що таке невелике, таке тут синє. Бадьорий холод сповняє цю дику чашу, холодні води спадають по сірих каміннях, і п'ють їх дикі олені. У синіх туманах гомонить річка, і купають у ній сосни свої кострубаті віти. Сплять іще велетні-гори під чорним буком, а високо по сірих зубцях пли­вуть, мов дим густий, білії хмари. *

На дні міжгір'я тихо, похмуро. Лише кволі, жалібні звуки монастир­ського дзвону сумно лунають у долині. Ліс обгортав їх, холодний, сумний та мовчазний. Навіть сині дзвіночки сіяли холод на трави. Кам'яна стеж­ка, мов тропа дикого звіра, сплітала петлі по боці гори усе вище та й ви­ще. Рябі мармурові пні буків злізали з дороги униз, немов западались, і вже стелили темну корону аж під ногами. Дедалі траплялись сосни, старі, руді, кострубаті. їх довгі галузки спускались у провалля, як руки. (За М. Коцюбинським, 180 слів)