64. Диво велике

Київ — одне з найгарніших міст Європи, і, здається, найвеличнішою його окрасою є Софійський собор, храм на честь Божої Мудрості. Наші далекі прадіди називали його «диво велике». Якщо порівняти із сучасни­ми висотними будовами, собор зовсім не високий. Проте вже дев'ять століть людям здається, що його бані, увінчані золотими хрестами, сяга­ють неба.

Минають століття, та незмінна невмируща краса Софії. Її силові лі­нії пориваються навсібіч: у космос через релігію, у Західну Європу, Азію та за океан через українську культуру.

Софія Київська — джерело пізнання історії нашої культури, зокрема мистецтва Київської Русі. Більш ніж два століття триває вивчення храму.

Навіть на питання, коли побудовано собор, й досі немає точної від­повіді. Широко відомі рядки «Повісті минулих літ»: «Зал'ожив Ярослав город — великий Київ, а в города цього ворота є Золоті. Заложив він та­кож церкву Святої Софії, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення Святої Богородиці...»

В особливо значущі дні в соборі відбуваються урочисті відправи. Знов під древнім склепінням лунає молитовний спів, знов віряни дослу­хаються до Божого слова. (За П. Утевською, Д. Горбачовим, 161 слово)

65. Києве мій

Як будь-яке древнє і велике місто, Київ розташований на горбах, і горбів цих можна налічити сім, тобто число, цілком необхідне для оповіді, більш казкової, ніж історичної.

Поміж лісистими горами по звивистих і глибоких ущелинах у Дніп­ро і Либідь плинули річки, потоки і ручаї, що нині стали вулицями, і зно­ву-таки їх можна налічити рівно стільки, скільки потрібно для поетичного сказання про місто, вічне, як столиця Римської імперії, чудесне, як Конс­тантинополь, священне, як Єрусалим.

Вітер історії гортає сторінки, із глибини віків доносить різні голоси. Прислухайтесь: вам вчуються не тільки звуки переможних литавр. Чуєте трубний клич, брязкіт бойової зброї? Бачите світанки, криваві од куряви й диму? Ти не злякався, Києве, страшного ворога. Люди твої бились, як герої, захищаючи місто від монголо-татарської орди. І то не вина твоїх воїнів, що Бату-Хану вдалося оволодіти містом. Подвигом киян, звитягою жителів інших міст Русь, ослабивши сили завойовників, врятувала Захід­ну Європу від спустошення. *> .

На ціле століття закували тебе, Києве, в тащрдькі кайдани. Але зруйнований, сплюндрований чужинцями, ти вижив, вистояв. Ти ніколи не корився ворогові, ти піднімав людей на праведний бій, щоразу оновле­ним поставав над руїнами. Ти жив, ти розвивався. (За М. Угиаковим, 180 слів)

66. Краєвиди Києва

Лівий берег Дніпра зеленів, неначе засіяний житом. На південь сині­ли гори, а на горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій імлі. Зачудування неясно мріли в сизій далечі, а над ними були розкидані ніби золоті букети: то лисніли позолочені бані та хрести на монастирях та церквах.

І високе синє червневе небо, і ті далекі сизі шпилі й гори з Андріїв­ським собором, і золоті букети з бань та хрестів — усе це було схоже на ті краєвиди, що часом сняться уві сні, що про них розказують у казках.

Сонце вдарило з-за лісу червоним промінням на київські гори. Обо­лонь і Поділ вкрились тінню й потемнішали. Виразніше виступили високі смужки київських гір під ясним чистим небом, обсипані збоку червоняс­тим промінням. Тисячі вікон в домах, позолочені хрести та бані на церк­вах ніби зайнялись і запалали. Від них посипались наче пучки золотих стрілок. На дзвіницях неначе горіли червоним золотом хрести та маківки, ніби линули якісь казкові золоті птиці.

Вигляд на Київ став якийсь фантастичний. Здавалось, ніби на горах з'явився пишний міраж, сплетений з чудових тонів, з блиску, із золота, з рожевої імли та сонячного проміння. (За І. Нечуєм-Левицьким, 180 слів)

67. Київ

Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звідсіль я окидаю оком весь широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вишгорода над Дніпром.

Яка широчінь! Який величезний простір! Але це не однотонна ши­рочінь степів, або морів, або піскуватої пустині. Під лиснючим, помальо­ваним усякими кольорами велетенським шатром ніби був розстелений квітчастий, без міри широкий килим. Луки на Оболоні лиснять зеленою травою. По рівнині Дніпро звивається трьома закрутами й ховається за вишгородським крутим виступом гори десь у сизій далечі. Вода лиснить сріблистим білим одлиском од неба, неначе чиясь рука кинула на луки й побгала біло-срібну стрічку. На Оболоні ще позоставались озерця після недавньої розлий-води. Вони лиснять двома рядками до самого вишго- родського взгір'я, неначе по широкій луці в'ються дві невеличкі річки і вливаються в Почайну. Почайна, недалечко од гавані, жовтіє жовтим кольором, мов дзеркало, кинуте за Подолом. Усі ті водяні плеса покруче­ні, побгані, неначе кинуті жужмом на зелені луки, і лиснять, мов розтоп­лене срібло, а подекуди блищать жовтими та рожевими кольорами. Поділ розстелявся на схід, кругло обрамований Дніпром та закругленою гаван­ню, неначе управлений в срібні широкі й лиснючі рами. (За /. Нечуєм- Левицьким, 180 слів)