52. Наша гірка давнина

За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк.

А в татарському броді глухо бухикають весла: похилі, неначе давни­на, діди ледь-ледь снують на човнах-душогубках, і не знати, що вони виловлюють — рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, і соняш­ники немов щити, бо тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стрі­ла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таля- ри, чиїсь щерблені стріли і щерблені кості.

О пам'ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито над Ханським і Чорним шляхами, бо й тепер є татар­ські броди й козачі могили. Це давнина, це наша гірка, немов полин, дав нина, її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах.

Але й досі в хатах-білянках, що підсніжниками зійшли на долонях узлісь і степів, печаляться матері; і досі в накупаних сонцем і грозами полях з-під серпа і сльозй поглядають матері на приімлені шляхи, якими пролетіли та й залетіли в югу історії коники-коні. (За М. Стельмахом, 180 слів)

54. Роксолана

Усіх вражала краса Насті, її розум. За кілька тижнів вона вільно во­лоділа турецькою мовою. Минуло ще півтора місяця, і нова звістка вра­зила Порту: Сулейман скріпив свою любов до Роксолани високим шлю­бом. Він надав їй титул великої султани Стамбула. Ніколи, за всю історію Туреччини, жінка ще не посідала такого почесного місця.

Усі вихваляли розум і вроду великої султани... Про неї заговорила Європа. Настя майже завжди супроводила султана на різних виставах, бенкетах, прийомах і мала можливість розмовляти з іноземцями. Усю Європу вразила звістка, що султана — бранка з України — розмовляє з послами латиною. Подиву не було меж. Звідкк колишня полонянка з України знає латину? Дипломати чудувалися, адже в Україні вміють ли­ше орати і воювати.

Ні, пояснювала Роксолана, в Україні в кожному селі є школа, яку ве­де священик або колишній писар Війська Запорозького. Вони вчать дітей церковнослов'янської та латинської мов.

Настя зітхала, згадуючи, як отець Петро хвалив її, дивуючись її пам'яті й розуму. «Вона гетьманувати змогла б», — казав отець. «Трохи не вгадав мій навчитель, — думала тепер Настя. — Я майже гетьманша».

А європейські посли швидко рознесли відомості про високу культу­ру в Україні. Заговорили і про неї, Роксолану. (За С. Плачиндою, 180 слів) -

55. Рідне гніздо

Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки- Січі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводої річки, оточена зеленою пущею плавні,, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади.

Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте запорожці не любували на красу й величність Божого світу, -— всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька-Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда... І от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни поверну­ли за ріг річки, у далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової цер­кви, посилаючи запорожцям останнє привітання.

По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у іншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього життя.

Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок та лебедів. Незграбні дзьобаті пелікани неохот кидали своє риба­льство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік од козацького шляху, а понад байдаками й позад їх цілими хмарами крути­лися й скиглили чайки. (За А. Кащенком, 180 слів)