36. Смерть князя Олега

Жив Олег, княжачи в Києві. І прийшла осінь, і згадав .Олег коня сво­го, якого тримав здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього. Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, якого ти любиш і їздиш на ньому, — від нього тобі і померти!» Олег сказав: «Ніколи не сяду на нього». І звелів годувати його і не приводити його до себе.

Повернувшись до Києва з Візантії, на п'яте літо він згадав коня, що від нього мав померти. І, покликавши старшого конюха, запитав: «Де кінь мій, якого я поставив був годувати і берегти його?» А той каже: «Помер». Олег же посміявся і докорив віщунові, кажучи: «Невірно ото кажуть вол­хви: кінь помер, а я живий». І наказав він осідлати коня: «Хай-но погляну на кості його». І прибув він на те місце, де лежали його кості й череп, спішився і сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені приймати?» І сту­пив він ногою на череп, і, з'явившись із черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і помер, (За «Повістю минулих літ», 177 слів)

37. Князь Святослав Хоробрий

Княгиня Ольга мала єдиного сина — Святослава. Про його хоробрість знали всі сусіди України, Святослав усе життя провів не в Києві в палатах, а в походах зі своїми воїнами, які його дуже любили, бо він жив так просто, як і вони:

У похід не возив Святослав із собою ні казанів, ні наметів. Спав на землі, поклавши під голову сідло, їв прості страви. А на ворогів своїх не нападав несподівано, щоб їх заскочити. Він попереду себе посилав до того, на кого йшов походом, свого посла, щоб переказав ворогам його воєнний виклик: «Іду на Ви!»

І аж тоді йшов на ворога, який тим часом підготувався до битви. Та­ким звичаєм Святослав здобув собі шану навіть у ворогів. Вони й боялися його дуже, бо думали: «Коли він нас попереджає про свій похід, то, вид­но, певний своєї перемоги».

Такий-то князь-лицар став володарем України по смерті княгині Ольги. Він довго не сидів у Києві, передав усю владу в державі своїм трьом синам: Ярославові, Олегові й Володимирові. А міг він собі це до­зволити, бо князь Ігор і княгиня Ольга впорядкували державу так, що панував там лад і спокій. (За А. Лотоцькгш, 180 слів)

38. Володимир

Минало десяте століття. Київська Русь вступала у друге тисячоліття могутньою державою. "Дружби з Київською Руссю домагалися країни Європи й Азії. Досягши значних успіхів, князь Володимир не мав наміру спочивати на лаврах. Життя дало йому не один гіркий урок, і кожний з них робив його мудрішим. Багато друзів мала Русь, та не бракувало й ворогів. Як зробити з них доброзичливих сусідів, а можливо, й друзів? Чи тільки мечем, походами, пострахом?

Володимир не раз у тяжку хвилину подумки звертався до бабусі Ольги, яка ще в дитинстві вчила його, що не перемогти зло іншим злом. Треба перемагати його добром.

Лише згодом, уже зрілим мужем; збагнув він мудрість бабусиних слів. Його батько, князь Святослав, бився з візантійським імператором на Балканах, домагаючись миру з давнім суперником Київської Русі лезом меча. Володимир досяг миру з Візантією розширенням торгівлі, запрова­дивши на Русі християнство, яке сповідували греки. Приборкавши войов­ничість Візантії, князь приборкав власну непримиренність, гординю. Во­лодимир розумів, що утвердження високого, прекрасного — це теж боро­тьба зі злом. І тому почав будувати храми, привчаючи до краси своїх си­нів — Святополка, Мстислава та Ярослава, мріючи, щоб вони не ворогу­вали між собою. (З книги «Скарби України», 179 слів)